Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Безодня, куди страшно заглядати

Є такі літературні твори, що їх неможливо забути. Ти їх читатимеш декілька разів і за кожним читанням відчуватимеш потребу знов повернутися до виписаного там образу людської долі, страшної, нібито не твоєї, але все ж таки до тебе близької долі. Такі твори дихають, як безодня, непроглядною, запаморочливою глибиною. Ти не зірвався зі скелі, не впав, але переживаєш свій перехід над прірвою, ніби падіння, від якого нема порятунку. До таких творів належить повість «Солодка Даруся» Марії Матіос.

Повість, за сюжетом — новела, за шириною охоплення історичних подій — роман, за насиченням оповіді діалогами, прямою мовою — п’єса. Авторка називає її «Драмою на три життя». Навряд чи літературознавча термінологія відкриє хоч би краєчок смислу цього, мабуть, найзагадковішого, найпечальнішого і найправдивішого творіння з усієї сучасної української літератури.

У буковинському селі за повоєнних радянських часів живе сирота, дівчина Дарина. Вона німа, каліка, отже, невідданиця, яку громада обминає стороною, вважає несповна розуму. Ходить вона на могилу свого батька, розкладає навколо хреста хліб, сир, масло, «баюється», тобто втішається розмовою з татом. А говорити вона може тільки на татовому гробі. Хрипким, якимось ніби потойбічним голосом може розмовляти пошепки з покійним, щоб ніхто не почув.

Село прозиває дівчину «солодкою Дарусею», дехто ще пам’ятає, що, коли вона була підлітком, енкаведисти цукерками, леденцями-півниками виманили з неї зізнання про те, що батько її постачав хліб та інші продукти боївкарям УПА. Наївне дитяче вибалакування правди про своїх родичів озброєним «вуйкам» у шинелях стало причиною смерті батька й матері. Дитина, вихована у християнській родині, де понад усе цінили чесність і правду, не могла сказати неправди ворогові, хоч, може, й відчувала, що краще промовчати. А з тої правди — смерть родичам, переляк дитячої душі, втрата психічної рівноваги і втрата дару мови. Тут не тільки про дитину йдеться, а й про дорослу душу, зрештою, про народ, який довіряє ворогові через свою недосвідченість і втрачає своє духовне здоров’я, навіть мову свою.

Якщо першим законом збереження честі є правдомовство, то таким же першим законом збереження життя і самої мови є неправда. Чи цей філософський висновок Марії Матіос стосується тільки перебування людини в умовах тоталітарного комуністичного режиму, чи може він бути прикладений до всіх часів та епох? Живучи в новій, начебто демократичній реальності переконуєшся, що трагедія Дарини з Черемшиною, повторювана багато разів у нашій історії, може статися й тепер. А той лад, на який верхоглядні мислителі хочуть списати людські вади й жорстокості, як на щось надане людям містичною силою, був створений натхненними максималістами, отже, людьми, що мріяли побудувати рай на землі. І тут знову відкривається просторінь для погляду на могутню і разом з тим обмежену природу людського духу.

Марія Матіос наділена надзвичайним талантом. Вона справді пише, ніби грається, як сказали, поспіхом оцінюючи її твори, солов’ї, що люблять солодко співати. Вона й справді легкома перелітає з фрази на фразу, не керована особливою волею, а тільки покликана захватом сміливості вислову, бажанням схопити вічну мить гострої думки. Цей талант, одначе, не нагадує птаху, котра не знає, куди полетить і на яке дерево сяде. Грайлива легкокрилість приховує політ проникливого зору, який бачить згори те, що на рівнині багатьом тяжкоступам не відкриється ніколи.

«Солодка Даруся» ставить не тільки проблему взаємин честі як природної невинності і життя як примусового обдурювання, проблему, яка не може бути однозначно розв’язана. Адже люди, які тримаються за життя з останніх сил, готові сказати неправду з метою збереження свого існування, — це не завжди загублені злочинці. Вони вчать дитину говорити правду, знаючи, що таким чином виховують свою загибель. Виникає незримий зв’язок між правдою і неправдою, який не так просто збагнути, а тим більше — засудити. Виникає мука совісті по обидва боки людського дійства. Батька Дарусі вбили, але мати її повісилася, бо жити на світі з дитиною, яка начебто зрадила через свою непорочність, не змогла.

Вся увага письменниці зосереджена на переслідуванні хворобами, замкненій у німотній самоті, осміюваній сусідками душі шляхетної дівчини. Даруся постає не як безпорадна жертва, а як горда стражденниця, одержима правдолюбством і водночас почуттям провини за свій дитячий гріх. Страждання за гріх, який не був злочином, а тільки відрухом чесного духу. Хіба це не нова, не знана ще в нашій літературі картина великої і печальної правди життя?

Та справа не тільки в новизні проймаючої, філософської мислі твору, а й у тому, як написана книжка. Такого стефанівського лаконізму, лексичного багатства, взятого з гуцульського діалекту села Розтоки, де виросла Марія Матіос, у нашій прозі ще не було. А як було, то хіба лиш під пером покутських класиків, але й там літературна мова й діалект не були так органічно поєднані, як це бачимо у «Солодкій Дарусі».

Є в цьому творі образ майстра, який виготовляє дримби, грає на них, заробляє собі на життя за допомогою цього дрібненького, але прекрасного інструменту. Дивно, що до Марії Матіос ніхто з великих знавців та шанувальників Гуцульщини не побачив і не почув дримби як зображення й голосу жіночого єства, поєднаного з гоном чоловічої пристрасті. Образ Цвичка, що його «солодка Даруся» любить, але жити з ним не може, бо душа його обліплена землею, а її душа — в небесах — одне з найкращих мистецьких відкрить знаменитої письменниці.

Не знаю, чи буде відзначено Шевченківською премією твір Марії Матіос 2005 року. Я хотів би цього, не криюся зі своїм бажанням, але моя думка в даному разі вибігає за межі будь- яких премій, бо, обдарована чи не обдарована нагородою, ця річ уже сьогодні належить до видатних непроминальних творів. Філософська сутність «Солодкої Дарусі» — це справді безодня, куди страшно, але необхідно заглядати.