Художні моделі буття в романах В. Підмогильного - Лущій Світлана 2008

Шлях Степана Радченка від волі до влади - до торжества інстинктів

Всі публікації щодо:
Підмогильний Валер’ян

Модель світу в романі В. Підмогильного «Місто» (власне, які в «Невеличкій драмі») - складна, багатомірна. Вона постає як сума моделей буття різних персонажів. У кожного героя - своє бачення і сприйняття навколишньої дійсності. Центром такої моделі став Степан Радченко. Створюючи цей образ, Валер’ян Підмогильний збирає навколо нього, як у фокусі, всіх героїв «Міста» - носіїв різноманітних уявлень про буття.

Письменник досить майстерно і психологічно вмотивовано зобразив прямування героя від простіших форм буття до дедалі складніших. Та й сам головний персонаж - образ надзвичайно складний, «діалектично змінний, сповнений суперечностей, зовні привабливий, але... з темним нутром»¹. Цей герой багатозначний, далекий від шаблонних літературних типів, які домінували в той час у прозі. Валер’ян Підмогильний, тонкий психолог і мудрий філософ, прагнув створити образ людини, в душі якої відбувається безперервна боротьба між добрим та злим началами, між духовним і тваринним, щоб простежити, за яким із них перемога. Невипадково до роману «Місто» автор поставив вигаданий епіграф, посилаючись при цьому на Талмуд, зокрема трактат Авот: (Слово «Авот» перекладається по-різному: «Повчання батьків синагоги», «Трактат про принципи», «Настанови мудреців» та ін. Згаданий трактат містить цілий ряд положень на релігійні й морально-етичні теми та поради, як достойно чинити в найрізноманітніших життєвих ситуаціях.)

«Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина - людина їсть і п’є: як тварина - вона множиться і як тварина - викидає; як янгол - вона має розум, як янгол - ходить просто і як янгол священною мовою розмовляє ». У трактаті «Авот» немає слів, винесених в епіграф. Щодо поглядів на природу людини, то тут вміщено лише фразу, в якій зазначено, що « на подобу Божу створено людину». Правда, Талмуд, як і інші єврейські релігійні та філософські вчення, розглядає людину як проміжне створіння, щось середнє між Богом і твариною. Так, у Єврейській енциклопедії в статті «Людина» читаємо: «Людина отримує згори й знизу по чотири властивості: згори, тобто з неба - пряму ходу, мову, мудрість і широке поле зору; знизу, від тварин - потребу в їжі, питві, прагнення до розмноження й неуникність смерті» (Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре, прошлом и настоящем: В 16 т. / Под общ. ред. Д-ра Л. Каценельсона - СПб., - Т. 15. - [1913]. - С. 846).

Саме він, як і вислів з твору А. Франса (роман має два епіграфи) став ключем до прочитання як твору в цілому, так і образу головного героя. У такий спосіб Підмогильний увиразнює ідейний задум роману, спрямовує думки читача в правильне русло, але при цьому, як і близький йому Гі де Мопассан, уникає нав’язливої дидактичності.

Щоправда, багатьом літературознавцям - особливо сучасникам Підмогильного - здавалося, що саме назва повинна відображати зміст твору. Тому на обкладинці одного з перших видань «Міста» художник зобразив багатоповерхові будинки, труби заводів, що димлять у небо, невеликі ліхтарі. Розв’язання актуальної проблеми «місто-село» - ось що хотіли бачити критики на його сторінках. В. Підмогильного ж цікавила насамперед людина. Зосередившись на Степанові Радченку, письменник знову й знову роздумував на феноменом людського буття, над природою існування індивіда в оточенні собі подібних.

І ці різні системи буття тим цікаві, що в центрі їх людина, в основі якої лежить одвічний і нерозв’язаний конфлікт між Каїном та Авелем. Погляди на людину як на особистість, в душі якої триває постійна боротьба між добрим і злим, між духовним і тілесним началами, знаходимо ще в творах давньої української літератури, особливо в літературі доби бароко. Про неї йдеться у вірші відомого релігійного діяча Иоасафа Горленка «Бран семи добродійництв з сімома гріхами в людині-мандрівцю». Його автор стверджує, що така боротьба нелегка, а фінал її цілком залежить від самої людини.

У праці «По той бік добра і зла» Ф. Ніцше, підкреслюючи амбівалентну природу особистості, зазначав: «В людині тварина і творець з’єднані воєдино: в людині є матеріал, уламок, глина, бруд, безглуздя, хаос: але в людині також і творець, вершитель, твердість молота, божественний глядач і сьомий день»².

Полемізуючи з думками деяких критиків про те, що роман «Місто» - твір епігонський, а образ Степана Радченка нагадує мопассанівського Любого друга, Вал. Шевчук доводить, що Радченко «складніший, неординарніший, небезпечніший від Любого друга, бо й темінь його душі неоглядна для нього самого... Мета в нього одна - завойовництво. І саме на це він витрачає себе, свої здібності і талант»³. Дослідник також наголошував на тому, що у Любого друга та бальзаківських героїв завойовництво не було метою, а лише засобом.

Справді, з погляду сюжету й композиції, твір нагадує роман Гі де Мопассана «Любий друг», Г. Флобера «Виховання почуттів», а також ще один роман французької літератури - «Батько Горіо» О. Бальзака. Правда Гі де Мопассан змалював тип чоло- віка-повії, провів його через світ журналістики, відкривши перед ним дорогу до політичної кар’єри. Він показав, як за допомогою багатьох засобів (і серед них - жінка) здійснюються свідомі прагнення героя до влади, до кар’єри та вершин матеріального благополуччя.

В. Підмогильний, і це неодноразово підкреслював Вал. Шевчук у згадуваній статті, зобразив історію розвитку та випробування людини, яка потрапила із одного життєвого середовища в інше, а кар’єра, матеріальна забезпеченість лише сприяють авторському задумові, доповнюючи цю історію. Автора більше цікавить головний герой: як він поводиться у тих чи інших обставинах, що думає, що говорить, ніж змалювання самих обставин (як це було у Мопассана та Бальзака).

Деякі епізоди «Міста» перегукуються із «Любим другом». Обидва герої вірять у випадковість, що допоможе їм. Порівняємо роздуми Радченка й Дюруа: «Як молодий мисливець у лісі.. .він вірить у несхибність своєї руки...» (С. 347). «В душі йому жила міцна надія на свою долю, бо кожному властиво вважати себе за цілком виключне явище під сонцем і місяцем» (С. 321). У Мопассана: «він продовжував вірити в свою зірку, перед ним ледь вимальовувалося його майбутнє торжество»⁴.

Обидва герої соромляться своєї бідності (житла, одягу), обох «купують» жінки, створюючи їм сприятливі умови для подальшого існування, обоє працюють у пресі. І все-таки, попри незаперечну спільність обох образів (скоріше зовнішню), ми знаходимо внутрішню розбіжність та несхожість між ними. Для того, щоб осмислити внурішньособистісні колізії й конфлікти надто неоднозначного героя В. Підмогильного, з’ясувати логіку його поведінки, я буду постійно звертатися до конкретних реалій тексту. Сільський молодик Степан Радченко прибуває до міста із сподіваннями його підкорити. Гаслом життя героя стає принцип «все або.нічого». Протягом року він проходить шлях від невідомого письменника-початківця до впливового співробітника журналу. При цьому періодично змінює (як і Жорж Дюруа) одяг, житло, жінок, товаришів. О.. Гриценко у статті «L’etrangery ролі попутника» зазначає, що подібні зміни мопассанівського героя зумовлені кар’єрою, службою, багатством, тоді як у В. Підмогильного цього немає⁵. Замість чіткої перспективи (спокійна робота після закінчення інституту, непогана платня), Степан Радченко обирає ненадійну, неспокійну літературну стезю.

Тільки проаналізувавши думки та діяння героя, можна глибше зрозуміти, що саме криється за його мінливим безперервним рухом до своєї мети і чим ця мета, як і рух, обумовлена. Розгляд порушеної проблеми варто розпочинати з головного - з моменту прибуття Степана до міста, де «все навкруги було дивне й чуже... Повз нього пропливали сотні облич, веселих, серйозних і заклопотаних; десь голосила обікрадена жінка, кричали, граючись, пацани... І всьому цьому він був чужий» (С. 313).

У оповіданні «Старець» В. Підмогильний теж подає образ метушливого, байдужого міста, яке морально тисне на особистість, знеособлюючи її, вписуючи в натовп, або викидаючи із загального потоку життя: «Місто шуміло й хвилювалось, кипіло й реготало. Життя виштовхувало на вулиці тисячі, десятки тисяч людей, котрі бігали, метушились, щось думали, обмірковували, сміялись, плакали, сподівались, і, нарешті, помирали...» (С. 71).

У 20-30-х роках проблема адаптації сільської людини в місті була надзвичайно актуальною. Сучасники Валер’яна Підмогильного намагалися розібратися в тому, чим же було і є для селянина далеке й незрозуміле місто, як змінюється людина, потрапляючи в міське середовище. У 1919 році тижневик «Мистецтво» вміщує два прозових твори, де зображується місто через призму сприйняття селянина. Автори, передовсім цікавлячись майбутнім героїв, замислюються також над подальшою долею міста. Це оповідання К. Поліщука «Останній день», М. Івченка «Місто вмерло». Герой-селянин К. Поліщука усвідомлює своє відчудження від села, звідки прийшов до міста: «Дивлюсь на них [селян. - С.Л.], як зачарований. Мої селяни, з мого ж таки села. Боляче мені, що я полонений містом, зараз став чужий для них...здалека дивлюся на них і проклинаю місто. Клену його останній день і з презирством дивлюсь на камінний брук, бо вже бачу Прийдешнє. Воно з села. В сірій свиті. За плечима десятчаний мішок, а в мішку зміст сучасного»⁶.

Ланківець Борис Тенета передав своє неоднозначне ставлення до міста в оповіданні з короткою назвою «Місто»: «Я ненавиджу місто, як може його ненавидіти лише той, хто так любить його. Бо воно, як кам’яна труна, заховує в собі найкращі сили, висмоктує кров, витягає жили... Бо воно з’їсть мене. Я люблю його, як може любити лише той, хто бачить в ньому майбутнього паростки... Я люблю тебе, місто, за те, що ти перемелюєш зерно на борошно... Я так люблю те місто прокляте, що ненавиджу до смерти... Моє улюблене, прокляте місто»?.

Більшість письменників розглядала місто як середовище, в якому складно прижитися людині з сільським корінням і звичаєвістю. їй психологічно важко пристосуватися до метушливого міста, що й засвідчують повсякчас нервовість, психологічні зриви та невпевненість героїв у своїх силах. Але вони при цьому розуміли його важливе значення, особливо як культурного осередку.

Герої-маргінали «Міста» та «Невеличкої драми» - це програвання письменником способів освоєння міста. Місто у творах В. Підмогильного виступає як випробувальний фактор. Це бар’єр, який учорашні селяни повинні перейти. Тому в романах було показано багатоманітний шлях освоєння міста селянином. Образ міста в однойменному романі В. Підмогильного надзвичайно важливий і цікавий. Автор малює його в різні пори року, вдень і вночі. Київ письменник подає, як і взагалі всі події роману, через сприйняття Степана, адже недаремно у творі зустрічаються речення такого типу: «Його очі спинялися на...»; «Він проводив поглядом...»; «Його вуха чули...».

Художня структура образу міста твориться за допомогою системи емоційних оцінок з боку маргінала, у думках і мові якого виявляється суперечливе ставлення до міста: і страх, і ненависть, і захоплення, і бажання здобути його - загадкове й далеке. Київ стає для Степана Радченка насамперед серйозним морально-етичним випробуванням. Створюючи низку картин київського життя, В. Підмогильний навмисне відображає реакцію на них свого героя, і це не випадково. Як зазначав критик П. Єфремов, Степанові, крім «здорового розуму, ще властивий стан зовсім від життя відмінний, стан чистого споглядання » ⁸.

У «Місті», за словами Ю. Шереха, «панорама міського життя слугує письменникові за засіб, за своєрідну систему дзеркал, у яких бачимо численні відображення головного героя»'. Якщо автор змальовує відпочинок міських жителів на пляжі, то оцінкою Радченка є кинута при цьому із зневагою та презирством фраза: «З жиру це все» (С. 312). Коли ж письменник розповідає про міську розкіш та зручності, то знову ж подає реакцію Степана: він мріє розчавити, знищити жителів міста, як ні на що не здатний непотріб.

У Валер’яна Підмогильного, як і в романі Мопассана «Любий друг», побут (іноді до найдрібніших деталей) є однією з граней зображеного міського життя. Незважаючи на те, що в романі зустрічаються враження про Київ Радченка-селюка, Радченка- міського жителя й Радченка-письменника, дослідники Г. Костюк і М. Ласло-Куцюк слушно наголошують на тому, що твір В. Підмогильного не є романом про Київ, як не є романом про Париж «Батько Горіо» Бальзака та «Любий друг» Мопассана. Опис Києва - це «описи життя героїв у певній місцевості, щоб в такий спосіб виразити свою візію світу»¹⁰.

До столичного міста Степан Радченко приїхав для того, щоб вступити до інституту. Він чудово розумів, що потрапив у нову обстановку, опинився «серед життя, що крутиться вже сотні років» (С. 312). Спочатку, цілком природно, виникає бажання повернутися назад, у добре знайоме середовище, залишити «хлоп’ячі витівки з інститутом» (С. 314). Нове життя (точніше його початок) породжувало в душі лише непевність, тугу й дивне почуття штучності. Звідси - ненависть до міста, ненависть до села, що не озброїло його на боротьбу з містом. Безпорадність зацькованого сільського хлопця швидко витісняє природну лагідність та розсудливість, перетворюючись у своєрідну жорстокість, дієву програму. З презирством, ще добре й не вивчивши міських жителів, він робить для себе спішний висновок: «Хіба це люди!» (С. 328). Власне, саме з такою зневагою ставиться до міських жителів і герой роману «Любий друг»: «Тварюки! В усіх цих йолопів є гроші»¹¹.

Та зовсім швидко, переборовши невпевненість, сумніви, вагання, вирішує, що не має жодного права зупинятися та пасувати перед труднощами. Крім того, він уже звикся з думкою, що житиме в місті. Із притаманною впертістю Степан накреслює головну мету свого існування й наполегливо береться до її здійснення. Це вже свідоме планування життя й чітке розуміння власного призначення: «Він - нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він - один із тих, хто повинен стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє. Тільки терпінням та працею можна чогось досягти. Треба скласти іспита, добути стипендію й учитись, а решта все прикладеться» (С. 334).

На цьому етапі своїх прагнень Радченко накреслив заходи для здійснення поставленої мети: витримати труднощі в місті, котре слід сприймати як середовище, в якому повинен тимчасово проживати, щоб здобути освіту й «вернутися потім при повній зброї на боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади» (С. 319), попрощатися з думкою, що має право на пільги та підтримку, примиритися з тим, що «він - один серед сотні» (С. 320), а тому слід покладатися на власний розум і на власні сили.

У даний момент перед нами цілеспрямована особистість, котра знає, чого вона хоче, котра сама керує власними бажаннями й вчинками. Молодий прагматик, який щойно прибув до столичного міста, вперто домагається самоствердження й успіху в ньому. Єдиною зброєю на цьому шляху, засобом здійснення власної мети для нього є розум. Підхвалений односельчанкою Надійкою («Ви такий знаючий!») (С. 309), Степан ще більше увірував у силу власного розуму. Крок за кроком, практично й раціонально, він прагнув спланувати своє життя: зумів перебороти песимістичні настрої, розчарування, придушив закладену в підсвідомість думку, що приїхав виконувати ніби чуже доручення, розпочав сплановане завоювання.

Герой В. Підмогильного - людина, яка чітко усвідомила (на даному етапі) сенс свого існування, має виразний внутрішній стрижень чи ядро. Тому це особистість не тільки цілеспрямована, а й до певної міри цілісна, бо внутрішній розлад і розпад можливий тільки в людей, що не мають подібного ядра.

З цього часу можна спостерігати цікавий процес, пов’язаний із перебуванням у місті, переорієнтації героя з одного світу на інший, із світу людей - «вони» на власний світ - світ «я». Степан потрапляє в інше середовище: із села, де всі й усе знайоме, де зв’язки між людьми, їхнє спілкування простіші, природніші, до метушливого міста, яке знеособлює й тисне на особистість. Працюючи секретарем Спілки робземлісу, відчуває власну важливість та необхідність. Його діяльність була спрямована на людей, яких знав і котрі знали його. Тепер у столиці він, не маючи знайомих, крім Надійки та Левка, залишився сам на сам із собою та містом. Тонко відтворюючи психологію Степана, В. Підмогильний постійно підкреслює стан самотності свого героя. Радченко більше замислюється над власним життям, роздумує над своїми перспективами, його цікавить власна особа. Через бачення героєм тих чи інших життєвих явищ та подій і відтворюється дійсність у романі: «Його очі стелились за водою туди, де він ріс, боровся й бажав. Піскуваті береги, що тяглися перед ним, бездюддя і теплі вітри, нагадуючи спокій села, додавали йому туги. За горбом він почував місто і себе - одне з безлічі непомітних тілець серед каменю й розпорядку. На порозі жаданого бачив себе вигнанцем, що покинув на рідній землі весну й квітучі поля» (С. 324-325).

Згодом таке бачення себе і свого місця зміниться. Степан успішно вступить до вузу, завдяки Левкові ближче познайомиться із жителями міста, зокрема сім’єю колишнього вчителя гімназії. Почуваючись впевненіше та міцніше, хлопець уже не боявся ні міста, ні юрби. Його розум прагнув пізнати та вивчити їх. Він зневажав людську масу, сприймаючи її як безсилий, ні на що не здатний натовп.

Степан брав участь у соціальних перетвореннях на селі, у громадянській війні і за своєю сільською наївністю (як і більшість його односельців) був переконаний, що все передове, всі зміни зароджуються саме тут, у місті, а вже потім їх підхоплюють села. Тому- то й здивувало Радченка те, що в столиці зустрів не прогресивних борців-активістів, а справжнісіньких городян-обивателів, кожен з яких був сам по собі та жив сам для себе. Колишній селюк насмішкувато й водночас зневажливо дивиться тепер на міських жителів. У вироблені переконання мусив внести істотні корективи: майбутнє не тільки за розумом. Гармонійна взаємодія розуму, натиску й сили - ось шлях до успіху. Доля Гнідого й учителя гімназії, чиє «майбутнє - здихання» (С. 330), приводить Степана до висновку, який часто спрямовуватиме його дії: цей світ, це життя - за сильним. Він вірить, що все в цьому світі під силу розумній та сильній особистості, як і вірить у швидке оновлення міста, його нове переродження. Життя постає перед Радченком як величезне казкове дійство, а себе він уявляє у ролі казкового чарівника, що «накликав би грім на це сіре, важке болото» (С. 331). Мав для цього уже намічені відправні точки: інститут та усвідомлення того, що «не ненавидіти треба місто, а здобути» (С. 333). Прокладаючись на власну силу й волю переможця, він волів би створити міста-сади, села-міста. А для цього на село слід перенести цілий ряд міських вигод, розчистити місце для інших: «...вимести геть, розчавити цю розпусну черву [міських жителів. - С.Л.], і на місце їх прийдуть інші» (С. 331). Він енергійно заперечує інструкторові клубної роботи, коли той зневажливо говорить про селян. Своє бачення проблеми тісної співпраці села і міста як об’єктивно зумовленого процесу висловлює на письмовому іспиті: «Змичка міста й села - ось міцна запорука майбутніх міст- садів» (С. 335). Читач розуміє, що погляди Степана на стосунки міста й села - популярні гасла 20-х років. їх можна почути всюди, ними рясніли сторінки преси. Відчувається, що ці гасла нав’язані героєві зовні і аж ніяк не є внутрішньою потребою його душі. За влучним спостереженням мовознавця Л. Ставицької, у даному випадку «газетно-публіцистична фразеологія виступає джерелом іронії та сатири»¹².

Хоча поставлена мета була досягнута, сподіваної радості Степан не відчув. Життєва основа ніби зникла під ногами, в душі утворився своєрідний вакуум, який потрібно було заповнити новим змістом. Згодом нещирі штучні гасла про добробут села та щастя сільських жителів починають відходити на другий план, як і саме село. Нової точки опори ще не було, стара ж перестала існувати. Раніше мріяв про щастя інших і, як йому здавалося, знав, що слід робити для здійснення цієї мрії. Тепер, під впливом жорстокого закону міста - кожен за себе й кожен для себе - зрозумів, що його попередні прагнення є абсурдними нездійсненними мареннями. На даному етапі життя, вважає він, варто подумати про власне щастя й перспективи. Тому й відпадає потреба в ролі чарівника-добродія. І знову розлад - розлад між актором та роллю, яку той прагне зіграти. Змінюється роль - змінюються й декорації на абсурдній сцені життя. Степан Радченко намагається відродити в собі минуле.

Під впливом листа від односельців він кається, що став на шлях відступництва, але швидко знаходить виправдання. Хіба це так важливо: робота на селі чи в місті. Є визначена настанова - проводити революційну роботу і в певних умовах нової дійсності самому посісти (певне ж, не найгірше!) становище. Культурне та матеріальне знаряддя для роботи, практичні чи теоретичні знання даються людині в місті, а з тим знаряддям і знаннями можна й не вертатися на село, бо корисним можна бути і в місті. Його остання відчайдушна спроба повернення - Надійна, яка стала для Степана ніби символом сільських вартостей. Але Радченко переконується, що його колишня знайома має свої, далекі від нього, інтереси, так само, як і село мало й матиме нових бібліотекарів, тому й не потребуватиме більше хлопцевої науки. Пориваючи з усім тим, що зв’язувало його з колишнім життям (Надійною, Левком та казковою метою про загальне щастя на селі), Степан хоч і болісно, але ступає на інший шлях, вирішивши, що «місто призначене йому за оселю» (С. 361).

Валер’ян Підмогильний докладно змальовує кожен життєвий етап героя, простежує, як змінюються його погляди на життя, на ті чи інші явища. Почуття страху, ненависті до міста зникають, поступившись місцем захопленню його величчю та красою: «І місто бачив, як могутній центр тяжіння, що круг нього крихітними планетами обертаються села, вічні супутники його руху, і часточки їх, потрапивши в розпечену атмосферу цього сонця, мусять пристосовуватись до нових умов тиску й підсоння» (С. 434).

Колишній селянин, Степан тепер прагнув пристосуватися до нового мікроклімату, освоїтися, вільно й органічно вписатися в нове середовище. Переломний момент у житті героя критик А. Ніковський пояснює впливом уже нової моралі останнього десятиліття, яка «відлучає людину від старорежимного джентельменства й коректності, привчаючи в сфері особистих відносин до підвищеного тонусу боротьби за існування й неухильне прямування до своїх егоїстичних цілей та інтересів»¹³.

Така деформація суспільної моралі спостерігається не тільки на прикладі Радченка, а й у вседержавному масштабі. Адже особа формується основними умовами життя й суспільства. Людина розвиває в собі ті риси характеру, які спонукають її діяти саме так, як їй доводиться діяти. Колишній селюк, а нині новоявлений мешканець міста Степан Радченко формується способом життя даного суспільства, тому й змінюється відповідно до потреб його соціальної та економічної структури. Він прагне освоїти моральні норми й цінності оточення. Подібні динамічні зміни соціальних ситуацій пов’язані із міграційними процесами (у даному випадку з села до міста).

Зовнішні зміни не рятують, бо внутрішній стрижень Степан поступово втрачає. Колишні прагнення зреалізував, нових ще не уявляв. Вже перед нами інший герой: не впевнений оптиміст- чарівник, а примиренець, який дає обставинам керувати собою. Знову виправдання було знайдено: «...Все життя - тільки неспинний потяг, що ніякий машиніст не в силі змінити напрямку його руху по призначених рейках між відомими, сірими станціями? Лишається неминуче одне - чіплятися за нього, хоч який він і хоч куди веде свою одноманітну путь» (С. 338).

Розум, який ставив понад усе, не може, як виявилося, здолати фатальної приреченості буття. Степан обирає інший засіб - силу. Навіть спогади минулого, які постійно спливають у пам’яті героя (спогади, у яких перемагає сильніший), підкреслюють правильність його вибору: «І чи не символ його ті славетні вантажні вагони недавніх, хоч і півзабутих років, що за місце в них бились торбарі, частуючи одне одного закаблуками й прокльонами, дряпаючись на дахи, повисаючи на буферах та приступках із своїми борошняними скарбами, в бруді й нужі, але з нестримною жадобою жити...» (С. 338)

Картина «штурмів» поїздів у буремні 20-ті роки справили настільки сильне враження на молодого письменника, що він звертався до неї неодноразово. Так, в оповіданні «П’ять верстов», написаному ще в 1923 році, він зображає жорстокий наступ, у якому перемагають лише сильніші, керовані інстинктом самозбереження: «...почався безладний наступ на вагони. Завзято кидались на двері, а ті, що в вагоні були, муром стояли й не пускали. Ті, кому сісти не пощастило, вчинили останній наскок на вагони: наосліп плигали, скажено чіплялись, давали дулі й били чобітьми»¹⁴.

Поступово в Степана похитнулася віра у всесильність розуму та його бездоганну дію. Розплановане за чіткою схемою життя «по- міському» попри всі сподівання не принесло бажаного результату: продуманий розпорядок посилював лише почуття самотності та збуджував «непомітні дрібнісінькі чинники, що спричиняють аж надто важливі процеси в душі, так само, як від невидимих бацил залежить фізичний стан тіла» (С. 341).

Розчарування викликає також знайомство з міськими порядками. Чим більше Степан вірив у те, що місто є тим осередком, звідки починаються чітко сплановані та організовані прогресивні перетворення, тим важче було усвідомлювати все безглуздя цього міського механізму. Знайомство з ним викликало лише почуття зневаги: «Місто чудне. Зокола воно рухливе й швидке, життя в ньому, здається, б’є джерелом і блискавкою шугає, а всередині, по хмурих кабінетах установ, воно тягнеться старим возом, обплутане тисячами правил і розпорядків» (С. 333).

Не стикаючись раніше із формалізмом і бюрократизмом, молодий протагоніст прагне виправдати ці явища як суспільно- необхідний та доцільний винахід. Він ще захоплено оглядає стоси документів із численними печатками, штампами, у яких йшлося не про життя рядової людини з її прагненнями та душевними поривами (власне, це не було потрібне жодній організації), а коротку біографію відданого зразкового громадянина - одного серед багатьох. Радченко усвідомлює, що суспільні декларації на зразок «людина понад усе й усе для людини» чужі йому, вони не тільки не допомагають йому, а й навпаки стримують прагнення й поривання. Степан поки що з острахом спостерігає невідомі процеси, які відбуваються в душі, вони лякають його, як і постійне хитання настрою.

Подібна ситуація нагадує спостереження лікаря-психіатра З. Фройда, який прийшов до висновку, що саме моральні закони суспільства, його численні заборони та обмеження викликають душевні розлади й захворювання людини, бо примушують її притлумлювати свої природні потяги. (Варто згадати, як болісно реагує Степан на заборону курити в громадських місцях.) Особливо стримують закони моралі жадобу до влади, слави та статеві потяги людей. Часто невдоволені бажання особистості, нездійсненні прагнення, що зачаїлися в підсвідомості, призводять до інтенсивного прояву вищезгаданих потягів, а розум безсилий придушити їх.

Бажання Степана керують ним, беручи гору над його особою, проявляючись то слабше, то сильніше. Пригадати хоча б прагнення колишнього селюка до слави в місті (до слави в будь- якій галузі, різниці істотної немає, аби тільки слави). Він з трепетом і благоговінням читає афіші, що сповіщають про приїзд чи виступ столичних знаменитостей, і подумки заздрить їм, захоплюючись швидким сходженням на вершину слави. Побувавши на літературній вечірці, Степан вирішив, що мусить стати письменником. Усвідомлюючи, що й у літературі існує своя ієрархія, свої посади й чини, Радченко мріє за допомогою літератури позбутися власної меншовартості, досягти успіху, визнання, стати обраним. Зрозуміло, що ці прагнення творити - суто зовнішні, і аж ніяк не є потребою душі. Майбутнього письменника Степана Радченка поки що цікавлять аж «занадто важливі», як на початківця, проблеми: літературна слава, вибір літературного псевдоніму, друкування власних творів, вдячність і зачарування читачів. Почуваючи власну безсилість, прагнув знайти компенсацію хоч у мріях: « Він робився народним комісаром, що їздив у його уяві в авто і виголошував важливі промови, які хвилювали його до самого шпіку; приймав чужоземні делегації, вів перемовини, запроваджував дивні закони, що зміняли лице землі, і по смерті скромно відкривав собі пам’ятники; то раптом ставав надзвичайним письменником, що кожен рядок його котився по світі віщим дзвоном, бентежачи людські серця, а власне серце найперше...» (С. 364). Задум стати письменником дав Степанові не тільки поживу для лету фантазій і уяви, а й сильний життєвий імпульс.

Та перші кроки на літературній ниві були невдалими (критик Михайло Світозаров негативно оцінив працю Радченка). Несподіване приниження, невдоволені бажання, нереалізовані можливості породили руйнівні почуття щодо раніше створеного, прагнення силового розв’язання конфлікту. У кожному із зустрічних людей вбачав ворога, винуватця невдач, на Надійці (колишній Надюні, якій щиро клався, що кохає) повністю вимістив свою образу та обурення. Він приходить до усвідомлення, що «життя страшне своєю невпинністю, нестримним поривом, що не схиляється перед найбільшим стражданням людини, показуючи спину її найгострішому болеві... Воно - той всесвітній нахаба, що на прохання обібраного жебрака відповідає поштовхом, лящами, ціпком і суне далі, попалюючи цигарку, навіть не повернувши до жертви свій золочений монокль» (С. 359).

Тому-то Радченко так легко викреслює скривджену Надійну з власного життя, забуває своїх знайомих і розчищає собі шлях до слави й кар’єри, по якому пройде дуже швидко. На цьому шляху немає місця розумові, герой Підмогильного зневажливо відкидає його настанови, колись такі цінні та необхідні: «...Розум, настирливий проповідник, засохлий мудрець, що не спроможен зрозуміти бажання, злякано починав свою нужденну казнь» (С. 364-365). Автор навмисне ставить героя перед вибором у особливих «прикордонних» ситуаціях і намагається показати, яке саме рішення він прийме. За надзвичайних обставин Радченко відступає від моральних принципів, при цьому намагаючись видати себе за жертву цих обставин, знаходить виправдання у фатальній приреченості людини, її безсилості: «Край кручі стоючи, почував страшну зумовленість життя, що полишає людині так мало вибору; йому здаватись починало, що й власна його путь, теж загальному законові підлягаючи, була назнаменована давно заздалегідь, і ті широкі шляхи, що він ніби собі обирав, насправді були вузькими стежками, де він простував наосліп. Дитяча гра в Панаса, де одного, що з зав’язаними очима, ціла юрба жартунів смикає звідусюди, не даючись в руки, ставала йому символом, повним найглибшого змісту, втіленням основного становища людини на землі» (С. 366-367).

Дещо коригуються погляди Степана на життя, але орієнтири залишаються тими ж: кар’єра, посада, гроші. Із впевненістю знавця він доводить Максимові Гнідому, що цей світ не

потребує «кволих», він зверхньо дивиться на кожного жителя міста, сподівається здобути перемогу.

Початкові досягнення героя були вражаючими. Перша міська жінка, котру здобув, хоч і не красуня, але з досвідом, набагато старша за нього роками - Тамара Василівна Гніда, яку називав на її прохання «мусінькою» [мамусінькою. - С.Л.], бо й справді годилася йому в матері. Отримавши в особі «мусіньки» міцну основу для свого безтурботного існування, Степан поринає у навчання. З подібною ситуацією купівлі літньою жінкою юнака ми зустрічаємося в оповіданні В. Підмогильного «Проблема хліба». Інша справа, що кожен з героїв і сприймає її, і виходить з неї по-різному.

Під час навчання опинився у новому соціальному середовищі, де зміг задовольнити не тільки власне завищене честолюбство, а й потяг до влади: «Після кількох виступів на загальносту- дентських зборах Степана обрано на секретаря студентського бюро спілки робземліс і на члена інститутського бюро КУБУЧу. Він став страшенно заклопотаний, страшенно діловий, насилу вміщаючи в добу всі обов’язки перед собою та громадою» (С. 377). Студентське середовище стало тим осередком, у якому Степан міг реалізувати свої кар’єристські прагнення. «Мусінька» успішно задовольняла його людські потреби: житло, їжа, потреби тілесні.

Стосунки Радченка з жінками, ставлення до них, зміна його жіночого ідеалу багато про що промовляють. Його перша закоханість у юну наївність та чистоту Надійки, яку пізніше безжалісно викине з серця, зневага до безсоромних жінок міста змінюються захопленням непізнаною красою цих «легковажних міщанок», аж до бажання прекрасної незнайомки, яка з’явилася йому в еротичному сні, така несхожа на теперішню покровительку. Він чудово розумів, що на кохання міських красунь розраховувати поки що безглуздо й занадто сміливо. Таке усвідомлення водночас і сердило, і засмучувало.

Згодом навчання й громадська робота теж принесуть розчарування. Ентузіазм Радченка швидко охолонув, наштовхнувшись на бюрократичну та інтелектуальну інерцію університету. Його не задовольняє становище утриманця. Майбутні перспективи невиразно миготіли на горизонті, старі вже не задовольняли. У весняну пору відчув тугу за сільською природою та штучність міста. Він запевняв себе, що ця пора року, пора оновлення, просто пробуджує в його душі неоформлені прагнення, мрії про надзвичайне майбутнє, які здійснюються не завжди, «бо життя - це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами і досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз» (С. 390-391). Тепер Радченко почав розуміти, що в житті виграє щасливий і виграє випадково.

Ще в перші дні свого перебування в місті Степан добре усвідомив величезне значення одягу, який є не тільки зовнішнім прикриттям тіла. Він повинен підкреслювати людську вартість та додавати вагу його власнику. Коли придбав омріяні речі, хоч і не найдорожчі, то «оглянувши себе цілого в люстро, завмер від бентежного задоволення, ніби вперше себе побачив і спізнав. Підупала від таємної гризоти енергія відродилась йому відразу, коли він побачив своє смугле обличчя, відтінене білим комірцем, та могутній вигин своїх грудей, що щільно прилягали до закотів піджака. Він заворожено любувався на своє високе відкрите чоло, вітаючи схований там розум, і поволі підніс до волосся руку, щоб погладити їх, щоб попестити себе самого й цим проявити в дії своє закохання» (С. 395-396).

Така ж реакція на власне перетворення-перевдягання героя Гі де Мопассана Жоржа Дюруа: «Він затремтів від радості, - таке несподівано добре враження сам на себе справив»¹⁶.

Знайшовся привід і для того, щоб змінити жінку. У статті, присвяченій романові «Місто», Ю. Шерех висловив думку про те, що Степан не залишив би «мусіньки», «якби не сталося незалежної від його волі катастрофи з Максимом». Мені здається, що це не так. «Мусінька» стала вже перейденим етапом і гальмом на подальшому шляху. Вона була занадто «дрібного» для Радченка, вже непотрібною йому. Тому конфлікт з сином Тамари Василівни лише пришвидшив давні наміри Степана.

Знайшлося нове помешкання, як, власне, і нове захоплення - література. Радченко-лектор (до того ж непоганий) та Радченко- студент хоч і неохоче, але змиряється із своїм подвійним існуванням: «Лекційні дні були то важчі Степанові, бо для лекцій він мусив спеціально переодягатись, не ризикуючи з’являтись до інституту в краватці, щоб не викликати зайвих розмов та не позбутись часом стипендії. Це була йому страшенна морока, але цю нудну процедуру він невхильно пророблював, виходячи з дому то вбогим студентом, то красним лектором і змінюючи відповідно до одежі вираз свого обличчя, жести й ходу. Він був єдиний, але в двох іпостасях, з яких кожна мала свої окремі функції та завдання» (398). Із обох масок (лектора та студента) Степан вибирає зручнішу й швидко до неї пристосовується. Тепер, залишившись лише з двома пакунками в руках та надіями на майбутнє, він вступає в нове життя, яке уявлялось йому у вигляді ковзанки, на якій «...як і в гололедицю можна падати й інших валити зовсім випадково, цілком несподівано для себе й для ближнього» (С. 398).

На початку другої частини роману автор підкреслює, що його герой з новими переконаннями вступає в нову фазу свого життя, що він безмежно вірить у те, що йому пофортунить у літературній кар’єрі, і ця впевненість невидимо керувала ним. Поступово Степан втрачає віру у всесильність розуму, «що часто тільки санкції дає на ухвалені вже постанови, як той англійський король, що царює, не керуючи» (С. 407). Радченко дедалі відчуває важливість підсвідомого «Я» будь-якої особистості, захоплюється таємничими процесами людської душі (спочатку більше на словах). Степан детально вивчає літературні закони, норми, приписи. Йому поки що не до людської душі. Почуття самотності, яке переслідувало його, спонукало глибше й пильніше придивлятися до людей, шукати знайомих.

Усвідомивши свою неповторність, увірувавши в неї, він вирішив випробувати роль обранця долі, але зазнав поразки. Радченко програв у лотерею, купивши дев’ять квитків, тоді як непомітна дівчина Зоська виграла з першого разу. Абсурдною є й та обставина, що Степан, який безмежно зненавидів міський бюрократизм та бездумний порядок, сам прагне слідувати йому у власному житті. Блискучий рік праці в інституті замість того, щоб додати нових знань, знищив, здалося, навіть ті знання, що привіз із села, фах письменника в очах Зоськи не тільки не підвищив вартість Радченка, а й викликав почуття «нудоти» в дівчини. Так само безглуздою і неприродною стала та обставина, що колишній студент Радченко, який так прагнув вступити до інституту й навчатися в ньому, відчув, що повернутися до нього не хоче. Степан добросовісно працює на посаді секретаря журналу, переглядає стоси рукописів, щоб не знайти там нічого вартісного (або майже нічого). Постійно перебував серед людей, але увечері відчував страшенну самотність, розумів, що уявлення про власну значимість та незалежність - лише ілюзія. І таких абсурдних для героя ситуацій у романі багато, особливо у другій частині роману.

Подібно сартрівським героям, він «не відрізняє буття від діяння, думає про те, що він є, радше ніж про те, хто він є. Так він і оцінює інших»¹⁷. Так, Зоська для нього є втіленням міста, яке прагнув добре вивчити, а потім підкорити. Хотів за її допомогою прилучитися до міської культури.

На перший погляд, неприродним у романі є швидка письменницька кар’єра Степана, його злет до вершин літературної слави. Ще в 20-ті роки такі критики, як П. Лісовий¹⁸, А. Хуторян¹⁹, Ф. Якубовський²⁰ звернули увагу на цей момент роману. М. Тарнавський зазначив, що В. Підмогильний навмисне створив такий ефект, бо неправдоподібність також відіграє у творі важливу роль. Досить помітна стильова контрастність між початком першої частини та другої, коли автор фіксує зміну «ритму душі» Радченка під впливом міського розпорядку, механізацію його думки: «Тим-то героями його оповідань зовсім природно ставали речі, що в них могутня ідея зовсім побіжно втілювалась. І справді, носіями дії в нього самі з себе робились панцерний потяг, зведений з рейок, спалений маєток або здобута станція, що стояли проти людського колективу, як виразні особи. Тому ніде ще розстріли не відбувались так просто, ніколи ще трупи не лягали так покірно, як у творах Стефана Радченка, бо, прислухаючись до зойку зруйнованого панцерника, автор забував про стогін живого під його уламками» (С. 413).

На цьому етапі літературної праці Степан виступає скоріше як ремісник, який припасовує модні гасла до знеособлених персонажів, аніж як митець - знавець душ людських.

Зрозуміло, що початковий поштовх до творчості в Радченка був зовнішній, а не внутрішній. Образи-схеми із минулого переносилися з одного твору до іншого, несучи важливі гасла-ідеї. Та й кіносценарій Степан пише лише для того, щоб покращити своє фінансове становище. Робота над ним не є потребою душі. Вибираючи тему для свого першого оповідання, Степан розуміє, що добре не знає ні себе, ні інших. Він починає усвідомлювати механічну якість своїх літературних творів та характерів: «Про що, властиво, він писав? Ніде протягом сотні сторінок не здибав він людини - того, що мучиться й прагне, що божевільні пориви зароджує в болі, що нидіє і буяє, плазує й підноситься на верховини. Він не знайшов у тих сторінках сумного карлика з велетенським розумом, дрібного звіра, що тягне на щуплих раменах вічний тягар свідомості; не знайшов чарівної дитини, що так мило плаче й сміється серед барвистих цяцьок існування, жорстокого завойовника, що вміє вбивати й умирати за свої мрії, суворого поборника за далекі дні, невтомного гінця в майбутнє. І ця відсутність вразила його. Навіщо ж ці твори, коли людське серце в них не б’ється? Мертвими видались йому тепер ці оповідання, де людина зникла під тиском речей та ідей, від неї створених і для неї призначених!» (С. 507).

Зрозуміло, що на початковому етапі творчості у Радченкові постійно (і надзвичайно сильно) проявляється прагматик, розсудливий та практичний. І ця практичність у житті (згадати хоча б його погляди на літературу як прибуткову справу, Зоську, як «місце прикладання надто великого капіталу, щоб відмовитися від законних відсотків» (С. 430), пошук літературного угрупування, до якого краще й вигідніше пристати та ін.) виявилася не тільки в літературі, а й у взаєминах з людьми.

Степан намічає план заходів, за допомогою яких зможе розчистити собі місце на столичному літературному Олімпі. Невідповідність між сприятливими зовнішніми літературними обставинами, стрімкою письменницькою кар’єрою і душевною пусткою, нереалізованими внутрішніми мріями породжували відчуття дисгармонійності життя, його зумовленості й приреченості. Для власного заспокоєння починав мріяти про літературну славу. Свою душевну слабкість пояснював вигаданим фізичним нездоров’ям, невдоволенням і спадом чуттєвих бажань.

У душі героя починається боротьба між духовним та тілесним, у якій перемогу здобуває останнє. А все більше відчуджуючись від самого себе, стає байдужим (часто навіть немилосердним, жорстоким) до інших.

Подібний процес спостерігаємо ще в одного героя твору В. Підмогильного «Повість без назви» - журналіста Андрія Городовського, який працював у редакції газети п’ять років, прагнучи присвятити себе «написанню великої, надзвичайно важливої для нього речі, в якій він щиро вбачав усю рацію свого дотеперішнього існування» (С. 247). Свої попередні нариси вважав тимчасовими, цінував їх як непоганий заробіток. Він знав їхню справжню вартість, але був задоволений тим, що його цінують як сумлінного працівника преси.

Городовський спочатку міняє жінок, але нікого не кохає по- справжньому. Згодом він переосмислює своє існування, шукає його домінанту, бо життя, «...не спрямоване в якийсь фокус, ніколи не може бути повноцінним життям, а тільки безбарвним борсанням, яке не полишає після себе нічого, крім пустки, гіркоти і втоми» (С. 272). Тому й стає на тяжкий шлях - пошуку прекрасної незнайомки.

Подібну проблему Степан Радченко вирішить інакше. Проглянувши повість М. Коцюбинського «Fata morgana», він з жахом зізнається сам собі, що не є тим, за кого себе вважав. Степан не може примиритися з тією абсурдною ситуацією, в якій сам опинився: чим більше усвідомлював власну безсилість як митець, тим швидше піднімався на літературний Олімп та реалізовував свої мрії й прагнення, тим більше відчував душевну пустку, невдоволення, втрату життєвого сенсу. Степанові здається, що він не просто посковзнувся на життєвій ковзанці, а впав, боляче забившись. Тому, жаліючи себе, Степан вирішив змінити власне життя: зійти з ненадійного письменницького шляху, щоб жити спокійно. Різка зміна життєвого курсу вимагала здійснення відповідних заходів: поглиблювати професійні знання, щоб стати справжнім фахівцем, а також створити сім’ю.

Отриманий лист, у якому повідомлялося про те, що збірку оповідань схвалено до друку, змінив долю Радченка. І він так само успішно починає діяти, але в іншому напрямку: поступово прилучається до літературного життя, здобуває право на увагу в літературних колах. Здається, тепер мав усе: романтичне кохання по- міському, товариство, яке радо його приймало, але в самій письменницькій праці не зрушив ні на крок, хоч видана збірка обернула його письменництво в обтяжливий обов’язок. Тепер у подальших планах Степан не залишає місця для одруження, яке і творчості заважатиме, і перетне шлях до жінки, про яку мріяв. Заради кар’єри він жертвує Зоською, як колись пожертвував «мусінькою», виправдовуючи свій вчинок тим, що на життєвій ковзанці неможливо пройти, не посковзнувшись, не штовхнувши іншого (ненароком чи зумисне). Життя Радченка все більше нагадувало швидкісний потяг, а він - машиніста, що не міг спинити його руху. На життєвому шляху залишалися лише тимчасові недовговічні станції, які він швидко залишав з валізкою в руках, назавжди втративши можливість туди повернутися: «Писати далі не міг. Та порожнеча, що в ньому розпалась, коли відійшов тоді від Зосьчиних дверей, непомітно розгорталась, руйнуючи щораз більше його душу, захоплюючи щораз глибше ділянки, де зберігаються спогади людини, і в цьому спустошливому поширенні його минуле зникало в безвість. Зникло майже без сліду під отрутним діянням нудьги, і разом з ним він позбавлявся опори» (С. 520).

Валер’ян Підмогильний майстерно зображає стан особистості, яка пережила відчай як фізичний, так і екзистенційний. Аналізуючи відчуття злочинця, А. Шопенгауер наголошував на тому, що внутрішня порожнеча «межує з відчаєм та спокутою, що проявляється в муках сумління, в тому струсі, який відчуває зла воля перед власним діянням. Внутрішній жах злочинця, який він прагне приховати від себе, а проте він так тісно зрісся з цим життям, що в силу цього від нього виходить прояв волі до життя»²¹.

Саме після смерті Зоськи, на думку В. Мельника, Степан прискорено пройшов другий етап свого духовного зростання: усвідомлення моральної відповідальності за ближнього та обов’язку перед ближнім. Він розуміє всевладність абсурду та неможливість не тільки перемогти його, а й уникнути, робить спроби не дати навколишньому абсурду здолати себе, прагне заповнити душевну порожнечу, залишити місто.

Повернутися в село сподівається не сам, а разом з Надійною. Але замість мрійливої сільської дівчини знайшов «пузату міщанку», тоді й усвідомив, що назад немає вороття. І сам він уже не той селюк, який прибув до міста з казковими мріями. Та й села, з якого він вирушив до столиці, вже немає: сюди з міста прийшла нова соціалістично- колективістична сила, яка несла механізацію і «лікбези», але знищила звичаї й традиції, віру в Бога, колишній патріархальний світ.

Прагнув знайти жінку (єдину, прекрасну, надзвичайну), а замість неї, хоч як це абсурдно, натрапив на повію, потім знаходить Риту, котру, як і його, цікавлять лише тимчасові побачення, лише тілесні втіхи. З цією красунею об’єднує Степана «донжуанівська» психологія та життєва філософія одного дня. О. Гриценко в статті «L’etranger у ролі попутника»²² влучно називає Риту Дон Жуаном у спідниці. Дослідниця О. Пашник у кандидатській дисертації «Онтологічні й культурно-історичні універсали в українській прозі 20-30-х рр. XX ст. » побіжно згадує Риту й окреслює функцію цього образу в романі « Місто»: « Образи героїнь-танцівниць найчастіше з’являються у романах, які зараховуються до інтелектуальної прози періоду 20-30-х рр. Це може бути пов’язане із зверненням до осмислення актуальних проблем мистецького життя, які часто цікавили письменників, водночас танцівниці в цих текстах є ніби втіленням нематеріальності, часом - екзотичності та нестандартності, зовсім новим щодо традиційного образу жінки-матері (вони не мають дітей, є незалежними, їм властиві риси маскулінного типу поведінки)»²³. Справді, образ танцівниці - Тамара (оповідання І. Дніпровського «Балет у главковерха», Бер (роман В. Домонтовича «Доктор Серафікус»), Ірма Юріївна Ляліна (роман М. Могилянського «Честь»), Ірина Едуардівна Завадська ( роман Є. Плужника «Недуга») та ін. - зустрічається досить часто у прозі 20-х років. Якщо у згадуваних романах ці жінки змушують героїв-чоловіків по-іншому подивитися на власне життя, переосмислити його й переглянути ціннісні орієнтації, то Рита є носієм тієї ж життєвої філософії, що й Степан Радченко. Вона, як і Степан, прагне тимчасових зустрічей, які ні до чого не зобов’язують. Радченко теж уникає глибоких емоційних стосунків, на які він уже нездатний. У героя, і на цьому наголошує В. Підмогильний, виникає «нудота» від міського життя і від кохання: «Невже тут знову почнеться оте кохання, ота нудна тяганина між чоловіком та жінкою? Любов - це довге алгебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль. І дальше завдання таке саме. І дальше. І дальше. Міняються складники, множники, знаки, але наслідок завжди рівний собі і незмінно порожній» (С. 503).

Літературознавці П. Ефремов та Ю. Шерех висловили думку про те, що Радченко через свої кохання (радше сказати еротичні пригоди) усвідомив неповторність та унікальність кожної людської особистості, відкрив для себе ту просту істину, що люди - не комбінації цифр, причому найелементарніші (як колись повчав його Вигорський), а різні, не схожі одне на одного, такі, що не варіюються: Надійна не схожа на «мусіньку», «мусінька» - на Зоську, Зоська на Риту.

Його еротичні пригоди, що, можна сказати, символізують різні ступені міської культури, від примітивної обивательської до вищої мистецької, стали своєрідним переломом у життєвих переконаннях працівника літератури Степана Радченка. Постійні стосунки з різними жінками, гін до вищого життя, пізнання його мінливості й неповторності, відчуття розчарувань, щасливих митей і гіркоти втрат повинні були б привести до народження з ремісника-писаки митця - знавця душ людських.

Рух героя від молодого прагматика-завойовника міста до літературного кар’єриста, завершеного лицаря абсурду - характерний і промовистий, але не меншою мірою показові і шляхи виходу персонажа з даної ситуації та її завершення. Зрозуміло, що період бездумного засліплення дешевою славою пройшов, почався новий етап у житті Степана: несміливе усвідомлення того, що люди, як і світ, надзвичайно складні та неповторні: «Люди - різні! Божевільно відмінні попри разючу зовнішню схожість! І він бачив їх, як єдину істоту, що пошарувалась на різноманітну безліч, як єдине обличчя, поділене й змінене в кривих дзеркалах на тисячі облич, що з них кожне зберегло свою загадку - загадку людини!» (С. 471).

Таке усвідомлення швидше стривожило практичний розум Степана Радченка. Він спершу нехтує цим своїм «відкриттям», поринаючи в бюрократичний вир паперів та розпоряджень. Скоріше як людина посади, що грає роль всезнаючого керівника, аніж митець, вивчав знайомих, підлеглих: «...Жадав прийти в той таємничий музей, що людина з себе являє, музей зужитих думок і похованих чуттів, музей спогадів, пережитих тривог і збляклих надій, в той архів людини, де в безлічі шухляд сховані її оперативні плани й діловодство минулих днів» (С. 482).

У роботі прагнув знайти заспокоєння. Чим більше чекав порятунку в роботі, тим скоріше прагнув залишити її. Мріяв упорядкувати власне життя за допомогою Зоськи, але знищив її спокій, та й сам спокою не знайшов. З чоловічою егоїстичністю думав, що ощасливив дівчину (він - перспективний письменник, секретар журналу!), сподівався, що вартий більшого, ніж вона, але з гіркотою таки усвідомив: колишня його знайома значно шляхетніша та глибша за нього.

Душевна роздвоєність Радченка позначається й на його вчинках, від яких часто залежить доля інших людей. Характерна для Степана Радченка внутрішня боротьба думок визначає діалогічну структуру його роздумів: він миттєво заперечує те, що тільки-но стверджував. Ось його міркування з приводу свого майбутнього одруження: «Та хіба ж написати щось йому в таких диких обставинах? І голос душі його певно відповів: «Та, безперечно, ні! Ні чорта ти, хлопче, не напишеш, каюк твоїм надіям! А шкода - ти здібний все-таки, що не кажи» (С. 495). Щоб простежити, як думка стає кермачем, поштовхом до дії, письменник зображав, досить детально, увесь ланцюг міркувань Степана Радченка. Діалоги якраз і відбивають його потаємні думки й наміри - благородні й ниці.

Із втратою дівчини Зоськи відчув, як рветься в душі світла ниточка, зникає відчуття щирості, природності. Колись схвальні відгуки знайомих задовольняли його загострене честолюбство, тепер докоряв собі за поверхневість, ремісництво. Після смерті Зоськи роботу над повістю припинив. Хоч як це виглядає дивно, письменник Радченко зовнішніми діями прагне вийти зі становища: зміна помешкання, зручне влаштування повинні, на його думку, відродити втрачений творчий порив. З жорстокістю ніцшеанської «надлюдини» знайшов виправдання своїм колишнім діям: «Але ж який зв’язок між... тим [самогубством Зоськи. - С.Л.] і щасливою ліквідацією житлової справи? І йому зненацька здалося, що він ступнув уперед, угору, покинувши когось на перейденому щаблі» (С. 516). За допомогою бурхливої діяльності Радченко тікає від себе, від думки про те, що саме він став убивцею Зоськи.

Після зустрічі з колишнім односельцем Левком та розмови з ним відчув себе штучною лялькою міста, яке зробило його своїм в’язнем, але водночас збагатило його досвід. Ситуація, коли місто так і залишається незатишним, таємничим й недосяжним, зустрічається в повісті Григора Тютюнника «День мій суботній». Головний герой твору - талановитий сільський юнак Микола Порубай - опинився між містом і селом: «Так і живу: в місті мрію про село, у селі - про місто»²⁴. Не прижившись у місті, він вирішує повернутися на село.

Радченко теж спочатку приймає подібне рішення. Та швидко розум молодика бере гору над хвилинним поривом повернутися на село, а отже, повернутися в минуле, яке вже стало чужим та іншим, як і він сам: «Ідучи вниз темною крутою вулицею, хлопець думав про мітлу життя, що рівняє позаду сліди минулого, велику, священну мітлу, завжди нову й завжди бездоганну. А все-таки не був спокійний. Цей вечір його тягло туди, де він лишив колись часточки самого себе, і ці крихти, по дорозі розсипані, тепер непереможно його вабили. Він ніби хотів зібрати їх, повернути їх собі, почуваючи нез’ясоване зубожіння свого єства» (С. 535). Вихід із даної ситуації, власний порятунок прагне знайти в творчості, а література повинна була відкрити для нього людину, допомогти усвідомити відповідальність перед іншими: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей» (С. 538).

Степан - завершений герой абсурду - писав повість і не зрозуміло, чи вдасться йому закінчити її, чи ні. Така незавершена кінцівка роману «Місто» (та й «Невеличкої драми» теж) цілком закономірна. Вона є характерною рисою екзистенціальних творів.

Дослідниця Н. Михайловська у своїй книзі однозначно стверджує, що «Підмогильний оптимістично закінчує роман вірою в розбуджені сили українського народу, в його переможну місію, втіливши у творі символічну ідею завоювання русифікованого Києва «свіжою, молодою кров’ю села», щоб здобути його, змінити і перемогти! »²⁵ М. Ласло-Куцюк відзначає, що фінал твору підказали В. Під могильному завершення романів Оноре де Бальзака «Батько Горіо» та «Любого друга» Ті де Мопассана. Дещо пізніше французький прозаїк Ж.-П. Сартр майже так само закінчив свій роман «Нудота». Головний герой цього роману - Антуан Рокантен — теж письменник, який перебуває в пошуках сенсу свого існування, приходить до думки, що вихід із становища - творчість: «Настане така мить, коли книжку буде завершено, все буде позаду. І тоді трохи ясного світла проллється на минуле. І, може, в цьому світлі я дивитимуся на своє життя без відрази й огиди. Може, коли-небудь, одного дня, згадуючи саме цю годину, цю безживну годину, коли згорблений, я стояв і чекав свого потягу, моє серце заб’ється радісніше, і тоді я скажу собі: «Цього дня, о цій годині все й почалось». Настає ніч. На другому поверсі готелю «Прентанія» засвітилися два вікна»²⁶.

Однаково складно прогнозувати майбутнє і А. Рокантена, і С. Радченка. Зрозуміло одне: сартрівський герой, пізнаючи себе, прагне пізнати інших людей, життя, світ, духовно очиститись, усвідомлює морально-етичний обов’язок митця перед ними. Він приходить до висновку, що «нудотним», безплідним є таке життя, яке не приносить нікому користі.

Степан Радченко, навпаки, деградує як особистість. Підсвідомі імпульси беруть гору над його душею, притлумлюючи її нечисленні світлі первні. Радченко - не вільний. Він постійно перебуває у полоні свого тіла. Його аморальність сприяє тому, що тілесні потяги стають приводом для зла й жорстокості. Ще в 1931 році Петро Колесник намагався пояснити основні мотиви вчинків Радченка. На його думку, трагедія героя в тому, що його чуття переважають над розумом. Автор дослідження іронізує над В. Підмогильним, який так серйозно підходить до проблеми голоду статі й голоду шлунка, котра не варта, як йому здається, пильної уваги. Він зазначав, що не тільки в романі «Місто», айв усій творчості «автор ставить перед собою людину, охоплену палом непереможних інстинктів, людину, що постійно перебуває в полоні свого тіла»²⁷.

Насправді, все тут набагато складніше. По-перше, В. Під- могильний розкривав у Радченкові підлість і жорстокість в їхніх різних проявах: розумовому, почуттєвому, тілесному.

По-друге, подібно Фрідріху Ніцше, український прозаїк прагнув реабілітувати тіло, виявити, а не ігнорувати його важливе значення. Німецький філософ чітко окреслює ланцюжок: тіло - інстинкт - воля до життя, стверджуючи при цьому, що тіло є провідником волі в людині. «Плоть - це великий розум, множинність з однією суттю, війна і мир, отара і пастир. Твій невеличкий розум - теж знаряддя твоєї плоті». «Вона [плоть. - С.Л.] не каже «я», а творить його»²⁸.

Валер’ян Підмогильний теж підкреслював, що тіло в надзвичайних умовах далеко не завжди рахується з моральними нормами та приписами, «діє ініціативно, а то й напролом»²⁹ («Собака», «Проблема хліба» та ін.). Автор «Міста» наголошував на тому, що сни Степана Радченка мають еротичний характер, що підсвідомі чуттєві бажання впливають, а часом і визначають його поведінку: «Кімната душила його. Вийшовши в білизні на ґанок, він сів і вперся ліктями в коліна. Холодне повітря не заспокоювало його. Страх і напруження лишили йому в серці занімілий біль. Каяття за незроблений гріх - саме за те, що не зробив його, не покидало хлопця, нудило і гризло. Він називав себе дурнем, йолопом, страхополохом і нікчемою. І не тому тільки, що незадоволене тіло його налилось гіркотою, а ще й від невиразного здогаду, що володіння цією пишною, вищою за нього, дозрілішою за нього жінкою могло б зміцнити йому дух, впевнити волю, як буває по перемозі, що самому героєві показує його вартість» (С. 372). «Він почував у собі страшенний голод усіх звільнених чуттів, шалений порив їх, могутнє піднесення життя в собі, що проривалось крізь мертвечину його недавніх думок. Білим шумом нуртувала в ньому та страшна, чарівна сила...»(С. 536).

М. Ласло-Куцюк слушно зауважувала, що Підмогильний «утворі широке місце приділяє коханню в його тілесному аспекті, владі інстинктів над поступками людини...»³⁰. Подібну думку висловив В. Леонтович в оглядовій статті «События войны и революции», аналізуючи твори українських письменників, написані в 20-ті роки, зокрема й роман «Місто». Окреслюючи шлях Радченка, він доводить, що його визначальними рисами були «нестримна жадоба до влади, до успіху, до розкошів, статева пристрасть»³¹. Сучасний дослідник Л. Сеник зазначав, що образ Радченка засвідчив «...неможливість свободи вчинків людини і її духовних устремлінь через її тілесність»³².

І це справді так. Образ Степана Радченка - свідчення того, що В. Підмогильний зумів блискуче відтворити духовну атмосферу 20- початку 30-х р., а також настрої й світовідчуття своїх сучасників. Він усвідомлював: на зміну пізнавальному оптимізмові, вірі в те, що розум здатний вирішити всі проблеми, які стоять перед людством і людиною, приходить сумнів у раціо як такому. Екзистенційні проблеми й особистісні конфлікти, що раніше були відсунуті на другий план, раптом нагадали про себе. Тож «у центрі осмислення людського буття опиняється тіло»³³, і, відповідно, у багатьох образах романів «Місто» та «Невеличка драма» відчуваємо відгомін філософії Ф. Ніцше й З. Фройда. І це цілком закономірно. Російський філософ Г. Тульчинський слушно відзначив, що «у тілоцентризму є авторитетні і переконливі пророки. Крім загальновизнаних предтеч постмодернізму (Ф. Ніцше, М. Хайдеггер та ін.) це і автори, які приділяли чимало уваги саме тілесності. Найбільш очевидною фігурою в цьому плані є з. Фройд, який намагався лікувати логоцентричний світ від породжених ним же самим неврозів за допомогою виявлення символів, котрі стоять за словом, за словесним описом символів і мають тілесно-сексуальну природу»³⁴.

Філософи О. Бурова та В. Круткін наголошують, що онтологічною основою для обговорення чи вивчення тілесності стала саме суперечність тіла й душі³⁵. В українській прозі 20-х років згадувана проблема була надзвичайно актуальною. Згадати хоча б творчість В. Винниченка, М. Івченка, М. Могилянського, В. Домонтовича, Л. Скрипника та ін. В. Підмогильний - один із тих, хто виробляв новий підхід до пізнання глибин внутрішнього світу особистості. Аналізуючи особливості модерної прози письменника, С. Павличко неодноразово підкреслювала, що «Підмогильний остаточно зруйнував народницький стереотип цієї прози, де на місці тіла й сексуальності стояв пропуск. Він зробив тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського й тваринного начал. Герої В. Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива»³⁶.

У вже згадуваному дослідженні В. Мельник по-своєму тлумачив образ Степана Радченка. Він зауважив, що в одному багатогранному, суперечливому й неоднозначному образі письменник відтворив три етапи екзистенціальної діалектики С. К’єркегора: естетичний, етичний та етап наближення до Бога (у даному випадку до творчості). Саме в творчості, на думку літературознавця, Степан Радченко намагається знайти власний порятунок, душевне очищення. Таким фінал героя бачився і П. Єфремонуу Ю. Шереху³⁸. Останній, простеживши еволюцію головного героя «Міста», прийшов до висновку, що намагання Радченка пізнати людей і самого себе привело його до творчості як вищого етапу духовного життя особистості.

Г. Костюк також акцентував на тому, що В. Шдмогильний «оптимістично закінчує свій роман»³⁹. Сучасний дослідник Валерій Шевчук у приватній розмові зі мною на запитання, чи завершить Степан Радченко свою повість про людей, відповів так: «Радченко, головний герой роману «Місто», - складна постать, психологічно неоднозначна, в якій ведеться боротьба лихих і добрих начал із домінантою в кінці твору начал лихих. Як письменник, він починає із оповідань про пережиту революцію та війну по тому. Можна гадати, що ці оповідання написані в манері бачення дійсності, типовій для двадцятих років. Але, вступаючи в роки тридцяті, Радченко як письменник мав би стати на шлях вибору, а оскільки його індивідуальність розвивалася не в бік добра, то свою повість про людей він, закономірно, писатиме в дусі пристосування до нововитворених обставин, отже, вона буде фальшива, а раз так, то повісті про людей у справжньому вимірі він не напише».

Мені теж кінцівка твору не видається оптимістичною. Степан лише писав повість про людей, і невідомо, чи вдасться йому закінчити її, чи ні. І справа не лише в дієслові недоконаного виду «писав».

Хоч прикмети янгола в Степановій душі проступають, тварина в ньому теж не дрімає, часто отримуючи перевагу (причому, нагадуючи про себе найгіршими рисами: байдужістю, жорстокістю, правом сильного). Тому й зображає автор життя Радченка-людини, Радченка- письменника, як рух, котрий нагадує молекулярний рух, миготливий і повільний, кінечний та безкінечний, безпечний та небезпечний. Його герой далеко не ідеальний і належить до тих особистостей, яким «важко керува ти душею», тому що «не навчилися приборкувати пориви»^40.

І хоча він досяг у житті всього, про що мріяв, але не почувається щасливим. Відповідь знаходимо в розмислах одного з персонажів Г. Сковороди - Григорія: «...Первейшее попеченіе наше пусть будет о мирф душевном, сир###ч о жизни, здравіи и спасеній ея. Что нам ползы приобр###Ьсть ц###лой вселенной вла дішіе, а душу пот###рять? »⁴¹

Шлях Радченка - шлях небезпечний. Тіло й розум у нього навіть не врівноважуються. Розум банкрутує, тіло бере гору, а душа дрібніє.

Андрій Городовський, головний герой останнього твору В. Підмогильного «Повість без назви», у морально-етичному вимірі стоїть значно вище Степана Радченка, хоча в них багато спільного: обидва вихідці з села, яким непросто адаптуватися до міського середовища, обидва письменники, які дошукуються сенсу власного буття. Городовський, об’єктивно проаналізувавши минуле, вдається до пошуків незнайомої жінки, яка є символічним утіленням чистого, істинного, світлого і змістовного життя: «Він носив тепер у собі голос, що був молитвою і бойовим кличем. Справді, він же не любив ще ніколи. І йому здавалося зараз, що через свої брудні й ниці зносини з жінками він тільки й став підготований до справжньої любові, що вона можлива лише тоді, коли дізнано вже й перейдено грязь статі, якою він мусив насититись, щоб зрозуміти в жінці прекрасне. І в тому, що ця жінка з’явилася так несподівано, в тому, що вона була невідома йому цілком, він тільки бачив доказ, до якої міри спрагло його серце в своєму занедбанні: для нього потрібен був цей удар грому. Так, тепер він був здатний кохати й приносити жертви цьому чуттю, яке без жертв мертве й банальне» (С. 273). Образ прекрасної незнайомки спонукав Городовського до переосмислення попереднього існування та власного життєвого призначення.

Степан Радченко прагне за допомогою творчості звільнитися, зберегти те краще, що залишилося в його душі, але стає в’язнем своєї плоті.

В. Під могильний навмисне зосереджувався на екзистенцій- них проблемах своїх героїв, Степана Радченка й Андрія Городовського, на проблемах їхнього особистісного вибору та особистісної орієнтації. Він намагався усвідомити духовні пошуки своїх сучасників, заглиблювався в саму суть людини, тому головний герой «Міста» став своєрідним фокусом різних процесів (біологічних, психологічних, соціальних). Із зміною ціннісних орієнтацій змінюються й погляди Радченка на буття: від початкових уявлень про те, що життя - казкове дійство, а людина виступає в ньому в ролі могутнього й всесильного чарівника до бачення його як «ковзанки», «лотереї», нахаби, який не рахується ні з ким і ні з чим.

При змалюванні Степана Радченка уже зрілий митець залишився вірний кредо своєї молодості: подав образ неоднозначний, яскравий і багатовимірний. Творячи його, автор прагнув з’ясувати моральний кодекс не просто людини, а моральний кодекс митця, письменника. Проблема «чистоти» й «нечистоти» творчого «Я», яка була порушена В. Підмогильним у романі «Місто», актуальна й нині. В. Дрозд у своїх творах торкався її неодноразово. Герой роману «Спектакль» - письменник із села Ярослав Перуня опиняється в тому ж становищі, що й Степан Радченко. Про себе він говорить так: «Я - дерево, серцевина якого давно струхла, я ще височію над лісом, цар дерев, володар земного царства, але на верхівках берез і дубів уже котить вітер зі степу, який звалить мене під ноги дрібним осикам, і короїди уже бенкетують у мені. Я той, якого вже нема, хоч усі думають, що він є»⁴². Невипадково героїня Наталка, зазначаючи, що між письменником-Перунею і людиною-Перунею існує величезна прірва, обурюється: «...Як тобі це вдається - мати дві моралі, одну - для героїв своїх книг, іншу - для самого себе? Ти - блазень, міняєш маски, а я, дурна, шукаю твоє справжнє обличчя і не можу знайти»⁴³.

Письменник Перуня, який проміняв свій талант на життєві блага, прагне повернутися до рідного краю, до первинних джерел власної творчості. Радченко теж має подібний намір. Проте на такий крок зважується тільки в думках, хоча й приходить до висновку, що в місті, попри хорошу посаду й певне становище, не став щасливим і почувається незатишно й самотньо.

Як і Степан Радченко, герої творчих професій Володимира Дрозда теж намагаються підшукати собі в житті найкращі, най- вигідніші ролі. Це й журналіст Загатний (роман «Катастрофа»), і Михайло, персонаж «Прію». Останній, мріючи про майбутню славу уявляє таку картину: «В моїх очах мерехтіли вогні великого міста, висвітлені вечірніми ліхтарями велетенські афіші, про виставу з участю Михайла Стриженського (це звучало мужніше й серйозніше, бо що таке - Решето?), майдан перед театром запруджено людом, шанувальники й шанувальниці з квітами в руках, відчай в очах тих, кому не поталанило дістати квитки на сьогоднішню нистану»⁴⁴ і тут відразу ж згадуються грандіозні мрії Степана.

При зображенні головного героя - особистості досить неоднозначної й суперечливої - Валер’ян Підмогильний прагнув знайти відповідні художні засоби, які дали б змогу глибоко й усебічно розкрити його внутрішню сутність. Він використав чимало мистецьких прийомів, зокрема: детально змалював почування, відчуття, бажання, реакції на ті чи інші події Степана Радченка; за нього промовляють його думки та вчинки (то добре обмірковані, то досить несподівані). Тому часто зустрічаємо в тексті повторювані дієслова: побачив, почув, відчув, подумав. Миттєві й часто неочікувані реакції блискуче демонструють глибоко приховані риси вдачі Радченка.

Письменник наголошував на тому, що його герой схильний до роздумів, самозаглиблення. Вже на початку твору автор зауважив, що Степан «був зосереджений і ніби млявий» (С. 309). Споглядальність Степана не випадкова. По-перше, проживання в спокійній сільській місцевості серед природи сприяло тому, що він був зосередженим, врівноваженим та мрійливим. По-друге, Радченко - письменник, тому такі риси характеру, як спостережливість та самозаглибленість йому неодмінно притаманні.

Автор змалював Радченка багатогранно: кількома штрихами зобразив його привабливу зовнішність («На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м’які волосинки, неголені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто з поетів» (С. 310), дав йому соціальну характеристику, зазначаючи, що той походив із найбідніших селян, був сиротою- підпасичем. Український прозаїк зосереджував основну увагу, як уже зазначалося неодноразово, на глибинах психіки персонажа, за що йому не раз перепадало від соціологічної критики (закиди літературознавців А. Мотузки, О. Дорошенка, Л. Підгайного та ін.). Натомість В. Коцюк у статті про творчість В. Підмогильного «Дар правди», вказуючи на особливості творчої манери прозаїка, відзначив: «Це глибоко психологічне письмо, йому підвладні всі порухи людської душі» ⁴⁵.

Цим умінням блискуче показати переживання та «роботу душі» своїх героїв письменник нагадує А. Франса і С. Пшибишевського. Українського прозаїка зближують із класиками світової літератури насамперед засоби психологічного зображення персонажів і погляди на природу людини. Так, у передмові до п’єси «Бенкет життя» С. Пшибишевський писав: «Немає людини цілком поганої й немає безумовно хорошої. У кожній поганій людині знайдуться тисячі хороших рис, і немає хорошої людини, в котрій раптом найнесподіванішим чином не проявився звір»⁴⁶.

Відзначаючи спорідненість творів В. Підмогильного з творами польського письменника, літературознавці безперечно мали рацію. Як і С. Пшибишевський, український прозаїк всебічно розглядав особистість, вивчав прояви в ній духовних, фізичних та біологічних чинників. Обидва письменники розуміли важливу роль підсвідомого в мотивації дій та вчинків героїв і надавали важливого значення волі, зокрема волі до влади як основного закону людського існування, порушували проблеми статевої моралі.

О. Дорошкевич у підручнику з історії української літератури за 1924 рік підзначав також вплив на українського прозаїка російського письменника Леоніда Андреева, В. Юноша (Петро Єфремов) порівнював твір Підмогильного «На селі» з оповіданням «Тьма». О. Білецький, згадуючи лише фрагментарно, проте досить об’єктивно, у оглядовій статті «Украинская литература послеоктябрьской поры» роман Підмогильного «Місто», також відзначав деяку схожість творчої манери його автора з Л. Андреєвим та Ті де Мопассаном⁴⁷.

Справді, Л. Андреева й В. Підмогильного об’єднує інтерес до глибинного пізнання психіки людини, дії біологічних інстинктів, філософське розуміння її буття, реалістичне й часто скептичне сприйняття навколишньої дійсності. Б. Бугров, автор передмови до видання творів Л. Андреева 1991 року, вказуючи на значення творчості російського письменника, стверджував, що він сучасників своїх «пробуджував до тривожних роздумів над вічними докорінними проблемами людського буття, які різко загострилися в революційну епоху»⁴⁸. Те ж саме можна сказати й про українського прозаїка Валер’яна Підмогильного.

Твори обох майстрів спонукали читачів шукати відповіді на ряд морально-філософських питань, зокрема питання сенсу людського буття, питання життя й смерті, розуму й почуття, закономірного й випадкового в житті особистості, часто невлаштованої й самотньої, яка потрапила у вир бурхливих історичних подій. Дослідники творчості В. Підмогильного та Л. Андреева відзначали, що вони прагнули проникнути в найпотаємніші закутки людської душі, добре розуміли смисложиттеві шукання своїх сучасників. Рядки зі вступу до п’єси Леоніда Андреева «Життя людини» нагадують песимістичні міркування Анатолія Пащенка, героя твору «Повість без назви»: «От перед вами перейде усе життя Людини, з її темним початком і темним кінцем. Досі не існувавши, будучи схована в безмежності часу, ні розумом, ані чуттями невловима, незнана нікому вона таємниче порушить завіси небуття і криком сповістить про початок свого короткого життя. Посеред ночі небуття спалахне світильник, який засвітить невідома рука - то життя Людини. Глядіть на полумінь його - це життя Людини. Народившись, вона прийме образ і ім’я людини і стане всім подібна до інших людей, що вже живуть на землі. І їхня доля - стане долею усього людства. Невпинно ідучи за часом, вона неминуче перейде через усі щаблі життя людського, знизу догори, згори до низу. Будучи обмежена у зорі - не бачитиме вона ніколи наступного щабля, на який нетвердо підноситься нога її, будучи обмежена в знаннях - ніколи вона не знатиме, що принесе прийдешній день, надходяча годи- на-хвиля. І в сліпому невіданні своєму, непокоячись передчуттями, хвилюючись від страху і надії, вона покірливо перейде круг твердого, мов залізо, передвічного призначення... Прийшовши з ночі, вона повернеться до ночі і зникне без сліду в безмежності часу, будучи ні розумом, ані чуттями невловима, незнана»⁴⁹.

Образ Степана Радченка дає усі підстави стверджувати, що В. Підмогильний розглядав собистість як самодостатню, однак не вивільнену від соціальних залежностей і вимірів. Він неодноразово зауважував, що відчудження багатьох його героїв - це відчуження психологічне. З двох начал особистості - соціального та індивідуального - останнє найбільше привертало письменника, хоча він не відривав героїв від своєї епохи, художньо відображаючи соціальні явища свого часу.

Багато хто з критиків дорікав прозаїкові за те, що його герої мало уваги приділяють розв’язанню важливих соціальних проблем. П. Колесник так висловився про фінал роману «Місто»: «Радченко переможець писатиме повість «про людей» взагалі, викинувши з плану своєї творчої роботи проблеми революційної діяльності»⁵⁰.

Звертає на себе увагу багатство психологічних станів і реакцій не тільки головних персонажів (Степана Радченка, Марти Висоцької) обох романів, а й другорядних. Ці стани майстерно передані за допомогою різних художніх засобів. Простежуючи психологію героїв В. Підмогильного (не лише Степана Радченка) неможливо не звернути увагу на той інструментарій, завдяки якому досліджується їхній внутрішній світ. Життя героїв «Міста» й «Невеличкої драми» розкрито в усій повноті, їхні думки, почуття, вчинки обумовлені індивідуально-психологічними чи соціальними мотивами, але разом з тим не є вузько детерміновані.

У згадуваних романах зустрічаємося як із описовим, так і з ситуативним психологізмом. Так, на сторінках роману «Місто» В. Підмогильний подав низку ситуацій, в яких розкривається головний герой Степан Радченко. Згадати хоча б розмову Степана з Гнідим і його реакцію, коли він почув від крамаря, що житиме в хліві: «Оце тут? ... Хлів - ось де він має жити! Як тварюка, як справжнє бидло! Він відчув, як шпарко кинулось його серце і кров линула до обличчя. Випроставшись, він був червоний і зневажений...» (С. 315). І таких прикладів можна навести чимало.

Уже з перших сторінок твору письменник вдавався до описів психологічних станів свого героя: «Він почував у душі своїй невиразне хвилювання і млость, мов лишив у своєму селі й по всіх, що бачив був, не тільки минуле, але й надії. Заплющивши очі, він піддався сумові, що колисає душу» (С. 309). Часто прозаїк не тільки зображав психологічні стани Радченка, а й пояснював причини цих станів та їхнє протікання.

Розповідаючи про хвилювання сільського молодика, який вирушив у чуже й незнайоме місто, письменник не подає детального опису почуттів. Переживання героя передано лише двома дієсловами: збентежився та зітхнув: «Хлопець поволі глянув по ближчих берегах і трохи збентежився - на повороті праворуч виникло село, приховане доти лукою... З жалем дивився, як тане воно, одсуваючись за кожним рухом машин, і от пасмо гидкого диму сховало його зовсім. Тоді Степан зітхнув» (С. 308-309). При чому, описуючи подорож Радченка на пароплаві, В. Підмогильний слово збентежився вжив двічі.

Зовнішні подразники в обох романах викликають, як правило, сильне душевне хвилювання, торкаючись найболючіших струн героїв: «Пароплав протяжно крикнув перед розведеним понтонним мостом, і цей пронизливий гук озвався в Степаново- му серці болісною луною. Він забув на ту мить про свої ніби здійснювані жадання і тужливо дивився на струмінь білої пари над свистком, що давав останній сигнал його минулому. І коли свист раптом ущух, в душі його стало тихо і мертво. Він відчув десь вглибині дурний натиск сліз, зовсім не відповідний до його віку й становища, й здивувався, що ця вільгість ще не висохла в злиднях і праці, що вона затаїлась і от несподівано й недоречно заворушилась. Це так вразило його, що він геть почервонів і одвернувся» (С. 311). Свідчення про психологічний стан Степана Радченка читач отримує навіть із мимохіть чи зопалу кинутої ним фрази, а також міміки, жестів, натяків.

Психологізм В. Підмогильного - засіб розкриття суперечностей людської душі, як-от: між справжнім та нещирим, вічним і одноденним. Подавати докладні біографії дійових осіб, обставини, умови формування цих характерів письменник не ставив собі за мету. Хоча, зображуючи декого з героїв (Степана Радченка, Марту Висоцьку, Льову Роттера, Юрія Славенка, Бориса Задорожного, «мусіньку»), він фіксує окремі штрихи, найяскравіші біографічні епізоди. Прозаїк звертався до минулого, щоб цілісно й всебічно змалювати життя героїв, показати, як минуле наклало відбиток на їхню свідомість та характери.

З минулого Степана Радченка згадано лише його раннє сирітство, буремну повстанську юність, роботу на посаді секретаря Спілки робземлісу. Письменника більше цікавили сучасні погляди, роздуми та вчинки хлопця. Валер’ян Підмогильний прагнув розкрити щире й фальшиве в душі героя, простежити його духовну кризу. Даний образ засвідчив морально-етичні переконання письменника: хоч би якою високою й гуманною була особиста мета, але вона знецінюється, якщо досягається нечесними, жорстокими методами.

Автор «Міста» характеризував героя в спілкуванні та ставленні до інших (Надійки, «мусіньки», Бориса Задорожного, Максима, Вигорського, Рити та ін.), адже розкриття та розгортання образів відбувається в обох романах саме в системі їхніх діалогічних взаємин з іншими образами. Відверті висловлювання персонажів (Зоськи, «мусіньки», Вигорського) яскравіше підкреслюють і виявляють в Степанові Радченку ті риси, які він приховує від самого себе. Так, поет Вигорський під час розмов зі Степаном прямо вказує йому на них чи підводить до їхнього усвідомлення. Різноманітні оцінки оточення («мусіньки», Зоськи, Вигорського, Бориса, Левка) дають цілісне уявлення про характер Радченка. Вказуючи на таку рису Степана, як здатність швидко забувати про близьку людину, «мусінька» зазначала: «У тебе душа - грифельна дошка: досить пальцем повести, щоб стерти написане» (С. 394).

Прозаїк майстерно, завдяки лише окремим деталям, показує істотні якісні зміни в життєвій поведінці персонажа та цілий спектр його психологічних станів: радості, страждання, відчаю, ненависті, обурення, розгублення.

Очі героя найкраще передають його справжню сутність. Причому зображенню очей письменник надавав величезного значення уже в ранніх творах. Згадати хоча б повість «Остап Шаптала» («... і тоді на подушці слабо визначились риси обличчя з великими, ніби тремтячими очима»5!), оповідання «Баня» («...в широко розплющених очах світилось щось тупе й дике» (С. 63), «Старець» («...згасли блискучі очі» (С. 80), «В епідемічному бараці» («...очі Ганнусі блиснули») (С. 103).

За допомогою цього прийому передана реакція «мусіньки», яка побачила Радченка вбраного в новий костюм, щасливого й задоволеного: «Почасти вони [очі. - С.Л.] сміялися і в неї» (С. 396). Слово почасти Підмогильний вживає невипадково. Завдяки йому письменник наголошує на тому, що попри нелегку долю, ця жінка не озлобилася на людей. Вона вміє по- справжньому й щиро радіти за інших.

Очі Льови розповідають про почуття та складні пошуки філософа: «Очі його зайнялись глибоким, звільненим вогнем, що нагадував фосфоресценцію моря» (С. 557). Розповідаючи про погляди героїнь роману «Місто», Валер’ян Підмогильний зазначав, що в «мусіньки» «дикий погляд пристрасті», у Надійки «тоскний, іскристий», трохи згодом «глузливий». Психологічна виразність малюнка досягається за допомогою зображення виразу обличчя та відтінків голосу Степана Радченка: «Надійна мовчки наздогнала його й глянула йому в обличчя. Воно було байдуже, холодне в раптових спалахах цигарки» (С. 358). Вираз обличчя «мусіньки» передає її душевний стан та переживання: «І коли вона обернулась та побачила його, він постеріг на обличчі її муку й ворожість, що, зринувши на мить, сховались під виразом непорушного спокою. Але з нього досить було й одного погляду в її душу» (С. 373). Обличчя Вигорського підкреслює тонку психологічну організацію персонажа, його емоційність, збудливість: «...довгасте обличчя поетове стало нервове й ворушке, немов усі м’язені його провадили під шкірою напружену роботу» (С. 449-450). Голос Максима Гнідого видає його хвилювання і обурення. «Голос йому тремтів» (С. 379), - зазначає В. Підмогильний, зображаючи ситуацію з’ясування стосунків Максима та Степана Радченка, коханця «мусіньки». Гнів і обурення Максима виказують також міміка й жести: «...зморшки на чолі нервово ворушились, і Степана охопило передчуття чогось страшенно гидкого. Він тоскно догадувався, про що буде мова.

- Ви - нічний злодій, - сказав Максим, ставши проти нього край столу.

- Що?

- Ви нічний злодій, - тупо проказав Максим, упираючись руками в стола. - Ви злодій.

Степан підвівся, наляканий його тихим, стиснутим голосом.

- Про що це ви?»

Невипадкове використання психофізіологічних паралелізмів у романах «Місто» та «Невеличка драма». У такий спосіб прозаїку вдається передати найтонші душевні порухи своїх персонажів. Головний герой «Міста» так реагує на відверте зізнання Зоськи: «Йому серце знітилося від щирості її голосу» (С. 468). Авторський опис та сповіді («мусіньки» й Зоськи) виконують ту ж саму функцію. Щоб проникнути в найпотаємніші закутки душ героїнь, Валер’ян Підмогильний створював особливі ситуації, що провокують жінок до саморозкриття в сповідальному слові. При цьому воно є добровільним і щирим зізнанням, викликане необхідністю знайти співчуття й розуміння. У творах знаходимо своєрідний прийом «психологічної розшифровки». Персонажі обох романів часто самі коментують свій психологічний стан.

Щоб якомога повніше відтворити переживання котрогось із героїв, автор згадуваних романів одночасно поєднав декілька психологічних засобів. Розпач Степана, який дізнався про смерть Зоськи, письменник передав, акцентуючи увагу на зображенні його ходи та за допомогою внутрішнього монологу: «Він здригнув, скорчився й пішов, з жахом почуваючи свій рух. Потім почав міркувати, чим взагалі можна отруїтись. Арсеном, сулимою, стрихніном, синім квасом, опієм? Яка різниця між діянням цих отрут? Якою з них труять мух, купуючи в аптеках темні аркуші, де написано великими літерами з знаком оклику: «Смерть мухам!» І що таке смерть? Як може людина зникнути так, щоб її більше ніколи не побачили? Як можна померти не на день, не на тиждень, не на рік, а «померти як єсть» ? Отже, і він може померти? Яке безглуздя! Яке страшне непорозуміння! «Це неможливо, - казав він сам собі, - це зовсім неможливо!» (С. 514).

Внутрішні монологи ніби «оголюють» справжнє, часом непривабливе єство персонажа, засвідчують різку зміну настроїв Степана Радченка. Розмірковуючи над пропозицією Зосьці вийти за нього заміж, Степан так розкриває власні погляди на одруження та на стосунки із дівчиною: «Як же воно сталося? Він не знаходив уже міркувань, що вчора так красно висловлював... Але як вона могла так зрадливо скористуватись його шляхетним поривом? Невже їй не стало такту відмовитись, зрозуміти, що такі пропозиції хіба що з розпачу робляться? Тепер про пошану до неї не може бути й мови! Брак примітивної делікатності - це в найкращому разі. А в гіршому - це була з її боку тонка, добре обчислена гра, вправне дівоче полювання на жениха. До речі, вона безробітна - та й робити, певно, нічого не здатна, - нудиться, не має грошей на вбори - чом же їй не віддатись? Зокрема коли трапляється гарний юнак, щирий юнак, що мало тямиться на житті та жіночих хитрощах!.. Шахрайка ця Зоська! Але його так просто не піддуриш!» (С. 495-496).

Взагалі, проза В. Підмогильного вражає багатющим арсеналом засобів вираження внутрішніх станів людини та особливостей їхнього перебігу. Психологічна виразність досягається не тільки за допомогою психологізованого портретування, а також через розкриття цілеспрямованої діяльності й поведінки персонажів. Душевні стани витікають із дій героя, а не лише з його розмов та роздумів. Психологізм В. Підмогильного зумовлений його екзистенціальним світобаченням. Літературознавець Н. Мисливець слушно зауважила, що у творах письменника «зумовленість психологічного аналізу саме екзистенціалістськими принципами творення «тонкого письма», інтелектуальної, елітної прози є очевидною, при всій умовності таких дефініцій»⁵².

Справді, письменник створив виразні й оригінальні психологічні структури особистостей, зокрема Степана Радченка та інших. Самоспостереження Степана Радченка, Максима Гнідого, Вигорського, Льови Роттера, Марти Висоцької вказують на їхнє вміння прислухатися до власного внутрішнього світу, здатність до самоаналізу.

Однак герой «Повісті без назви» - Андрій Гродовський - на певному етапі свого життя боявся й уникав самоспоглядання, оберігаючи себе від зайвих емоцій: «Щоправда, мислити про себе він не любив і лише зрідка дозволяв собі цю розпусту. Атож - іншої назви він не мав для того пристрасного самоспоглядання, що не містить у собі ніякої здорової критики, ні нових аргументів на користь зміни чи ствердження обраної поведінки, а тільки зворушує всю істоту, доводить розумові сили до вищого напруження, гримить і блискає, але проминає, як марна хмара все сполошивши і не зронивши на ґрунт ні краплі плодючого дощу. Йому, людині з уявою і темпераментом, аж надто відомі були ці гарячки душі, що могли б його зовсім розхитати, якби він не вмів чинити їм постійного опору, протиставляючи їм волю й звичку панувати над собою, здавна вироблену... Він давав часом хвилинну волю всій жагучій поривності своєї приборканої натури, всій глибині свого затамованого почуття любові й ненависті до себе, поринав у цей кошлатий вир, що раз у раз викидав його, трохи стомленого й пошарпаного, на твердий ґрунт ще більшої певності» (С. 246). Згодом, після душевного зламу та переоцінки багатьох життєвих цінностей, Городовський, на відміну від Степана Радченка, шукатиме відповіді на болючі питання саме в своїй душі, пильно зазираючи в її найглибші закутки.

У вже згадуваній бесіді Валерій Шевчук також звернув увагу на те, що «особливості психологізму романів зумовлюються баченням у людині неоднозначності, в системі боротьби різнорідних первнів. Герої письменника не позитивні й не негативні, а з сукупністю тих чи інших ознак при певному домінуванні позитиву чи негативу, які під впливом обставин можуть всечасно змінюватися. Тобто герой не подається як застигла моральна категорія із визначенням першого чи другого, чи проміжного, а як жива, котра постійно перебуває в русі. Навіть образи-сим- воли, як Славенко чи герої «Повісті без назви», здавалося б особи одновизначні, мають у собі складний антагоністичний рух первнів. У випадку Славенка з «Невеличкої драми» це видно з історії його кохання, зокрема у виборі об’єкта кохання та й у системі його ще не до кінця зцементованого мислення. Такий спосіб бачення людини можна назвати необароковим, а загалом він виразно модерністичний».

Щодо образу Степана Радченка, то В. Підмогильний багатовимірно характеризує його буття: духовне, психічне, біологічне, соціальне в їхній єдності. Радченко - постать надзвичайно суперечлива. Одна з центральних проблем, порушених у романі «Місто», - проблема співвідношення в людині добра і зла, духовного й тваринного - найкраще вирішується саме за допомогою даного образу.

Валер’ян Підмогильний майстерно відтворив складний рух Степана Радченка від героя-прагматика до завершеного лицаря абсурду, якого місто збагатило й водночас полонило.

Примітки

¹ Шевчук В. Екзистенціальна проза В. Підмогильного // Підмогильний В. Місто: Роман та оповідання. - К.: Веселка, 1993. - С. 14.

² Ніцше Ф. По ту сторону добра и зла // Ницше Ф. Соч.: В 2 т. - М.: Мысль, Т. 2. - С. 346.

³ Шевчук В. Екзистенціальна проза В. Підмогильного. - С. 15.

⁴ Мопассан Гі де. Любий друг // Мопассан Гі де. Вибрані твори. - К., 1956. - С. 28.

⁵ Див.: Гриценко О. L’etranger у ролі попутника // Всесвіт. - 1991. - № 12.

⁶ Поліщук К. Останній день // Мистецтво. - 1919. - № 2. - С. 15.

⁷ Тенета Б. Місто // Життя й революція. - 1926. - № 1. - С. 17-18.

⁸ Ефремов П. Про роман В. Підмогильного «Місто» // Плуг. - 1928. - № 9. - С. 67.

⁹ Шерех Ю. Людина і люди: «Місто» В. Підмогильного // Шерех Ю. Не для дітей: Літературно-наукові статті та есеї. - Нью-Йорк, 1964. - С. 88.

¹⁰ Ласло-Куцюк М. Шукання форми // Ласло-Куцюк М. Нариси з української літератури XX століття. - Бухарест: Критеріон, 1980. - С. 145.

¹¹ Мопассан Гі де. Любий друг. - С. 7.

¹² Ставицька Л.О. Естетика слова у художній літературі 20-30 рр. XX ст. (Системно-функціональний аспект): Автореф. дис. ... д. філол. наук. -К., 1996. -С. 37.

¹³ Ніковський А. Про «Місто» В. Підмогильного // Життя й революція. - 1928. -№ 10. - С. 109.

¹⁴ Підмогильний В. П’ять верстов // Підмогильний В. Історія пані Ївги. - К.: Веселка, 1991, - С. 74.

¹⁵ Мопассан Гі де. Любий друг. - С. 17.

¹⁶ Шерех Ю. Людина і люди: «Місто» В. Підмогильного. - С. 91.

¹⁷ Тарнавський М. Невтомний гонець у майбутнє // Слово і час. -

1991. - № 5. - С. 60.

¹⁸ Див.: Лісовий П. Місто // Культура і побут. - 1928. - 26 трав.

¹⁹ Див.: Хуторян А. В. Підмогильний: Місто // Пролетарська правда. - 1928. - 25 трав.

²⁰ Див.: Якубовський Ф. На шляху до роману // Глобус. - 1928. - № 24.

²¹ Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. Соч: В 2 т. - М., 1992. - Т. 1.-С. 28.

²² Див.: Гриценко О. L’etranger у ролі попутника // Всесвіт. - 1991. - № 2.

²³ Пашник О.В. Онтологічні й культурно-історичні універсали в українській прозі 20-30-х рр. XX ст.: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.01. - X., 2006. - С. 11.

²⁴ Тютюнник Г. День мій суботній // Тютюнник Г. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1981. - С. 489.

²⁵ Михайловська Н. Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософування в українській літературі XIX - першій половині XX ст.. - Львів: Світ, 1998. -С. 151.

²⁶ Сартр Ж.-П. Нудота // Сартр Ж.-П. Нудота. Мур. Слова. - К.: Основи, 1993. - С. 324.

²⁷ Колесник П. Валеріан Підмогильний (Критичний і мистецький нарис. - Харків: ДВУ, 1931. - С. 12.

^2в Ніцше Ф. Так казав Заратустра; Жадання влади: Пер. з нім. - К.: Основи, Дніпро, 1993. - С. 33.

²⁹ Ковальчук О. «Ідеологізоване» тіло як фактор буття (Версія Валер’яна Підмогильного) // Сучасність. - 1997. - № 7-8. - С. 198.

³⁰ Ласло-Куцюк М. Шукання форми. - С. 114.

³¹ Леонтович В.М. События войны и революции // ІЛ. - Ф. 199. - Од. зб. 25. - Арк. 7.

³² Сеник Л.Т. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності: Дис.... д. філол. наук: 10.01.02 - Львів, 1994. - С. 189.

³³ Тульчинський Г.Л. Слово и тело постмодернизма. От феноменологии невменяемости к метафизике свободы // Вопросы философии. - 1999. - № 10. - С. 38.

³⁴ Там само. - С. 38.

³⁵ Див.: Бурова О. Метафізика зору: про діалог речового й тілесного // Філософська думка. - 1998. - № 3; Круткин В. Л. Телесность человека в онтологическом измерении // Общественные науки и современность. - 1997.-№ 4.

³⁶ Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 1997. - С. 224.

³⁷ Див.: Єфремов П. Про роман Підмогильного «Місто» // Плуг. - 1928. - № 9.

³⁸ Див.: Шерех Ю. Людина і люди: «Місто» В. Підмогильного.

³⁹ Костюк Г. Валер’ян Підмогильний // Українське слово. - Кн. 2. - С. 316.

⁴⁰ Сковорода Г. Ти питаєш: якщо щастя життя в кожному з нас // Г, Сковорода. Вірші. Пісні. Байки. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. - К.: Наук, думка, 1983. - С. 80.

⁴¹ Сковорода Г. Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни // Г. Сковорода. Вірші. Пісні. Байки. Трактата. Притчі. Прозові переклади. Листа. - К.: Наук, думка, 1983. - С. 183.

⁴² Дрозд В. Спектакль // Дрозд В. Вибрані твори: У 2 т. - К.: Рад. письменник, 1989. - Т. 2. - С. 366.

⁴³ Там само. - С. 438.

⁴⁴ Дрозд В. Ирій // Дрозд В. Вибрані твори: У 2 т. - К.: Рад. письменник, 1989. - Т. 2. - С. 12.

⁴⁵ Коцюк В. Дар правди // Підмогильний В. Історія пані Ївги: Оповідання, повість. - К.: Веселка, 1991. - С. 10.

⁴⁶ Пшибышевский С. Пир жизни: Пер. с польск. С. Мясного и А. Койранского // Пшибышевский С. Полное собрание сочинений: В 10 т. - М., 1912 .- Т. 10. - С. 7.

⁴⁷ Див.: Білецький О. Украинская литература послеоктябрьской поры // Білецький О.І. Літературно-критичні статті / Упоряд., авт. приміт. М.Л. Гончарук. - К.: Дніпро, 1990.

⁴⁸ Бугров Б.С. Мятежная душа // Андреев Л. Пьесы. - М.: Советский писатель, 1991. - С. 38.

⁴⁹ Андреев Л. Життя людини. - Львів - К.: Русалка, 1922. - С. 5, 7.

⁵⁰ Колесник П. Валеріян Підмогильний (Критичний і мистецький нарис). - С. 29.

⁵¹ Підмогильний В. Остап Шаптала // Підмогильний В. Невеличка драма: Дніпропетровськ: Промінь 1990. - С. 208.

⁵² Мисливець Н.М. Особливості психологічного аналізу у творах B. Підмогильного // Актуальні проблеми літературознавства. - Т. 10: Збірник наукових праць / Наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. - Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2001. - С. 143