Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Відкритість генія

Я мав щастя знати Павла Григоровича Тичину. В житті він був, здавалося, надмірно уважним до етичних деталей. Дати дорогу навіть молодшому, в священній шанобливості трепетати перед жінкою, не має значення, чи вона сива, чи молодесенька, чи міністр, чи прибиральниця, турбуватися про добрий настрій співрозмовника, дбати, щоб гостеві було вигідно сидіти, щоб він, не дай боже, не опинився на протязі та не простудився, — такою зворушливою була поведінка поета. Він був оригінальною й витонченою особистістю, і кожний його, навіть, сказав би я, побутовий, жест і вчинок, пов’язаний з глибинами життя душі складної, проникливої, планетарної. Ось — приклад.

У травні 1965 року проходить зустріч літераторів-початківців з Тичиною. Конференц-зал Спілки письменників на Орджонікідзе, 2, переповнений. Виступає Павло Григорович. Тиша. Чути благородний звук напнутої мислі. Раптом хтось одчиняє скрипучі двері — вся увага туди. Заходить спілчанський працівник, щось комусь шепоче на вухо, хтось виходить — знову лютий скрип дверей. Дочекавшись тишини, Павло Григорович продовжує бесіду. Але знову — скрипіння й брязкіт, знову хтось увіходить і виходить. Павло Григорович терпляче вичікує, але я не можу більше того зносити. Помітивши у дверях ключ, встаю, навшпиньках іду до дверей, беру їх на замок. І тут — о горе! — Павло Григорович не дякує мені, а грізно озивається: «Дмитре! Як же це ви? Ми ж — з молодими, з молодими!» Якусь хвилину я не міг збагнути, що сталося, але в очах Тичини прочитав одночасно благання й наказ: «Одімкніть!» Я обернув ключ у замку, а Павло Григорович взявся аналізувати далі чийсь вірш.

У цьому епізоді явлена одна з найважливіших прикмет не тільки етичного кодексу, але характеру генія Тичини — відкритість. Ні, це не боязнь зачиненого простору, не клаустрофобія — це нетерпимість до того, що звемо замкнутістю думки, нетерпимість до такого життя, яке хотіло б сховатися, відокремитися, зачинитися на ключ. Певна річ, перлина виростає в зачиненій мушлі, але для того, щоб вона виросла, в мушлю повинна увійти піщинка й поранити живло, а для того, щоб ми побачили сяйво перлини, треба відчинити скойки й стати з нею до світла.

Герметизм — ворог духовної активності, смерть будь-якої індивідуальної чи навіть національної творчої снаги. Якщо він і був для деяких західноєвропейських, особливо для італійських, поетів формою протесту проти фашизму, то, одначе, та форма скидалася на самогубство, хоч і героїчне, може, й виправдане обставинами, але все ж таки — самогубство.

Талант автора «Сонячних кларнетів» одразу від свого пробудження жадає якомога більше побачити й пізнати, відбити в собі космічну глибінь і знайти своє місце серед зірок і серед людей, оскільки з них, за улюбленим для Тичини висловом Е. Верхарна, складається світ.

Прокинувсь я — і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

Ніжна душа Тичини, відслонена для вітру з колючим піском пізнання, ловила кам’яні крупини, щоб огорнути їх болем і обернути в згустки світіння. Жага відкритості, можливо, була вродженою рисою поета, можливо, набутою, вихованою— від супротивного — ненавистю до замкнутих на засуви монастирських стін, до зачиненого догматами богословського мислення, до всього, що гнітило, не пускало на волю молоду й допитливу натуру.

«Якщо ми визнаємо Бога, тим самим визнаєм, що світ конечний?» — б’ється в сумнівах Тичинин Сковорода, якого автор прагне визволити не тільки з Китаївського скиту, але також з хибного уявлення про світ як про щось дочасне і смертне. В Тичининому протесті міцно сидить незгода з тим, що людина минуща. Це бунт байронівського Каїна, зухвале й прекрасне посягання людини на невмирущість найвищого єства.

Філософська широчінь творів раннього Тичини, де немало й громадянського вболівання, відкрила його серце для національної революції.

Одчиняйте двері —

Наречена йде.

Одчинились двері —

Горобина ніч.

Одчинились двері —

Всі шляхи в крові!

Так писав Тичина в 1918 році, коли справді всі дороги в Україні були скривавлені національно-визвольною і класовою боротьбою, та він не злякався, не одвернувся, не сказав: зачиніть двері. Наречена — це омріяна й жадана революція, це вільна Україна, нове життя, яке ніколи не приходить по килимах, устелених квітами.

Визначальною рисою літератури, що творилася й твориться численними некомерційними й передовими письменниками капіталістичних країн у нашому столітті, стало зображення алієнації, чи, просто кажучи, осамотнення людини, відчуження її від суспільства і навіть од найближчого оточення. Змальовуючи своїх героїв у вигляді людей-равликів, які можуть будь- якої хвилини зібгатися й залізти в надійний сховок — у свою наплечну нору, прогресивні зарубіжні літератори хай опосередковано, але все ж таки протестують проти суспільного ладу, в якому людині необхідно зачинятися «в собі», щоб зберігати таке-сяке, переважно біологічне існування. Кожен великий художник із тих, що дали нам образи страхітливої і примусової людської самоти (від Франца Кафки до Кобо Абе), показує духовне спотворення усамотненої людини як наслідок її відчуження.

Пам'ятаючи це, можна ближче підійти до прекрасного й могутнього заклику Тичини: «О люди, люди, свою душу не замикайте на замки!» (вірш «Ненависті моєї сило», 1924 рік). Цей клич був реакцією поета на непівщину, на посилення росту «родимих знаків» буржуазного поріддя в душах людей нового суспільства. Одначе треба трохи ширше розуміти Тичинине волання. Поет витлумачував суть життя людського як мету відкритої, власне, в силу відкритості своєї правдолюбної і жертовної діяльності людського духу. В одкритості людини, в одкритості суспільства і взагалі в одкритості будь-якої ідейно-творчої структури поет бачив явину невкірної правди, сміливості, об’єднувальної снаги, ясновидящої потуги й природженої доброти людського єства.

Образ дверей так само використаний Тичиною у вірші «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді «Витязя в тигровій шкурі». Сковорода в цьому творі змальований схематично й плакатно, не в стилі і не в стихії наповненого болісними суперечностями біблійного розумування, яким відзначався філософ. Але цікаво, що розвиток його світоглядних принципів подається тут за допомогою степенування мотиву відкритості.

... Зачинив у світ я двері — ме давхуре карі...

... відчинив свої я двері — ме давага карі...

... відчинив у світ я двері — ме гаваге карі...

Сковорода грузинською мовою повторює (в бесіді з Гурамішвілі це природно) найзнаменніші думки, що відбивають начебто всі поворотні пункти його життя. Це звукове, музичне перевтілення думок, характерне для Тичини, вказує, як глибоко в єстві поета закорінене було жадання відчиняти двері у світ.

Зовсім недавно, вже коли ця замітка моя була готова, я наткнувся на етюд Тичини, написаний 1933 року, що так і називається «Двері».

«Перед тим, як починати передачу, — зайвих попросили з студії. Зайві ніяково усміхнулись, але вийшли. Замкнулись «двері. Тиша. — От тобі й раз, — подумав я: — на ключ, — двері (голос розпорядника: готово?) — і тільки ще раз незадоволено промайнуло в голові: двері.

Раптом сила якась мене пройшла (голос розпорядника: до мікрофона!). Я зрозумів: нові передо мною двері. Найширші двері, що ведуть у всі кінці, куди сягає дана хвиля, у всі найдальші закутки і входи. Новобудови!

Ось я переступив поріг — і вже я серед вас, як серед рідних. Заводи, рудні і колбуди! — ось я озвався голосом, немовби й тихо, а чую — я вже не сам: десь там у дверях тисячі будівників, що слухають, що хочуть вчитися, що хочуть знати...»

Невеликий, всього на сторінку, начерк поета про те, як він виступає по радіо, але тут чи не увесь Тичина з надзвичайним поліфонічним сприйняттям дійсності, з чистою, майже дитячою радістю від спромоги перебувати одразу в багатьох «закутках і входах» життя. Ця фотографія моменту поетового мислення цікава й тим, що на пій видно (знову ж таки!) незадоволення замкненими дверима, яке треба розуміти як одну з важливих і найскладніших метафор Тичини.

Поезія — мистецтво бунтарської, відкритої, вільної, гнівної і доброї душі. На верховинах творчості Тичини схрещені стежки розкованості, непокори, небесної відкритості до рідного слова, до української пісні, до Шевченкового болю. Найточнішим епіграфом до вірша «Я єсть народ», генетичним знаком того твору, міг би бути цитований вже рядок: «Прокинувсь я — і я вже Ти».

Громадянський пафос Тичини, його пророчі виходи в сфери ідеальних і справедливих взаємин між людьми й між націями, все, що зробило поета виразником доби, народилося з потреби його стражденного серця відкриватися перед болями й радощами безмежного світу.

Доля української культури в XX столітті пов’язана з постаттю Тичини, яка не губиться й не маліє на фоні громади великих його сучасників Олександра Блока, Гійома Аполлінера, Едварда Камінгса, Вітезслава Незвала, Аттіли Йожефа, Тудора Аргезі, Мирослава Крлежі, Николи Вапцарова.

Він зумів звершити свій подвиг тому, що його дух був одкритий до життя, до правди, до світанку і кожне його істинне зворушення зринало з революційних перемін в духовному космосі народного буття¹.

1981

¹ Сучасна критика вже інакше трактує творчість П. Тичини, покалічення його таланту було видно й мені, але я підкреслював головну його прикмету, висловлену рядком: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!» (прим. Д. П).