Українська філософська лірика - E. С. Соловей 1998

Висновки

Наявність у ліричному творі узагальненої поетичної думки про універсальні закони буття дає вагомі підстави для виокремлення як предмета дослідження не лише філософської лірики, а й філософсько-поетичної традиції в загальному русі літератури. У своєму розвитку ця традиція здебільшого мінлива, дискретна, але рівночасно їй притаманні і стійкість, і системна єдність. В українській поезії ця лінія розвитку постає як історично і національно своєрідний інваріант відповідної традиції світової. Характер її в новочасній літературі зумовлений глибинним генетичним зв’язком із фольклором та давньою книжною поезією. Величезним є вплив Г. Сковороди, оскільки в ньому ці процеси фокусуються і як досвід, і як завершений тип філософа-поета, що здійснив ідеал автентичного буття.

Подальше переважання тенденції редукувати надмірну ускладненість змісту і форми зумовлене як потужним впливом народнопоетичної творчості, так і засвоєнням духовної спадщини Т. Шевченка. Сам тип національної культури як народної, заповіданий Шевченком, виявився вирішальним для подальшого розвитку української ФЛ. Усвідомлення драматизму національної історії, ускладненість культурного розвитку визначили акценти в онтологічній та екзистенційній проблематиці. Разом з тим, у поезії Шевченка започатковано художній синтез світових образів (Біблії насамперед), що надав лірико-філософській традиції нової якості, розімкнув її в європейський та світовий контекст і далі дістав продовження у творах І. Франка та Лесі Українки. Самобутнє відгалуження лірико-філософської творчості репрезентує поезія В. Самійленка.

Трансформації ФЛ у XX ст. пов’язані з переосмисленням давніших і виникненням нових буттєвих колізій.

У цілісній динамічній системі національної літератури така підсистема, як філософсько-поетична традиція, несе на собі відбиток загальнолітературних процесів, але має і специфічні риси, пов’язані з духовним та моральним тонусом тієї чи іншої доби, своєрідним переломленням у поетичній свідомості відповідної часові «картини світу», із зміною етично-філософських та соціально-філософських пріоритетів тощо. В цілому поступальний характер цього розвитку ускладнений деякими обставинами, як розрив із традиціями давньої літератури, певне звуження кола поетичної обсервації з одночасним усвідомленням його неповноти в умовах переслідування українського художнього слова.

Своєрідність української філософської поезії XX ст. визначається наявністю в її складі виразних типологічних ліній, що перебувають у стосунках опозиції і взаємодоповнення. Це мі- фософська, міфопоетична лінія, глибоко органічна і закоріне- на у слов’янській та власне українській міфології (Б.-І. Антонич, В. Свідзинський), а з іншого боку, лінія «неокласична», або культурологічна (Леся Українка, молодий М. Рильський, М. Зеров), яка становила опір вимушеній дефенсивності поезії, цілої літератури й уможливлювала її інтегрування в літературу світову. Обидві ці лінії своєрідно продовжуються (часом синтезуються) у творчості як поетів діаспори (це тема спеціального дослідження), так і тих, що в умовах «заблокованої культури» та унітарної ідеології вирятовували саму можливість існування жанру (Л. Первомайський, В. Мисик, М. Бажай та ін.). Ця магістральна в підрадянський період лінія розвитку ФЛ також становить осібний типологічний ряд.

Українську філософсько-поетичну традицію характеризує глибинний вплив фольклорної стихії, який є засобом кодифікації, збереження і актуалізації народного морального досвіду, найбільш життєвої і водночас надпобутової мудрості як «буття в істині».

Українська ФЛ постає як національно та історично своєрідний інваріант світової лірико-філософської традиції, в якому виразно явлене як універсальне (означені вище стійкі структурні риси), так і особливе (яскраві прояви міфопоетиз- му як засобу світопізнання, тісний зв’язок з фольклором та з класичною поезією, а звідси демократизм і «класичність» форми, порівняно високий емоційний тонус, що виступає невід’ємною рисою духовних шукань, буттєво-ціннісне переживання як пошукованої істини, так і самого пошуку).

Уже саме окреслення контурів цієї традиції і заглиблення в її матеріал проявило такі її риси, як глибинний, генетичний зв’язок із своїми джерелами, з народнопоетичною творчістю та давньою книжною поезією. Щодо другої, якщо врахувати вкрай несприятливі історичні обставини, тривалу відсутність значного масиву давньої поезії не тільки в читацькому, а й у науковому обігу — такий зв’язок повинен розцінюватися як прояв надзвичайно тривкої «пам’яті жанру». Очевидно, саме ця потужна «пам’ять» визначила і переважання класичності в українській ФЛ, що також має аналоги у світовій поезії. Тривке, позачасове, вічне, універсальне закономірно тяжіє до сталих і ощадливих засобів висловлювання. Водночас це поєднується із теж традиційною для ФЛ деканонізацією поетики: все інерційне, самодостатньо-консервативне суперечить насамперед визначальним змістовим характеристикам (прагненню дійти до суті, зруйнувати оманливу видимість). Саме цим зумовлюється і мобільність, незастиглість поетики.

На рівні поетики взагалі найвиразніше простежується природа художньої, поетичної філософічності, «модус переходу» буттєвої думки-переживання у лірико-філософську якість. Дослідження таких рис поетики ФЛ, як антитетичність та афористичність, як ключові образи та запитальні конструкції, зі свого боку впевнює у можливості і доцільності жанрового судження про ФЛ.

Обстоюючи тезу про суттєву відмінність поетичного філософування від власне філософії, вбачаємо, однак, значну залежність розвитку ФЛ від рівня філософської культури (етносу, соціуму, доби). Очевидно також, що ФЛ має значний «компенсаторний» потенціал і по-своєму відгукується як на розквіт, так і на занепад науки філософії. Перервний і ускладнений характер розвитку української ФЛ у XX ст., протягом тривалого часу досить несприятливі умови для її не лише розвитку, а й виживання — і водночас такі її здобутки, як лірика В. Свідзинського, М. Зерова, Л. Первомайського, І. Муратова, В. Мисика, доводять це неспростовно.

Для української ФЛ характерна широка творча амплітуда за самим способом поетичного буттєвого розуму: від най- безпосереднішого, спонтанного, дитинно-самодостатнього (В. Свідзинський) до свідомо співвіднесеного самим поетом з усією традицією, опертою на культурний набуток людства (М. Зеров, М. Бажан, Л. Первомайський). У надзвичайно самобутнього Б.-І. Антонича можна бачити майже парадоксальне поєднання цих полюсів. У цілому літературні образи та ремінісценції, культурологічні асоціації у ФЛ відіграють роль хоч і «другої», але достеменної реальності і набувають виняткової моделюючої здатності.

Якщо загалом для ФЛ характерне особливе співвідношення гносеологічного, психологічного та аксіологічного аспектів, то такі підсистеми, як національна філософсько-поетична традиція або творчість окремого поета, дають свої варіанти цих співвідношень.

Зокрема, для української ФЛ характерний дещо підвищений «емоціоналізм» (відзначений дослідниками і як особливість національної філософії) — хоча водночас є й лінія раціонально-логістична (М. Зеров, І. Муратов, Л. Первомайський).

Основні універсали української ФЛ, на які в ній зорієнтований індивід у пошуках екзистенційних опор та автентичного буття,— ті ж самі, що й у світовій лірико-філософській традиції: життя і смерть, свобода і неволя, добро і зло, теми пам’яті, часу, краси, правди, вірності. Але поетичне наповнення їх може набувати і виразно національного забарвлення, що пов’язане як із генезою, спадком, традицією, так і з пріоритетами та акцентами, продиктованими історичним буттям етносу (як, наприклад, соціально-історична, а врешті, й філософська «заримованість» долі і волі в українській поезії).

Теоретично обґрунтований розгляд української ФЛ, здійснений у нашому курсі, дає змогу суттєво скориґувати існуюче уявлення про національну поетичну традицію, її обсяг, склад і характер.

У рефератах, курсових та дипломних роботах на основі курсу «Українська філософська лірика» студенти дістають можливість поглибленої розробки окремих питань, самостійної наукової праці у цій цікавій і перспективній ділянці літературознавства.