Українська усна народна творчість - Лановик М.Б., Лановик З.Б. 2005
§50. Поетика малих жанрів фольклору
Розділ 11. Пареміографія
Всі публікації щодо:
Фольклор
Невеликі за обсягом, специфічні за способом висловлення думки, шляхами образотворення, прислів’я та приказки виробили певні риси жанру, особливості композиції, художньо-поетичної структури. Усі прийоми і засоби підпорядковані законам жанру, основна риса якого — лаконізм.
Особливості композиції паремій
За композицією паремії дуже різноманітні — від простих узагальнюючих суджень (типу «Ситий голодного не розуміє», «У єдності сила»), до складних з точки зору структури та змісту тверджень, розуміння яких ускладнюється різними чинниками (підтекстом, іронічним забарвленням). Як і в багатьох інших фольклорних жанрах, тут основну роль відіграє асоціативність та художня образність тексту.
У структурі приказок спостерігаються різні композиційні прийоми: зіставлення — одне явище чи поняття зіставляється з іншим на основі подібності, спорідненості: «Гарна дівка, як маківка»; контрасту — протиставлення явищ, якостей чи дій: «Колос повний до землі гнеться, а порожній — угору пнеться»; антитези, в основі якої суперечність між явищами дійсності, заперечення однієї думки іншою: «Сам в неволі, а думки на волі». Багатьом пареміям властива симетрична структура за принципом паралелізму: а) прямого: «Який мельник, такий млин, який батько, такий син»; б) контрастного: «Драний кожух — не одежа, чужий муж — не надежа»; в) психологічного: «Зів’яли квіти — перестав любити».
Поширена структура приказок у формі дилеми — двох взаємовиключних компонентів: «Або пан, або пропав», «Або полковник, або покойник», «Або рибку з’їсти, або на дно сісти», а також у формі заперечення: «Не береться ні за холодну воду», «З дужим не борись, а з багатим не судись», «Не знаєш броду — не лізь у воду». Дуже цікаві в українському фольклорі приказки, побудовані на подвійному запереченні: а) предмету: «Ні риба, ні м’ясо», «Ні грач, ні помагач», «Ні пава, ні ґава», «Ні Богові свічка, ні чортові шпичка»; б) дії: «Ні кує, ні меле», «Ні до ладу, ні до прикладу», «Ні стати, ні сісти»; в) якості: «Ні живий, ні мертвий», «Ні сорому, ні совісті»; г) обставини: «Ні світ, ні зоря», «Ні в тин, ні в ворота», «Ні сам не гам, ні другому не дам».
Подібної структури є паремії, де заперечення висловлюється від протилежного: «Хоч плач, хоч гопки скач», «Хоч криком кричи», «Хоч вовком вий», «Хоч трава не рости». Особливо колоритні приказки, в основі яких лежить прийом карикатури — порівнюються чи зіставляються два тотожні предмети, явища або ознаки, але один компонент подано в прямому значенні, а другий — у карикатурно зміщеному (перебільшено, перекручено, доведено до смішного): «Худий, аж ребра світяться», «Іде — ледве ноги тягне». До найпоширеніших відносяться також прислів’я, стрижнем композиції яких є причинно-наслідковий зв’язок: «Що посієш — те пожнеш», «Як постелиш — так виспишся».
Як бачимо, паремії можуть будуватись за різними композиційними структурами (симетричними, асиметричними), в основі яких лежать різні смислові аспекти. Окрім названих вище, що є найпоширенішими, може бути велика кількість інших композиційних формул. Наприклад, часто зустрічаються тричленні приказки: «Говори мало, слухай багато, а думай найбільше», «Обмок, як вовк, обкис, як лис, замерз, як пес».
Художньо-виражальні засоби паремій
Художньо-образний лад прислів’їв дуже складний, бо в гранично лаконічній формі висловлюється узагальнене, змістовно містке твердження, за невеликою формою криється глибинна структура, в якій приховані елементи смислу (підтекст, багатозначність, іронічне забарвлення та ін.), розраховані на кмітливість, здогадливість реципієнта. А тому в прислів’ях використовуються всі можливі шляхи образотворення, усі художні тропи, фігури та їх комбінації.
Основними тропами в прислів’ях виступають метафора, порівняння і метонімія. В основі метафоризації лежить внутрішній зв’язок між предметами, явищами природи та життям людини, її діяльністю, суспільними відносинами. Найпоширеніші перенесення якостей і дій тварин та рослин на життя людей, — і в цьому відображається пантеїстичний світогляд наших предків. Кількісно найбільше гніздо паремій з опорним видовим поняттям дерево: «Гни дерево, поки молоде», «Кривого дерева не виправиш», «На похилене дерево і кози скачуть». Такими ж численними є метафори, пов’язані з повадками тварин, птахів, якостями рослин: «Кожна корова своє теля лиже», «Старий віл борозни не псує», «Хоч кінь на чотирьох ногах, і той спотикається».
Не менш поширеними є порівняння: а) ознаки: «Як печений рак»; б) дії: «Пропав, як у воду канув». У приказках порівнюється майже все: і речі та дії, що мають спільні чи подібні риси, і ті, що нічого спільного не мають (таким прийомом досягається ефект нелогічності вчинків чи невідповідності якості, ознаки): «Робить, як мокре горить», «Потрібне, як п’яте колесо до воза», «Свекруха любить невістку, як собаки діда».
Дуже багато прислів’їв побудовано на різновиді метафори — персоніфікації реалій побуту: «Новий віник по-новому мете», «Де макогін блудить, там макітра рядить», «Плакали твої грошики», «Впросилися злидні на три дні, та до смерті не виженеш». Але ще більше паремій, в основі яких — зооморфізм — зображення людей у вигляді тварин. Цікаво, що більшість образів тварин вживається у сталих значеннях, за ними закріпились певні характеристики: вовк — хижий, лисиця — хитра, заєць — боягуз, свиня — нахабна, влізлива, осел — впертий, дурний, теля — наївне, віл — працьовитий: «Не будь бараном, то вовк не з’їсть», «Ласкаве теля дві матки ссе», «Горе дворові, де корова розказує волові», «Посади свиню за стіл — вона ратиці на стіл» та ін. Подібні сталі характеристики пов’язані з образами птахів: сорока — балакуча, вертлива, сова — мудра, але непривітна, орел — могутній, сокіл — швидкий, красивий та ін.; комах: бджола — працьовита, муха — надокучлива, оса — зла.
Широко використовується метонімія. Саме вона є домінантним тропом для паремій, бо пояснює їх лаконічність. Особливо продуктивно вона представлена у тематичному розряді «Людина. Риси характеру»:
Мудра голова дурному попалась.
Одна голова добре, а дві краще.
За дурною головою і ногам нема спокою.
Не сунь свого носа до чужого проса.
Чого очі не бачуть, за тим і
не плачуть. Де серце лежить, туди око біжить.
Око гляне — серце в’яне.
Роботящі руки гори вернуть,
а також «вхопитися зубами», «задерти носа», «гострити зуби», «розвісити вуха». За допомогою метонімічних метафор, синекдох у пареміях частина (деталь) заміщає ціле розгорнуте явище, розуміння якого виникає на основі асоціативних зв’язків.
Нерідко зустрічаються гіперболи: «Вола б з’їв», «Очі на лоб вилізли», «За кавалок кишки сім верст пішки»; літоти: «Комар носа не підточить»; або у поєднанні: «їсть за вовка, а робить за комара».
Прислів’я відзначаються багатством зорових та слухових образів, асоціацій, тому в них поширені епітети на ознаку кольору, якості та ін.: «Руса коса — дівоча краса», «Краснеє личко — серцю неспокій», «Чорна земля білий хліб родить», «Де красна молодиця, там ясна світлиця». Звукові образи підсилюються а) звуконаслідуванням: «Верба хльос, бий до сльоз», «Ні мур-мур», «Ні чичирк», «Ані телень» та б) алітерацією: «Коси, коса, поки роса, роса додолу, косар додому», «Коваль кує, ковалиха в корчму йде», «Стругав, стругав та й перестругав». Як в останніх прикладах, часто використовується тавталогія, яка виконує підсилюючий ефект: «Біда бідою їде, бідою поганяє». Часті тавталогічні сполучення типу «як лизень злизав», «криком кричати», «сиднем сидіти», «лігма лежати», «ходором ходити» та ін. До них наближені синонімічні пари: круть-верть, тишком-нишком, говорити-балакати, переливати з пустого в порожнє, заходять шарики за ролики.
У багатьох прислів’ях зустрічаються риси комізму, іронія: «Він добрий чоловік, коли спить зубами до стіни», «Хоч того самого, аби в другу миску», «Він мене обухом, а я його лаптьом, лаптьом — мене повезли, як пана, а він побіг, як собака». Часто зустрічаються евфемізми: «Скакати в гречку», «Куди король пішки ходить»; іносказання: «Наварити березової каші», «Полічити ребра», «Погладити проти шерсті».
Недругорядну роль у приказках виконують власні назви, імена. Вони не є ознакою одиничності випадку, а, навпаки, набирають рис узагальнення, сталого значення. Наприклад, Іван — бідний, простак; Гриць — влізливий, Хома — хитрий, лукавий, Настя — хвалькувата, Солоха — балакуча: «Без Гриця вода не святиться», «І ззаду знать, що Хомою звать», «Не дай, Боже, з Івана пана, а з наймита господаря», «Наша Парася на все здалася» та ін. Для підкреслення певної характеристики чи людської вади у прислів’ях використовуються власні назви — неологізми, що увиразнюють художній образ: Сахар Медович — улесливий, підлабузник, Глек Макітрович — дурний, Михайло Незгадайло — невдячний та ін.
Поширеними у пареміографії є також неологізми на означення звичних понять: хапати дрижаки (тремтіти), справляти походеньки, посиденьки, робити витрішки (втупитись поглядом), бити байдаки (від «байда» — безтурботна людина), схопити облизня (від «облизатись», співзвучне з «облизати макогона»), дати прочуханки (від «прочухатися, отямитися»), точити ляси, баляндраси, теревені (взуконаслідувальні неологізми на означення пустої розмови), замакітритися (від «макітра» — у народній мові голова особливо нерозумної людини порівнюється з макітрою), спантеличитися чи замутеличитися (від «теля» — наївна дурна людина), змикитити (від Микита — хитрий, порівняй «Лис Микита») та ін. Деякі неологізми утворюються на основі звукової близькості до відомих слів, без яких не вживаються. Наприклад, фіґлі-міґлі («фіґель» — фокус, «міґель» — співзвучне утворення без фіксованого значення); тринди-ринди («тринди» — награвати, триндичка — весела пісенька; «ринди» — співзвучне слово); галай-балай (від «галайкати» — голосно говорити, викрикувати, балай — слово-відзвук); тяп-ляп («тяпати» — робити щось аби-як, «ляпати» бити чимось по воді, або мокрим по сухому) та ін. Зустрічаються неологічні утворення шляхом переходу слова з однієї частини мови в іншу. Наприклад, «велике цабе» (вигук погонича до худоби).
У прислів’ях та приказках використовуються і народно-поетичні символи: калина — дівчина, сокіл — хлопець, пара голубів — подружня вірність, червона китайка — символ козацької слави, вогонь і вода — випробування, дорога — життя та ін. Вживаються й інші прийоми та засоби образотворення, але вони менше поширені, ніж вищеназвані.
Риси версифікації паремій
Від початку дослідження прислів’їв та приказок було помічено, що вони відзначаються певними інтонаційно-ритмічними та звуковими характеристиками: ритмомелодикою, метром, римою. Це дало підставу розглядати паремії з точки зору версифікації. Уже Ф. Колесса висловив думку, що «приповідки займають посереднє місце поміж віршем і прозою», мотивуючи таке твердження тим, що «коли формула приповідки обіймає два або більше рядків, то вони сполучуються звичайно римою, асонанцією чи алітерацією, що не раз появляються й посередині вірша»1.
Вивчення ритмомелодики прислів’їв — питання дуже складне, бо кожне прислів’я має свої інтонаційно-ритмічні особливості. Навіть ті зразки, у яких несиметрична композиція чи які побудовані на однорядковій формулі, відзначаються певним співзвуччям, відшліфованим ритмом мови. На цій характеристиці наголошує В. Андріанова-Перетц: «В художньому ладі класичного прислів’я важливу роль відіграє... не вірш, а та ритмічна проза, яка часто застосовується до народної казки, особливо в її зачинах і кінцівках. Лиш деколи цей розмірений склад переходить у правильне чергування наголошених і ненаголошених складів у кожній частині прислів’я»2. О. Фрейденберг пов’язує таку характеристику цих жанрів з їхнім зв’язком із міфологією і магією: «Міфотворча мова має конструкцію паралельних, синонімічних, двочленних фраз, зв’язаних співзвучністю; це співзвуччя може бути дане у прямій формі, як фонетичний збіг (рима) або у вигляді антитези. Це конструкція майбутнього прислів’я»3.
Ритмічність прислів’їв формується рядом чинників. Оскільки це жанр, який побутує в усному мовленні, основними є позалінгвістичні компоненти: логічні наголоси, якими визначаються змістові центри, паузи, які розділяють прислів’я на окремі частини, інтонація, яка створює емоційний фон і передає почуття, що викликало цю приказку. Важливу роль у художній довершеності паремій відіграє ритм. Здебільшого прислів’я виступає в мірному силабічному (складовому) вигляді: «Якби чоловік знав, чого не знає, той мав би, чого не має», «Нема муки без науки, нема науки без муки». Зустрічаються приказки із правильним метричним віршем, але рідко, бо силабото- нічний ритм, на думку В. Даля, «взагалі чужий народній мові»: «Ой, паничу, паничу, я вас за чуб посмичу» (дактиль), «Не в службу, а в дружбу» (амфібрахій), «Хто дасть, той князь, хто не дасть, той грязь* (ямб), «Поки не упріти, доти не уміти» (хорей з пірихієм). Ритм підкреслює думку, закладену в творі, робить приказки легшими для запам’ятовування, що сприяє їх поширенню і побутуванню.
У багатьох пареміях співзвучність частин довершується римою: «Якби літа вернулися, то б і хлопці горнулися», «Яке коріння, таке й насіння»; нерідко з’являється внутрішнє римування: «Де одинець— хазяйству кінець, де сім — щастя всім». Іноді внутрішня рима відіграє роль членування (ділить прислів’я на логічні частини): «Зять любить взять, тесть любить честь, а шурин очі жмурить». Рими цементують прислів’я, допомагають підкреслити паралелізм частин, зіставити значення слів, що римуються, часто виконують функцію логічного наголосу.
Отже, прислів’ям і приказкам властива ритмічна організація, звукове оформлення, що базується на композиційно-синтаксичній основі. Паремії характеризуються розміреним, хоч не завжди точно метричним ритмом, багато з них мають рими. Визначальну роль в їх організації відіграють позалінгвістичні компоненти.
1 Колесса Ф. Українська усна словесність. — Едмонтон, 1983. — С. 147.
2 Андрианова-Перетц В. Избранные пословицы и поговорки русского народа. — М., 1957. — С. 11.
3 Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. — М., 1998. — С. 74.