Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

«Ти зліпила мене із вогню України...»

До 75-річчя від дня народження Андрія Малишка

Влітку 1953 року перед студентами Львова, які по дорозі з Москви і Ленінграда заїхали в столицю України на екскурсію, виступала група київських письменників. Зустріч почалася рано, о 10 годині. Актовий зал медичного інституту був переповнений. Крім ешелону львів’ян, зібралося немало київської молоді. Читали вірші й оповідання відомі й видатні майстри української літератури, але в пам’яті він один — Андрій Малишко.

Я вперше побачив його. Невисока, міцно збита постать, відкрите лице, випукле, високе чоло, сяйливий погляд карих очей, східні, мов крила підняті до польоту, брови (через них називали його монголом), темно-синій костюм, вишита сорочка-гуцулка, золотистий тенор, палахкотливі, за побудовою природні, з драматичною напругою вірші, які він читав напам’ять і при читанні переживав їх щиро й чисто, ніби щойно вони були створені, — все западало в душу і тривожило. Я відчув: перебуваю в магічній владі його поетичного й ораторського слова. Це відчуття приходило до мене завжди, коли я слухав Малишка. І тепер, як читаю його, в єстві моєму звучить молодий і рідний голос поета, і на те звучання, на неповторні інтонації накладається його щемливе, неспокійне й чесне слово:

Я аж тремчу, коли на клич

Ніхто не прийде в самотині,

І не люблю я двох облич,

Коли вони в одній людині;

Одне — тобі, друге — мені,

Під компліментами й листами.

Блукають люди кам’яні

З різноманітними устами;

За стіл сідають при тобі,

Байдужі в радості й журбі

І патріоти щодо мови,

Лякливо-мирні суєслови!

Це — з книжки «Дорога під яворами», яка за десять чи за п’ятнадцять літ ще буде написана, але вогонь для неї клекотів у Малишковім серці вже тоді, 1953 року. Ненависть до байдужих, камінних, дволиких суєсловів проривалася в його творчість і, зрештою, заповнила її під кінець життя, бо це було виношене й виболіле почування. Я полюбив Малишка одразу, з першого погляду, з першої почутої від нього трибунної, не фальшиво-патетичної, а людської схвильованості, за якою була його одна-єдина, ні на що в світі не схожа доля. Він читав свої хрестоматійні речі: «Батьківщині», «Україно моя», а також декілька віршів із голосної тоді книжки «За синім морем». Я запам’ятовував його поезії і міг після зустрічі повторити їх слово в слово.

Сидів я далеко від сцени, в залі, серед своїх товаришів. І треба ж було одному з них (здається, то був тодішній випускник Львівської консерваторії, мій сердечний приятель Олег Вітик), коли зустріч уже скінчилася, встати й сказати: «Товариші письменники, між нами є один молодий поет, Дмитро Павличко, ми хочемо, щоб і він виступив!» Зал підтримав оплесками ту заяву, й довелося мені вийти на трибуну. Того року мала з’явитися моя перша збірка «Любов і ненависть» (вона була вже у видавництві), але поетом я не почувався. В присутності Малишка я майже втратив голос, відвагу і взагалі так розхвилювався, що довго не міг пригадати, як починається вірш «Я — син простого лісоруба». То був на ті часи мій найкращий твір, і я читав його часто на студентських вечорах. Прочитав і тепер. Повернувся на своє місце і з залу побачив — Малишко гаряче аплодує мені. Радість велика. Ніби весняний вітер, вона підхопила й відірвала мене від землі. Але на сьоме небо я піднявся, коли Андрій Самійлович зійшов зі сцени, попрямував до гурту студентів, де я знаходився, подав мені руку і сказав:

— Поїхали до мене в гості! Є час?

— Та є!

Стояла медвяна київська днина. Я думав — найщасливіша моя днина. Ми їхали в Малишковому «ЗІЛі». Господар — коло водія, чорнобривого й плечистого Жори, а позаду — мало не вся президія з літературної зустрічі: Василь Кучер, Терень Масенко, Анатолій Шиян, Олесь Жолдак. Спочатку ми порозвозили письменників по домівках, а коли залишилися самі, Малишко спитався, чи не хотів би я побачити в Києві щось таке, чого нам, туристам, ще не показували. Я не знав, що сказати. Київ не був для мене зовсім новим, ще не баченим. Я знав його трохи ще з того часу, коли 1948 року невдало поступав (мене не прийняли на тій підставі, що я галичанин) до столичного університету. Тоді я відвідав Лавру. З купленою в монахів свічечкою пройшов печери. Тоді ж я ходив на поклони до могили Лесі Українки на Байковому кладовищі. Я розповів Малишкові про своє безталанне вступання на філософський факультет Київського університету, про своє не дуже глибоке знайомство з містом.

Тим часом ми під’їхали до Андріївського собору. В церкву, одначе, не зайшли. Малишко обронив фразу про те, що мати приводила з Обухова сюди його, ще маленького, і я не міг вийти з подиву, як же це так: є на світі люди, що з дитинства мають можливість дивитися на Дніпро від Андріївської церкви! Мені уявлялося тоді (та й тепер я так думаю), що, то люди з особливим щастям.

На парковій доріжці, що проходить від Андріївського узвозу попід рейками фунікулера до пам’ятника князю Володимиру, Малишко розповідав мені про Єлизавету Петрівну, російську царицю, яка таємно вийшла заміж за Кирила Розумовського. В тій оповіді найбільше зворушувала й захоплювала поета Кирилова мати, звичайна жінка, горда козачка із Козельця, яка нібито сказала: «Якщо цариця хоче, щоб я поблагословила її на шлюбному рушнику з моїм сином, нехай приїде сюди!» Цариця приїхала, але наказала наперед побудувати церкви в Козельці і в Києві, а також палац у Києві (потім його стали називати Маріїнським), щоб пожити в ньому з гетьманом Малоросії. Малишко показував мені, де саме була прорубана просіка в лісі на київських кручах, яка від Андріївського собору спадала вниз і підходила до переправи на Дніпрі. Та просіка була застелена килимами. Зійшовши з порома, по тих килимах ступала цариця з гетьманом, а обабіч стояли на колінах вдячні малороси в запорозьких шароварах та жупанах, і вітер розвівав оселедці на їхніх рабськи схилених головах.

Малишко вмів розповідати. Найулюбленішим предметом його оповідей була історія України. Вона поставала часто перед його очима в живих образах. Кожен нещасливий поворот в тій історії мучив поета, ніби він винен був за все, що діялося з волі недалекоглядної, але захланної козацької верхівки, української шляхти, яка продавалася то королям, то царям, дбаючи за свій добробут і підвищення своїх титулів по канцеляріях сусідніх монархів. Але про багатьох ватажків та полководців запорозьких, особливо про Івана Богуна, Малишко говорив піднесено, впадаючи в непідробний душевний трепет. Любов до героїчних натур, до мученицьких доль, до людей, які щастя народу цінили вище, ніж власне життя, — це ядро невтишимого, болісного Малишкового натхнення.

У розказуваних ним епізодах історії рідного народу, які він, мов композитор мотиви народної пісні, обробляв: підносив до симфонічного звучання, — чути було насамперед шевченківську ненависть до самодержавців, які закріпачили й сплюндрували Україну. Ось, проїжджаючи понад Дніпром, потьомкінськими привидами щасливих мужицьких осель, Катерина II забажала побачити запорозьких козаків. Фаворит береться влаштувати стрічу. В одному монастирі, де по чернечих келіях доживали віку лицарі, колишні хортицькі оборонці свободи, мало несподівано для монархині відбутися помпезне й вірнопідданче її привітання. Монахам наказано одягнутися в кунтуші та шаровари, припнути шаблі і, коли прибуде найясніша правителька, нахилити перед нею свої посивілі голови. Монахи згодились. «Приїжджайте», — сказали. І що ж? Завертають карети до монастиря, відчиняють царські пахолки брами, а запорожців не видно. Не дзвонять дзвони, тиша й пустка на- довкруги. Покинули старі дідугани господа Бога, щоб не поклонитися ненависній імператриці, пішли в степ з бандурами за плечима і зникли в ньому, як тумани в житах... Малишко розказував і плакав.

Та було (не при першій нашій зустрічі, а пізніше) — він вишукував і веселі пригоди у своїй історичній пам’яті.

Про виховні методи Богдана Хмельницького Малишко розповідав таке. Якось генеральний писар війська запорозького Виговський не виконав наказу, не написав для призначеного строку дипломатичного посланія. Гетьман прив’язав писаря до свого ліжка, бив палицею, загнав під постіль і змусив там лежати. А тим часом зібрав нараду полковників у своїй світлиці. Участь у нараді брав і писар, але подавав голос з-під ліжка.

— А ти чого там сховався? — іронічно питав Богдан. — Вилазь!

— Не можу. Відбуваю покуту за непослух, ясновельможний гетьмане.

Коли в Києві гостював Михайло Шолохов, я чув, як Малишко в одній зі своїх застольних промов на честь російського живого класика говорив про Івана Богуна як про певний прообраз Григорія Мелехова. Йшлося не тільки про те, що герой «Тихого Дону», як і Богун, міг перекинути в битві шаблю з правої руки в ліву, бо володів однаково обома руками, а й про неприкаяність обидвох козаків, яка походила з їхньої духовної непокори і вічної невдоволеності ні своїм оточенням, ні собою.

В одному своєму вірші, звертаючись до яворової дороги, ніби до матері, Малишко сказав: «Ти зліпила мене із вогню України..» Це не метафора. Істота Малишкового таланту нагадує кулю-блискавицю: вся вона з пекельної речовини, з болю, в якому століттями горіла наша земля, з вогнедишної крові, якою заправлена кожна буката чорної української ниви. Не раз про це говорилося й писалося, що пломінь Шевченкового генія розливався жилами Малишкового слова. Цим не хотіли ні ті, хто говорив чи писав про це, ні я не жадаю підносити Малишка до Кобзаря, а хочу сказати тільки одне: існує глибока спорідненість між ними, яка до кінця не буде вияснена ніколи, але серцем її відчуватиме кожен, хто знає і любить Шевченка, Малишка й Україну.

Та повернемось до нашої першої зустрічі. Ми приїхали до Андрія Самійловича під вечір. На моє здивування, нас чекав розкішно накритий стіл. Мабуть, Жора, допоки ми гуляли дніпровськими схилами, організував обід і повернувся за нами. Малишкову квартиру (на вул. Леніна, 68) освітлювало призахідне сонце. Не можу збагнути досі, чому я так добре запам’ятав саме це освітлення. Буквально плин, течію променів я бачив тоді в його домі, і все в тому промінні видавалось мені загадковим і надзвичайним. Картини Пимоненка й Васильківського, які висіли на стінах, здавалося, випромінювали щось набагато важливіше, ніж те, що на них було зображено.

Я розглядався по великій, як думалось тоді, по безкінечній оселі Андрія Малишка, а коли погляд мій упав на одні двері, які вели з їдальні в сусідню кімнату, поет приклав палець до уст, ніби хотів сказати, щоб я дотримував тиші. Але вголос вимовив:

— Там мій батько!

Ми сіли за стіл. Малишко, його дружина Майя, Жора і я. Мене трохи здивував, навіть трохи збентежив тост за моє здоров’я, виголошений господарем у надто урочистому, хвалебному стилі. Я ще не знав, що Малишко шанує ритуал кавказький, що, ніби справдешній грузин, кохається в застольних промовах, які для нього, як потім з’ясувалося, були не раз репетиціями серйозних виступів. Одначе фальш і порожня патетика в тостах взагалі дратували його. Для мене, вихованого на покутсько-гуцульських традиціях, де за обіднім, празниковим чи навіть весільним столом найдовшою і найвишуканішою фразою було: «Дай, Боже, здоров’я», Малишкові тости-промови здалися обрядовою новиною, до якої, зрештою, я скоро звик.

Не дійшов наш обід і до середини, як почали з’являтися в Малишковій хаті його літературні товариші. Ніби на запрошення, приходили один за одним і сідали біля нас трапезувати. Андрій Самійлович радів щиро приходові колег, а Жора дбав, щоб було чим наповнювати чарки. З появою кожного нового гостя свято начебто починалося спочатку. Я почувався дуже незручно, входити в бесіду з письменницьким товариством не міг, а та бесіда цілком захопила господаря, який почав було вже й забувати про мене або, що гірше, звертався до мене, як до постійного учасника таких-от гостин та розмов у його хаті. Пізніше я не раз спостерігав, як Малишко в спілкуванні з Максимом Рильським відчував дистанцію, ніколи не дозволяв собі не те що панібратства, а найменшого навіть слова чи півслова, які могли б вікову і всяку іншу відстань між ними зменшити. Але в поведінці зі мною він, на сімнадцять років старший за мене, намагався все зробити, щоб того старшинства не було. Від моменту знайомства він змушував мене звертатися до нього на «ти», говорити йому просто «Андрію» і взагалі мати його за ровесника. Певна річ, я цього не робив. Він був для мене не лише старшим, але, незважаючи на всі свої слабкості й вади, які я добре бачив, святим. Знову повертаюся до того першого нашого обіду. Прибулі гості говорили високі патетичні словеса на честь господаря. Це починало ставати надокучливим для нього. Пізніше я не раз бачив, як раптово змінювався настрій Малишка, як його майже дитяча лагідність знічев’я переходила в гнів і навіть роз’ятрену лють. Того дня він розгнівався, мабуть, на самого себе. «Отак сидиш і веселишся, п’єш та гуляєш, а батька забув покликати до столу!» — випалив зненацька. Нам стало ніяково.

— Тату! — він відчинив двері до сусідньої кімнати. — Ходіть посидьте з нами! Бачите, в мене гості!

На порозі став Самійло Малишко. На голову вищий за сина, сідий, сивобровий, з вогненним поглядом чоловік. Такі ж, як в Андрія, розкрилені монгольські очі, тільки ніс горбатий. Обличчя вольове, постать начебто викарбувана з граніту. Знаю, батько Малишків усе життя тачав шкіру й робив чоботи. Але тоді в дверях стояв не швець, а старий козацький полковник, який все життя тримав шаблю в руках. Він постояв, ледь поклонився нам і зачинив за собою двері. Це, мабуть, мало означати: дякую, будьте здорові, я вам не товариш...

З тих пір, буваючи в Києві, гостював я щоразу в Андрія Самійловича. Траплялося це доволі часто — чотири-п’ять разів на рік. Завжди заставав я в нього одне і те ж товариство і майже завжди бував там хтось і новий. Там я вперше побачив найближчого Малишкового приятеля Платона Майбороду. Не тільки побачив, а й почув, як він на фортепіано (інструмент був дома в поета) акомпанував, а сам автор слів співав славетну «Пісню про рушник». Загалом за Малишковими застолля- ми найбільше уваги й часу забирала пісня. Андрій Самійлович знав сотні — це без перебільшення сказано — сотні українських народних пісень. Виспівавши свій репертуар, тобто кілька десятків найпоширеніших пісень, ми, його друзі, ставали слухачами, а він продовжував далі. А ще тієї, а ще отакої! Терень Масенко говорив мені якось при цьому, що він склав реєстр Малишкових пісень, і налічується їх сімсот сорок. Чи справді існував такий список? Не знаю.

Від Малишка треба було записати народні пісні, треба було їх видати окремою книжкою, і я збирався це зробити, але не встиг, бо відкладав на завтра, а завтра видалося сумним. Десь із середини 60-х років Малишка аж до його смерті я вже не бачив співаючим. Він бував ще веселим, але сміх його втратив глибину й дзвінкість, ми починали співати, але він після першої строфи стихав, робився печальним, мовчазним.

Востаннє Малишко зухвало веселим і розспіваним був, здається мені, восени 1965 року, як їздили ми з ним та з групою письменників-латишів до Ужгорода й до Львова в час декади латвійської літератури на Україні. У Львові, в будинку вчених, він виголосив тоді знамениту промову, закликаючи любити рідне слово, картаючи й ганьблячи галицьких космополітів та перевертнів за їхню байдужість до української культури. Малишко ніколи не впадав у пустопорожню фразеологію, він ніколи не був патріотом із шорами на очах. Він розумів, що інтернаціоналізм, у якому провідним почуванням є пошана й любов не до материнської, а до іншої мови, — це фальшивий лозунг, за яким криється духовна немічність, пристосуванство, культурна деградація і, зрештою, цілковитий занепад народу...

Коли ми повернулися до Києва, нас, тобто Малишка й мене як керівника делегації, буквально від потягу запросили зайти до секретаря ЦК Компартії України А. Скаби. Він уже був поінформований тодішнім секретарем Львівського обкому В. Маланчуком про виступ Андрія Самійловича. Очевидно, інформація була наклепницькою, бо на нас накинувся А. Скаба, не даючи нам сказати й слова, з такими звинуваченнями й погрозами, що ми просто отетеріли. «Таких Малишків і Павличків ми можемо наробити, як захочемо, десятки й сотні! Запам’ятайте!» З цим благословенням ми вийшли від свого ідеологічного наставника. З того часу, як видається мені, Малишко став писати ще краще, якось глибше й правдивіше, але сміятися так заливисто, як раніше, і співати вже не міг.

Та повернемося ще на мить у ті часи, коли він співав. Був один такий вечір дома в Малишка (тоді там, здається, гостювали Василь Костенко, Юрій Мельничук і постійні учасники тих, здибань Микола Шеремет, Терень Масенко, Олесь Жолдак), коли співав він разом із матір’ю своєю Ївгою Базилихою.

Співали вони злагоджено й неголосно. Тенор Малишків звучав ясно, як дзвін з позолотою, а материн альт печально, як голос темного блакиту. Радість і смуток в одній і тій же мелодії. Та коли вони дійшли до слів:

Мене, мати, орда знає,

В чистім полі обминає...,

син припав до матері і заплакав, а вона співала далі, ніби хотіла відвернути піснею нещастя й турботи від не такого вже й сильного, що аж орда його боїться, а від звичайного й доброго сина.

Малишкова мати була обдарована не тільки пісенним талантом, вона вміла з надзвичайним смаком одягатися, вміла обійтися в найінтелігентнішому товаристві, розуміла, що існує духовний зв’язок між людиною і природою, між серцем і квіткою. Любов Забашта написала про Ївгу Базилиху вірш, в якому показано, як мати поета йде босоніж вулицями Києва, та не тому, що не має вона взуття, а тому, що хоче стопами своїми відчути під собою рідну землю. Малишко цикл віршів «Пісня Максима Рильського» починає рядками:

Сиділа, мати, ніби груша дика,

У сивому цвітінні поруч з нею —

Поет Максим і зірноокий Вишня,

Обкутані піснями і привітом...

Коли матері не стало, Малишко тужив і печалився, довго не міг знайти розради ні в чому і при зустрічах з друзями згадував її часто, поринаючи в спогади про своє дитинство та про ту світанкову мелодію, коли він ще як обухівський підліток- гармоніст ходив за музику на осінні весілля.

Дитинство Малишка справді було нелегким. У сповідальних віршах поета де-не-де пробивається скарга на те, що він пробував забути назавжди, викинути з душі, але все надаремно.

Кажуть: у нього життя-картиночка,

Кажуть: в сорочці родився до тіла!

Тільки не знають,

Що та сорочиночка

В дальній дорозі,

Може, й зітліла!

Як ночував

На людській толоці,

Як припухав

В тридцять третім році.

Годі. Ще рано.

Іще рануватенько.

Розсуди потім, бо жде робота...

Та все ж його не покидали «розсуди» про свої давні боління, і жодна робота не спроможна була увільнити його від спогадів про тридцять третій рік, коли на «людських толоках» він бачив підпухлу від голоду дітвору, про рідного старшого брата, котрий по доносу заздрісного сусіда несправедливо був звинувачений у приналежності до банди Зеленого і розстріляний ЧК. Малишко згадував, як мати взяла його, ще малого, з собою в Москву, як стали вони обоє на коліна перед будинком, у якому приймав людей М. Калінін, як ішли навколішки до того дому, щоб випросити помилування для брата... Ні, це не була створена поетом легенда задля того, щоб прикрашати свою біографію стражданнями. Такого не вигадаєш. Тліла сорочка й горіла совість у ліричного героя багатьох Малишкових поезій, і все то — не пусті поетизми, а глибокі жалі глибокого життя.

У своїх промовах-імпровізаціях Малишко нерідко звертався і до образу чистої сорочки, як до символу духовної непорочності и чистоти. Це древній, народний, словянськии звичаи підказував йому метафору. А за тим звичаєм належало одягатися в чисту сорочку не лише на свято, а й доспочатку роботи, й до бою, а покійного вбирати для зустрічі з померлими друзями й родичами. В одежі Малишка сорочка виділялася. Він рідко одягав краватку. Любив ходити в сорочках з нагрудниками, вишитими білою ниткою. І в звичайних вишиванках. Щоправда, в будні носив спортивні сорочки з короткими рукавами, не з гудзиками, а з блискавицею на грудях.

Не те що недбало, але, мабуть, з успадкованою від батька- шевця звичкою носити на ногах будь-що вибирав Малишко для себе взуття. Точніше, не вибирав, а купував, що попадалося в магазинах. До його черевиків чи туфлів я, звісно, ніколи не придивлявся, але одна весела пригода змусила мене це зробити.

У київському Жовтневому палаці йшов урядовий концерт. Присутнє було все Політбюро ЦК Компартії України на чолі з М. Підгорним. Я відкривав читанням свого вірша першу частину, Малишко — другу. Коли я вже відчитався і стояв з ним за кулісами, слухаючи концерт, до нас підійшов міністр культури С. Бабійчук. Він глянув на Малишкове взуття і завмер з переляку.

— Андрію Самійловичу, бійтесь Бога! Невже ви не маєте чорних штиблет для сцени? Як же можна виходити в чорному костюмі і в червоних туфлях перед народ? Я не випущу вас! Сідайте в мою машину, маєте ще п’ятнадцять хвилин часу до

перерви, потім буде ще двадцять хвилин перерви, перевзуєтесь дома — і гайда сюди, прошу вас!

— Не хвилюйтесь, — Малишко подивився на мої ноги. — Скидай, голубе, туфлі, я виступлю, а ти постоїш у моїх за сценою.

Я негайно віддав йому своє взуття. Він мені — своє. Міністр заспокоївся й пішов. Тут з’ясувалося, що мої ноги на два номери більші за ноги Малишкові. Щоб мої туфлі не хлюпались йому на ногах, я віддав йому ще й шкарпетки. Малишко готовий був уже йти на сцену, хоч побоювався, що загубить по дорозі, — як він висловився, Абу-Касимові капці. Я ж стояв босий, бо впхатися в його взуття не міг жодною силою. А щоб мені не ставали артисти на пальці, відійшов собі набік і став біля якихось малопомітних дверей. Перерва до того часу саме й скінчилася. Задзвонив дзвінок.

Раптом із тих дверей почали виходити члени Політбюро. Вони йшли в зал, віталися зі мною, поздоровляли з виступом, аж Микола Вікторович побачив, що я босий. Це страшенно всіх розвеселило. Справді, смішно. Стоїть поет при параді, в елегантному вбранні, але босий. Я розповів, у чому тут річ: мої туфлі виступатимуть двічі. Це ще більше розвеселило моїх співрозмовників, і вони, сміючись, пішли в зал.

Малишко читав вірш «Як приймали в партію». Читав дуже добре. Але за куліси до свого босоногого товариша прийшов розгніваний.

— Я читаю такий вірш, а вони сміються!

— Вони сміялися не з вірша, а з мене. І, може, трохи з вас, бо ж вони бачили мене босого, а вас — у моїх мештиках!

Малишко заспокоївся. На другий день ми пішли з ним по взуттєвих магазинах Києва купувати чорні черевики.

Він мав розвинене почуття гумору, яке, одначе, покидало його, як тільки в нього псувався настрій, а настрій міг зіпсувати йому дрібничковий жест або випадок, на який інші люди, як правило, зовсім не реагують. Бувало, Малишко розважався картами, грою в «підкидного» чи в «дурня». Я не розумівся на тій грі, неохоче брався за карти, але з цікавістю стежив за бурями, які супроводжували забаву. Виграти в Малишка було майже неможливо. Він мав чудову пам’ять і при її допомозі був завжди магістром гри. Але все-таки траплялося — програвав! І ті програші переживав бурхливо й гостро, ніби якусь трагедію. Міг вилаяти на чім світ стоїть свого напарника, а противникові — наговорити купу образливих слів, зовсім не зв’язаних з перебігом гри. Міг навіть того, хто виграв, зганьбити, назвати нездарою (це поширювалось і на літературну творчість) і вигнати з дому.

Був я свідком таких сцен. Одначе вигнаний ще того самого дня або найдалі вранці другого дня дзвонив до Малишка і жартував: «Відбуваю покуту за свій виграш, ясновельможний гетьмане!» Треба було бачити тоді Андрія Самійловича! Це була — ходяча лагідність, ніжність, доброзичливість. Він просив пробачення. Запрошував у гості, обіцяв, що ніколи більше... не програє. Сам Малишко не робив першого кроку до примирення, але нетерпеливо ждав, коли нарешті зробить його той, кого він образив, і тоді готовий був стелитися перед «вірним другом». Він не переносив самотності. Своїх товаришів любив чи не найбільше за те, що вони прощали йому різкість.

Такий це був характер — нестримний і вибуховий, неподатливий і затятий. Але от що за дивина: ті ж прикмети поетової вдачі, які в буденному житті могли видаватися нестерпними (може, навіть були такими), в творчості його набували протилежних, дорогоцінних якостей. В шершавому, колючому, нелегкому характері коріняться мотиви доброти, ненависті до фальші й пошани до подвижників, настроєних на справедливість, чутливих до правди. Творець не може бути гладеньким і згинистим за вдачею. Він — це протестуюча й ще не визнана всіма істина, він — боління, а не громадський етикет.

Малишко був надто живою людиною, неідеальною, але принадливою навіть слабкостями своїми, бо ж слабкості бездарної натури — це рани, які викликають огиду, як віспа на посполитому обличчі, а слабкості таланту — це шрами на красивому обличчі героя. Та коли говорити про житейські вмілості Малишка, то був же він обдарований і ними, виділявся в найзвичайнішому. Такої смачної юшки, яку він сам приготував із власноруч пійманої риби і якою пригощав мене в Плютах літом 1958 року, я не куштував більше ніде й ніколи. Була то божественна страва, рецепт якої записували від Малишка дружини присутніх там письменників, але пізніше всі вони говорили, що до того рецепта потрібно ще мати Малишкові золоті руки...

А як він працював? Як писав? Трудився Малишко ранками, але міг і протягом усього дня, а то й протягом доби сидіти за письмовим столом. Трудився як одержимий, забуваючи про їжу й про сон, не відступаючи, допоки «опір матеріалу» не буде зламано, допоки не відграниться в базальті слова цілий твір. Але все ж гранословіє відбувалося здебільшого подумки, в глибинах киплячої духовної магми, яка то застигає, то знову розплавляється від нерівномірного вогню уяви! Одного разу я

крадькома спостерігав за творчою роботою Малишка. Він сидів у кабінеті своєму, двері до якого були відхилені, а я — в кімнаті поруч. Вдаючи, ніби читаю книжку, я час од часу поглядав на поета. Він то усміхався, то хмурнів, то стискав кулаки, то потирав чоло обома долонями, то підносив руки вгору, але не так, як підносять ті, що здаються в полон, а так, як простягують руки до неба від здивування чи великої радості. Записував рядки й не перекреслював їх. Та чи багато може сказати міміка про суть того, що відбувається в людині, коли вона пише твір? Дуже мало. Записування твору — це записування не тільки теперішньої миті, а всього життя.

Малишко був вродженим оратором, великим, незрівнянним трибуном. Його промови захоплювали імпровізаційним польотом, каскадами розгорнутих порівнянь і сміливою думкою, яка домагалася не якоїсь дрібної, другорядної, а тривалої історичної істини. Про одну з таких промов хочеться сказати детальніше.

Восени 1958 року на Закарпатті й на Пряшівщині проходили літературні дні братерства, участь в яких брали українські, словацькі і чеські письменники. Були там Олесь Гончар, Андрій Малишко, Юрій Мельничук, Олексій Полторацький, Борис Буряк, Іван Мацинський, Федір Лазорко, Іван Чендей, Богуміл Ржіга, Вашек Каня, Рудо Моріц, Войтех Мігалік, Павол Горов, Богуміл Хноупек та інші літератори — всіх не пам’ятаю. Був там і я. По дорозі з Ужгорода в Мукачеве кавалькаду наших автомобілів зупиняли в різних селах. Пригощали нас добрими винами, будзами та виноградом. На одному полі ми надто захопилися гостиною, а сприяла цьому надзвичайно товариська атмосфера між письменниками різних народів. Свято було справжнє. Та якось при тому забулося, що ми маємо приїхати до Мукачева в призначений час, що нас там ждуть.

Коли секретар Мукачівського райкому партії під’їхав до нас і побачив, у якому веселому стані його шановні гості, він злякався. Адже в місті чекав зібраний на центральну площу народ — щонайменше десять тисяч! Що робити? Малишко, який до сухих вин не мав особливої охоти, був у формі. Я так само міцно стояв на ногах. Секретар схопив його й мене у свою машину, і ми помчались на зустріч з мукачівцями. Делегація повинна була здригнутись, окропитися студеною водою і поспішати за нами.

Ми прибули в місто. Люди стояли в центрі на всіх вулицях. Повільно наша машина доїхала до центру; там Андрій Самій- лович прийняв хліб і сіль на рушнику. Одначе народ не розходився, ждав письменницьких виступів. Ми потрапили в не

зручне становище. В центрі велетенського народного зібрання стояли коло авто з хлібом і сіллю й чекали. Кого? Навіщо? Невідомо було, коли та наша делегація підосніє, за годину чи за дві?

— Ставайте на канот і говоріть. Говоріть, доки не приїдуть наші! — я сказав Малишкові і, не чекаючи згоди від нього, почав підсаджувати його на машину.

І він став на капот. Я чув до того й після того не одну Малишкову орацію, але такої промови не чув не тільки з його, а взагалі ні з чиїх уст. Здавалось, я не просто слухав, а викликав разом з ним непередбачену, спадаючу, як бурелом з пеба, невтишиму стихію імпровізаторського подиху.

Малишко говорив (я відтворюю лише вузлові моменти його виступу, що нагадує вистрілювання поодиноких блідих ракет, — він же висипав гірлянди кольорових вогнів на небеса, але то був не святковий фейерверк, а завірюха справжніх зірниць):

— Колись дитиною із Трипільських висот над Дніпром я бачив сині Карпати на обріях. Все життя я йшов на ту звабливу та чорну синяву ваших гір і вашого горя. Ставши сурмачем у великому поході, я перейшов кордон на Збручі 1939 року, дійшов до Львова, але мені не вдалося вийти до Тиси й до Латориці, до замку Корятовича, до вашого міста. Тільки 1944 року став я на горах, які оспівав Гоголь і на які дивився з-під мурів Почаївського монастиря Шевченко. Я сказав: «Закарпатська Україно, про тебе завжди пам’ятав Київ, твої зітхання крізь гори чуло серце Славутича. Ось я прийшов до тебе, щоб поцілувати твою землю, стражденну, але невпокорену, і сказати тобі: «Ти вільна! Воскресніть, Олександре Духновичу й Миколо Шугаю, прийшла свобода, про яку ви мріяли й за яку боролися!».

Це була патетика, але яка! За Малишковим «я» стояв увесь народ Наддніпрянщини, Шевченківщини, і тільки поет з таким знанням і відчуттям історії рідної землі, з таким фронтовим життєписом, з такою долею міг дозволити собі говорити од імені Дніпра і Києва. Це була патетична пісня возз’єднаних українських земель. І заспівати її на повен голос міг лише національний поет, який готувався до того співу все життя чи, точніше кажучи, якого сама історія підготовляла, вчила, виховувала і піснями Ївги Базилихи, і поемами Шевченка, і світлами Дніпрогесу.

Давні майстри іконопису, митці-монахи, перед тим як приступати до малювання святих, довго, інколи місяцями постили, жили в печерах, доводили свій дух до такого стану, коли обриси людських облич зникали перед ними, ніби примарна туманність, у котрій світяться вірою і натхненністю тільки очі. Очі — головне, що треба було змалювати на іконі. Малишко належить до художників, яким не треба спеціальної підготовки для серйозного виступу. Це художники, що очі свого народу знають з дитинства. Від Дніпра до Латориці велетенський простір неба й землі стояв перед поетом, ніби око матері, в якому він, промовляючи тоді в Мукачевому, бачив усе: сльози, радощі, надію, торжество, безсмертя.

Найщасливішим був Малишко, мабуть, наприкінці 50-х років. Він зустрів XX з’їзд КПРС з особливою піднесеністю. Здавалося б, йому, авторові циклу віршів про Сталіна «Полководець» і цілої книжки, присвяченої 70-му ювілею Сталіна «Дарунки вождю», не було підстав захоплюватися розвінчанням культу особи, викриттям злочинів, що робилися з ініціативи і під наглядом «батька народів». Але ж ні! Малишко сприйняв партійний гнівний осуд беззаконня часів культівщини як глибоко народні і свої особисті радощі. Він ніколи не був таким збудженим, таким громадянськи активним, таким натхненно правдомовним, як тоді, в післяз’їздівські місяці й роки. Мені здається, що в стані зворушення загальною і своєю власною правдомовністю, в стані захоплення перемінами, що прийшли в життя нашого суспільства, в стані оптимістичного відчуття майбутності Малишко жив і творив аж до смерті, хоча, певна річ, добре бачив, що процес демократизації в нашій країні поступово припинявся, наступав період нового, але вже пародійного культу особи.

Декому видавалося (можливо, дехто й тепер так думає), що Малишкова активність в осуджуванні сталінського деспотизму спричинена його дружніми (чи їх можна так назвати, я сумніваюсь) взаєминами з М. Хрущовим. Справді, Малишко ставився з пошаною, навіть з любов’ю до Микити Сергійовича. Так склалося, що М. Хрущов ще з кінця 30-х років, коли він став перший раз першим секретарем ЦК КП(б)У, симпатизував поетові, знав йому ціну, любив його вогнисте й молоде слово. Малишко розповідав мені, як Микита Сергійович захистив його від підлого й провокаційного удару.

Йшло заключне засідання з’їзду ЛКСМУ (1938 рік). Обговорювався список майбутніх членів ЦК комсомолу України. В тому списку був і Малишко, тоді автор двох книжок. У президію надійшла записка: «Андрій Малишко не може бути обраний у ЦК ЛКСМУ, бо його брат був у Петлюри». Записку передали М. Хрущову, а він встав, прочитав її голосно і сказав:

«Андрій Малишко-талановитий поет. Брат його служив у Петлюри, а він буде служити в нас!»

Чи любив Малишко славу? Любив. У його найближчому оточенні були люди, які підігрівали це почуття, інакше вони своєї дружби з ним і не мислили, як тільки в постійному й непомірному вихвалянні поета. Але славолюбство (не такий вже смертельний гріх для письменника, якщо згадати шевченківське: «а слава — заповідь моя») не було домінантою Малишкового духу. Любов до правди, до справедливості — набагато сильніше почування цього великого, самородного таланту.

На відкритих партійних зборах Київської організації Спілки письменників України 1957 року, навівши немало фактів, які показували Кагановича як майстра провокацій, тирана, нацьковувана фронтового покоління українських письменників на когорту класиків: П. Тичину, М. Рильського, Ю. Яновського, В. Сосюру, А. Головка та ін., Малишко розвінчав сатрапа, назвавши його самозванцем і нищителем культури. Це була сміливість не «навздогінці» — Каганович був ще тоді в складі Політбюро ЦК КПРС. Поет не знав, як складеться доля високопоставленого сталінського прислужника, але знав, чим ризикує сам. Його промова на тих незабутніх зборах — акт самоспалення, героїчний вчинок, який дорівнює виходу бійця на ворожу амбразуру. Це було безоглядне, правдиве, пристрасне слово, яким українське письменництво може й повинно пишатися.

«Спіє сонце гаряче над моєю душею нетлінною», — сказав про себе Малишко і сказав правду. Я любив його і сьогодні люблю. Мені дуже хочеться, щоб його життя було вивчене, розпізнане, схарактеризоване сучасниками поета, а ще ж бо живуть люди, які знали те життя набагато краще за мене. Зрештою, цим повинні зайнятися історики літератури. Творчість Малишка гідна того, щоб у неї вдивлятися на різних історичних етапах, причому вдивлятися не тільки школярськими, але й академічними очима. Музика Малишкової поезії, гармонія не звуків, а почувань його слова — це те, що не проминає або проминає, як літо чи весна, щоб наступного року схвилювати ще більше. Отак у нашу свідомість повертаються рядки, які ми знали ще в школі, але потім призабули їх, повертаються, щоб схвилювати душу й показати, яка широчінь і невичерпність у простих словах:

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.