Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Василь Чумак

Василя Чумака розстріляли денікінці, коли йому ще й дев’ятнадцяти не було. Сталося це в Києві 21 листопада 1919 року. В. Еллан-Блакитний у передмові до першого видання «Червоного заспіву» (1922) писав: «Заарештували його й закатували разом з цілою групою комуністів¹. Подробиці смерті сховали мури контррозвідки й білогвардійські офіцери, що творили суд і розправу». Та суду не було, була тільки розправа. На Звіринці, в Києві, у руїнах одного дому, де переховувалися підпільники, де тримали вони гектограф і зброю, В. Чумак та його товариші Г. Костюченко, Г. Михайличенко й К. Ковальова були захоплені вночі зненацька (очевидно, за доносом конфідента) й тут же — нібито при спробі втекти по дорозі в тюрму — повбивані. Посіпаки Денікіна поспішали. Хто знає, може, то були ті самі вбивці, що катували його цілий вересень 1919 року за «першої» денікінщини в Лук’янівській тюрмі. Яке щастя, що він мав перед смертю тих кілька днів свободи, коли зумів передати друзям свій тюремний щоденник («За гратами»), ведений з 30 серпня до 1 жовтня того ж року. Якщо «подробиці смерті» В. Чумака справді пропали, то завдяки тому щоденникові збереглися подробиці життя його душі, неймовірні, вражаючі, повчальні подробиці життя великої особистості.

Василь Григорович Чумак народився в Ічні на Чернігівщині 25 грудня 1900 року. Батьки його були «хліборобами середньої руки», але цікаво, що вони займалися ще й булочним промислом — готували на продаж різне печиво. Мотив єднання «молота й плуга», можливо, зринув так органічно в поезії В. Чумака тому, що змалку майбутній письменник бачив не тільки селянський, але й гарячий пекарський, міський труд. В. Чумак навчався в церковнопарафіяльній школі, в Ічнянському училищі, аз 1914 року — в Городнянській гімназії.

Писати вірші російською, а потім українською мовою він почав десь уже в 12-літньому віці й майже одразу опанував поетичну форму з багатьма її тайнощами. Певна річ, є в нього й учнівські поезії, але навіть у них відчувається особливий потяг до словесної й метафоричної вибагливості, до енергійного лаконізму, які характеризуватимуть його пізніші, найкращі твори. 1917 рік був для В. Чумака періодом «сумнівів, резиґнації» (Еллан-Блакитний), але поет вийшов ідейно здоровим з тої неприємної хворості. Якщо порівняти повен безнадійного смутку, типово декадентський вірш «Троянда» з віршами «До праці», «Не вам», «Далі», в яких молодеча, буремна, соціальним оптимізмом перейнята пристрасть аж дзвенить, стане ясно, які навзаєм непримиренні нурти боролися в душі їхнього автора. «Брудні, підпилі крамарі» з вірша «Не вам» — це, безперечно, провінційні стовпи Тимчасового уряду, що намагалися погасити «священнії вогні» революції, повести непевним шляхом народні маси. Передчуття національного визволення з’явилося в рядках:

Більше віри, що повстане

Люд яремний, люд німий,

Що настане час, настане,

Бризнуть промені в пітьмі...

Руху!.. Праці!.. Сонця!.. Сяйва!..

Більше руху, більше сил!

Більше віри, що не зайва

Наша праця між могил!

«До праці»

Невдоволення розпливчастим характером Лютневої революції 1917 року відбивалося в поезіях В. Чумака тим сильніше, чим бурхливіше розгортався національно-визвольний рух в Україні. Революція впливала на В. Чумака, як вулкан, не тільки після виверження. Його серце відчувало непомітні для багатьох інших «коливання землі» ще задовго до вибуху. Таємний зв’язок з вогнем, що збирався й грізно рухався в надрах царської Росії, передчуття соціального струсу, що поперекидає трони й вівтарі, — це, можливо, головна прикмета душі гімназиста В. Чумака, з якої й народжувався він як поет. Власне, зв’язок з вогнем майбутньої революції його душа повинна була відчути тоді, коли він уперше порозумів поезію Т. Шевченка, яка й була образом полум’я, що біжить по бікфордовому шнурі кудись у будущині. В. Чумак мав у серці заряд шевченківської соціальної й національної туги, але визрівати його слову довелося в складнющій атмосфері, коли національні гасла Центральної Ради не були підкріплені соціальними закликами до рівності і справедливості.

В. Чумак закликав «рвати кайдани гнилої моралі», вірити в силу «забитих» і «найменших», ставати «під прапори праці».

Його творчість блискавично розвивалася. З романтично настроєного поета, якому імпонують перехоплені в лібералів абстрактні заклики до боротьби за волю рідного краю, він стає співцем соціальної справедливості, від традиційної «степової» тематики переходить до теми робітничої, від «мрійновтоми» — до суворих реалістичних картин з життя людей праці. Ось його картина міста:

Там брудні, сухотні житла,

Грати-мури, мури-грати,

Де без сонця, де без світла

Мусить кожен помирати.

«Соице-злото»

Ось його картина села:

Рядок хаток: пошарпані, подерті,

Мов старенькі бабусі похилились;

Кіллям стіни затрухнявілі підперті,

Щоб од вітру не завалились.

«Цикл соціального»

Але саме в тому дивовижна привабливість Чумакової поезії, що вона не втратила ні своєї початкової романтичності, ні національного, просвітленого соціальним духом боління, ні людяного, печального відтінку в деяких своїх найреволюційніших виявах. «Геть сумніви!..» — характерний для Чумака вигук, але в його віршах сумніви живуть, більше того, вони стикаються не тільки у філософській суперечці, а ділять саму душу поета надвоє.

Дві душі: одна шукає бурі...

А друга... друга — блакитний спокій...

Мов шляхи — плющі переплелися,

Дві душі моїх зійшлися,

І чого я прагну: чи спокою,

Чи гучного бою?

Ніщо людське не було йому чужим, а тому широченна гама почувань, інколи суперечливих, але завжди щирих, а до того точно й новаторськими засобами висловлених, робить його поезію надзвичайно правдивим і революційним явищем.

У статтях про В. Чумака писано, що він, якби не та нагла й передчасна загибель, міг стати першорядним поетом. Думаю інакше. Його книжка «Заспів» засвідчує поета не просто першорядного, а видатного, близького до геніальних прозрінь, майстра сформованого, якому не потрібна поблажлива знижка на молодість чи несприятливі умови становлення. Два розділи тої збірки — «З ранкових настроїв» і «Цикл соціального» — складають єдиний пульсар, що посилає світло з глибин молодої душі, звабливе, незбагненне, невмируще світло поезії. В українське віршування В. Чумак вводить слово «соціалізм», прекрасно порівнюючи його поняття з викуваною «братніми залізами», тобто плугом і молотом, останньою зорею. З «восковими обличчями» та «смугами втоми під очима» малює він робітників як переможців у класовій війні і як творителів «казки» нового життя, він сперечається з тими інтелігентами, що налякалися революції й хочуть сховати «зажженные светы» в дебрі та нетрі.

І з пустель, і з печер принесуть дифірамб революції: буде вщерть, буде вщерть — і з пустель, і з печер.

«На кордоні останнім»

В. Чумак розуміє соціалістичну революцію як «останній» кордон, що повинен відділити людину від її ж давньої ницості й невольничої свідомості. Поет жив у щасливі часи кипучого творення революції, він, певна річ, не міг передбачати, що та революція обернеться згодом у тоталітарну, страшну систему гноблення.

Оте знамените Чумакове «риємо — риємо — риємо землю, неначе кроти», не асоціюється в нього з працею плугатаря, не має воно там якогось селянського змісту, ні, це — заспів світовий, гімн революції в масштабах планети, узагальнений образ боротьби «маків» з «червінцями», «червоних огнів» з «владарями світу». В. Чумак не ілюстрував, а творив разом з віршами ініціативні світотворчі ідеї. Та обставина, що він був дуже юним і відвертим, надає творам його додаткових ціннощів, точніше кажучи, такої переконливості, яку мають зворушливі юнацькі сповіді.

Майже всі твори В. Чумака позначені оригінальним стилем, багатством і природністю мови, поєднанням народнопісенних образів і ритмів із відрубно індивідуальною метафорою та ритмікою. Поет мав розвинене й начебто від народження притаманне філологічне чуття.

«Каламут» («березневий каламут») — чудова перлина словотворця, що, мабуть, відкрив її за аналогією до лексеми «баламут». Але, винаходячи нові слова, прагнучи свіжості для всього ладу своєї мови, В. Чумак не допускав каламутності в ньому. Він умів редагувати себе, про що говорять два варіанти вірша «Обніжок», відкриті С. Крижанівським, до речі, найбільшим знавцем і гарячим пропагандистом творчості В. Чумака.

Блукать у полі, марить і мовчать...

Таємний невир... Волошки і волошки.

І радісно, і смутку трошки...

Блукать — мовчать.

Другий варіант:

Вранці — роси. Марити. Мовчати.

Колос. Шум. Волошки. Знов волошки.

Материнка. Конюшина. Смутку трошки.

Вранці — роси. Марити. Мовчати.

Впадає в очі, що поет замінив короткі інфінітивні форми дієслова широкими, від чого вірш став музичнішим. З’явились роси, що контрастує з маренням і мовчанкою. Взагалі краса цього твору тримається на звуковій гармонії та на внутрішній, ледве вловній драматургії, яку привносить несподівана фраза «смутку трошки». Справді, це майже музичний твір, тут відчутний вплив імпресіонізму, але цілком можливо, що «імпресіонізм» В. Чумака був його власним поетичним баченням. Великій людині — а такою людиною й був В. Чумак — завжди вистачить часу для реалізації свого таланту. Роздумуючи над долею автора «Червоного заспіву», над його обтятим білогвардійською кулею життям, не можемо вийти з подиву: як міг сформуватися в такому, сказати б, дитячому віці письменницький дар, основоположний слід якого помітний на всьому просторі сучасної української літератури?

Відповідь на це питання можуть дати критичні етюди В. Чумака, особливо невелика, але ядерна й пронизлива стаття «Революція як джерело» та щоденник «За ґратами». Вони розкривають перед нами письменника-мислителя, здатного проникати в суть історії, вказують на його невтомні пошуки істинних засад мистецтва в розпеченій атмосфері революційного зламу. «Теорії пролетарської творчості мусимо відкинути за їх необґрунтованістю на фактах, за браком в них загальновихідних джерел. Йдемо до фактів. З них виходимо». Так розмишляв поет, і розмишляв правильно. Не з теорії, а з практики, з «кодексу життя» він виводив мистецькі правила й творчі принципи. В. Чумак аналізував мистецтво як «молекулу соціально- економічного організму», чутливу до бурхливих реформаторських процесів, найвищим виявом яких є революція.

Невідомо, чи його «червоні визволителі» не обернулися б у його поневолювачів за такі антипролетарські настанови. Ненаситна жадібність до знання, постійна інтелектуальна напруга,

бажання знайти «загальновихідні джерела» нового мистецтва у вивченні фактів французької буржуазної революції — так можна б найзагальнішими словами схарактеризувати життя таланту В. Чумака, відбите в його тюремних записах. З того, що саме він законспектував, скажімо, з книжки Байє про французьку революцію, видно, чим жив поет (хоч перебував у в’язничній камері!) і що могло б стати згодом темою його творів.

A, мабуть, сильно боліло його, що революційний шквал виніс на поверхню громадського життя не тільки благородних людей, але й спекулянтів і пристосуванців, що схочуть нажитися на ненависті до художнього минулого, перепродати або й знищити пам'ятки мистецтва й культури. Все це, зрозуміло, робитимуть вони під приводом руйнації всього монархічного й панського. В. Чумак в денікінській тюрмі, читаючи й конспектуючи десятки книжок, готувався до мистецької й громадсько-політичної діяльності, спрямованої на поглиблення й захист революції, на збереження успадкованих нею від попередніх епох скарбів культури.

Його мислительство переконує в тому, що кожен справжній художницький дар не може не бути водночас і філософським даром. Без ерудиції, виказаної в літературно-критичних ескізах В. Чумака, без інтелектуальної гарячки, з якою накидався поет на нові книжки, не став би він у вісімнадцять літ одним з найкращих ліриків нашої землі.

B. Чумак — рідкісний, активний, багатогранний талант. Дитяча безпосередність ще не встигла була покинути його, а вже філософське повноліття світило в ньому. Революція народила й виховала його, їй же він віддав своє серце. Минули десятиріччя від його трагічної смерті. Та ми не маємо права віддати його забуттю, бо він справжній поет. Його захоплення подіями передодня відновлення української держави і розуміння великого значення, яке мало мати для неї соціальне, а не тільки національне визволення, робить його творчість актуальною і в наші часи. Ми бачимо блакитний жар Чумакових волошок і чуємо юнацький клич: «Вгору!.. Щоб мигтіли зіроньки між рук!»

1981-2006

¹ Василь Чумак комуністом не був, про що свідчить його стаття «Революція як джерело» (прим. Д. П.).