Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007
Карпатська замана
Насамперед скажу: це ненормально, що ми так рідко (один раз на двадцять — тридцять років!) маємо змогу знайомитися з творчістю українських письменників Пряшівського краю. Попередниця «Карпатської замани», перша, до речі, дуже скромна антологія їхніх творів «Ластівка з Пряшівщини» вийшла у видавництві «Радянський письменник» 1960 року! Відтоді в Україні видано збірку поезій Василя Гренджа-Донського, три книжки оповідань Юрка Боролича, надруковано кілька добірок віршів Степана Гостиняка, Михайла Дробняка, Йосифа Збіглея, Мирослава Немета, Віктора Гайного та Марусі Няхай — і це, здається, все, чим літератори-українці Чехословаччини за допомогою публікацій в УРСР увійшли в контакт із рідним, єдиномовним, своїм законним і великим читачем.
За той час київські, львівські вчені написали ряд цікавих досліджень і статей, висвітлюючи історію культури, зокрема, літератури Закарпаття, даючи нові, ширші й глибші характеристики діяльності будителів, яка розгорталася в минулому столітті переважно на Пряшівщині. Але живі літературні зв’язки України з землею Олександра Духновича та Олександра Павловича, з поколіннями сучасних майстрів українського слова слабкі, випадкові, спорадичні, пов’язані найчастіше з приватними взаєминами діячів культури з обидвох сторін. Потрібно зламати бюрократичну байдужість у цій справі. Потрібно, щоб з боку творчих і наукових організацій, а також з боку видавництв нашої республіки приділялась належна увага духовному життю людності, яка протягом століть складала одне ціле з карпато-українським етносом, яка, хоч і називала себе русинами, лемками чи карпаторосами, все ж за мовою, психічним складом, звичаями, фольклором та іншими прикметами була і є українською, яка в новій Словаччині піднялася з оспалості й, працюючи пліч-о-пліч із словаками, чехами та угорцями, витворила свої національні освітні й мистецькі установи, заклади культури й науки і, що найважливіше, свою молоду, повну енергії художню писемність.
Мабуть, нормальною має бути визнана лише така ситуація, за якої можна було б в Україні не тільки для бібліотек, але й приватно передплачувати літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля», котрий видає Культурний союз українських трудящих ЧССР, а також купувати, якщо не у всіх книжкових магазинах, то бодай у книгарнях університетських міст України твори пряшівців. Тоді все стало б на свої місця й антологічні збірники, які, зрештою, не спроможні дати навіть приблизного уявлення про масштаби й головні тенденції літературного життя й розвитку пряшівчан, були б замінені потоком їхніх книжок.
Тоді кваліфіковане обговорення їхньої творчості, якого вони прагнуть і на яке заслуговують, могло б знайти в нашій пресі поважне місце, від чого виграв би і літературний процес на Пряшівщині, і наш літературний процес.
Вже сьогодні деякі пряшівські автори, наприклад, той же Степан Гостиняк, викликають серйозне зацікавлення чеської та словацької громадськості, їх перекладають і видають у Празі, Братиславі, Кошицях, вони зуміли розбити шкаралупу провінційності, якою — хочеш чи ні — обов’язково обростає література, спрямована лише на домашні справи. В перекладах чеською та словацькою мовами вийшли антології поезії і прози пряшівчан, окремими книжками словацькою мовою видані твори Йосифа Збіглея, Василя Зозуляка та Федора Іванчова.
В рецензії на книжку Степана Гостиняка «Простір без рами», яка вийшла в перекладі добре знайомого й шанованого на Україні Ярослава Кабічка в празькому видавництві «Млада фронта» (1982), чеський критик Зденек Гержман пише: «... ми не бачимо тут поета, одягненого в етнографічне вбрання даного краю, якби ми не довідалися з іншого джерела, звідки цей автор, то думали б, що він живе і творить у якомусь великому культурному центрі». Називаючи пряшівського поета «людиною нашого століття», відчуваючи його «причетність до нестримно мінливого, динамічного й космічно безмежного світу», критик, одначе, підкреслює, що край, де живе поет, «виявляє безпосередність існуючого життєвого стилю», а це значить, що поезія Степана Гостиняка заряджена колючими, болісними проблемами XX віку, сприйнятими не з газет і книжок, а з реального життя, від конкретних людей. «Його вірші чеською мовою збагатили свідомість чеського читача новими відтінками переживань, почуттів та пізнання». Таку загальну й безперечно справедливу оцінку Гостиняковій поезії дає 3. Гержман.
Та чи тільки тому повинні ми знати українську літературу Пряшівщини, що вона здатна духовно збагачувати чеського й словацького читача? Для українського письменства і взагалі для нашої читацької публіки творчість пряшівців одкриває безліч таких знань та емоцій, які може нести людині тільки її рідне слово. Ми в тій творчості пізнаєм історію наших земляків, їхню тернисту дорогу до усвідомлення своєї національної
приналежності, їхню боротьбу за соціальну справедливість і за моральну чистоту омріяного справедливого ладу, їхню закоріненість у всі пласти загальноукраїнської традиції, духовності, культури і разом з тим бачимо в ній особливо хвилюючі відмінності, своєрідні конфлікти, характери, притаманні пряшівському письменництву, мовно-стилістичні риси, які надають нашій літературі ще однієї привабливої грані.
Все, що писалося про страшну долю верховинського люду в 20—30-х роках такими письменниками, як Іван Ольбрахт, Анна Зегерс, Бела Ілеш, Ладіслав Новомеський, Юліус Фучік, Ян Понічан, Петер їлемницький, Вашек Каня, Ерскін Колдуел, Станіслав Коста-Нейман, Ярослав Затлоукал, Ласло Шафарі, Шандор Як, усе, що ми знаємо про ті ж таки нещастя та злигодні з творчості Василя Гренджа-Донського, Юлія Боршоша- Кум’ятського, Олександра Маркуша, Луки Дем’яна, Дмитра Вакарова, Юрія Гойди, Михайла Томчанія, Івана Чендея, Юрія Мейгеша та інших закарпатських митців, усе те стосується також населення Маковиці та Лабірищини, всієї на ту пору стражденної, вигибаючої від нужди та пошестей, никнучої від еміграції в Америку пряшівської округи. До складу Карпатської України, яка була створена закарпатським національно-визвольним рухом і знищена угорськими фашистами, Пряшівщина не належала, зате вона стала здобиччю словацького профашистського режиму, кінець якому поклали Словацьке національне повстання й прихід радянських військ.
Отже, новочасна історія цього краю до 1945 року — це історія гніту, визиску, асиміляції, а потім і жорстокого вимордовування народу, який наївно орієнтувався на братню допомогу зі Сходу, з «великої України», знаходив у собі мужність і силу для прихованого й відвертого опору репресивній системі — здирщикам податків, крамарям, жандармам, а в темну добу фашизму — каральним експедиціям гардистів та есесівських убивць. Майже всі оповідання пряшівців, де зображена тяжка минувшина їхнього краю, це не художні вигадки, а картини, за якими сховані документальні події, епізоди авторських біографій, факти чийогось життя, конкретні злочинства фашистських властей.
Коли, наприклад, у Михайла Шмайди чи Юрка Боролича знаходимо образи голодних та обдертих дітей, то підтвердити правдивість таких постатей можуть спогади іншого пряшів- ського письменника, Андрія Куська, який працював довгі роки вчителем у селі Рокитівці. Про дітей того села він пише (дія відбувається зимою 1940 року): «При всій тій превеликій тяготі всі вони дуже охоче ходили до школи. Так, наприклад, учень Андрій Гарбіст, який був взутий в батькові старі черевики, приніс на плечах молодшого босого брата Михайла. Потім повернувся назад і приніс наймолодшого брата Степана, також босого. Всі вони хотіли вчитися».
А такі речі, як «Мишко Медвідь» Федора Лазорика або «В’язка ключів» Михайла Шмайди, моторошні оповіді про розстріл німецькими фашистами тридцяти двох господарів у селі Токаїк на Свидниччині, про спалення тими ж катами Руської Поруби — поселення під Вигорлатом (Михалівецький район) — це просто художні перекази задокументованих і загальновідомих екзекуцій, які проводили підрозділи вермахту на партизанських осередках краю. Як це можна побачити з наукової праці Йосифа Родака «Таким був фашизм...»2, вся Пряшівщина допомагала партизанам, і не було там села, яке не постраждало б од рук шаленіючого в передсмертних конвульсіях ворога.
Умови для виникнення української літератури в Чехословаччині створювалися, зрозуміло, самою історією, цілою плеядою будителів у XIX столітті, а перед ними ще й такими видатними людьми, як Василь Довгович, що писав латинською, угорською, а також своєю рідною, народною мовою закарпатських українців. Та ж історія зробила 1945 рік рубежем нової доби, коли давні мрії почали ставати реальністю. З перших днів новій культурі потрібно було долати безліч різних перепон, найголовнішою з яких, мабуть, була мовна роздвоєність у творчій практиці нечисленної літературної інтелігенції краю. Вважається, що початком нового, справді історичного етапу української художньої літератури на Пряшівщині є 1949 рік, коли з’явилися поетичні збірники Федора Лазорика «Слово гнаних і голодних» та Івана Марийського «Белые облака». Пізніше Іван Мацинський перейшов на українську мову, вірніше, вже тоді він писав і по-українськи, але, цікаво, переломний час у національній свідомості діячів культури Пряшівщини пов’язаний і з російською книжкою, яка за духом своїм нічого спільного не мала з москвофільською реакційною традицією, хоч формально все ж виводилася з неї.
Коли 1951 року вийшла постанова про запровадження української мови як мови навчання в усіх категоріях шкіл для українського населення Словаччини, це було сприйнято народом як довгожданий і закономірний акт, хоч не обійшлося без невдоволення й розгубленості серед деяких вихованих у російських закарпатських та празьких гімназіях літераторів. Зрештою, життя показало, що запровадження української мови в культурні й навчальні заклади, в пресу, театр і радіо Пряшівщини відповідає лемківському діалектові. Атмосфера української літературної грамотності, оперта на живе мовлення народу, витворювалася на Пряшівщині з надзвичайною швидкістю одразу після встановлення нової влади 1945 року.
Одночасно з початковим, невеликим загоном письменництва, а може, й швидше за нього тоді ж, іще наприкінці сорокових літ, починає формуватися культурне середовище, яке потребує свого художнього слова. Поступово росте, грамотнішає, розвивається і особливий пряшівський читач, котрий, як це й годиться в різно-національній країні, знає, крім материнської, ще одну-дві мови.
«Карпатська замана», отже, відображає певною мірою ціле сорокаріччя української літератури в ЧССР. Тут уміщені твори з різних періодів складного, суперечливого історичного часу, який, здається, з особливою швидкістю гнався і, бувало, сам себе калічив на території Чехословаччини.
Пряшівська українська література, яка починалася під значним впливом радянської, зокрема й насамперед української поезії, прози, драматургії, публіцистики початку п’ятдесятих літ, не могла засвоювати лише ті зразки для наслідування, що позбавлені були культівських, в естетичному розумінні немічних, олжоносних, тріскотливих мотивів. Навпаки, саме ці мотиви найшвидше переймалися нашими земляками. Щоправда, для переймання гіршого були створені умови в самій Чехословаччині, культура якої зазнала так само величезних, шкідливих деформацій у період одописної культівщини, фальшивого пафосу, зоднаковіння творчих напрямів, боротьби з різними вигаданими націоналістичними ухилами. Примітивні, позбавлені серйозної проблематики, буксуючі на безплідних пісках банальних істин, формально незграбні твори друкувалися тоді в «Дук- лі», виходили окремими книжками. А в шістдесятих роках, коли загострилася боротьба за надання сталінізмові «людського обличчя» письменники-пряшівці опинилися в ще складнішій ситуації. Саме тоді з’явилися твори, які звістували про майбутній перебудовчий етап. Виховання митців, яке провадить історія, неодмінно впливає на їхнє дедалі глибше, дедалі універсальніше і в той же час глибоко біографічне художнє мислення.
При всіх перемінах, які виводили пряшівських письменників на вищі, цікавіші спіральні кола життя, при всіх історичних уроках, які ми повинні враховувати, вивчаючи їхню творчість, треба однак ясно бачити: ця література, як, зрештою, кожна справжня література, розвивається не на постійному, тотальному заперечуванні вчорашніх надбань (а вони, безперечно, є!), а на їх примножуванні, на збагачуванні традиції, на
новаторських устремліннях, які прагнуть наблизити художнє слово до життя, до народу, а також до ідеальної будущини, за яку те слово завжди бореться.
Пролог до літератури пряшівських українців — напружена, революційно-пісенна поезія Василя Гренджа-Донського. Він жив на Закарпатті, мабуть, у найважчу добу історії цього краю. Не було такого суспільного лиха на землі, яке не звалилося б на голови жителів колишньої Підкарпатської Русі, насильно приєднаної до буржуазної Чехословаччини.
Лизали ми буки,
Приймаючи муки,
Цілували за тиранство
Гонителям руки.
Скаржливо квилить, але водночас і непокірно, акордами Шевченкового «Заповіту» рокоче поезія закарпатського бунтаря. Вона малослівна, як збілований мужик. Вона прицільна й виразна. Вона втинається в свідомість, ніби плакатні письмена. Той вогонь гуде й сьогодні, хоч земля поета живе іншим, новим життям. Той вогонь нам дуже дорогий — він повинен палахкотіти в пам’яті народу, бо з нього випромінюється моральне світло сучасного народного життя.
Безпосередні фундатори, зачинателі пряшівської української словесності — Федір Лазорик та Іван Мацинський. Перший дебютував на початку тридцятих, другий — на початку сорокових років. Піднесена, суспільно заангажована поезія (і проза!) Федора Лазорика має родовий знак свого часу, деколи вона занадто декларативна, прямолінійна, але в ній чи не вперше знайшли відтворення суспільні переміни на теренах Східної Словаччини. Загальна роль цього діяча культури дуже велика, особливо в орієнтуванні й переході пряшівської лемковини на українську мову, в наданні тому процесові тривалих духовних зарядів. Для багатьох сьогоднішніх письменників-пряшівчан він — незабутній учитель і наставник.
Поезія Івана Мацинського глибше й цікавіше відтворює ті ж таки початки побудови української культури на Пряшівщині.
Нахил до елегійного осмислювання явищ суспільного життя й природи надає його творам благородного супокою, якоїсь багатозначної печалі. Образи карпатського села, яке прощається зі своєю патріархальщиною, проходять через його натхнення нескінченною чередою. Він уміє висловити жаль за втраченими літами, він — поет замріяності й туги, але йому не завжди вдається спрямувати свою думку в бажаному для його душі напрямі. Часто його вірші — це шукання авторового «я». Під кінець життя Іван Мацинський захопився формою сонета. Він, здається, посідає перше місце в усій українській поезії за кількістю написаних сонетних вінків. Але ця зухвала й дуже вперта форма не піддалась йому остаточно. Його сонетні вінки — букети квітів, у яких інколи попадається й засохлий реп’ях, а жаль, адже саме вони присвячені громадянській сутності геніїв нашої літератури: Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.
Серед покоління, яке прийшло в поезію пряшівчан з кінцем п’ятдесятих — на початку шістдесятих років, помітно виділяється Йосиф Збіглей. Відкритість до світу, притаманна його віршам, поєднується з відверто культивованим інтелектуалізмом, з намаганням збагнути сутність людського буття. Інколи його верлібр набирає форм ритмізованої прози, але поет сміливо рве нитку «обношених рим, старіючих ритмів і буденних вартостей». Справді, не рими й ритми, а вищі й вічні вартості постійно бентежать цього модерного митця. Близькі до сучасної словацької та чеської поезії його вірші мають і щось типово українське в собі, що, мабуть, можна було б визначити як сковородинське прагнення задивлятися у свою душу.
1963 року вісім поетів-пряшівців, а саме: Юрій Бача, Віктор Гайний, Ілько Галайда, Степан Гостиняк, Петро Гула, Йосиф Збіглей, Сергій Макара, Йосиф Шелепець, видали спільно книжку, яка так і називалась — «Восьмеро». Іван Мацинський характеризував її як «свідоцтво того, що наша українська література Східної Словаччини міцніє...» Справді, то був новий крок уперед. Колектив авторів тієї знаменної збірки залишився в активі літературного життя Пряшівщини. Додалося багато нових сторін до творчості кожного з названої вісімки. На їхню долю випало займатися серйозно і критикою, й наукою, писати і прозу, працювати в галузі перекладу. До цього сузір’я потім приєдналися Михайло Дробняк, Мілан Бобак, Мирослав Немет, Маруся Няхай, Леся Ярмак. Все це надзвичайно різні таланти й обдарування. У кожного є вироблений свій стиль, кожен має своє коло улюблених тем. Наприклад, у поетичній творчості Ілька Галайди домінує тема визволення, вірніше, свободи, за яку борються його герої, карпатські опришки, наші прадіди й батьки. Він користується інколи формою вірша, наближеною до української думи («П’ять балад про війну»), що урізноманітнює картину версифікації наших земляків, у якій панує сонет і верлібр.
Найвидатніше явище української поезії Пряшівщини — творчість Степана Гостиняка. Несподівана, дивовижна, новаторська як за формою, так і за надзвичайно тонким діалектичним мисленням, що нерідко стверджує й заперечує одні й ті ж думки, намагаючись явити читачеві пекло філософського мучеництва. Енергією слова, вторгненням у далекі від класичної поезії сфери життя, особливо в пласти наукової термінології, ця поезія нагадує творчість Івана Драча, але має вона свою емоційну домінанту — трагічну іронію. Щоправда, не завжди ця іронія трагічна, вона буває й просто сарказмом чи звичайною усмішкою. Сатирична лірика Степана Гостиняка протестує проти усталених формул суспільної повчальної мудрості, які на практиці виявляються фальшивками, проти закостенілих штампів нібито громадянської непокірної етики, які на практиці виявляються тільки зручними догмами пристосуванства й слухняності.
Ця лірика, хоч навіяна кризисними періодами в житті чехословацького суспільства, несе в собі правду, яка потрібна всім. Вона співзвучна перебудовчому духові, що панує сьогодні в нашій країні. Вона вчить перевіряти життям заповіді попередніх поколінь і відкидати все антилюдське, антидемократичне, культівське й вузьколобе. У вірші «До редактора буржуазного історичного журналу» поет пише про безхребетність духовну, властиву, на жаль, не тільки буржуазним творцям «історичних легенд», але й деяким «вітчизняним фарисеям», які виходять сухими «з-під найгустішого дощу». Степана Гостиняка можна прийняти за скептика, але це буде оманливе сприйняття, бо його розчарування в суспільних вартощах того чи того псевдо- соціалістичного правила співжиття людей не закінчується цинізмом, а болісним сміхом над своєю вірою й над собою.
Важлива прикмета поезії Степана Гостиняка — її закорінення в пам’ять людства. Кожна лірична фабула виростає в нього з глибини віків або принаймні шукає собі аналогії в минулому.
Якщо драматургія поезії Степана Гостиняка розгортається на сцені філософсько-громадянських почувань, то конфліктна напруга поезії Марусі Няхай зринає на лагідно притемненому кону інтимних емоцій. Це не суперечка між буденністю й романтичною любов’ю, між обов’язками праці й молодечими мрійливими пориваннями, хоч мотиви споконвічного непорозуміння між ними проходять через надих поетеси. Драматизм її поезії — в зіткненні провінціалізму з широким поглядом на світ. Постійне долання перепон на дорозі до «космічних глибин» людської душі, перепон тим дошкульніших, чим мізерніші, нікчемніші, скажемо, чим провінційніші вони — це і єсть рух ліричної героїні віршів Марусі Няхай. Бажання збудити час, вдарившись, мов зоря об воду тиші, — ось незаспокійлива жага любові й життя, якою вона переповнена. Витончена, таємнича, ніби ледь-ледь уловлювана слухом далека музика, лірика Марусі Няхай відкривається при кожному повторному читанні новими тонами й мелодіями. Оспіване поетесою кохання — не буря пристрастей, а подивом перейняте вслухування у свою ж таки від залюбленості збентежену душу.
Проза, вміщена в «Карпатській замані», репрезентує лише новелу й оповідання пряшівців, але ж треба підкреслити, що в їхньому доробку є також великі розміром твори, причому один з них, а саме роман Михайла ПІмайди «Тріщать криги», був свого часу виданий і в перекладі словацькою мовою. Мабуть, найвидатніше епічне полотно української літератури в ЧССР — роман того ж Михайла ПІмайди «Лемки», досить високу й кваліфіковану оцінку якому дав чеський вчений, доцент Кардового університету, видатний дослідник і знавець нашої й білоруської писемності Вацлав Жідліцький. Спроби створити роман пряшівські письменники роблять не так уже й рідко. (Василь Зозуляк — «Нескорені», Василь Дацей — «Зірки лиш мерехтять», «Сонячний верх», Михайло Дробняк — «Далини», «Шумовиння часу»), але через брак досвіду, а в деяких випадках — і таланту, їхні широкоформатні писання розсипаються на ряд часто необов’язкових епізодів, на систему кволих багатослівних нарисів. Щоправда, молодше покоління романістів цього уникає.
Набагато краще у пряшівчан стоїть справа з жанром повісті. Його визнані майстри — Юрко Боролич, Іван Прокіпчак, Василь Дацей та Лариса Мольнар. Повість першого з них «Хорал Верховини» можна вважати класикою як пряшівської, так і загальноукраїнської літератури. Це твір про життя закарпатських українців, які рушили в «Голодний похід» (1932), організували демонстрацію проти буржуазного уряду. Але не всі повісті пряшівчан, власне, можна величати повістями, в деяких випадках — це лише нерозгорнуті оповідання, яким не вистачає динаміки сюжету і значущих думок.
Зате в короткій прозі пряшівчани мають очевидні й немалі успіхи. Представлені тут оповідання письменників старшої генерації Михайла Шмайди та Юрка Боролича, Івана Гриця-Дуди та Івана Прокіпчака, Федора Іванчова та Михайла Сабадоша, Василя Зозуляка та Андрія Куська, а також твори трохи молодших прозаїків Ілька Галайди, Василя Дацея, Михайла Дробняка, Степана Ганущина, Івана Яцканина, Марії Параски- Мальцовської — це речі з високим рівнем художності, до яких читач не може бути байдужим. Певна річ, різні за стилем, за шириною узагальнення, за глибиною психологічного аналізу, за вмінням карбувати образи й характери, за багатством думок і почувань всі названі письменники є випускниками реалістичної школи, причому ті, хто навчання проходив, скажімо, у Василя Стефаника, досягають разючих, на тлі всієї сучасної української новелістики, результатів. Це стосується передовсім новел чи оповідок Михайла Шмайди, написаних справді в стефаниківському ключі, ядровито, коротко. Це стосується й новел Юрка Боролича, який, перекладаючи чеською мовою твори Юрія Яновського, багато навчився від нього.
Тяжке, але й героїчне минуле Пряшівщини та Закарпаття постає зі сторінок творів Юрка Боролича, Федора Іванчова, Михайла Сабадоша як дійсність, майже не фільтрована певним мистецьким завданням, як світ безпосередніх вражень авторів, котрі пишуть «не чужою, а власною кров’ю». Боротьба з фашизмом — це їхня тривожна молодість, їхні одчайдушні переходи через кордон до Радянського Союзу, їхня переможна доля воїнів у Чехословацькому корпусі під командуванням Людвіка Свободи.
Але й тим ця література цікава — може, навіть у першу чергу тим, — що вона не тільки історична, але й сучасна. Конфлікт між духовним і грубоматеріальним началами в людині, тонко підмічений в оповіданні Ілька Галайди «Риштування», надається для того, щоб відчути і пряшівських прозаїків як «людей нашого століття». Це ж, здається, головний конфлікт, який пронизує чи не всі найкращі їхні новели на сучасну тему. Адже, коли в оповіданні Степана Ганущина «Вдома» розглядається моральна сторона «втечі» від рідного гнізда, від отця й матері, то суттю її є перевага матеріального (кар’єристичного й безжального) над духовним (гуманним і чесним) в житті «втікачів». І проблема самотності людської, яку сміливо піднімають і Василь Дацей («Двоє»), і Іван Яцканин («Скрипка»), і Марія Параска-Мальцовська («Жупан»), і той же Ілько Галайда («Самотність») — це проблема світова, яка в модерному суспільстві могла б здаватися анахронічною, але, на жаль, такою не є. Це та ж таки боротьба серця й шлунка, в якій перемагає ненаситність живота, а не душі. І цю боротьбу показують наші земляки з меншою чи більшою майстерністю, але завжди з високим намаганням служити добру, правді й справедливості.
Українська література Пряшівщини переживає період оновлення. Вона розширює свої горизонти, збільшує свій філософський потенціал. Особливе становище посередника між українською, з одного боку, чеською та словацькою, з другого, вона починає все більше обертати на користь свого слова, свого неповторного характеру. «Карпатська замана» — як же зворушливо, романтично й по-пряшівськи називається ця книжка! — посвідчує, що і минулі десятиліття не пройшли для неї марно.
1 Виступ при відкритті конференції в Ягелонському університеті, присвяченої творчості Б.-І. Антонича 10 грудня 1999 р.
2 Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, № 11, 1983.