Українська література - Літературознавство - Критика Том 1 - Дмитро Павличко 2007

Дух правди і справедливості

Ще недавно був я схильний вважати, що перебудова може торкатися економічних взаємин, машинного парку, розвитку демократичних начал нашого суспільства, але менше всього — духовної структури чесного письменника. Одначе з’ясувалося: все підлягає переосмисленню. Душа найблагороднішого творця в часи застою, а ще більше в часи сталінського деспотизму, носила на собі важкі тягарі, деформувалась, бувало, й падала. Міра чесності кожного з нині живущих українських письменників залежить не від того, що той чи той літератор думає про себе, і не від того, що про нього написано (тим паче, що майже вся наша критика ділиться лише на більш хвалебну й менш хвалебну), а від зіставлення тієї чи тієї творчості з правдою історії нашого суспільства. Найвищим суддею наших творів знову стало життя. І те сьогоднішнє, і те вчорашнє життя, рани якого неможливо втаїти, приховати під постійно застібнутим на всі гудзики мундиром благопристойності.

Тим більше це стосується письменників, які творили у 20—30-ті роки. Не ми вимагаємо, а нашими устами правда тих бурхливих і стражденних, могутніх і суперечливих літ вимагає, щоб чесні люди, несправедливо й безпідставно звинувачені в антирадянщині, повернулися своїми творами в нашу сучасну революційну атмосферу. З позицій нового погляду на наше 70-річчя, які викликають до роботи енергію замовчуваної або недоговорюваної правди, справжню перебудовчу енергію свободи, ми повинні підходити до різних постатей літератури 20-х і 30-х літ, пам’ятаючи, що треба не тільки визначати, хто мав рацію чи хто винен був тоді, а й побачити конфліктний зв’язок між тодішньою і теперішньою дійсностями. Нам потрібна нова історія української літератури, котра показала б, як за часів пореволюційного відродження поставали духовні цінності не для одного десятиліття, а для цілих століть. Нам потрібно побачити, що ми придбали в літературі за 70 років для майбутності нашого народу, чим збагатили й піднесли нашу невмирущу класику.

Песимістичні книжки В. Підмогильного і Є. Плужника, як і взагалі мінорний настрій багатьох інших творів тих часів, наприклад, настрій «Сліпців» М. Бажана чи «З півдня темніє обрій» В. Мисика, — це породження непевності і розчарування, яких предостатньо насувала сталінська політика диктату, звада між письменницькими угрупованнями й окремими літераторами, образи голодного села, боротьба з нібито на кожному кроці причаєним ворогом радянської влади. Коли Падур, герой «Маклени Траси», говорить, що його колеги-музиканти «грають на казенних струнах улесливі симфонії диктаторові, і за це їм дані диригентські пости в мистецтві», то, ясна річ, мова йде про ту улесливу, фальшиву музику, під яку (тут ми згадаємо П. Тичину, але навспак) «соціалізму не збудувати». А римські диктатори із сонетів М. Зерова — хто вони, як не символи доби, побачені нами недавно у фільмі «Каяття»?

Чому ж ми, читаючи «Діти Арбату», нарікаючи на те, що наша література не має подібних творів, не задумуємося над тим, що саме українська література вже на початку 30-х років, а може, ще й раніше, відчула всю небезпеку сталінізму, і тоді, — тоді, а не тепер, — всіма можливими способами демонструвала той дух правди й справедливості, яким ми живемо сьогодні?

Це диво — може, найбільше диво усього XX віку! — що в неймовірно несприятливих умовах народжувалася велика правдолюбна світова література з такими постатями в центрі, як П. Тичина, М. Куліш, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Рильський, Ю. Яновський, А. Головко, М. Бажан. Певна річ, у ті часи не могло стимулюватися в митця ставлення до свого божественного ремесла як до заняття універсального, скерованого на загальнолюдські проблеми. І хоч геніальні епізоди, скажімо, в оповіданнях М. Хвильового інколи переходять у несмак і провінційні філософеми, все ж він, цей «основоположник нової української прози» (О. І. Білецький), не має собі рівні в багатьох європейських літературах. Я переконаний, твори М. Хвильового принесуть ще міжнародну славу нашій писемності, бо вони, перекладені на інші мови, відкриють багатьом незнаний, неповторний, зовсім новаторський спосіб художнього мислення.

Велика — ще раз підкреслюю — перебудовча спадщина української літератури 20—30-х років повинна стати живою частиною нашого сучасного культурного процесу. Ми повинні мати чіткий план видання тієї літератури. На мій погляд, першими в тому плані мають стояти М. Хвильовий, М. Зеров і М. Куліш. Мені відомо, що буде подана заявка у видавництво «Дніпро» на упорядкування двотомної публікації творів М. Куліша, треба підтримати таку ініціативу. Передбачається також видати до 100-річчя з дня народження М. Зерова його двотомник. Щодо М. Хвильового, то один том не розв’яже проблеми. Та хай ця книжка виходить, але потрібно паралельно готувати принаймні чотиритомне видання автора «Синіх етюдів». Не варто допускати, щоб якісь неточності та перекручення супроводжували видання М. Хвильового, котре повинно спростувати коментарі до вже існуючого зарубіжного видання.

Певна річ, наступними іменами в згаданому плані повинні бути М. Йогансен, В. Підмогильний, Є. Плужник, П. Филипович, К. Буревій, О. Слісаренко, Г. Косинка, В. Петров (Домонтович), твори яких найменше відомі.

Сьогодні особливо болісно усвідомлювати, що майже всі видання репресованих у 30-ті роки письменників, яким уже пощастило з’явитися, мають серйозні пропуски, недогляди, бліді передмови, де найважливіше замовчується і спотворюється. Замовчування — форма спотворення історії. Втаїти, удати, що ти не знаєш, коли, де, за яких обставин, з чиєї вини помер той чи той репресований письменник, написати просто голісінську дату смерті — це метод багатьох наших спеціалістів, якому, думаю, буде покладено край у літературознавстві. Утаювання стосувалося всіх, не тільки репресованих. Як жаль, що в ґрунтовному виданні П. Тичини бракує кількох віршів, зрештою, добре відомих як у нас, так і за кордоном.

Як жаль, що, наприклад, у такому серйозному двотомному виданні В. Мисика немає кількох, можливо, найкращих його поезій, зокрема, «Олень».

Не можу збагнути, чому М. Бажан не підняв із забуття своїх «Сліпців», коли мав на це повну спроможність. Мабуть, несправедлива критика тих речей діяла роками й десятиліттями на авторів.

Як правило, наша критика задовольняється констатацією: оскільки в 30-х роках панував у літературному житті вульгарно-соціологічний погляд, остільки... А коли ж ми станемо відповідати, чому саме він панував? Чому жупел націоналізму був найзручнішим знаряддям у боротьбі з митцями, які щиро прагнули добра своєму народові?

Реабілітація проскрибованого українського художнього слова 20-х і 30-х літ — справа не тільки історичної справедливості. Це справа примноження нашого духовного багатства. Це наука для майбутності. Страшна наука, але без неї ні ми не зможемо, ні наші нащадки не зможуть почуватися чесними громадянами.

¹ Виступ на спільному засіданні вченої ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка та президії правління Спілки письменників України. Радянське літературознавство. - 1988. - № 5. - С. 12-14.