Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Громове дерево української поезії

Поетична творчість Романа Лубківського — досі не розкрите, навіть приблизно не розгадане й належно не оцінене явище української літератури. За радянських часів критика не добачала цього поета. Він не виділявся римованою публіцистикою на честь тоталітарного режиму, його поезія вібрувала, наче камертон душі протестного покоління шістдесятників. Не через боязнь, а через сприйняття своєї творчості як інтимної сповіді поет намагався обходити дратівливі політичні теми. Здавалося, ідейне вістря його слова було приховане, як лезо шаблі в піхві.

Та не дуже приховане. Ішов 1956 рік. П’ятнадцятилітній учень Теребовлянської школи на Тернопільщині пише вірш «Рідна мова»:

Коли ж устами чорними людці

Тебе, моя свята, кохана, сквернять,

Здається в серце хтось вганяє терня,

Здається, хтось шмагає по лиці.

Достойні гніву й жалю ці пігмеї,

Їм чистої ріки не забруднить.

А я щасливий, що в мені бринить

Свічадо сили і краси твоєї!

Цей твір, актуальний і сьогодні, з точки зору майстерності не поступається творам сьогоднішнього Романа Мар’яновича, перо якого за роки тяжкої праці призвичаїло себе до писання речей оригінальних і вишуканих. Тут свічадо не відображає, а бринить; так сказати про мову може тільки справжній поет.

Але звідки в отрока такий потужний національний запал? Адже він тоді ще не зустрічався з помосковщеним світом великих міст України, а враження од вірша таке, що це не гра фантазії, а справжнє терня вганяється в молоде серце.

Нічого дивного.

Рідне село Острівець, «Кам’яне й чорноземне Поділля» — колиска Романа Лубківського. Там ще дитиною він пізнає краєвиди Медоборів, глибокі бійниці на руїнах замку в Теребовлі, стольному граді князя Василька Ростиславича (про його осліплення він згодом напише малу поему, де торкнеться сліпого від ненависті братнього українського серця), там увітнеться в душу пісня про сподвижника Богдана Хмельницького, Морозенка (подолянина Станіслава Морозовицького), там з великої, просвітянської, сільської бібліотеки прийдуть до нього його перші книжки — повісті Андрія Чайковського «На уходах» і «За сестрою», там увійде він у спогади його земляків-односільчан про місцевого священика-просвітника Івана Волянського, до якого в гості приїжджав Іван Франко. В Острівці — яке визначне село! — 1907 року засновано товариство «Сокіл», яке стало базою виховання кадрів для українських Січових Стрільців, там виростає майбутній письменник, мужній сибірський в'язень, автор «Опришків» та «Чорного озера» Володимир Гжицький. А сусідні села — це мала батьківщина видатних художників, братів Михайла й Тимофія Бойчуків, скульптора, автора пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові Михайла Паращука, великого актора-курбасівця Йосипа Гірняка...

Це попередники, духовні родичі Романа Лубківського. А його батько, з походження не українець, але який це був український патріот свідчить згадка про нього у книзі «Теребовельська земля» (Торонто, 1968 р. стаття Ісидора Луковського «Острівець»): «В середині села стояв дерев’яний хрест, званий «фігурою Гудими», що його поляки хотіли усунути, а на його місці поставити свій пам’ятник... Але зять Гудими, Мар’ян Лубківський (поляк) за грошовою допомогою цілого села подав справу до суду і поляки програли. Місцевий парох о. П. Кар- пінський при помочі громадян поставив на місці хреста кам’яний пам’ятник, а Лубківський (батько Романа. — Д. П.) зі своєю дружиною прикрашували цей пам’ятник зеленню, квітами та синьо-жовтими лентами». Можна припустити, що в Острівці, де жили національно змішані родини, де від українки Анни Гудими та від вже згаданого Мар’яна Лубківського прийшов на світ майбутній поет, виблискували кусючі іскри у взаєминах представників двох національностей. Це не виключає того, що з моменту прозрівання справжній літературний дар стає талантом яснобачення в національних масштабах. А Острівець у часи дитинства майбутнього поета був місцем дій українського націоналістичного визвольного руху, де йшли бої, звідки під конвоєм вивозили людей на Сибір. На чиєму боці був поет-початківець, засвідчує не лише його рання, а й уся подальша творчість.

У вірші «Генеалогія» Р. Лубківський натякне, що «пани» його села, звичайно, тільки вже за прізвищами «пани», це прибулий народ, а його дід Іван Гудима — в Острівці поселився за часів Дажбога. Нема сумніву в тому, що поет від першого просявання своєї свідомості відчуває себе Дажбожим онуком, а його натхнення починається з любові до своєї матері, до її мови і пісні. Але — і це належить підкреслити — його закоханість у слов’янський світ так само йде із глибини серця, з народженої єдності української і польської крові, яка нуртує в ньому. Саме та єдність у його серці підсилює український патріотизм, загострює відчуття справедливості, за якою незаконно принижені і потоптані чужинцями і «своїми» пігмеями Україна й українська мова стають ідеалами його життя, творчості, невсипущої громадської та політичної діяльності.

Мовний патріотизм Р. Лубківського — річ очевидна, але це — лише знак на вході в його поетичний світ, де виступає слово не тільки і не просто як захисник, але й головно як творець і вседержитель нації. Природне і глибинне, вистраждане і незаперечне, новаторське (і не лише в українській поезії) всеосяжне, євангельське розуміння й потрактування слова у Романа Лубківського окреслюємо як перше, центральне коло в дереві життя, духу та зросту поетового таланту. Шевченків вислів «німі раби» в поезії Романа Лубківського дістає філософське тлумачення. Це люди мовлячі, але безсловесні. їхня мова — каліка, вона позанаціональна і позадуховна. Це — роботи, які вміють відтворювати комунікативні звуки, але не усвідомлюють їхньої природи, їхнього взаємозв’язку, їхньої краси. Вони не бачать себе в дзеркалі своєї мови, не чують, як воно бринить.

Але найбільша мука — це усвідомити й себе насильно відокремленим від рідного слова.

Звикаєш до слова,

наче до рани,

Ніби до лестощів,

Як до проклять.

Поете!

Кріпись!

Зненацька нагряне:

Мука найтяжча —

як болі переболять!..

«Звикаєш до слова...»

Сила поезії Лубківського сконцентрована на несподіваній, «вибуховій енергії» забутого, залежаного слова, яке він, ніби відбиту від велетенської опоки кам’яну окруху, піднімає й обертає в діамант, тим самим показує, що вся скеля нашої мови — суцільний, повний сяйва, алмаз. Зачарований словом поет знає таємницю свого надиху. Він боїться слова, яке пахне, наче запліснявілий хліб, або сяє, ніби ртуть на пилюзі, він прагне такого слова (і знаходить його), перед яким з подиву німіє, яке заворожує новизною пісенної, воскресаючої, національної суті й могутності.

Слова в поезії Романа Лубківського зчеплені між собою не за допомогою «розчину», як це мусить бути між кам’яними брилами або цеглинами в стінах дому. Вони припасовуються одне до одного в силу неймовірної відшліфованості й чистоти, утворюючи нерозривну, єдину за своєю природою матеріальну і змістовну міць.

Сяйливість філологічної культури поета переходить у змістовну доречність і чистоту його поетичного мислення. І, хоч поет в іронічному стилі розповідає, що Римська імперія впала через те, що її поети писали тільки про Форуми, Колізеї, Терми, не звертали уваги на «цвітку дрібную», як Маркіян Шашкевич, бо в латині нема «суфіксів пестливості й здрібнілості»; сам автор надзвичайно обережний щодо вживання слів-ласкавчиків. У нього є «мати» і «мама», дуже рідко зустрічається «матуся», а «Україна», певна річ, ніколи не виступає як плаксива «Українонька».

Болять мене, мамо, ноги твої.

Болять мене, мамо, руки твої.

«Матері»

Своєю лагідністю поезія Р. Лубківського зворушує і запам’ятовується. Це друга її питома прикмета. Але пошану викликає те, що поет ніколи не плаче й ніколи нікого не проклинає. Своєї лагідності ш губить тоді, коли торкається найболісніших переживань. Його поезія тамує в собі страждання, та, чим стриманіша вона, тим більше стає вражаючою, як це й повинно бути в характері правди.

А є ще й третя важлива прикметність поезії Романа Лубківського: її доброзичлива іронія, усмішка, гротескна гра, в якій інколи зблискує вістря сатири, але, як правило, панує почуття інтелектуального гумору. Гумористичні й сатиричні речі класиків польської поезії Юліана Тувіма та Костянтина-Ільдефонса Галчинського одразу пригадуються при читанні деяких творів нашого поета. Він перекладав їх, учився в них видавати на посміх самого себе, знаючи, що біля справжньої сльози крапля усмішки світить, як сонце після бурі.

Гумористичне перо Лубківського тим цікаве, що вміє узагальнювати, писати не лише про «тортурованих славою» своїх колег, а й про хвороби зарозумілості цілого суспільства й цілої нашої доби.

Вже маєм те, що маєм!

А маєм те, що є:

Когось переганяєм,

Від нас хтось відстає...

Це з «Молитви до святого Миколая», спрямованої проти надмірної та патетичної балакливості, романтичної ейфорії наших лінивих в розумі політиків. Молимося й ми з ним:

Зроби, щоб людство знало

Легенди та пісні

Та й наше бідування,

Поразки в боротьбі.

(Думки про будування,

Старий, тримай собі).

У віршах «Собачка Гаранта», «Пора», «Сходження на Говерлу» виступає сумний оптимізм нашого суспільства, не тільки висміяний, але й перейнятий співчуттям автора.

Громове дерево — образ, який прийшов у нашу свідомість із натхнення Романа Лубківського. Чи справді краще грають трембіти, зроблені з опаленого блискавкою дерева? Можливо. Та безперечно — душа нашого поета, вдарена громом сирітського життя, а далі — підневільного життя в червоній імперії, колізіями життя, стала мужнішою, чутливішою і мудрішою. У вірші «Вогонь» поет змальовує жорстокі хитрощі вогненної влади над собою.

Я крізь вогонь крокую навпрошки,

І по лобах марширує мій палець —

Гучних, — як перепалені горшки,

Глухих — суцільний глиняний закалець.

В стоперсті руки полум’я паду,

Вогнем нещадно редагуюсь. Правлюсь.

Горю, палаю, спалююся. Плавлюсь,

У форму перероджуюсь тверду.

Та з вогню не виходить кривобокий, захриплий чи навіть німий горщик. Вогонь не перемагає. Перемагає вічний матеріал — глина. З неї постає дзвінкий син землі, своєї землі. Це образ вірності своїй батьківщині. За панування русифікаційного вогню в Україні такий вірш був викликом. Червоні інквізитори знали про це, але прикидалися наївними, давали можливість талантові розгулятися, а тоді вже били.

Жив Роман Лубківський і творив тоді в очікуванні удару. Не мав сили приховати свого смутку. Його душа справді нагадувала трембіту, змайстровану з обгорілої смереки. Його розмови з природою, з рідними сторонами, з малярським і з гончарським мистецтвом, перейняті скорбними настроями. З'явились питання: «Місце де твоє? Де певний вимір? Грань? Начало всіх твоїх начал?» Не можуть не хвилювати спокійні від повіді на ці запитання розуму й серця. Ось розмова з калиною. Ніби з калиною, насправді із самим собою.

— Калиновий мосте, зелена гілко...

— За чим, юначе, бануєш гірко?

— Так мені тужно, так мені банно —

Зела багато на пні зрубано

Гіркою долею, і роками,

І закривавленими руками...

«Калиновий мосте, зелена гілко...»

Молодий поет тримається своєї дороги; він не побіг за поетичною модою на етюди та балади. Він оприлюднює просту й величну неподатливість під натиском для нас усіх добре знаної диктатури. А коли вже вдається до баладного формату, то бачить себе не в образі святого Юрія, змієборця, а в образі міфічного вершника, якому не служить зброя.

Хотів я крикнуть — на устах печать.

Хотів звестися — кайдани бряжчать.

Хотів мечем я пута розрубать,

А він у землю вбивсь по рукоять.

«Червоного коня»

Зброя йому не служить, але це воїн. Він не відступає, не тікає з поля бою. Не в мечі його перевага над ворогом, а в сміливості зійтися з ним, в душі його, де нема страху.

Навіть у найкоротшому ескізі про поезію Романа Лубківського неможливо не згадати його любовної лірики, частково зібраної в циклі «Зоря черлена», а також розкиданої по всіх його книжках. Є тут свої, власні, але є й використані мотиви поезії майстрів світової слави, що їх наш поет блискуче перекладав і досконало знає. Він успішно змагається з ними в гріховному, але в той же момент цнотливому погляді на божественне жіноче єство.

І тут знову Р. Лубківський відзначається культурою стриманості, якою жіноче лоно — сонце життя, надійний човен у жорстокому морі пристрастей.

Поет уміє бачити світ, «явлений у слові пелюсткою вогню», вогню, призначеного Прометеем не для руйнації, а для будування світу, для антисмертної творчості людини. Почуття любові в автора «Зорі черленої» — це вогонь творення, в якому причаєна думка про нетлінність людського духу. Тому в регістрі інтимних писань поета твори про кохання і смерть стоять поруч, а скорбота від проминальності матеріального світу нагадує смуток від любові до жінки — символу найдосконалішої, але все ж матеріальної краси.

Йде пора великих переселень

На траві, на квітці, на стеблі.

Там, де літо випалило зелень,

Відкривається нам суть землі.

Так пише поет у вірші «Відпливати в осінь», намагаючись збагнути споконвічну й неоднозначну суть землі, але найближче до розуміння цієї складної категорії доходить тоді, коли змальовує кохання, як літо, що поступово, несміло, але неухильно відкриває сенс людського минущого, але й завдяки коханню безсмертного життя.

Найважливіше, що належить сказати й знати про поезію Романа Лубківського, це її не обірвана, а, навпаки, зміцнена визвольними подіями в житті українського народу наприкінці XX ст. висхідна лінія на мобілізацію слова, в якому закодована духовність України.

З нашої національної, затьмареної неволею пам’яті поет видобуває безліч фактів, які під його пером обертаються в суцільну панораму метафор, в яких віками жила і тепер живе Україна. З наших покревностей і зв’язків з народами південної і західної Слов’янщини, з найближчими і долею найподібнішими до нас білорусами постає багатюща Україніана поета і перекладача. Вона показує притомність українців та їхньої праці у формуванні цивілізації слов’янської Європи, чи, коли хочете, європейської Слов’янщини, що для неї Україна була (і сьогодні є) захистом проти морозяних вітрів східного, шовіністичного варварства.

Свою слов’янську Україніану Лубківський будує, ніби справжню фортецю. Насамперед йому йдеться про те, щоб український читач, наша літературна громадськість і освітня система пізнали слов’янський поетичний світ. Він видає чи не перші в Україні авторські перекладні антології: «Слов’янське небо» (1972) і «Слов’янська ліра» (1984). Ці книжки, про які слід писати окремі дослідження, дали нам можливість пізнати феномени різних, але й подібних слов’янських поетичних культур, подивитися не здалеку, а дуже близько підійти до хвиль великого океану поезії, вивчити його неповторну у кожному окремому випадку національну неподоланність і натуру.

Роман Лубківський здобув собі законне місце у гроні найзнаменитіших українських майстрів перекладу. Він переклав сотні творів, різних за стилем і формою речей, серед яких цілі збірники поезій Десанки Максимович, Лацо Новомеського, Франце Прешерна, Янки Купали. Зовсім недавно звершив творчий подвиг — відтворив українською мовою драму Юліуша Словацького «Срібний сон Саломеї» та драму Йозефа Вацлава Фріча «Іван Мазепа».

У цих перекладних творах живе Україна і в оригінальних творах Лубківського на слов’янську тематику живе Україна.

Чи це вірш про Юрія Федьковича, який (поет у цьому переконаний і його переконання важливіше за архівні документи) стояв на варті біля цісарських касарень у Братиславі, над Дунаєм, у жовнірському однострої. Ми бачимо його у вірші, мов на екрані, і вже з любов’ю дивимося на столицю Словаччини. Чи це вірш про Василя Стефаника, що лікувався на курорті у П’єштянах. Ми побачили і його «нестлумлену криваву сльозу». Чи це «Молитва за упокій української церкви у Прняворі», збудованої нашими предками, заробітчанами в Боснії, зруйнованої озвірілими захисниками неділимості югославської великодержавності. Чи це вірш, присвячений сербській мові, який знаменито закінчується:

Сербська мово! Не в горнім кратері, —

Чую дома злобу чужинську.

... Помолись хоч ти Богоматері

За сестру свою українську.

Варто ж було написати цілий ряд віршів про Болгарію, щоб несподівано саме там, у Варні, перечитуючи Антонича, побачити море, а за морем турецький берег, а на березі страту запорожця Байди. Такий шлях через обійстя болгарських друзів, через блакитні й спекотні пейзажі Несебара до себе, до пізнання своєї козацької непокори і смерті. Вірш «З Антоничем у Варні» — може, найсильніший з усього, що написав поет, але річ не в тому, що найсильніше, а в тому, що до найсильнішого нема легкої дороги, що до нього треба йти мало не все життя.

З анатолійських узбереж гірку

Тривогу чутно. Як її не гониш,

Вмиратимеш — мов Байда на гаку...

Чи сонячну стрілу подасть Антонич?

Вмирати, то вмирати, але перед тим ще треба взяти лука і накласти на тятиву стрілу помсти... Але, крім помсти, тут є щось набагато людяніше. Це — передчуття кари чи почуття власної провини за долю своєї нації. Це тривожне почуття не супроводжує Р. Лубківського, а живе в ньому, це його громадянське, успадковане від Івана Франка, шляхетне і непереборне боління. Дрібна душа звинувачує всіх, велика душа накладає провини на себе за всіх.

Певна річ, поетична творчість Романа Лубківського демонструє автора, який обертає в метафори своє наукове, літературознавче мислення. Не помітити — скільки українських, польських, болгарських, сербських, білоруських, словацьких письменницьких постатей ожило під його знаючим пером. Про героїв своїх віршів поет пише статті, критичні дослідження, ніби значно розкутішим, ніж поезія, способом намагається сказати про них щось найважливіше. Його статті про Т. Шевченка та І. Франка, М. Богдановича та Б.-І. Антонича — це твори поета, який знає, що мова літературознавства і критики без художньої деталі — мертва мова.

Має Роман Лубківський зі своєї поезії перейняту жадобу відбудовувати душу нації чином відбудови матеріальних цінностей, замків, церков, пам’ятників, поруйнованих окупантами. Про це найкраще сказано у вірші «Чудо», де змальоване уявне воскресіння теребовлянського княжого замку як символа української державності.

Але Роман Мар’янович належить до людей діяльних. Він пише про себе як про людину, що прагне будувати, але йому постійно не вистачає місця, бо навіть на рідному городі стояли колись будівлі історичного майдану («Автоархеологія»),

Від великого ректора Львівського університету Є. К. Лазаренка, одержимого відновленням літературних пам’яток, людини, що відчула неабиякий письменницький дар у перших віршах Романа Лубківського, поет перейняв місце відбудови національних святинь.

Те, що не вдалося зробити вчителеві, виконав його учень, Лубківський, використавши для цього свою службу на посаді голови Львівської організації Спілки письменників України, а згодом — на посадах першого Посла України в Чеській Республіці, керівника Львівського обласного управління культури, голови Львівської «Просвіти».

Ще 1986 року у вірші «Пропозиція» він писав:

Прийде час

І нащадок руйнівника

Вкладатиме в підмурівок

Дорогоцінну цеглу —

З живої першоклітини

Відроджуватиметься храм,

Воскресатиме пам’ять народу.

Так

І церква Святого Духа,

В якій за нас

Молився Шашкевич

Мусить бути відновлена.

Завдяки Романові Лубківському відновлено музей М. Шашкевича у Підлиссі і музей у Бортятині, де за нас «молився» священик, батько Б.-І. Антонима, збудовано пам’ятник Б.-І. Антониму в Новиці (нині територія Республіки Польща), музей гетьмана Івана Виговського в селі Руда на Львівщині, а в домі, де жив М. Грушевський, створено музей першого президента самостійної України. До цих та інших подібних звершень Романа Лубківського як громадського і державного діяча належить «відбудова» в Україні пам’яті про українських письменників, які змушені були жити за межами своєї вітчизни. Ґрунтовне видання наукових робіт і літературно-критичних творів Святослава Гординського «На переломі епох» (2002) — це також відбудовча, неоціненна заслуга Романа Лубківського.

У найвищі години нашого національного воскресіння Лубківський як парламентарій діяв швидко й зважено, пропонуючи 24 серпня 1991 року внести синьо-жовтий прапор до зали Верховної Ради, а 8 грудня того ж року на його пропозицію Л. Кравчук присягав народові на Пересопницькому Євангелії... Пересопницьке Євангеліє буде в годину присяги під рукою всіх майбутніх президентів України — це також великий внесок поета в нашу історію. Оглядаючись на свою політичну діяльність, Роман Лубківський з гіркотою пише:

Так живу — в повсякденній гризоті,

В самовбивчих докорах — се ти,

Ти дозволив плюгавій мерзоті

На священній крові возрости!

У державі наївно-безхмарій,

Де нікчема продасть і зігне,

Не примарний — живий бестіарій! —

Смрадним сопухом душить мене.

«Так живу»

Так живе поет і так повинен жити, щоб сказати правду про демократію, яка дозволяє пігмеям плювати на мову, історію та культуру України, продажну демократію, яку не соромляться називати свободою.

Поле поезії Романа Лубківського широченне й різноманітне за культурами жанрів і форм, за сучасними способами літературного господарювання. Там лежать росяні сіножаті його лірики, а за ними видно дбайливо оброблені на цілинних, каменистих схилах пагорбів ниви історичних поем. Це — зворушливі мотиви народних пісень, записаних, вірніше, запам’ятаних від матері. Це переспівані мотиви «Слова про полк Ігорів» та поетична археологія забутого Звенигорода в Галичині. Це — наново прочитані й закарбовані в слові мотиви життя й мучеництва Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка. Впевнено називаємо «Камертон Шашкевича» і «Шевченкові автопортрети» — історичними поемами, де відтворено характер епох, коли на печальній відстані від мазепинської доби почала формуватися шевченківська нація як народ, що «сам собі вдивляється в вічі», оглядаючи автопортрети Кобзаря.

В «Автопортретах Шевченка» (які чудові можливості дає точний задум, точка зору, куди дістатися може тільки працюючий і витончений розум!) маємо одну з найкращих сучасних візій дивини Кобзаревого життя. Неможливо одразу обійти поглядом усе багатство нових барв і ліній, які побачив Лубківський в автопортретах генія.

В історичних поемах (і не тільки там) Р. Лубківський зблискує вмінням умонтувати в поетичну мову елементи прози чи навіть терміни з наукових досліджень. Йому не тяжко завдяки тому вмінню поєднувати майже не поєднувані речі і творити образ нашого часу. Ось він пише про «праліс», який римується зі словом «аналіз», саме цим словом насвітлює дику натуру споживацько-рабської частини нашого суспільства.

Глухо. Мертво. Спекота.

Тирса. Глина. І шутер.

Телевізор болота,

Дятла стихлий комп’ютер.

«Сосни, сосни стіною...»

Р. Лубківського можна назвати літописцем нашої доби.

Ми — доба, а її подоба —

Це Чорнобиль. Ми в ньому винні.

Але ми — і остання спроба

Врятувати людське в людині.

«Так недавно — часи рутинні...»

А людське, за наукою автора «Громового дерева», — це те, що народжується з любов’ю до свого роду і народу, до рідної мови, яка бринить, мов свічадо космосу, де відображений всесвіт людського духу, людське — це пізнавання життя, яке непідвладне смерті, якщо воно віддане ідеалові нації та свободи, стихіям боротьби за правду й справедливість.

24.VI.2006 Конча-Озерна