Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Правда про УПА

«Брати грому» — книжка Михайла Андрусяка, висунута на здобуття Шевченківської премії, належить до унікальних і непроминальних явищ нашої літератури. Вона могла постати лише на хвилі відновлення української державності як явина правди про боротьбу, що її проти фашистської окупації і режиму червоної Москви вела Українська Повстанська Армія. Ця книжка, крім усього іншого, показує, як із визвольних традицій УПА серед української інтелігенції виникав і зростав рух опору комуністичному режимові, як легендарна історія національно-визвольного повстання в Галичині й на Волині творила передумови для проголошення незалежної України.

За жанром «Брати грому» — художньо-документальний твір, але за суттю й стилем — історичний епос, героєм якого є народ. Біографії чотирьох воїнів УПА, записані з їхніх уст, пересипані численними подіями, іменами сотень людей, а Підкарпаття й Гуцульщина змальовані як суцільна й жива панорама, де діє не тільки підпільна ОУН, але й перейнятий українською державницькою ідеєю народ. Образ народу, який дає захист і хліб своєму партизанському військові, це — безперечна заслуга письменника Михайла Андрусяка; цю тему він досконало знає, бо ж походить з повстанської родини, виріс в атмосфері спогадів про своїх родичів, які віддали життя за Україну.

А на стилістичній манері цього твору лежить печать лаконізму, стриманості, пошани до слова. Це так само заслуга письменника, який не піддався спокусі додавати щось од себе до живої документальності мислення своїх героїв. Письменник оминає властивий для трафаретного опису героїчних подій і характерів настрій сентименту, співчуття, плачу. Ця книжка збуджує почуття гордості за людей, які витримали лісові та бункерні злигодні, бої з набагато сильнішим, студебекерами та авіацією оснащеним ворогом, а потім — катування на допитах, принизливе життя в концтаборах і не зламалися. Спокійною, твердою мовою говорять вони так, ніби творять і себе, і той світ, проти якого стали зі зброєю, тобто визнають, що ні вони, ні їхні вороги не можуть бути інакшими.

Любов Ободянська у передмові до книжки справедливо називає її «багатоголосною, багатократною сповіддю» героїв. Сповідається Мирослав Симчич, сотенний Кривоніс. Шість років служби в УПА, командування найуспішнішим боєм проти червонопогонних карателів у Карпатах, подвійне ув’язнення, тридцять два роки перебування в тюрмах та в ГУЛАГу. Сповідається Василь Блясецький, політвиховник і розвідник Теодор. Енкаведисти вбили його, покинули в лісі, а він оживає, повертається в сотню, карається в тюрмах, живе під чужим іменем аж до днів свободи. Сповідається Юрій Паєвський, стрілець Жук. У чотирнадцять літ він іде в партизани, бо там тоді була вже його мати, а в сімнадцять — на каторжне заслання. Сповідається Дарина Кошак, друкарка, журналістка Христя. Катована енкаведистами, не проронила вона ані слова, мовчки просила Бога тільки про одне: «вмерти, вмерти, вмерти!» Усі вони були готовими вмерти, мали для себе приготовані гранати й останні патрони для останнього бою. Але гранати, що їх Кривоніс кинув собі під ноги в останній сутичці з енкаведистами, не розірвалися. Було щось містичне, малоймовірне у кожному випадку збереження життя людей, яким суджено було дочекатися волі й сказати правду про себе. Можливо, так діє Боже провидіння, щоб істина добра не пропадала. Вони живі. Пощастило їм, але пощастило й нашому народові, бо пам’ять тих людей, така благородна й широка, обов’язково обернеться в його пам’ять.

Значення «Братів грому» саме й полягає в привнесенні в нашу національну пам’ять подвигу тих надзвичайних у героїзмі й дуже звичайних у житті людей. Сповідаючись, вони чудово розуміють, що їхнє життя є лише частиною життя нації. Оповідають про своїх батьків, учителів, наставників, але найчастіше про друзів, які загинули. Той упав у бою, той після тяжкого поранення дострелився, той підірвався в оточеній ворогами криївці. їхні оповіді наповнені смертями побратимів. Але нема в них сумнівів щодо праведності своєї боротьби, нема розчарування своїм життям, за яким назирці ходить смерть в уніформі НКВД. Слабне повстанський рух, нема перспективи на перемогу, з’являються зрадники серед знайомих і найближчих. Якої треба було переконаності в своїй правоті, щоб не розчаруватися, вистояти в духовному бою і на рідній, і на чужій землі, зі зброєю і без неї, але з неослабною ідеєю вільної України.

їхній націоналізм — це закоханість у свою мову, в пісню батьків, у сяйливу історію козаччини, у твори Шевченка, віра у воскресний день соборної, самостійної України, і — що найголовніше — людське почуття обов’язку чинити опір фашистам і більшовикам, боронити свій народ від русифікації та економічного закабаления. Війна УПА проти гітлерівського, а потім сталінського терору нічого спільного не мала з тими націоналізмами, на яких стояв третій Рейх у Берліні і третій Рим у Москві.

Нам важливо пізнати й визначити український націоналізм за книжкою «Брати грому», де він явлений у правдивому світлі, як демократичну, народну ідеологію, що має своєю метою не завоювання інших земель і націй, а виборювання своєї національної державності. Якщо хочете глянути в очі українському націоналізмові, розкрийте книжку Михайла Андрусяка, передивіться сотні фотографій повстанців і звичайних селян, юнаків та дівчат, які тим повстанцям допомагали. Ви побачите розумні обличчя інтелектуалів, наповнені тривогою боротьби й передчуттям смерті очі. Ви побачите повсталий народ. Ця фотогалерея, зібрана письменником як додатковий фактичний матеріал про УПА, не має собі рівних і вражає не менше, як слово. Вона могла б зацікавити не тільки наших, але й зарубіжних істориків як незаперечне свідчення народного характеру нашого повстання.

До речі, наша історіографія ніяк не може зважитися поставити боротьбу УПА в ряд подій, які потрясли Центральною Європою, підкореною імперськими силами Москви. Трагедія наша була в тому, що ми почали боротьбу проти тоталітарного совітського режиму саме тоді, коли над Дунаєм, над Влтавою і навіть над Віслою ставились пам’ятники «визволителям» зі Сходу. Та все ж українці були першими. Першими в контексті антиімперських повстань — 1956 року в Угорщині, 1968 року в Чехословаччині, в п’ятдесятих та вісімдесятих роках — у Польщі.

Цікаво, що в старшинській школі, де навчався Кривоніс, були й серби. Капітан Гачіч, який втік із фашистського полону, працював там викладачем. 1944 року він з групою своїх краян подався з Карпат на Югославію. Там його знайшли кадебісти, взяли в нього характеристику на Кривоноса. «Аж 1968 року, — згадує Мирослав Симчич, — мені читають на слідстві характеристику капітана Гачіча на курсанта Кривоноса... Характеристику дав об’єктивну: справжній курсант, добре володів теорією і практикою. На допиті прокурор перечитував капітанову характеристику й косився на мене: «Ух, бандюга!»

Тепер на нас косим оком зирять деякі наші західні сусіди, ніби той прокурор, бо ми не дали ще справжньої характеристики УПА в своїх дослідженнях і в пресі. Ми на державному рівні не визнали УПА як військової організації, що боролася за незалежність України. Не визнали, бо цього боїться сучасна Москва, а за нею й наша влада. Обидві сторони намагаються

підтримати фальшивий міф про братерство росіян і українців, викреслюючи з історичної пам’яті обидвох народів Виговського, Мазепу, Петлюру, Шухевича. Вони не здатні збагнути, що тільки правда може об’єднувати нації. Нема певності, що книжка «Брати грому» як правда про УПА буде відзначена премією Шевченка, бо це була б нагорода не тільки письменникові, але й людям, що страждали і вмирали за визволення України з-під московського вікового поневолення. Але є можливість прочитати цю книжку всім, хто хотів би також висповідатися і почути голос власної совісті.