Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Вічний громадянин лемківського села Новиці

Наукова конференція в Ягелонському університеті за участю українських і польських учених, присвячена Богдану-Ігорю Антоничу — важливий факт життя великого поета в нові часи, коли Україна й Польща поєднують свої політичні, економічні й духовні потенціали, щоб забезпечити собі спільну майбутність у демократичній Європі.

Антонич народився в лемківському селі Новиці, вчився в польській гімназії в Сяноці, потім у Львівському університеті, де студіював українську мову й полоністику. Польський поет Казімєж Вєжинський, який писав про Олімпійські ігри 1928 року, безперечно, вплинув своїми поезіями на ранні твори Антонина, де вперше в українській літературі з’явились героїчні «змагуни», спортсмени-переможці. Але Антонич дуже швидко звільнився від будь-якої очевидної залежності і впливу з боку знаменитих поетичних індивідуальностей. Він сформувався як цілком новаторський поетичний дух на основі лемківського фольклору та поєднання поганських вірувань із християнською філософією.

Антоничеві метафори ведуть до усвідомлення чогось вищого, нез’ясованого й непостійного в людській натурі. Його найкращі твори — це речі, де людина виступає в ролі божественного начала, людина, в серці якої, ніби в жолобі, народжується Бог. Антонич помітив, що людське й боже зливаються в явині біосу, в явині «ясної пані», яка дивиться непорочними очима сарни, в образі явора, закоханого в дякову доню. Антонич малює життя як осмислену таємничим провидінням волю до творчості, що є прикметою всього живого і неживого. Він дає зір усьому, що оточує людину і що творить її саму ще в глибинах надходження в світ і в самому світі.

Антонич не випадково став одним з найпопулярніших і найвпливовіших письменників України XX століття. Філософський струмінь його творчості був новим для нашої літератури. Це було головною причиною того, що, прийшовши вдруге в український літературний процес 1968 року, вийшовши з тіні заборони, накладеної на нього радянським режимом, Антонич став центральною постаттю в нашій поезії. Сучасна молода українська поезія майже вся вихована Антоничем, на щастя, не в плані формального наслідування, а в сенсі його філософських пошуків і розмислів.

Як один із тих, хто боровся за повернення Антонича в нашу літературу, я зворушений зборами вчених у Кракові, які поклали собі поглибити наше знання про цього великого європейського поета. Вічний громадянин Новиці вимагає від нас подивитися вільними очима на різноманітні мотиви спільності, характерні для українців і поляків, побачити його самого в контексті українсько-польських обставин, відчути його присутність в Україні і в Польщі, на землі його предків.

Богдан-Ігор Антонич належить до великих імен, які місцем свого народження, місцем свого життя і своєю творчістю об’єднують Україну і Польщу, — це такі люди, як Юліуш Словацький, Джозеф Конрад, Кароль Шимановський, Ярослав Івашкевич, Пантелеймон Куліш, Марія Конопніцька, Богдан Лепкий, Василь Стефаник і багато інших. їх десятки, всіх не назву. Я ставлю Антонича поміж цими найбільшими світилами нашої українсько-польської приязні. Я хотів би просити ректора Ягелонського університету, професора Францішка Зєйку, прийняти нашу вдячність за організацію цієї конференції, за надану українським дослідникам творчості великого сина Лемківщини можливість побачити його рідні гори, почути, як польська мова вливалася в його душу, в його український слух.

1999

¹ Виступ при відкритті конференції в Ягелонському університеті, присвяченої творчості Б.-І. Антонича 10 грудня 1999 р.