Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Поет-переможець

Року 1957, коли Євгенові Маланюку сповнилося 60 літ, один з його емігрантських критиків Ю. Лавріненко поставив як на той час подиву гідне, сміливе питання: «... як оцінюватиме Маланюка читач у завтрашній цілком незалежній і цілком індустріальній українській державі?» І відповідав: «Очевидно, що держава, як уже здобута і самозрозуміла річ, не буде для того прийдешнього читача найбільш хвилюючою темою». Маланюківські інвективи проти ницої малоросійської душі і дволикої «степової бранки» відійдуть на другий план, — думав пророкуючий літературознавець, — а мотиви ностальгії, самотності, емігрантської скорботи, картини рідного поетові херсонського степу будуть цінитися набагато більше громадянами незалежної України.

Та ось вона, віками омріяна, багатьма поколіннями подвижників виборювана самостійна Україна стала знову фактом, історичною реальністю, в якій починаємо наново жити, думати, працювати. Але держава як ідеал національної свободи не тільки не втратила для нас хвилюючої привабливості, а ще дорожчою зробилася. Усвідомлення того, що, як показує минувшина, ми можемо знову стати колонією, набагато болісніше вражає, мучить і тривожить, ніж ідея необхідності вириватися з-під чужоземного ярма. Ставши вільними, ми як нація лише прокинулись. І тільки тепер побачили виразки й рани на нашій плоті. Тільки тепер збагнули, як глибоко в нашому національному єстві сидить рабство, як тяжко буде нам здобувати єдність і духовну чистоту нації, що стала вільною, але поки що не державною.

Отже, сьогодні державницька ліра Маланюка звучить могутніше і дзвінкіше. В її тонах все змінилося, хоч поет не пере- строював свого інструменту. Це зробив час. Ще вчора похмурі й трагічні звуки — нині мають оптимістичний настрій, ще вчора малоймовірні і високі тиради — нині сприймаються як тріумфуюче і звершене пророцтво.

Та ти — не вигадка природи,

Не примха лиш земних стихій —

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.

«Друге посланіе»

У нашій літературі ніхто так сильно, послідовно і рішуче не розвінчував малоросійство «хахлів», що було, є й буде найганебнішою прикметою їхньої рабської психіки. Ідеологи «єдіной і недєлімой» століттями викохували малороса — дикий різновид слов’янина, що свою відмінність від «старшого брата» бачить лише в любові до ситнішого їдла та до плачів над нещасливою долею, а в усьому іншому вважає себе патріотом Росії і пишається тим, що чужу мову й культуру знає краще, ніж рідну. Більшовицькі наставники набагато майстерніше займалися вихованням малороса. Русифікація видавалася за найвище осягнення інтернаціоналізму, відречення від рідної нації — за світову гуманність, почуття національної меншовартості — за «братерство народів».

Не лише в поезії, але і в публіцистиці Маланюк розкривав натуру пристосуванця-хахла, його шлункову ідеологію і скривлений від поклонів перед Москвою хребет. «Малоросійство, — писав він, —... це є та проблема, що першою постане перед державними мужами вже державної України. І ще довго в часі тривання і стабілізації державності та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності — грізним мементо».

Так тверезо дивився він у майбутнє і віщував нам страждання, в яких народжується на наших очах новий народ. Пророкуючи, писав правду, і правду писав оддаля, з-за кордону приглядаючись до нашої «найщасливішої в світі» вчорашньої дійсності.

В тім ярмарку все творче гине,

Задушується все живе,

Все вічне робиться хвилинне

Й стає живучим неживе.

І мертві душі бенкетують,

Защеплючи, як отрую,

Ледачу кров, духовий гній

Всім паростям гієрархій.

Герой доби встає в цій аврі

Космічних бур, космічних гроз,

Як спраглий містечкових лаврів

Здрібнілий мікромалорос.

«Друге посланіе»

Віра в безсмертні державотворчі сили українського народу чергується в Маланюка з глибокою розчарованістю, яка доходить до розпуки. Звідси виринає шевченківська сила його поезії, сарказм та іронія, трагічна ненависть до України-рабині, самогубне почуття, яке є не чим іншим, як тільки виразом надмірної любові.

Я ж не люблю її З надмірно! любови, — писав Франко, звертаючись до України, і так міг би сказати поет про свою надривну і благородну зневагу до вітчизни, що, мов повія, любить обійми владного «хана» і вже не має права навіть на те, щоб у сні побачити себе вільною і незалежною. Страшно читати Маланюка. Він водить нас над безоднею, звідки віє морозяним туманом справжньої погорди до українства як покірливого невільницького духу з тавром зради і підлості. Поезія Маланюка, одначе, тим невмируща, що поєднує в своїй скорбності два погляди на українську націю — негативний і позитивний, викривальний і звеличувальний. Кулішеве: «народе без путя, без чести, без поваги» збігається тут з Франковим: «Народе мій, замучений, розбитий». Вогнем ненависті прагне Маланюк запалити тугу й печаль України, словом прокурора підняти гідність підсудної, викликати протест, вибух честі й національного достоїнства.

Маланюк створив образ України, який ніколи не перестане вражати українське серце. Він поставив його в центрі Європи, та не на шляху з Заходу на Схід, а на дорозі з «варягів у греки», на путі, що її не бачили ні українські митці, ні українські політики впродовж багатьох століть. Він дав нам відчуття нашої забутої, загубленої в скіфській млі передісторії. Назвавши Україну Елладою, він вивів з цього поіменування систему подібностей, що пов’язують ментальність нашого народу з давньогрецьким розумінням життя, краси, доброти, справедливості.

Маланюк розумів, що «розм’яклий випещений світ» античної Греції, де найбільше захоплювались демократією і наукою самопізнання, не має спромоги вистояти в боротьбі з мілітарним, грубим завойовницьким Римом. Поетове серце тягнулось до України-Еллади, але його розум був на боці України-Риму. Київ бачився йому як столичний град з Капітолієм, що зверхньо ставиться до «мандрівних» козацьких держав. Військову міцність, лицарську традицію України Маланюк виводить від ярої міді й сталі варягів, яких він, зрештою, небезпідставно вважає батьками і творителями Києво-Руської держави.

Маланюка не уявити без його інтимної лірики, без його з надзвичайною точністю намальованих херсонських степових безмірів, без його відчування природи, яке несподівано проблискує в напружених політичною думкою рядках. Він майстер портрета, короткого вірша, епічного полотна, всі форми поезії йому підвладні, всі настрої людські ним пережиті.

Сьогодні мені ясно, що, намагаючись обернути темну свідомість раба в розум господаря, малороса й хахла в державний народ, Маланюк наслухав гул тевтонських маршів, сподіваючись на визволення, а тим часом з тим гулом прийшла фашистська заглада і смерть. Радянські «вчені» не згадували Ма- ланюка, боялися, а як згадували, то називали слугою «фашизму». Так, він, бувало, ламав свій стилос, «щоб знов творити розпочатий Рим», але не помилявся так трагічно, як помилялися ми, українські радянські поети, хто не бачив фашистської суті більшовизму і вірив, що визволення наступило 1917 року.

«Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!» — писав десь в середині 20-х років В. Сосюра. Бій прошумів. Переміг Маланюк. Він приходить звитяжцем у свою вільну Елладу назавжди. Думаю все ж, що Україна не забуде й переможеного, бо один Бог знає, скільки натерпівся він за любов до вітчизни — приглушену й покалічену любов.

Книжка Юлії Войчишин «Ярий крик і біль тужавий» деталізує й насвітлює життя й творчість Євгена Маланюка, воїна і філософа, а передовсім поета, якому незалежна Україна буде віддячуватись упродовж століть за те, що, «мобілізований до бою», він проніс гордо її прапор і вдихнув у наші вмираючі аорти живу кров непокори і державної свободи.

¹ Передмова до книжки Ю. Войчишиної «Ярий крик і біль тужавий», Київ, «Либідь», 1993.