Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Доля, взорована на великі ідеали

Микола Василенко — поет і прозаїк, літературний талант якого розкрився на повну силу в умовах самостійної України, хоч за часів «хрущовської відлиги» його поезії появлялися в журналах. Правда, розкрився не тільки талант, розкрилося велике життя, з’явилися вірші, написані чи, вірніше, укладені в пам’яті поета, коли він був молодим і за допомогою тих поезій боровся за своє життя і за свою людську гідність, будучи ув’язненим сталінськими опричниками. 2004 року Миколі Олександровичу Василенку виповнюється 80 літ. Його життя, відбите в його творчості, може служити образом долі України у XX столітті.

Хлопець з Херсонщини, остарбайтер, солдат радянської армії, а далі — з 1947 до 1955 р. — політичний в’язень, каторжник-шахтар у кам’яновугільних копальнях Інти. Потім — звільнення і, мабуть, найтяжче випробування, коли треба було здобути освіту, працювати на заводі, а при тому зберегти й розвивати небезпечні контакти із своїми концтабірними друзями. А серед них — відомі письменники, видатні громадяни — Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Іван Савич, Андрій Хименко, Михайло Хорунжий, Микола Соколовський, Григорій Полянкер, Іван Гришин-Грищук. Усіх не назвати, але всі вони жили під оком КДБ, обмежені в своїй діяльності. Це про них, бачачи між ними Миколу Василенка, скаже Григорій Кочур: «За колючим дротом формувався їхній неординарний світогляд, естетичний смак і погляд на поезію як на засіб самовираження й самопожертви».

Отже, Микола Василенко належить до кола людей, які чинили опір радянській системі, наближали щасливі для нашого народу події кінця XX століття — проголошення держави, початок боротьби за демократичний, європейський розвиток української непідлеглої нації.

Хоч Микола Василенко почав друкувати свої вірші до війни, але як поет сформувався в концтаборах, під впливом названих письменників, ув’язнених, як і він, з політичних мотивів, а також під впливом засуджених на сибірське заслання учасників національно-визвольної боротьби, воїнів УПА з Галичини й Волині, з якими мав можливість спілкуватися. Про це свідчить вірш «Однобаландникам» (1952 р.):

Чи згине наш коли патрицій,

Що заступив до сонця путь?

Чи, може, з вирію жар-птиці

Весни уже не принесуть?

Брати, мужайте! Віщі дзвони

Розбудять приспану ріку —

І ми потиснемо долоні

Ще міцно в горах Спартаку!

Йдеться начебто про римські часи, але ж ясно: «патрицій, що заступив до сонця путь», — це Сталін, а Спартак «у горах» — український повстанець у Карпатах. Можливо, згадка в розмові з упівцями про сотенного Спартана навіяла поетові цей твір. Датована 1949 роком поезія «Стоїк», що перекликається із щоденниковими записами О. Довженка, також укладена не під впливом прочитаного, а під враженням розмов про те, як гинули герої УПА.

Скрутили йому руки,

Голодом очі виїли,

А він про єдине:

— Хай живе Україна!

Твори Миколи Василенка, позначені роками, коли він перебував у ГУЛАГу — цикл «У плетиві колючих дротів» — найбільш хвилюючі й подиву гідні поезії. Це крик скованої молодої душі. Безстрашність, яка переходить у розпуку. Вибухи почувань, які пориваються заперечити існування людяності й правди. Вони нагадують Шевченкову антиномію: або буде правда, або «Я не знаю Бога».

Відчиніть мені двері в світи,

Щоб за покликом серця іти,

Бо в мені отой поклик, мов цвях.

Між тернів заблукала дорога,

І нема вже ні правди, ні Бога.

Якщо тебе невинного замикають у тюрму, принижують, намагаються обернути на раба, то як же вірити в справедливість і в Бога? Але проти розпачу й безвиході, які, здавалося, зламають поета, виступає інша, найважливіша прикмета його характеру — віра в свою правду і в свою неподоланність. З одного боку, приреченість, скарги на всесильну неправоту, на те, що провідна «зоря мовчить» і «кривавий дикий птах нам груди, як Прометею, розклює», з другого боку, душа кричить: «не здамся!» Хтось міг би сказати, що тут є сильні ремінісценції з української класичної поезії. Є, звичайно, але це свідчить лише про те, що Микола Василенко знав своїх великих попередників — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, шукав у них підтримки у свої найтяжчі хвилини.

Поет ставить у центр свого «Я» свою Вітчизну, задля якої він страждає, і це усвідомлення єдності своєї душі із душею батьківщини допомагає йому витримувати катування, злигодні й приниження.

Всю поетичну творчість Миколи Василенка закодовано вже в зблисках його таланту, що їх детонувало життя політв’язня. Зрозуміло, він привітав, радісно зустрів становлення незалежної України, але в нових умовах одразу відчув небезпеку для неї, що йде від «позавчорашніх мамлюків» — від жирних «сіамських котів», які швидко розплодились і «тупо дивляться на нові ворота України», від «новітнього червоного диявола», який прагне відновити «північну імперію». «Пісочний годинник» — поезії, створені за останні роки, це — продовження давніх уболівань автора, але він не впадає, як раніше, в струмені гарячих інвектив, а дивиться на світ з висоти пережитих сумнівів і страждань, аналізує, вилущує зі слова суть історичних подій і саму суть людської доброти. Такі речі, як «Дорога», «Втрачений рай», «Пам’ятаймо про вогонь», «Ода сонячним серцям», «Реквієм», «Необхідне» — являють поета-філософа, який ділиться глибокими спостереженнями за рухами людської душі.

Дорога із дому крутизною бігла,

За серце хапала,

Під п’яти пекла,

Ножами краяла.

Дорога додому

(У доброму здоров’ї бувши)

Стелилася рушниками...

Але камінь за пазухою

Ще муляв йому душу...

І двері не відчинялися.

«Дорога»

Не раз уже знамениті світові письменники обдивлялися «дорогу додому», показували її (і справедливо) як шлях людини до себе самої, а Микола Василенко дає лаконічне і правдиве визначення цього філософського поняття. Двері твого дому тобі не відчиняться, якщо в тебе камінь за пазухою. Нема повернення до власної душі, якщо нема в тебе чистої совісті.

Спокійному мисленню сучасного Миколи Василенка відповідає білий вірш, яким він прекрасно володіє. Думки, що їх йому вдалося висловити з поетичною конкретністю і філософською масштабністю, могли б існувати і в заримованому вірші, але саме у вільній, прозовій мові вони більше наближені до сучасного стилю життя, легко вписуються в модерну лінію сучасної європейської поезії.

Мабуть, найвище досягнення Миколи Василенка — цикл «Вулиця сонячних ліхтарів» — щемлива сповідь про зустрічання поета з дивиною жіночої краси, рідної оселі, яблуневого саду і взагалі зі світом, що проминає. Тут виступає образ молодої води, переможеного дощу, новонародженої поезії, відбудованої карпатської церкви, образ глечика, який ніколи не буває порожнім.

Він ревно зберігає запахи

Пареного молока,

Що тільки з печі,

Дивний смак петрушки,

Кропу,

Селери

І тепло рук господині...

У світі нарисованих поетом предметів, у чистоті його майже дитячого захоплення явищами життя хочеться бути. І знову прийде до нас жаль поета за втраченим часом, і він буде нашим жалем, і прийде до нас захоплення ліричним героєм віршів Миколи Василенка, і буде він не абстрактним, не видуманим, а живим чоловіком, власне, тим, чия планида виписана тут щирими і простими словами.

«Архітектура планиди» — книжка, яка насвітлює й підсумовує життя талановитої, сповненої гідності й честі людини. Це архітектура долі, руйнованої зловорожими силами й обставинами, але все ж таки зведеної, збудованої в лініях, що їх проектував і виконував зодчий Микола Василенко. Його доля, взорована на великі ідеали, не може бути ні замовчаною, ні забутою, бо вона частина долі нашого народу.

2004