Художні моделі буття в романах В. Підмогильного - Лущій Світлана 2008
Висновки
Всі публікації щодо:
Підмогильний Валер’ян
Романи Валер’яна Підмогильного «Місто» й «Невеличка драма» - небуденне явище в українській літературі XX століття. Неважко помітити, що їхній автор, звертаючись до вічних філософських проблем, роздумував над тим, хто є людина і яке її місце в цьому житті; для чого вона живе і як повинна жити, щоб жити, а не животіти. Прозаїк-гуманіст прагнув поставити людину навіч перед собою, змушував зазирнути в себе. Тому й з’являється в його романах тип героя, схильного до самоспоглядання, самозаглиблення. Втім, людинознавчі шукання спонукали письменника звертатися не тільки до інтровертного, а й до екстравертного типу світовідчування. Уже в ранніх творах В. Підмогильний вдавався до моделювання героїв абсолютно різних за своєю психологічною організацією. Він розумів, що саме через художнє пізнання людини, її внутрішнього світу та моделей її буття можна прийти до пізнання світу в цілому.
Зображаючи добре й лихе, раціональне та ірраціональне начала в людині, талановитий майстер слова постійно пам’ятав цю амбівалентну природу особистості: «Людина не могла б вигадати багатоособових богів, не бувши сама різноманітна, бо, являючи собою дивне поєднання разючих противенств, потребувала втілення для кожного з них, і прагнення створити одного великого бога з маленьким чортом знаменує вже нормалізацію людської істоти, тобто всихання її уяви. Людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус, хоч би й як це зручно було для громадського вжитку» (С. 398).
Романи «Місто» та «Невеличка драма» - яскраве свідчення того, що український прозаїк у хаосі грандіозних соціальних перетворень 20-років XX ст. звертав увагу насамперед на людину, неординарну багатомірну особистість, привабливу, хоч і далеко не ідеальну, сильну й слабку водночас. Звідси й постала проблема різного трактування багатьох образів «Міста» й «Невеличкої драми». У згадуваних романах, власне, як і у всій творчості В. Підмогильного, подано багатошарове зображення людини та її буття: психологічне, біологічне, соціальне, культурне.
Моделі буття в романах «Місто» й «Невеличка драма» - це уявлення героїв про життя, особистісне сприйняття навколишньої дійсності. Ці моделі - своєрідні екзистенційні історії персонажів - допомагають досить всебічно й повно осмислити проблему сенсу життя, порушувану прозаїком майже в усіх його творах, дозволяють глибше розкрити погляди письменника на життя й людину, типізувати, узагальнити і разом з тим висвітлити найістотніше в кожному образі. Вибрані В. Підмогильним різноманітні персонажі, їхні погляди на життя, а звідси ціннісні орієнтації та способи поведінки, дозволяють виділити умовно три моделі буття героїв - прагматичну, екзистенційну та психоаналітичну. При розгляді цих моделей беруться до уваги такі фактори, як життєва мета героїв та уявлювані ними шляхи її досягнення, їхні погляди на власне місце й призначення в житті, а також психологічні, духовні, фізичні чинники, визначальні для будь-якої особистості. Окреслені в романах художні моделі буття героїв - це показ екзистенційних проектів людського буття в цілому, роздуми письменника над феноменом людського буття, над природою існування індивідів в оточенні собі подібних. Традиційна, але, на жаль, не розв’язана багатьма епохами проблема сенсу людського буття, гостро поставлена в романах, закладена в самій специфіці існування героїв.
Цікаві своїми поглядами на власне місце й призначення в житті герої романів «Місто» й «Невеличка драма» обирають з-поміж можливих варіантів способи власної реалізації, свій неповторний життєвий шлях (Левко, Дмитро, Борис Задорожній, «мусінька», інструктор клубної роботи, Максим, Вигорський, Льова Роттер, Марта Висоцька, Славенко, Степан Радченко та ін.). Матеріальне буття одних героїв часто зводиться лише до діяльності з метою задоволення власних потреб, створення для себе оптимальних чи використання уже наявних умов (Борис Задорожній, інструктор клубної роботи).
Для інших світ постає позбавленим сенсу, таким собі абсурдним середовищем, у якому завжди існує непоборна суперечність між задумом і його здійсненням, між актором і тлом, між реальністю та уявленнями про неї (Зоська, Максим). Шляхи виходу героїв із ситуації абсурду різні: найчастіше - спокійне споглядання абсурду й пасування перед ним, чи безнадійний особистісний бунт, або ж самогубство як наслідок усвідомлення того, що абсурд - неодмінна прикмета людського існування. Ще інші персонажі претендують на те, щоб випродукувати жаданий смисл, прилучитися до творення нових цінностей буття, усвідомити творчі можливості свого «Я». Невипадково, що шлях одного з персонажів «Міста» й «Невеличкої драми» поета Вигорського - прямування від реального усвідомлення абсурду, а потім жах, відчай від цього, аж до звільнення, подолання ситуації через творчість.
Кожен з героїв реагує на кризові, навіть безвихідні ситуації по-різному, і саме в них, як правило, і розкривається справжня сутність того чи іншого персонажа. Власне, у другому розділі монографії йдеться саме про різні способи людського буття в умовах абсурду.
Дехто з героїв (Максим Гнідий, Вигорський, Льова Роттер, Марта Висоцька) розкривається в сумнівах, самоаналізі й духовних шуканнях. Вони прагнуть зберегти й захистити свою індивідуальність від руйнівного впливу суспільних стандартів, намагаються розв’язати для себе болючу проблему: як стати й залишитися людиною часто в нелюдських умовах, хоч це вдається не всім. Оскільки в художньому світі В. Підмогильного немає єдиної, абсолютної істини й кожна людина вільна робити свій вибір, основна увага віддається саме моральному вибору, перед яким опиняються всі герої письменника.
Умовно всі типи людської поведінки в романах «Місто» та «Невеличка драма» можна звести до двох: перший - це наполегливе творення особистістю самої себе як моральної людини, яка залишається собою. Другий тип екзистенційної поведінки - це зрада людського в собі. Така особистість руйнує не лише життя інших, а й своє власне. Так, Степан Радченко вбиває в собі одночасно і особистість, і письменника. Така онтологічна етична позиція автора «Міста» близька до філософських положень С. К’єркегора, згадуваного на сторінках роману «Невеличка драма». В. Підмогильний свідомо вибирає екзистенціалізм, в межах якого на першому місці стоїть етика, а не метафізика. Відтак, показуючи світ і життя через свідомість різних героїв, прозаїк створює декілька суб’єктивних призм художнього бачення у романах «Місто» та «Невеличка драма».
Взагалі, посилений інтерес до індивідуального духовно- емоційного життя персонажів притаманний усій творчості митця. Він простежує смисложиттєві пошуки героїв, порухи їхніх думок, трактуючи внутрішнє існування як безперервну боротьбу протилежних сил, що переконливо засвідчує образ головного героя роману «Місто». Степан Радченко - тяжіє до добра і зла одночасно. З проблемою подвійності людської природи Валер’ян Підмогильний пов’язував і питання про духовну свободу людини та кордони її особистої волі й поведінки.
Сам письменник до кінця життя залишався незалежною особистістю. У часи, коли тоталітарна система встановлювала жорстокі рамки для особи, обмежуючи людські права, вбачала своє завдання у вихованні слухняних гвинтиків, коли художнє слово ставало підцензурним, він мав мужність дотримуватися власних поглядів на будь-які соціальні явища й події.
Кожен із персонажів несе на собі відбиток авторових роздумів та сумнівів. Звертає на себе увагу багатомірність, художня неоднолінійність у зображенні сучасника, а відповідно, філософська глибина й наснаженість творів В. Підмогильного. На сторінках романів часто згадуються імена філософів, причому згадки про того чи іншого мислителя свідчать про добре знання й ґрунтовне освоєння українським прозаїком їхніх філософських поглядів. Ще у передмові до ранньої збірки оповідань «Проблема хліба», присвяченій Євгенові Плужнику, Валер’ян Підмогильний ніби жартома перелічує імена німецьких філософів- класиків Гегеля, Канта.
Перебуваючи на Соловках, у листі до дружини від 7 березня 1936 року він просить зробити виписки з трактату Б. Спінози «Про удосконалення розуму». Невипадково письменник звертався до цього філософа: проблеми, порушені в трактаті, були близькими йому. Адже Спіноза писав про необхідність удосконалення людини та засоби такого удосконалення, прагнув визначити місце людини в природі та суспільстві. Голландського мислителя (як і Валер’яна Підмогильного) цікавили проблеми буття людини, можливості людського пізнання, а також роль і призначення розуму в цьому процесі: «Я звертаюся до першого, що повинне бути зроблене насамперед, а саме до того, щоб удосконалити розум і зробити його здатним розуміти речі так, як це повинно для досягнення нашої мети»1. «Мета полягає в тому, щоб мати зрозумілі й чіткі ідеї, тобто такі, котрі виникли із чистого розуму, а не із випадкового руху тіл»2.
Зацікавлення ідеями Спінози (власне, як і концепціями інших мислителів) - один із виявів філософських пошуків письменника, його прагнення з’ясувати проблему значення раціонального та ірраціонального начал у житті людини. Український прозаїк не протиставляв ці начала, а поєднував, хоча критики-сучасники дорікали йому за те, що він надавав перевагу почуттям, а не розумові. На думку Петра Колесника, у творах Підмогильного розум перебуває під владою почуттів3.
Постановка в романах «Місто» та «Невеличка драма» важливих смисложиттєвих проблем зумовила особливу форму діалогів, котрі несуть філософське навантаження. У своїх дискусіях герої зачіпають проблеми життя і смерті, людини й оточення, творчості й свободи, розуму й почуття, матеріального й духовного, виявляючи свої переконання, погляди, позиції. Це дискусії про складності внутрішнього світу людини та її призначення, про смисл людського буття.
Образи героїв-інтелектуалів, мислителів виникли у творчості Підмогильного не випадково - такою була природа його художнього таланту. Свідченням тому - Андрій Петрович («Третя революція»), Пащенко («Повість без назви»), Максим Гнідий, Вигорський («Місто»), Льова Роттер («Невеличка драма»), у чиїх пошуках і роздумах відбито духовні шукання самого Валер’яна Підмогильного, який прагнув зрозуміти людину й життєві явища в усій їхній складності, охопити увесь спектр думок і переживань особистості, не поминаючи підлого й цинічного в ній.
Не можна не відзначити і впливу творчості Гі де Мопассана та Анатоля Франса, яких український прозаїк добре знав і любив. Йому належать високопрофесійні переклади багатьох творів великих французів. Так, у кількох листах до Ілька Борщака Підмогильний повідомляв, що активно займається перекладами з французької класики. У листах від 21 квітня та 2 листопада 1930 року читаємо: «З великою радістю працюю я над Франсом, улюбленим моїм письменником»4. «Я дуже люблю Франса, тому працювати над ним мені приємно»5.
Про Валер’яна Підмогильного як чудового перекладача згадували в своїх спогадах Юрій Смолич та Тамара Мороз-Стрілець. Авторка книжки «Голос пам’яті», розповідаючи про Підмогильного-письменника та Підмогильного-перекладача, писала: «Валер’ян Петрович приділяв багато часу самоосвіті. Вивчав іноземні мови. Він був не тільки автором романів, повістей, оповідань, а й відомим перекладачем художніх творів з іноземних мов (1969 року у видавництві «Дніпро» вийшли твори Гі де Мопассана в перекладі Підмогильного)»6.
Критик Г. Пронь у статті про твір О. Соколовського «Перші хоробрі»7, згадуючи роман «Місто», зараховує його до розряду просвітянсько-міщанської літератури через те, що його автор зачіпає комплекс проблем філософського звучання. До таких творів, на його думку, належить і роман Є. Плужника «Недуга», в якому теж зображено своєрідного філософа (інженер Сквирський) і ведуться філософські дискусії.
Аналіз прози В. Підмогильного показує, що найперший і найцікавіший об’єкт для його художнього дослідження - людина з її вічними незаспокоєністю та невлаштованістю; він бачив її самотність, її силу й слабкість, міць та беззахисність і розкривав у альтернативних ситуаціях вибору: або шлях удосконалення, наближення до Бога (високої моральності, духовності, совісті, творчості), або влада темних сил і найгірших тваринних інстинктів.
Уже в перших оповіданнях прозаїка, зокрема творі «Важке питання», було окреслено проблему, яку він послідовно розроблятиме в своїх романах: одвічна боротьба між інстинктами, закладеними в людині природою, та моральними табу й заборонами, які стоять їм на перешкоді. Автор робить акцент на тому, що людина - істота не лише духовна, а й тілесна, і тіло відіграє істотну роль у мотивації її поведінки. Під могильний вмів помічати й проникливо розкривати ті психологічні ситуації, коли воно бере гору над розумом і душею.
Виявивши в романах «Місто» та «Невеличка драма» гострий інтерес до морально-етичних та філософських проблем, письменник органічно поєднав його з пильного увагою до внутрішнього світу особистості, до тих духовних цінностей, які визначають вчинки і психологію героїв. Психологізм, філософське осмислення життя, епічне начало виступають у романах у справжній художній неподільності.
Форми психологічного аналізу в прозаїка досить різноманітні. В. Підмогильний вдається до зображення внутрішніх станів героїв за допомогою зовнішніх засобів: вчинків, реакцій на різні події, міміки, жестів, поглядів, ходи, мови, а також майстерно виписаних портретних деталей. Портретні замальовки супроводжують діалоги, відображаючи реакцію на думки співрозмовників і розкриваючи справжні душевні порухи персонажів.
Сукупність цих психологічних прийомів дає змогу досягати цілісності в моделюванні кожного з героїв «Міста» й «Невеличкої драми». Дослідник великої прози 20-тих років - Л. Сеник - відзначав, що психологізм у творах В. Підмогильного виявився як наскрізна тенденція8. У обох романах майстерно й достовірно відтворено психологічні стани героїв, вирізнено ті риси персонажів, з допомогою яких окреслюються особливості їхнього характеру та емоційного складу в цілому. Головні властивості внутрішнього світу розкриваються, як правило, у роздумах, бесідах та вчинках героїв.
Розповідаючи про майбутні творчі плани дружині, в листі від 12 квітня 1936 року письменник писав: «Моє завдання якнайменше розповідати від себе, щоб но можливості усе, навіть деталі, випливали з самої дії, зовнішньої і внутрішньої»9.
Створюючи різні характери, правдиво досліджуючи їхню психологію та соціальну природу, талановитий майстер слова заглиблювався в проблеми взаємостосунків духу й тіла, серця й розуму, а також моралі як основного регулятора людських взаємин. Особистість з її ставленням до життя, оцінками себе та оточення уважно вивчаються прозаїком, внаслідку кожен персонаж - це своєрідна апробація тих ідей, які цікавлять В. Під могильного.
Природно, що найбільший інтерес письменник виявляв до особистості з її складним внутрішнім світом, котра потрапила у вир складних cуспільних перетворень. Недаремно В. Мельник, розглядаючи особливості художньої манери В. Підмогильного та ідейно-тематичні домінанти його творчості, точно спостеріг: «Він одразу, маже, й сам того добре не усвідомивши, взяв приціл на найвищу вершину творчості: пізнання психіки особистості, яка болісно шукає себе, гостро осмислюючи навколишній світ, зазнає поки що більше поразок, ніж перемог, але таки хоче пізнати глибину свого єства і відчути себе органічною часткою великої системі! буття...! справді, пронизуючи художнім чуттям бурхливу дійсність, В. Надмогильний, па противагу багатьом своїм колегам першого дореволюційного призову, не розчулювався від утопічних перспектив колективного «ми», а намагався бачити реальність навколишнього життя, тверезо зважувати здатність людини до різкої зміни соціального й духовного існування. А правда дійсності мимохідь вела до позиції застереження - отих філософських сумнівів, якими й був переповнений світ А. Франса, загалом європейської літератури»10.
Подаючи на сторінках романів «Місто» та «Невеличка драма» колишніх вихідців із села (Левка, Надійну, Степана Радченка, Марту Висоцьку), які борються за виживання у знедуховленому урбаністичному мегаполісі, В. Підмогильний прагнув також загострити проблему фатальної для українського простору постаті маргінала.
У «Повісті без назви» прозаїк продовжив свої пошуки, повертаючись до важливих філософських проблем, порушених у романах «Місто» та «Невеличка драма», окреслюючи різко протилежні погляди на людину та її призначення в житті. Один із героїв «Повісті без назви» - викладач фізики Пащенко - доводить, що «людину ні в чому не можна змінити; в найкращому разі вона прикинеться, що змінилася, а насправді лишиться тією самісінькою. Коли її стара маска від довгого вжитку дала вже тріщину, крізь яку випинають її справжні риси, вона підлатає її або виробить нашвидкуруч нову - і це зветься системою, філософською чи політичною, історичною тичиною, поворотним пунктом, чим хочете. А які претензії! Скільки вигадано для людини завдань, ідеалів, скільки безглуздя написано, щоб надати глузду людській історії! ...І все це подається з підливою - абсолютною чи відносною, як до смаку, з гарніром прагнень і кінцевих цілей...» (С. 287).
Неважко зрозуміти, що погляди Андрія Городовського, які цілком заперечують Пащенкові, ближчі Валер’яну Підмогильному, хоча письменник і не був схильний ідеалізувати людину, а тому об’єктивно оцінював її: «Ви безсилий злобитель, безсилий невдаха, - говорить Городовський Пащенку під час їхньої суперечки. - Ви не виродок, а викидень життя. Ви потвора. Якраз ви бундючна тварина. Але свою несамовиту гордість ви прикриваєте брехливим викриттям гордості інших. Це підло. Так, людині є чим гордитися» (С. 294).
Андрій Городовський - надзвичайно важлива постать не тільки в згадуваній «Повісті без назви», а й у всій спадщині письменника. У своєму творі, написаному незадовго до арешту, він розглядає ті самі проблеми, які порушував у попередніх творах, зокрема проблеми призначення митця, вічного й минущого, цінного й профанного в його творчості.
В уста Андрія Городовського В. Підмогильний вклав слова, які можна вважати його творчим кредо: «Показати людей і ідеї нашого часу в їхніх сутичках і перетворенні - ось справжня мета для того, хто хоче залишити щось цінне для нащадків... Спокійна робота! Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущину життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки. І кожен рядок ви писатимете власного кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску» (С. 303).
Оскільки все написане прозаїком на Соловках на сьогодні втрачене, «Повість без назви» сприймаємо як його підсумковий твір.
Досліджуючи основні суперечності людського буття, В. Підмогильний в концептуальних основах своєї прози розвивав екзистенціальні традиції української філософії та літератури за нових умов національного буття. Художнє осмислення Валер’яном Підмогильним питання сенсу людського буття робить його твори актуальними й сьогодні, в часи гострої смисло-життєвої кризи, спонукає до роздумів читачів не одного покоління.
Примітки
1 Спиноза Б. Трактат об усовершенствовании разума // Спиноза Б. Избранные произведения: В 2 т. - М.: Госполитиздат, 1957. - Т. 1. - C. 325.
2 Там само. - С. 351.
3 Див.: Колесник П. Валер’ян Підмогильний (Критичний і мистецький нарис). - Харків: ДВУ, 1931.
4 Листи до Ілька Борщака // Всесвіт. - 1991. - № 12. С. 178.
5 Там само. - С. 179.
6 Мороз-Стрілець Т. Голос пам’яті. Спогади. - К.: Рад. письменник, 1989. -С. 116.
7 Див.: Пронь Г. Рецензія на роман О. Соколовського «Перші хоробрі» // Молодий більшовик. - 1929. - № 6.
8 Сеник Л.Т. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності: Дис. ... д. філологічних наук: 10.01.02 / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. - Л., 1994.
9 Під могильний В. Листи з Соловків // Вітчизна. - 1988. - № 2. - С. 102.
10 Мельник В. Валер’ян Підмогильний // Підмогильний В.