Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Про себе

Я — син Параски Бойчук і Василя Павличка, простих селян, які жили в селі Стопчатові на Підкарпатті (Косівський район, Івано-Франківська обл.).

Моя мати відзначалася надзвичайною пам’яттю. Прослухавши один раз вірш або навіть великий уривок із поеми, вона могла повторити його слово в слово. Таким чином, будучи неграмотною, вона вивчила напам’ять майже весь «Кобзар» і багато творів Івана Франка із уст своїх дітей, а було нас у неї семеро.

Мій батько мав початкову шкільну освіту, але на фронтах Першої світової війни і в революційних подіях 1918 року він пройшов університет життя, і його розуміння людей і світу дивувало мене діалектикою і глибиною. Не тільки в Стопчатові, але і в довколишніх селах його знали як оборонця безправних людей і до нього зверталися за порадами мужики і навіть інтелігенти. Відстоюючи громадські інтереси, він ходив з просьбами в панські установи, і не раз йому вдавалося захистити правду. Одначе він любив примовляти, що в панів можна випросити лише маленьку справедливість — велику треба відбирати сокирою.

Дата мого народження — 28 вересня 1929 року. Моя письменницька доля і якоюсь мірою характер моєї творчості виросли із страждання опутаної межами і колись відірваної від Наддніпрянської України галицької землі.

Мати навчила мене розмовляти, а книжка — думати. При каганці чи нафтовій лампі ночами (вдень треба було працювати на полі) я читав з однаковою жадібністю поезію і прозу, все, що можна було дістати в сільській бібліотеці. На щастя, там виявились «Енеїда» Котляревського, твори Гоголя і Франка, Стефаника і Черемшини, Базова і Кіплінга, казки братів Грімм і оповідання Федьковича, різні белетризовані підручники історії України. Це моя перша лектура. Певна річ, «Кобзар» був книжкою батьковою, її доводилося ховати від жандармів, бо кожен дім, де читали великого поета, був на підозрінні в панської польської влади.

Писати вірші почав я в дитячому віці. Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші. Одначе думати про себе як про майбутнього письменника я почав тільки в студентські роки, і то не одразу, а десь уже на третьому курсі філологічного факультету Львівського університету. Перший мій виступ у пресі — вірш «Дві ялинки», університетська газета «За радянську науку», 1 січня 1951 року.

Мого брата Петра розстріляли німецькі фашисти. Трагедія залишила у моїй душі зарубки ненависті до вбивць і тверде переконання в тому, що фашизм — це оголена й роздратована паща шовінізму.

Я знаю, поезія не може бути лише інструментом боротьби. В ній знаходять свій вислів пророчі, філософські, інтимні, благородні думки й почування, вона — печальна й хвилююча правда буття людської душі. Поезію творить любов, а не злоба. Ненависть — звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх творах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи.

Ніколи я не відчував суперечності між своєю гарячою любов’ю до українського народу і такою ж любов’ю до інших народів і взагалі до інших націй. Мені здається, що священне право поета говорити від імені всього людства немислиме без його любові до рідної землі, до рідної мови, до рідної національної культури.

Конкретне діяння добра мене приваблює більше, ніж слово, діяльність якого не завжди відчуває автор.

Я запалювався любов’ю до різних поетів світу і, бажаючи наблизити їх до свого народу, перекладав їхні твори українською мовою. Окремими книжками в своєму перекладі я видав поезію Хосе Марті, Христо Ботева, Мірдзи Кемпе, Тамаза Чіладзе. Я немало енергії віддав журналові «Всесвіт», будучи сім років його головним редактором. Ця робота навчила мене багатьох речей, розширила мій кругозір. Статті, кіносценарії, нариси, над якими я трудився, відняли, можливо, найдорожчі години у моєї поетичної музи. Невтомність Івана Франка, його розум і громадянська відвага були й будуть для мене недосяжними прикладами.

Пишу я нелегко. В сучасній українській літературі, частиною якої є мої книжки, працюють видатні й великі майстри. Мене тішить, що вони є також серед мого покоління і серед моїх друзів молодшого за мене віку. Я вчуся в них, а так само в багатьох інших зарубіжних літераторів, але не писати, а дивитися й бачити, шукати й знаходити головне, ради чого приходить людина в цей світ.

Я нічого не хотів би змінити в моєму минулому житті. Слабкі вірші, написані мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна бути не просто майстром, але ж і людиною.

Якби я жив у XVIII столітті, то був би серед хлопців мого славного земляка Олекси Довбуша. Найглибше боління в мені викликає несправедливість, де б я її не зустрів, найбільша моя радість — бачити щасливими тих, кому не допомагає доля.