Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Це справжня література

Юрій Сегеда — асистент кафедри української літератури Вінницького педагогічного університету. Йому 26 літ. «Світлі крила» — перша його книжка. Можливо, це треба знати читачеві, але хіба лише для того, щоб образ автора цієї збірки віршів мав якісь локальні й вікові рамки.

Одначе поезія Юрія Сегеди позначена такою зрілістю й масштабністю мислення, такою свіжою метафоричністю, що її не прив’яжеш ні до Вінниці, ні до молодості. Це — справжня література, що має право бути вписана в загальноукраїнський сучасний формат.

Так якось порожньо на світі.

І нас так мало — ти і я.

Та ще хіба оця верба —

Така близька — стоїть похила.

Під нею, певно, є могила

З давно забутими людьми.

Інакше чом би так тужила?

Довкола тиша. Тільки ми.

Образ людської самотності, печальний настрій допитливого розуму, що їх малює поет, передано з великою майстерністю. Самотності нема, бо неможливо сховатися від верби, яка тужить над забутою могилою забутих людей. Отже, нездатна знайти свого завершення традиційна думка про самотність як про щось герметичне, замкнене в собі. Такий спосіб зображення людини і світу інтуїтивно веде поета до глибшого проникнення в людську душу, яка відчуває порожнечу надовкола себе, але разом з тим усвідомлює, що та порожнеча — витвір її уяви.

Любовні послання і зізнання поета підказують, що найпотаємніші людські почуття приховують в собі рани, чи, вірніше, вони є ранами, без яких життя душі не може розвиватися.

Юрій Сегеда в своїй інтимній ліриці відкриває істину про те, що справлене кохання поєднує тільки тих людей, між якими існує небесна суть, тобто вони неповторні й рівновартісні або, як каже поет, мають «паралельну проминальність».

Не сентиментальне, не здрібніле, а суворе й мужнє слово являє Юрій Сегеда на політичні теми. Він не боїться сказати правду про лицемірність української влади і про «сміття порожніх слів», яке можна нагорнути не тільки з урядових промов, а й з поезії наших плаксивих римувальників, що, крім «солов’їної мови», нічого в Україні не чують і не бачать. «Вийди на площу, скажи своє «Ні»!» — так він говорить до громадянства, що своє трухляве нутро ніяк не може випалити правдою нових часів, до переляканих міщан, що й тепер хотіли б відсидітись у своїх, не таких уже й жебрацьких норах. Поет не впадає в зневіру, не прощається, як дехто, з Україною, бо він вірить, що його народ невмирущий. Він звістує день, коли народ оберне осінь на весну. Не скигління над людськими й національними бідами, а непоступливий, бунтарський, оптимістичний тембр чути в голосі поета, який влітає на світлих крилах в нашу літературу.

2004