Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Власне обличчя і власний дух

Мені здається, що підосновою поезії Романа Лубківського є музична схвильованість, яка переповнює душу й шукає для свого вияву форм лагідних, закінчених, співрозмірних. Це не та музичність, яка реалізується в ритмі чи в будові банальних, інколи придатних для співу строф, а та, що створює настрій філософського сприйняття світу, та музичність, яка виринає в пам’яті враженнями від пережитого, мучить свідомість тугою за минулим, будить пожадання відкривати таїну майбутнього. Певна річ, ця особлива внутрішня прикметність органічно поєднана з індивідуальною культурою слова, яка в творах Лубківського виступає настільки впевнено й невимушено, що її можна вважати загальним взірцем та одним з найдорожчих осягнень всієї сучасної української поезії.

Важко сказати, що первинне, а що вторинне в цьому сплаві музики й мови, але ж правда те, що, не вголос читаючи поезію Лубківського, ми чуємо її слухом тієї тиші, що стоїть у душі, і при цьому прагнемо матеріалізувати в живому голосі її ідеальне звучання.

У поезії Лубківського нема ні епатуючих, ні підкреслено модерністських елементів. А проте вона сучасна. В ній живе думаюча і стражденна людина, перейнята глибинними, для багатьох уже й забутими боліннями рідної землі, рідної історії. Дивовижна поєднаність ліричного героя (тут краще було б сказати ліричного мислителя) творів Лубківського з українською культурою на всіх етапах її розвитку показує, що справжній поет є сином не лише свого, а й чужого часу, що він повинен діяти на різних темпоральних площинах, якщо прагне будувати будущину для свого народу.

Мене захоплює майже все, що виходить з-під пера Лубківського, але шанобливий подив викликали написані ним за останні роки цикли «Сонце «Слова», «Автопортрети Шевченка» та «Камертон Шашкевича». Тут Роман Мар’янович, безперечно, — вже класик. Ці речі залишаться назавжди в українському письменстві. Та, аналізуючи їх, було б необачно зводити все до виходу з минулого на сучасність, на актуальність, на злободенність. Хоч, зрозуміло, поет постійно шукає контакту «Слова», Шевченкового образу, Шашкевичевого духу з нинішніми проблемами. Але цей контакт здебільшого філософський, він не б’є наглядністю, не тероризує історичною замкненістю й безвихіддю. Тобто всюди є двері, що відкриваються в наше століття, але є й двері, що за ними не пізнана ще дійсність, тривожна майбутність наша.

З цього погляду характерним може вважатися вірш під номером XI із циклу «Сонце «Слова» — про князя Галицького Ярослава Осмомисла. Це проповідь християнського упокорення перед жорстокою долею, проповідь євангельської доброти. Володар думає:

Я — чоловік. І сей біблейський вислів

Стосується Ісуса і мене.

Допоки трон і скіпетр — Осмомислів,

Убивць рука князівська не торкне...

Престольний град будився важко, Галич.

Замислився нелегко Осмомисл...

Якась незнана відкривалась далеч,

Якийсь незнаний відкривався смисл...

Відкривався для князя, відкривається й для нас незнаний смисл добрості людської. Але відкриває його поет не лише для нас, а й для поколінь наступних, і в цьому я бачу глибший, спрямований завжди на майбутність ідейний потенціал творчості Лубківського.

В «Автопортретах Шевченка» (які чудові можливості дає точний задум, точка зору, куди дістатися може тільки працюючий і витончений розум!) маємо одну з найкращих сучасних візій дивини Кобзаревого життя. Неможливо одразу обійти поглядом усе багатство нових барв і ліній, які побачив Лубківський в автопортретах генія. Ці вірші треба перечитувати й задумуватися над ними, вдивляючись у Тарасові обличчя, і тоді допіру збагнеш, як уміло освітив сучасний поет дорогоцінні малюнки. Тут виникає в мене ідея видавця автопортретів Шевченка з віршами Лубківського. Була б та книжка потрібна не тільки учнівській молоді, а й просто народові всьому — Нам!

Там Шевченко присутній, присутні ми.

Ми — повітря його, його простір і тло,

Де, мов сонце, засвічується чоло,

Гасне маска посмертна, і меркнуть свічі,

І народ сам собі, вдивляється в вічі...

«Камертон Шашкевича» — твір не випадково названий кантатою. Це багатопланова і разом з тим струнко вибудувана поема про галицького будителя, творця відродження Наддністрянської України, безсмертного Маркіяна. Певна річ, її можна дуже широко розглядати і, розглядаючи, підходити разом з автором до розуміння секретів не тільки творчості, а й громадянської величі Шашкевича, й ця дорога буде дорогою не лише емоційного, але наукового пізнання. Науково обґрунтоване, з джерел архівних винесене, зміцнене фактажем, насичене прозаїчними деталями, поетичне письмо Лубківського заворожує перепадами стилів і настроїв. Інформаційний момент, який так важко замонтувати в художній твір, є для нашого поета необхідним і визначальним. Тому, власне, і звучить у поемі реальний камертон, про який ми до Лубківського не знали, тому й виступає в творі реальний священик Йосиф Левицький, ворог «Руської трійці», про якого ми також не відали, хоч він і залишив по собі єдиний автограф — «запис у метрикальній книзі про народження Івана Франка». І ця реальність діє сильніше, ніж усі абстрактні фігури, і ця предметність переконує, що ідея Маркіянового життя, втілена в невмирущості української нації, є неподоланною.

Лубківський у своїй поезії зробив не одне, я сказав би, наукове відкриття. Саме з його книжки пішло в обіг донесення агентури директорові Департаменту поліції в Петербурзі за 19.ХІІ.1896 р. на діяльність Івана Франка у Відні, а також поетичний коментар до нього. Тут поезія і наука нерозривні. В кантаті про Шашкевича поет роздумує про тих творців, які не залишили по собі своїх зображень, своїх фотографічних чи намальованих облич, але виступають (бо цього жадає народ) з «позиченими» ликами. «Шекспір, Бараташвілі, Маха, Краль...» Виявляється, це можливо. Грузини не знають, як виглядав з обличчя автор «Мерані», словаки не знають дійсного виду Ян- ка Краля, ми не знаємо, яким був на вигляд Маркіян. А проте ми звикли до його «позиченого» лиця, і вважаємо цей образ явою його непозиченого духу. А, отже, непозичений дух є началом начал поета. Він визначає все. Де позичений дух живе в реальній плоті, там наступає затемнення лиця, пляма безликості. І жодна зовнішня принада не здатна діяти, коли за нею нема оригінальної і красивої душі.

1990