Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Новозначима борозна

В нашу літературу прийшов новий ноет. Його ім’я Станіслав Чернілевський. Це перша його книжка. Вона створювалася довго, вірніше, дорога до її написання була довгою. С. Чернілевському минуло 34 роки. Він пройшов «університети» життя, пекло сумнівів щодо свого таланту, різні літературні захоплення й школи. Його поезію можна назвати плоттю палкої громадянської мислі про сьогоднішній світ і про суть нашої духовності.

Поет знає, що його твори далекі від ідеалу, але розуміє, що він «славослів’ям вже перехворів». Це правда. Поезія С. Чернілевського справляє враження інтимної сповіді, в якій ми чуємо тільки схвильований подих і майже зовсім не чуємо слова. Можна подумати, поет не призначав своїх віршів для друку, а писав їх для того, щоб розрядити напругу почувань, порозкошувати хвилинами творчого надиху.

У вірші «Нехай мене не назовуть поетом», який відбиває погляди автора на своє поетичне мистецтво, С. Чернілевський пише:

Усе в природі тягнеться до слова,

Немов тумани тягнуться до дня.

А річ не в тім, наскільки гарна мова,

А річ у тім, наскільки не брехня.

Коли у мами дні й труди солоні,

То їй не треба гарної хвали,

А треба, щоб важкі її долоні

В дротах рядків, як в жилах біль, гули.

Потреба простої розмови, звичайного, але правдивого слова, на думку С. Чернілевського, — це щось вище за саму поезію. Цю потребу він відчуває в собі й реалізує в своїй творчості. Але ж реалізує саме за допомогою «магії пера». Висловити правду без магії слова неможливо. Отож, виявляється, поет стає в певну позу, відкидаючи все і навіть те, «наскільки гарна мова», заради того, щоб загострити увагу на правдолюбній прикметі свого натхнення. Що ж, мені подобається й така поза. Це не гріх молодого творця, а його пристрасть, яка навіть у своїх похибках прекрасна, бо націлена на осягнення великої, не ілюзорної мети. Така поза — не позиція автора, не його кредо, а тільки одне з бажань, закономірна й навіть потрібна крайність, яка завжди характеризує справжній талант і його зростання.

Станіслав Чернілевський народився 6 липня 1950 року в селі Жван Муровано-Куриловецького району на Вінниччині. Коли Станіславу йшов четвертий рік, батько його, комбайнер, поїхав у Казахстан на цілину і там залишився назавжди. Мамина розбита доля болітиме йому завжди, тим болем він буде виховувати свою душу. Його матері, рядовій колгоспниці, важко було самій утримувати й посилати на навчання трьох дітей, тому й віддала вона Станіслава під державну опіку. Восьмирічна школа-інтернат у Мурованих Курилівцях, а потім середня школа-інтернат у Тульчині — ось де виростав цей чоловік.

Там він мав книжки, там він мав добрих учителів і друзів, там його доглядали, одягали, давали їсти йому, там він, здається, мав усе, що входить у поняття щасливого дитинства, крім одного, — не було поряд матері. Правда, він бачився з нею по святах та неділях, але гостювання вдома лише збільшувало тугу, роз’ятрювало відчуття сирітства, змушувало задумуватися над своєю тільки в розумінні матеріального забезпечення безжурною долею. Є такі серця, для котрих розлука з матір’ю — смертне страждання. Таке серце і в С. Чернілевського. З його дитячих мук, з тужби за мамою, перших стражденних почувань народжувалися його вимогливі поняття людини і світу, емоційні хвилі душі, котрі проносилися через усе дитинство й молодість, щоб ударити нині гучним прибоєм поетичного слова.

Мабуть, за вдачею С. Чернілевський належить до людей, які здатні швидко захоплюватися, щоразу перед своїми інтелектуальними можливостями ставити умоглядно нові завдання, та не завжди виконують їх реально. Це і ще деякі інші життєві обставини спричинилися до того, що він навчався навпереміну у трьох вищих навчальних закладах: у Київському університеті на філологічному факультеті, в Київському театральному інституті на факультеті кінорежисури, а також у Вінницькому педагогічному інституті. Цей, останній, він закінчив 1973 року. Здається, дорога перед ним була визначеною. Вчитель. Чого іще хотіти? А хотілося йому зовсім іншого. Він, бувши учнем четвертого класу, надрукував свій перший вірш у районній газеті (вірш про Тараса Шевченка) і носив у собі мрію стати поетом. Вчительська дорога так само принаджувала. Хай вона не проходить через «святую святих» душі, але це дорога творча, благородна.

Та все ж С. Чернілевський відчував, талант потребує розвитку, шліфовки, потребує літературного оточення для свого зростання. Він покидає вчителювання і приїжджає до Києва із зошитом віршів та з наміром власне тепер поступити на навчання в інститут, де можна здобути професію кінорежисера. Не прийняли за першим і за другим разом. Почалися місяці і роки, мабуть, найважчі в його житті.

Всього було. Він працював навіть монтувальником декорацій у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки. Що ж, можна переносити й збивати куліси, щоб тільки бути близько до чарівного світла рампи, до поезії сцени, щоб дихати запаморочливою театральною атмосферою...

Сьогодні С. Чернілевський — асистент кінорежисера, працює на студії ім. О. П. Довженка. Його ім’я можна побачити в титрах фільмів: «Дударики», «Вир», «Два гусари». Захоплення мистецтвом кіно в майбутньому може перевести поета в драматурги або кінорежисери, воно вже відбилося на віршах його, вводячи в них драматичну напругу, витісняючи елементи мрійливої елегійності, будуючи їх не за принципами довільного розгортання, а за твердими законами боротьби думок і настроїв. Прикладом може бути вірш «За перевалом болів і досад», який починається думкою, що «не треба озиратись на минуле», а закінчується тим, що «давній смуток, і добро, і зло, і все минуле» обов’язково зринає перед очима людини, якщо вона справді хоче осягнути сенс життя.

Книжка «Рушник землі» має три розділи: «Зелена озимина» (громадянська лірика), «Мамине село», де вже сама назва визначає тематику, «Народження слова» (вірші про суть і завдання поезії та мистецтва взагалі). Поділ умовний, бо в С. Чернілевського, як, зрештою, в кожного справжнього поета, найособистіший мотив не позбавлений громадського сенсу. Та важливо познайомитися з будовою цієї книжки, щоб збагнути ще одну рису таланту її автора.

Він, цей талант, має схильність не один раз, а декілька разів підходити до певної теми, ніби продовжувати й розвивати вже написане, повторюватися в чомусь, але знаходити при повторюванні нові грані зображуваного предмета.

Мабуть, у душі поета залишається невдоволення написаним, відчуття не до кінця подоланого матеріалу, котре гонить до нового опанування вже відкритої теми. Так альпініст піднімається на гору спочатку найдоступнішим шляхом, але доти не матиме він спокою, доки не візьме вершини з найкрутішого боку. Певна річ, у нашого поета не всі вірші — близнята. Є в нього немало чудових речей, котрі існують, так би мовити, лише в одному варіанті.

Характерна ознака поезії С. Чернілевського — її світове, сказати б, заземлення. Майже в кожному національному атрибуті поет прагне побачити загальнолюдський зміст. Він поєднує «рідні» образи з далекими і, власне, завжди скеровує свій пафос у русло широкого мислення. Є в нього вірш «Це було в Жовтневому палаці». Надзвичайний твір! Гримнули «Козацький марш» оркестранти під бібліотекою. І... «вся книгарня кинулась на коні, від Платона до Сковороди». Які вершники! Якраз ті, що ніколи на конях і не думали гнатися в битву. А далі, хоч вороння й знялося з дерев, як турки-яничари, не проти них «понеслася вихором у степи» славна кіннота. А летіли вони

Десь туди, де в бункерах і схронах

Знов заворушились, мов кроти,

Орди, одурілі на нейтронах,

Фанатичні орди глупоти.

Зневага до «нейтронних» султанів і візирів, котрі хочуть навіяти людству страх перед могутністю своїх ракетних арсеналів, якась особлива шляхетна відчайдушність, здатна стримувати й відвертати атомний наляк, зворушують при читанні вірша. А фантастична мить, коли зникають слова і з’являються живі, динамічні картини, настає тут, власне, після тих, уже цитованих, рядків: «Вся книгарня кинулась на коні, від Платона до Сковороди». Ось воно — включення «Козацького маршу» до революційної музики світу, несподіване (і тим сильне!), перейняте злободенним, антивоєнним настроєм поєднання філософського й героїчного, національного й загальнолюдського.

Поезія С. Чернілевського ставить немало питань, на які неможливо, не здригнувшись душею, спокійно відповісти. «Море. Одеса. Стрункі Афродіти» — перший і, як бачимо, грайливий рядок одного з таких віршів, які вводять не в грайливу безтурботність, а в тяжку задуму. На пляжі, де «море стрибає під ноги дітей», немало посічених шрамами фронтовиків. Ніби напис під цим малюнком, звучить остання строфа:

Та затихає вода бережливо

Там, перед тятими тими грудьми.

Бо найстрашніше на світі, можливо,

Те, що й фашисти були дітьми.

Можна подивуватися, що С. Чернілевський, знаючи про минулу війну тільки з оповідань старших та з літератури, так проникливо й правдиво пише про жахіття тих часів, так співчутливо змальовує, наприклад, іспанських борців за мир, таким широким фронтом своєї душі виступає проти давнього й новоявленого фашизму.

Приклад С. Чернілевського показує, що виховний фактор війни ніколи не зникне, його зазнаватимуть на собі не тільки теперішні, але й майбутні покоління українських письменників. Це очевидне — громадянську напругу творів С. Чернілевського — витворює антифашистське, антивоєнне й дуже особисте боління. Він не бачив війни, але бачив, як страшно жив зрадник по війні серед тих, кого продавав фашистським зайдам, бачив калік, інвалідів, серед яких був і його улюблений вчитель.

Мабуть, найціннішою прикметою таланту С. Чернілевського, дорожчою за прозорість і простоту його письма, є природне жадання й сміливість поета писати про те, що видається іншим недостойним поезії або декларативною банальністю. Він, одначе, прагне ще раз і по-новому сказати про національну гордість і про потребу розуму «вирватися з хрестоматій», про велич Тарасового генія і про людяність, за яку треба боротися. Він пише про найголовніші громадсько-політичні істини, якими живе мисляча людина або, точніше мовити, без яких вона жити не в силі.

Можна вести мову про глибокий філософський зміст багатьох інвектив і закликів С. Чернілевського. Якщо людство — це рушник, накинутий на планету, то й справді «нема на світі жодної людини, що з іншою б не сплетена була». Таких загальникових, афористичних, плакатних рядків у С. Чернілевського немало. Та вони злютовані з метафоричною арматурою його віршів і не сприймаються як лозунги. Зрештою, поет не боїться й лозунгових поезій.

Сьогодні окремого льоху нема,

Сьогодні безглузда роздільність городів,

Сьогодні одного народу пітьма

Загрожує стати пітьмою народів;

Сьогодні у нас уже води одні,

Вітри над Землею в одній круговерті, —

Сьогодні хвилина малої брехні

Загрожує стати хвилиною смерті.

Так сформульовано поетом найбільшу тривогу наших днів.

Видатись може, що С. Чернілевський, культивуючи відкриті поетичні структури, пишучи переважно усталеною класиками чотирирядковою ямбічною строфою, мало дбає про новизну і взагалі про майстерний куншт своїх віршів. Якраз навпаки! Його майстерність можна продемонструвати не найвіртуознішою, а найнебезпечнішою строфою, де поет посмів, на перший погляд, по-школярському заримувати «Антея» і «Прометея».

Чим же це можна виправдати? А тим, що в тій строфі стоїть ще одне ім’я такого ж роду:

Він стис Нерея, задушив Антея,

Він навіть небо витримати зміг;

Потрощені кайдани Прометея

Попадали зі скель йому до ніг.

«Син смертної і бога-хмарогоиця»

Тут римується вже не саме закінчення, а вся музична будова, структура першого рядка, котра вхлинає в себе всю строфу. Нерей (потрібний тут і за змістом) став підсилювачем звука й, наче мікрофон, приховав сухість і слабкість голосу. Чи свідомо це робилося? Ні, продумана майстерність не допустить і мислі про те, що можна заримувати подібні слова.

С. Чернілевський — поет, який не відступає, коли написалися добре три рядки, а для четвертого нема рими. Він творить її сам. Так народжуються «зорі-жаровички» (до — «черевички»), «в’язь перевеслова» (до — «слова»), «полохка мерехтели- на» (до — «хвилина»), «намулля» (до — «цибуля»), «формалістична зализь» (до — «писалось»), «бога-хмарогоиця» (до — «сонця») і т. д. Прикладів багато. Інколи його неологізми з’являються в середині рядка: «Всі ріки — подобиво Лет» або «Впадуть на орінь зерна новизни» і т. п. Під пером такого поета мова стає податливішою, слухнянішою, але чим покірніша вона, тим більше художньої, а значить, і життєвої сили сховано в ній. Неологізми С. Чернілевського не витикаються з природної матерії його письма, не колють недопасованістю до живих і давніх лексем. Його слово — творчий дар, воно, без сумніву, чудовий помічник його поетичного таланту.

Але бувають ревні помічники, які хочуть своєю роботою заслонити працю головного майстра. Можливо, С. Чернілевський повинен деколи стримувати свій словотворчий запал, бо ж і його «помічник» може перестаратися. Наприклад, у вірші «Телефонні будки — як вігвами» «подзвяква» і «переляква» неприємно втинаються в слух і дратують.

Не знати яким саме віршам С. Чернілевського надати переваги: тим, що оспівують матір, чи тим, що протестують проти національного нігілізму й міщанського розуміння людських чеснот, чи тим, що суворо вимагають від поезії правди, а не формалістичного та інтелектуального крутійства. Всюди він однаково щирий і послідовний. Цілісність його творчої особистості подиву гідна.

До найкращих творів цієї збірки належить вірш про Тульчин, колиску поетової душі. Кожен митець хоче знайти якісь особливі святощі на тій землі, де народився. Високий спадкоємно-родовий знак у духовному, лицарському плані хоче мати також — і має — С. Чернілевський. Його інтернатські вікна дивилися в просторінь, де колись ходив із благородними друзями Пестель. «Подвиг декабризму» пропік дитячі й отроцькі літа майбутнього поета, запалив його совість вогнем громадянської пристрасті. Добре, що з’явився такий полум’яний талант. Йому дано являти не тільки печать одержимості «перших мучеників за свободу», але й сяйнистий лик нової правдолюбної переконаності.

Це він звершує вже першою книжкою, в якій, звісно, можна знайти й не завжди точне слово, і довжелезство деяких віршів, і перебільшену патетичність, але все те ніщо проти громадянської снаги й великої людської долі, розкритої в збірці за образом ліричного героя, нашого земляка і сучасника.

1984