Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Розвиток бретонського циклу західноєвропейського лицарського роману ХІІ ст.
Розділ V. Лицарський роман

Куртуазний (лицарський) віршований роман французькою мовою у межах володінь французької та англійської корони склався та досяг вищого розвою у другій половині XII ст.

Бретонський цикл, що знаменує розквіт французького середньовічного роману, був підготовлений латинською хронікою валлійця Гальфрида Монмутського «Історія королів Британії» (1136) та її віршованим перекладом французькою мовою, здійсненим англо-нормандським трувером Басом («Брут», 1155). В цих книжках розроблено легенду про короля Артура та його лицарів, що стала рамкою для більшості романів бретонської тематики...

Головні твори бретонського циклу - це романи про Тристана та Ізольду, представлені т.з. «загальною» версією Беруля (1191) та «куртуазною» - Тома, іншого англо-нормандського автора (між 1170 та 1190), а також романи великого середньовічного поета Кретьена де Труа, який творив у Шампані та був пов’язаний з двором Марії Шампанської, дочки Альєнори Аквітанської. Перу Крстьєна належать п’ять романів: «Ерек та Еніда» (бл.1170), «Кліжес» (бл. 1175), «Івен, або Лицар лева», «Ланселот, або Лицар Візка» (між 1176 та 1191) та «Персеваль, або Повість про Грааль» (між 1181 та 1191)... Сюжет Грааля в агіографічному ключі розроблений в романах Роберта де Борона. В XIII ст. в Шампані та Бургундії ті самі сюжети бретонського циклу перекладаються у вигляді прозаїчних романів та великих компілятивних зводів цих романів («Вульгата»)...

Первісно романи як у Франції, так і в Англії створювалися французькою мовою, але в XIII-XIV ст. було написано низку віршованих романів і англійською мовою (наприклад славетний «Гавейн, або Зелений лицар»)...

Наприкінці XII - початку XIII ст. розквітає німецький лицарський роман, головно, на підмурівку творчої переробки французьких романів: «Енеїда» Гайнріка фон Фельдеке (1170-1180), «Тристан та Ізольда» у версіях «Ейльгарта фон Оберте (бл. 1170) та Готфрида Стразбурзького (початок XIII ст.), «Ерек» та «Івейн» Гартманна фон Ауе (1190-1200), «Парцифаль» Вольфрама фон Ешснбаха (початок XIII ст.).

(Мелетинский Е.М. Средневековый роман. Происхождение и классические формы. М., Наука, 1983, С. 28-29)

Теорії походження бретонського циклу романів

...Сама назва «бретонський цикл» вказує на наявність кельтської теми та кельтських джерел (епітет «бретонський» стосується і французької Бретані, населеної кельтами-бретонцями, і Великобританії з її корінним кельтським населенням - валлійцями, шотландцями, ірландцями).

Бретонський цикл називають також артурівським, оскільки двір легендарного короля Артура та його лицарі Круглого Столу складають своєрідне тло майже всіх творів бретонського циклу...

... Зібрана «кельтивізуючими» медієвістами величезна маса фактів загалом свідчить на користь кельтської генези романів артурівського циклу. При цьому слід розрізняти зведення до кельтського коріння па рівні окремих мотивів, окремих імен, жанрових витоків... та складних сюжетних комплексів або глобальних моделей. Крім того, необхідно віддиференціювати типологічні аналогії з кельтським матеріалом, які опосередковано свідчать про вірогідність кельтської генези (але відкривають шлях і для інших архаїчних паралелей), від конкретного, сказати б, матеріального, буквального виведення персонажів та епізодів французьких романів з певних кельтських сюжетів та текстів...

Поруч з кельтською гіпотезою існують і інші генетичні теорії, які прагнуть або просто вказати на додаткові джерела, або довести незначущість кельтського компоненту в куртуазних романах бретонського циклу; згадуються античні, християнські, східні, фольклорні джерела...

З нашого огляду можна зробити висновок, що кельтські традиції, книжкові та фольклорні, справді складають головне джерело сюжетів та мотивів бретонського лицарського роману, але дечим роман зобов’язаний і іншим традиціям - античній, християнсько-агіографічній, традиції французької та міжнародної казки...

Окрім показових збігів та дотепних етимологічних побудов, кельтська гіпотеза дає змогу уявити творчість французьких куртуазних романістів не як несподіваний винахід сюжетів «з голови», а як процес опанування та переробки певної сюжетної традиції, що довго існувала як у книжковій, так і в усній формі. Стосовно середніх віків лише такий стан речей (індивідуальне новаторство, як завгодно видатне, але в межах стійкої сюжетної традиції) уявляється вірогідним. Відзначимо, що романи про Тристана та Ізольду, які представляють більш ранній етап бретонського роману, менш експериментують з традиційним сюжетом, ніж Кретьен де Труа...

(Мелетинский Е.М. Средневековый роман. Происхождение и классические формы. М., Наука, 1983, С. 39-66)

Міфологічне підґрунтя романів бретонського циклу

...До цих міфологем відносяться здобуття магічних та культурних об’єктів в іншому світі, викрадення жінок в силу екзогамії та священний шлюб з богинею землі, календарні міфи, щільно пов’язані з новорічними ритуалами, боротьба богів або героїв, що втілюють космос, з демонічними силами хаосу, міфологема царя-мага, від сил котрого залежить родючість та добробут країни, воїнська ініціація.. .тощо.

Всі ці міфи «вичитуються» з евгемеризованих ірландських міфів, які дійшли до нас, що набули вигляду псевдоісторичних переказів про заселення Ірландії, та з ірландської героїчної казки з міфологічним тлом (цикли Кухуліна, Фінна, тощо)...

Перехід від кельтської міфологічної та героїчної казки...до французького, а далі й німецького лицарського роману явно супроводжується нейтралізацією міфологічного тла: хтонічні демони перетворюються на «чорних» та «червоних» лицарів, що кривдять сиріт та самотніх жінок, господині місцевості та водних джерел стають володарками замків, сіди (феї) - примхливими та спокусливими дівчатами, охоронці пекла - потворними пастухами, дивними каліками або карликами, райський острів жінок перетворюється на замок чудес, а культурні герої-напівбоги - на ідеальних лицарів короля Артура. Проте.. .деміфологізація в Артурових романах далеко не повна, оскільки старі міфологічні образи не перетворюються на голу орнаментальну оболонку, а зберігають архетипове підґрунтя, яке, однак, піддається суто художньому варіюванню та новому метафоричному розвитку...

(Мелетинский Е.М. Средневековый роман. Происхождение и классические формы. М., Наука, 1983, С. 68-89)

Артуріана в світовій літературі

Артуріана - легенди, перекази про короля Артура та їх художні переробки. Своїм корінням артуріана сягає кельтської міфології, фольклору і водночас відображає специфічне англійське поняття «The Matter of Britain», що означає «Справа Британії» або «Суть Британії». В центрі артуріани стоїть легендарний кельтський король Артур та лицарі його Круглого Стола.

Похід лицарів Круглого стола.

Е. Бьорн-Джонс.

Кельтська культура та історія залишили дуже мало слідів у писемних пам’ятках через заборону друїдів записувати знання, тому зараз важко відмежувати історичні факти від фольклорно-легендарного матеріалу. Вважається, що реально- історичний Артур (воєначальник, римлянин або кельт, що одержав римське виховання), відігравав значну ролю в боротьбі бриттів проти саксів, які в V-V1 ст. завоювали Англію.

Перше писемне свідчення про Артура зустрічається в «Історії Британії» валлійського ченця Неннія (бл. 796). Артур зображений як воєначальник, що стоїть вище від королів. З його іменем пов’язують вирішальну битву біля гори Бадон. Імовірна поява в Уельсі такої особистості, як Артур, стала своєрідним каталізатором для формування ідеалізованого образу національного героя, навколо якого починають гуртуватися герої його майбутнього двору. Поступово легенда вийшла за межі кельтських земель, чому сприяло завоювання Англії французько-нормандським герцогом Вільгельмом, який 1066 р. став королем. У зв’язку з цим змінився англо- французький білінгвізм, посилились культурні зв’язки з континентальною Європою, почалася політизація артуріани залежно від приналежності автора до того чи іншого табору.

Вперше цілісний сюжет про Артура з’являється в «Історії королів Британії» (близько 1130-1139 рр.) Ґальфріда Монмутського. Артур зображений там як король, що об’єднує кельтсько-британську державу. Він перемагає саксів, має намір завоювати Римську імперію. Скориставшись відсутністю короля, його небіж Мордред захоплює владу в державі і королеву Ґеневір. Король повертається, під час двобою Мордред гине, а смертельно враженого Артура феї перевозять на острів Авалон.

Подальшого розвитку і збагачення мотивом Круглого Стола артурівський сюжет набуває у Васа, який створив на основі «Історії» Ґальфріда франкомовну віршовану хроніку «Роман про Брута» (до 1155). Хроніка Васа в основному зберігає сюжетний матеріал ґальфріда, однак у викладі подій відчувається куртуазно-лицарська стилізація. Хроніка слугувала піднесенню молодої династії Плантаґенстів. Історія появи Круглого Стола, що лише окреслена у Васа, дістала розробку в «Бруті» (бл 1190), який переклав хроніку англійською мовою. Поряд з Артуром Круглий Стіл став центральним, стрижневим образом, що поєднує розрізнені сюжети.

Своєрідне продовження артуріана дістала у французьких лицарських романах Кретьєна де Труа і Роберта де Борона: з Артуром пов’язуються сюжети про лицарів (Персеваля, Ланселота), які відправляються на звершення героїчних подвигів з резиденції короля в Камелоті. В дусі Кретьєна і Роберта створюються численні продовження, доповнення, переробки сюжетів, які в сукупності складають одну з основних літературних течій у французькій літературі XIII ст., а «Персеваль» (1191-1225) - це перший прозовий роман французької літератури.

Значний інтерес являє легенда про майбутнє повернення Артура після його одужання на острові Авалон, що бере початок в кельтській міфології. Водночас вона є своєрідною реакцією бриттів, які протестували проти нашестя англо-саксів, а пізніше й нормандського завоювання. Ставлення до цієї легенди у середньовічних авторів було неоднозначним і відображало їх політичні погляди. Так, Ґальфрід, що шукав покровительства вищої нормандського вельможества, навмисне замовчує майбутнє повернення короля Артура. В той же час чернець Лайамон в «Бруті» прямо говорить устами Артура і через пророцтва чарівника Мерліна про майбутнє повернення короля. Француза Кретьєна де Труа не цікавить майбутня доля короля Артура та його держави, він розробляє сюжетні відгалуження артуріани пов’язані з Ланселотом, Івейном та ін. Одночасно з’являється роман Етьєна де Руєна «Draco Normannicus» (1170), в якому автор відверто знущається з ідеї майбутнього повернення Артура. Це дозволяє стверджувати, що вже за Середньовіччя навколо артуріани точилася політична боротьба, котра відкривала шлях для подальшої трансформації сюжетно-образного матеріалу.

Чимало популярних артурівських сюжетів у німецькій літературі, наприклад, у творчості Гартмана фон Ауе, Вольфрама фон Ешенбаха, Ґотфріда Страсбурзького, хоча сюжет про Ланселота не знайшов у Німеччині яскравого поетичного втілення. Італійська література приходить до артуріани через французьке посередництво, переосмисливши її через перекази про Карла Великого. Виникає своєрідний сюжет, в якому Круглому Столу короля Артура протиставлений більш ранній Круглий Стіл його батька Утера Пендраґона, де показано передусім діяння батька Трістана Меліадуса. Перший італійський артурівський роман -’’Меліадус» (біля 1275) Рустичапо да Піза, в якому вже наявне розділення на «Старий стіл» і «Новий стіл».

Італійська артуріана трактувала коло артурівських сюжетів як своєрідний спадок карлівських сюжетів; мечі Карла та його паладинів переходять до Артура і його лицарів. Зближення двох величних епічних циклів ще більше посилилося в добу Відродження в поезії Боярдо та Аріосто.

В Іспанії артуріана представлена перекладами французьких джерел. Самостійного розвитку вона не дістала.

Серед середньовічних творів артуріани варто виділити «Вульгату» (1215-1230) - прозовий роман, який називають «біблією літературної артуріани». Це - зведення сюжетів, що пов’язані з іменем короля Артура і «Справою Британії». Тут поєднано сюжетно-тематичні відгалуження артуріани: 1. Рання історія Грааля - про те, як він був привезений до Британії; 2. Історія Мерліна і початок кар’єри Артура; 3. Пригоди Ланселота й інших лицарів Круглого стола; 4. Пошуки Святого Грааля і як ґалахад знайшов його; 5. Смерть короля Артура. Одним з найоригінальніших творів є присвячена Ланселоту третя частина. Роман оповідає про народження героя, його виховання феєю Вівіаною, посвячення в лицарі при дворі короля Артура, любов до королеви Ґиніеври, лицарські мандри і марні пошуки Грааля. Образ Артура відходить на другий план, постугіаючись в активності новому героєві - Ланселоту. Роман про пошуки Святого Грааля просякнутий християнським містицизмом. Грааль таємниче з’являється перед лицарями Круглого Стола і відразу ж зникає. 150 найкращих лицарів відправляються на пошуки святині, серед них небіж короля Ґавейн і лицар Ланселот, яким за їхню гріховність не судилося здобути Грааль. Тільки син Ланселота Галахад і безстрашний Персеваль досягають замку Грааля, їхня чистота і благочестя - запорука перемоги. Заключна частина оповідає про зіткнення Артура з зухвалим Мордредом та їхню загибель. Зі смертю короля гине і створена ним ідеальна держава.

Вже за Середньовіччя сюжет про Артура вийшов за межі національної літератури і набув зонального європейського характеру. Він активно функціонує в Англії, Франції та низці інших країн. Це дозволяє говорити, що вже в цей час почався процес інтернаціоналізації сюжету і він перейшов у розряд традиційних сюжетів. «Історію» Ґальфріда можна вважати протосюжетом артуріани, тобто літературною схемою, на яку орієнтувались автори пізніших епох. У процесі функціонування сюжету артуріана зазнала відчутних змін: розширився і ускладнився сюжет, зросло число персонажів. «Канонізація» артуріани була здійснена в епопеї Т.Мелорі «Смерть Артура» (бл.. 1469), яку можна вважати сюжетом-зразком для подальшого її розвитку. При порівнянні розвитку сюжету в Галь- фріда і Мелорі слід відзначити розгалуження, подієве розширення сюжету. Розвиток центральної лінії розірвано описом пригод багатьох лицарів. Хоча майже кожен з цих епізодів може сприйматися як самостійне сюжетне ціле, в той же час вони пов’язані з центральною сюжетною лінією Артура або участю в його діяннях підданих короля, або місцем дії в Камелоті. Крім того, змінився характер основного конфлікту. Якщо у Ґальфріда в конфлікті Артур - Ґиніевра - Мордред боротьба точиться тільки за владу,-а тому має зовнішній антагоністичний характер, то у Мелорі він змінюється міжоссбистісним конфліктом Артур - Ґинієвра - Ланселот, вирішується на широкому соціально-політичному фоні кризи й занепаду лицарського суспільства...

Міфологічна першооснова, на яку первинно спиралась артуріана, майже повністю загубилась в розгалуженому сюжеті. А.Михайлов пише, що в цьому процесі «найсуттєвіше - це поступове зникнення з «бретонського циклу» кельтської міфології, що лежить у його основі. Світ артурівських легенд саме набував міфологічних рис. Камелот, Круглий стіл, лицарське братство, пошуки Грааля ставали новими міфологемами.

Звернення до артуріани з XVI-XV1I! ст. мали спорадичний характер і не залишили видатних пам’яток. Відродження інтересу до короля Артура та його оточення почалось після нової публікації «Смерті Артура» Мелорі на початку XIX ст. Найвидатнішим твором цього часу є «Королівські ідилії» А. Теннісона (1859-1888). Це цикл з 11 великих поем, який зображує розквіт Круглого стола і поступову втрату ілюзій унаслідок розповсюдження гріха і неспроможність Артура. Епопея Мелорі стає най- щедрішим джерелом на прокладеному Теннісоном шляху. Яскравим прикладом є поема Морріса «Захист Ґинієври» (1858).

Поворотним пунктом в історії артуріани став роман М.Твена «Янкі при дворі короля Артура» (1889). Використавши прийом часового перенесення, Твен зміг водночас критично поглянути і на артурівський світ і на досягнення сучасної цивілізації. Це, мабуть, перший приклад продуктивної трансформації артуріани, що відкрив шлях для майбутніх, не менш сміливих, трансформацій даного традиційного сюжетно-образного матеріалу. Поза- як у літературі XX ст. з’явилася низка творів за мотивами Твена (наприклад, «Янкі при дворі короля Артура» німецького письменника К-Гаммеля, «Нові пригоди Янкі при дворі короля Артура» М.Рощі- на), можна говорити про те, що «Янкі» Твена взяли на себе функцію сюжета-посередника в розвитку артуріани.

На початку XX ст. в артуріані домінували поезія і драма і тільки після 1-ої світової війни з’явилися романи, а найзначніші з них вийшли в світ вже після 2-ої світової війни.

Поетичну традицію продовжив Е.А.Робінсон, який створив за мотивами Мелорі артурівський епос у трьох частинах «Мерлін» (1917), «Ланселот» (1920), «Тристрам» (1927). Ці твори пройняті відчуттям втрати перед невідворотним ликом фатуму.

Серед драматичних творів виділяється п’єса Ж.Кокто «Лицарі Круглого стола» (1927). В центрі уваги тут історія Ланселота і королеви, їхнього багатолітнього обману. Йому ж належить кіносценарій «Вічне повернення». Світ реальності втручається і руйнує артурівську ілюзорну гармонію і щастя. В мюзиклі «Камелот» (1960) Ф. Лоу і А. Лернера Артур також бачить себе в фіналі серед руйновищ своєї справи. Передчуття катастрофи, загибелі акцентується в артуріані XX ст.

Найвизначнішою і найцікавішою є прозова аргуріана XX ст. X.Томпсон в праці «Повернення з Авалона: дослідження ар- турівських легенд в сучасній художній літературі» виділяє: перекази, реалістичні романи, історичні романи і фентезі. До другої групи він залічує твори, в яких ар- турівські первні введені з сучасне оточення. Так, історія кохання Тристана та Ізольди надихнула польську письменницю М.Кунцевич на створення роману «Тристан-1946» (1974). Пошуки Грааля лягли в основу містичного роману Д.К-Повіс «Ґластонберійський роман» (1933). Алюзіями артурі- ани насичений роман У.Пресі «Ланселот» (1978).

Найчастіше історичні романи апелюють до Темних часів правління Артура та англо-саксонського нашестя. Багатото- мові романи В.Каннінга та М.Стюарт присвячені функції долі в історії піднесення і падіння артурівського королівства.

Серед науково-фантастичних романів виділяється «Дзеркало Мерліна» (1975) А.Нортон. Автор говорить про споконвічну боротьбу добра і зла, що тягнеться з далекого минулого в неоглядне майбутнє. В романі переплітаються долі Артура, Мерліна, всієї земної та вселенської цивілізації.

Найчисленнішою є група романів-фен- тезі, в яких артурівські легенди зводяться в сучасне оточення або через пошуки Грааля, або через звільнення Мерліна, колись зачарованого дівою Німує, або шляхом перетворення Мерліна, Артура і Феї Мор- гани на безсмертних і т.д. Найвдалішою з героїчних фентезі можна вважати тетралогію Т.Х.Вайта «Король в минулому і майбутньому» (1958), яка відображає всю історію короля Артура.

Привертає увагу твір Дж.Стейнбека «Діяння короля Артура і його доблесних лицарів» (1976). Почавши з перекладу Мелорі сучасною мовою, американський письменник перейшов до переказу, а потім і до дописування того, що було закладено в першоджерелі.

Оригінальне екзистенціалістське пародійно-іронічне трактування артуріани дав Т.Берґер в романі «Артур-король» (1978). Його герої одвічно приречені: Ланселот - бути непереможеним героєм, Артур - королем, прикутим до свого трону і Круглого Стола, Гинієвра - кохати Ланселота і вічно зрікатися його заради Артура.

Крім літератури, артуріана знайшла відображення і в інших видах мистецтва, наприклад, в образотворчому мистецтві - від найбільш ранніх книжкових мініатюр, середньовічних гравюр, фресок і картин прерафаелітів (Д.Г.Россетті, Дж-В.Гант, Стефенс, Вулнер) - до малюнків і графіки Ґ.Доре, О.Бердслі і сучасних художників- ілюстраторів. В ХІХ-ХХ ст. на артурівські сюжети було написано більше тридцяти опер, серед яких особливо виділяються музичні драми Р.Ваґнера («Трістан та Ізольда», «Парціфаль», «Лоенгрін»). Артуріані присвячені популярні мюзикли, наприклад, написаний за романом Вайта «Камелот» Лоу та Лернера, що з успіхом йшов у 60-ті рр. на Бродвеї, музичні інтерпретації роману Твена Р.Роджерса і Л.Харта (1927) та Б.Кросбі (1949). Віддав данину артуріані кінематограф, починаючи від перших екранізацій початку століття (К.Портер ‘Парціфаль», 1904), - до одного з найкращих фільмів Бермана «Ескалібур» (1981).

Артурівська традиція продовжує розвиватися, художньо удосконалюватися, освоювати нові жанри. Справедливою залишається крилата формула про Артура: «Король у минулому і майбутньому». І в наші дні артуріана не втратила життєздатності.

(Горбачевська І. І. - Артуріана // Питання літературознавства. Науковий збірник. Випуск 7(64), Чернівці, 2000, с. 138-143)

«Смерть Артура» Т. Мелорі

... Про автора цих оповідей відомо дуже мало. Лицар, авантюрист та солдат, він народився на початку XV ст. та помер 14 березня 1471 р., провівши значну частину останніх 20 років життя у в’язниці. (За грати його було кинуто, бо він здійснив напад на монастир, який захопив землі, що колись належали роду Мелорі). Саме там він написав найбільшу частину своїх творів (а можливо і всі), завершивши останній 1469 або 1470 року. Через 15 років, 11 липня 1485 р. Вільям Кекстон надрукував повну збірку в одному томі під назвою «Смерть Артура», що стала з тих пір чільним джерелом англійської Артуріани.

За можливим винятком «Кентерберійських оповідань», жодна з англійських книжок, заповіданих нам Середніми Віками, не захоплювала такою мірою уяву сучасних читачів. Одначе якщо спитати себе, як це сталося, як мало відомий «лицар-в’язень» XV ст. досяг свого тривалого успіху, відповідь буде нелегко знайти. Він зробив от що: «виклав англійською мовою», як каже про це Кекстон, певні прозові французькі романи XIII ст. Зовні, окрім «викладення» його твір мав не дуже великі відмінності від французьких прототипів. Але в той час, як сучасні видання Артурівських романів Мелорі суперничають з накладами великих творів англійської класики..., «французькі книжки», як Мелорі їх називає, давно втратили свою привабливість і в сучасній французькій поезії та прозі не залишилося і сліду їхнього колись потужного впливу. їх навіть не засудили , як це часто трапляється з великою літературою, заради новомодних доктрин- їх просто забули, ніби вони ніколи не існували...

...В чому полягає чарівність ( твору Мелорі) - нехай кожний читач визначить для себе сам... Але один аспект цієї проблеми можна, мабуть, прояснити, не посягаючи на особисте судження, а саме, підхід Мелорі до особливостей ранньої французької прози. Вважається, що будь-який середньовічний лицарський роман - це...великий конгломерат історій, збірка різнорідних оповідань, складених до купи без будь-якої послідовності або логіки, незв’язна, часто абсурдна, та розрахована на спантеличення навіть найуважнішого читача... Він (Мелорі) був достатньо близький до традиції ранніх французьких романів, щоб зрозуміти примхливий механізм їхньої дії, і водночас достатньо незалежний від цієї традиції, щоб бути у змозі винайти способи їхнього адаптування до нового розуміння наративу. Простого конденсування, яким користувалися численні автори переробок до та після нього, очевидно, було не досить. Треба було розплутати всю тканину тексту, і відділити кожну нитку, наскільки це було можливо, від інших. Це включало застосування двох різних технік. Деякі історії, відтворені з незначними модифікаціями, могли бути зроблені самодостатніми просто завдяки їхньому вилученню з контексту. «Ланселот та Елейн» і «Лицар візка» є прикладами цього відносно раннього процесу... Другий метод більш складний. Він полягає у побудові зв’язної оповіді на не дуже міцному підгрунті фрагментів, розкиданих по широких просторах французького циклу. Один з ранніх творів Мелорі, «Шляхетна історія про сера Ланселота», складається з трьох таких фрагментів. Ретельно відібравши та поєднавши їх, він надає своїй історії певної послідовності та такого ступеню зв’язності (за сучасними критеріями), якого ніколи не було у її складових частин...Саме розв’язання цієї проблеми, бодай часткове, забезпечило його твору довге життя...

(Vinaver Е. Introduction // King Arthur and His Knights. Boston, Houghton Mifflin, 1956. P.VII-XII).

Зв’язок міфу про Святий Грааль з кельтською міфологічною традицією

Карл Густав Юнг неодноразово називав міф про Святий Грааль найбільш великим міфом Середньовіччя.

-

Прощання лицаря. Е. Бьорн-Джонс

Це справедливо - з багатьох причин. Одна з них - можливо, найважливіша - той величезний вплив, що справили перекази циклу Грааля та присвячена їм література на культуру Середніх віків. «Ця книжка виганяє з покоїв государів Біблію» - з обуренням писав 1568 року секретар королеви Єлизавети І про «Смерть Артура» - одну з книжок цього кола...

...Отже, Святий Грааль. Саме це ім’я (лат. Gradalis, староофранц. Graal; також Sangreal «Святий Грааль») походить, мабуть, від грецького «краатер» - таку назву мали великі судини для змішування вина з водою. Щоправда, існують і інші версії: наприклад, від Sang Real «справжня кров» (тобто, кров Христа); або від Gradualis (церковний спів).

Легенда про Грааль з’явилася в Британії; на порубіжжі XIX та XX ст. її походження було предметом великих суперечок в науковому середовищі. Академік О.М. Веселовський в опублікованій 1900 року праці «Де склалася легенда про Святий Грааль?» стисло й чітко сформулював дві основні гіпотези: «Для одних вона (легенда про Грааль) - уельська казкова тема, до якої пристосувалися мотиви та імена християнських переказів; для інших вона - розвиток християнського апокрифу, що оточився фантастичними подробицями народної уельської саги»...

...Отже, Святий Грааль, чудодійна чаша, дійсно з’являється в цій легенді лише в Британії. Зрозуміло, самі по собі окремі уявлення про чашу Таємної Вечері, або про чашу, в яку збирають кров розіп’ятого Христа, - ці уявлення ми бачимо усюди в християнському світі... Але у власне християнських легендах ця тема далі не розвивається, і тим більше чаша ця ніде в канонічних християнських джерелах не отримує імені Грааль та не стає потужним предметом Сили.

І тут ми уперше зіштовхуємося з культурним пластом, на тисячоліття давнішим, аніж християнська культура. Магічна Чаша, що потрапила в Британії до занесеної хрестоносцями легенди про Йосифа Арімафейського - це Магічна Чаша або Магічний Казан кельтських міфів. «Ним володіли боги та богині; його викрадали знов і знов. Схований та знайдений, він був центром бріттських містерій...» - так писав про нього Джон Меттьюз в своїй праці «Традиція Грааля»...

... Казан - і як магічний символ, і як реальний фізичний предмет - дійсно відігравав величезну роль в кельтській сакральній Традиції. Магічний казан згадується у величезній кількості давніх кельтських текстів (з сакральними текстами включно); з іншого боку, вже в Новий Час на європейських територіях, колись зайнятих кельтами, в ході археологічних пошуків знайдено десятки старовинних ритуальних казанів. Слідуючи відомому закону традиційного мислення («те, що згори, як те, що знизу»), кельти переносили міфологічний образ Казана до своїх містерій: Так робили боги, так тепер чинять люди... За словами М.Еліаде, «оскільки міф розповідає про діяння понадприродних істот та про прояви їхньої могутності, він стає моделлю для наслідування під час будь-якого...- прояву людської активності».

Найвідоміший з кельтських магічних казанів - це, безперечно, славетний казан з Гундеструпа, знайдений в болотах Північної Ютландії у 1891 році, який датується найпізніше кінцем II - початком І тисячоліття до н.е. Виготовлений із срібла, цей ритуальний казан являє собою чудовий шедевр стародавнього мистецтва: його поверхня прикрашена майстерно виконаними рельєфами, що зображують міфологічні та ритуальні сцени.

Подивимося, які міфи пов’язувалися у кельтів з Магічним Казаном...

...Переродження (Друге Народження...) - це основний зміст міфу про Священний Казан...Священна чаша Святий Грааль також має здатність не лише загоювати душевні та фізичні рани, а й перетворювати людину, що побачила її ...

...Згадки про Казан Переродження можна знайти у багатьох середньовічних кельтських текстах, хоч іноді його образ частково втрачає своє первісну магію та частину сакрального змісту...Тут вже не постулюється перетворення людини: Казаном, а зазначається лише, що опущений в нього мертвий воїн оживе...Проте слід зауважити, що й тут все не так просто: Переродження, посвячення завжди пов’язується в сакральній традиції з проходженням стану смерті...

...Цікаво, що образ Казана Переродження можна зустріти не лише у кельтів. Ми бачимо, наприклад, цей Казан (точніше - Казани, в даному випадку) у... П.П.Єршова в «Горбоконику», написаному за мотивами народних російських казок...

(Платов А. В поисках Святого Грааля. Король Артур и мистерии древних кельтов. М„ 1999. С.7-8, 15-16,21-31).

Легенди про святий Грааль у дзеркалі світової літератури

Святий Грааль, безперечно, належить до найзагадковіших образів західноєвропейської християнської традиції. Незважаючи на величезну кількість захоплюючих оповідань старого й нового часу, чітких відомостей про нього майже немає.

Відомо, що св. Грааль - це річ, але належить радше до духовних, ніж до матеріальних цінностей. Це щось невимовне прекрасне і, безперечно, чудодійне. Св. Грааль зберігається десь у таємничому замку в загадковій країні. Його слід шукати і віднайти у слушний час. Зробити це може, звичайно ж, тільки бездоганний лицар, герой. Але бути героєм і пережити чимало пригод у пошуках Грааля ще не означає знайти його, бо він відкривається лише тому, хто чистий духом. Знов-таки, знайти цю святиню - не означає заволодіти нею. Це не трофей; на героя, що знайде його, чекає лише духовна нагорода, наближення до Бога, блаженство споглядання прекрасної таємниці, що тамує спраглий дух. Втім, св. Грааль може також зцілю вати й тілесні недуги поранених лицарів, годувати голодних, повертати мир і добробут спустошеним країнам. Зухвальців і грішників Грааль карає раною чи хворобою, проте, покаявшись, вони можуть сподіватися на зцілення від тієї ж святині.

Дама з Ескалоту. Д- Г. Россетті.

Певним чином історія про пошуки св. Грааля у християнські часи сприймалася не тільки як цікава пригодницька епопея, але й як своєрідна притча про духовне зростання людини, пошуки внутрішньої гармонії, «відновлення втраченого зв’язку з Богом» (Д. Чижевський). Цей аспект підкреслює, зокрема, те, що в історіях про св. Грааль, з усіма їх карколомними пригодами, пошуками, битвами, казковими персонажами, таємницями й неприступними замками, бракує принцеси. Жінки, у розумінні коханої героя, там принципово немає. (Тільки у найдавніших, найближчих до фольклору оповіданнях хранителькою Грааля виступає чиста діва.) Щоб знайти св. Грааль, герой повинен зректися всього земного, суєтного, грішного й передусім - тілесного кохання. Власне, вже самий намір податися на пошуки святині означає, що лицар робить вибір на користь небесного, бо в похід вирушають лише «спраглі духом», ті, кому земного стає замало.

Цикл легенд про св. Грааль традиційно пов’язаний з Артуріаною. Саме лицарі Круглого столу мандрують у пошуках цієї таємничої святині, здійснюючи в її ім’я чимало подвигів. Найчистішим з них -серу Галахаду, серу Персивалю - св. Грааль відкривається в усій своїй славі.

Обов’язковий персонаж цього кола історій - Йосип Аримафейський. Він - перший хранитель св. Грааля, що, за переказами, зібрав і зберіг у цій чаші кров розіп’ятого Ісуса Христа. Він фігурує в усіх оповіданнях про св. Грааль саме в цій ролі, незалежно від місця й часу їх створення. Легенди про діяння Йосипа Аримафейського мають своїм джерелом апокрифічні євангелія, головно від Никодима (хоч про нього послідовно згадують і всі чотири канонічних євангелія). Одна з легенд розповідає про місіонерську діяльність, яку він провадив у країнах Західної Європи, зокрема на Піренейському півострові. Вважалося, що саме Йосип Аримафейський привіз св. Грааль з Палестини у Британію, де заснував абатство Гластонбері. Тривалий час там навіть показували його могилу.

Ще однією типовою фігурою оповідань про св. Грааль, що входять до артурівського циклу, є таємничий Король-Рибар. У деяких переказах він є володарем замку, де зберігається Грааль, в інших лише допомагає герою в його пошуках. В усякому разі, ім’я Короля-Рибаря й те, що він позичає герою човна, на якому той має дістатися острова, де стоїть замок св. Грааля, вказує на прадавні фольклорні корені легенди про християнську святиню. За кельтськими повір’ями, подорож «через воду» символізує перетинання «межі світів», тобто герой наприкінці своїх пошуків опиняється якщо й не в потойбічному, то принаймні в паралельному світі, загадковій Країні Ельфів британського фольклору.

Цікаво, що в багатьох сюжетах про св. Грааль з’являється також Скалічений Король, який править Спустошеним королівством. Саме для того, щоб допомогти йому та його нещасній країні, а не заради власного самовдосконалення та спасіння душі, лицарі Круглого столу вирушають на пошуки св. Грааля. їх духовна еволюція відбувається, можна сказати, у процесі і в результаті подвигів в ім’я св. Грааля; все починається з любові до ближнього, що потребує допомоги. Звичайно ж, тільки-но Скалічений Король дістає можливість вшанувати святиню, виліковується його хвороба, а з країни спадає закляття...

Втім, попри всі зусилля мандрівних лицарів та літописців, а згодом і фахових істориків, археологів та письменників, досі достеменно не відомо, що, власне, являє собою св. Грааль, звідки походить, як і коли з’явився у нашому світі, чому його слід шукати й де саме можна знайти.

Таємничість і недосяжність у поєднанні із надзвичайною привабливістю й очікуванням дива є головними ознаками св. Грааля в усіх переказах, присвячуваних йому з найдавніших часів.

Перш за все, не існує єдиного визначення щодо вигляду та походження назви св. Грааля. У найпоширенішій версії Грааль - це кратер, широка чаша для змішування вина з водою...

Втім, є й інші припущення. За валлійськими переказами, Грааль - це зовсім не чаша, а коштовне блюдо, іноді навіть із закривавленою головою на ньому. Фахівці вважають цей мотив пов’язаним не лише з історією Івана Хрестителя, голову якого в нагороду за свій танок зажадала за вказівкою матері іудейська царівна Саломея: про дивні чари відрубаної голови на блюді йдеться також у деяких сюжетах кельтського фольклору.

Досить часто також назву і зовнішній вигляд Грааля сполучають з іншою чарівною річчю кельтських (тепер уже ірландських) переказів - «сгуоі», кошиком добробуту, чимсь па кшталт чарівного обрусу наших казок.

Сміливим оригіналом виявився середньовічний німецький автор Вольфрам фон Ешенбах (бл. 1117-1220). У своєму віршованому лицарському романі «Парцифаль» (що через кілька століть ліг в основу славетної опери Вагнера) він називає св. Граалем чарівний коштовний камінь незрівнянної краси.

У сучасному романі нашої співвітчизниці Наталени Королевої (вона взагалі дуже неординарно розробляє тему св. Грааля на матеріалі південноєвропейських легенд і казок; про це ще піде мова далі) св. Грааль описано як «посвятний келих», вирізьблений з цільного смарагду. Смарагд, до речі, досить часто згадують й інші джерела в описах оздоб святині.

Герой, що вирушає на пошуки св. Грааля, часто знаходить разом з ним чарівну зброю: спис, який карає, годує й лікує водночас (асоціюється зі списом, що ним було поранено самого Христа), та непереможний меч (асоціюється з мечем царя Давида), призначений цнотливому юнакові, що стане взірцем для всього лицарства. Взагалі здобуття чарівного меча - один з найвідоміших мотивів артурівських легенд. Сам король Артур, ідеальний воїн і володар, ще підлітком здобуває для себе зачарований меч. За одним з кельтських переказів, Артур добуває меч та чарівний кошик (чи казан) статків у Лліда - темного володаря потойбічного (підземного) світу.

Таємнича сутність св. Грааля, його зв’язок з божественним, прекрасним і героїчним віддавна привертали увагу письменників. Літературні твори, присвячені пошукам св. Грааля, з’явилися вже у середні віки.

Імовірно, першим у розробці цієї теми виступив французький автор XII ст. Кретьен де Труа у своєму віршованому романі «Персеваль, або Повість про Грааль». Цей твір ще досить тісно пов’язаний з фольклором. Автор не стільки розвиває, скільки переповідає захоплюючу історію, повну пригод, магії і таємниць, - казку про молодого цнотливого лицаря, що своїм праведним життям і безліччю подвигів завойовував право знайти св. Грааль і служити святині.

Цей незакінчений роман мав багато шанувальників на батьківщині та за кордоном. Чимало авторів наважилося навіть наслідувати його і скласти свою версію повісті про св. Грааль. У Франції це був, зокрема, Робер де Борон, що дозволив собі трохи відійти від фольклорної основи, принаймні в деталях, а в Німеччині романом Кретьена де Труа як основою для власного твору скористався вже згаданий тут Вольфрам фон Ешенбах.

Він, подібно до французького письменника, використовує традиційний для оповідань про св. Грааль мотив «прекрасного незнайомця»: лицарем святині виступає простодушний і безгрішний юнак Парцифаль (Персеваль), вихований на лоні природи, який не відає про своє високе походження та призначення. Історія Парцифа- ля, котрий після численних пригод і випробувань знаходить св. Грааль й очолює братство лицарів, що його оберігають, в інтерпретації Ешенбаха - то передусім історія духовних пошуків людини, історія її вдосконалення, своєрідна ілюстрація шляху до Бога через світ, через пізнання його вад, його страждання і його мудрості. Сам Грааль для автора, здається, лише привід, щоб розповісти людям про прекрасне й піднесене в них самих, про необхідність зробити вибір між умовностями суспільства й вимогами справжньої людяності па користь останньої.

Надзвичайно цікавим видається той факт, що, на думку деяких сучасних дослідників, і Кретьєн де Труа, і Вольфрам фон Ешенбах у поемах про св. Грааль не просто дозволили собі мистецьку розкіш відступити від вимог «офіційної церкви» у трактуванні легенд про святиню, а й висловили низку ідей, що змушують згадати таємну доктрину середньовічної секти альбігойців (катарів)...

...Сер Томас Мелорі (бл. 1417-1471), англійський письменник XV ст., доклав найбільше зусиль для того, щоб подвиги лицарів короля Артура, а заразом й оповідь про св. Грааль навіки увійшли до історії європейської літератури. Його всеохоплюючий «Роман про Короля Артура», більше знаний у світі під назвою «Смерть Артура», вперше вийшов друком у 1485 р. Він успішно перевидається донині й перекладений багатьма мовами світу, включаючи турецьку. Кількість же переробок, переказів і різноманітних інтерпретацій не піддається обрахунку.

Фактично 99 відсотків усього, що нині відомо про славетного короля Артура та дружину його Гвіневеру, чарівника Мерлі- на, фею Моргану, лицарів Круглого столу та про св. Грааль, збереглося в пам’яті людства завдяки книзі Томаса Мелорі. Його «Смерть Артура» (майже 60 друкованих аркушів за сучасними мірками!) являє собою найповнішу та найдетальнішу компіляцію всіх артурівських сюжетів...

«Смерть Артура», побудована на літературному та фольклорному матеріалі, у свою чергу надихала не одне покоління англійських авторів та письменників інших англомовних країн. Основ відь про «прекрасного незнайомця», яким у романі є принц Артур, трагедію Скаліченого Короля та його країни і здобуття чарівної зброї для молодого володаря. Цю зброю спочатку здобуває для юнака Артура сам Мерлін, який разом з непереможним мечем знаходить у прадавній схованці й інші незвичайні речі - спис та чашу. Авторка показує ці предмети не магічними, а ритуальними й вустами Мерліна наголошує на тому, що коли час меча настане разом з приходом короля (меч - річ практична й водночас символ міцної державної влади, об’єднання країни під однією рукою), то час списа й чаші - в майбутньому. Вони служитимуть віддаленим духовним цілям і знадобляться тоді, коли битви залишаться в минулому й лицарям доведеться шукати собі іншої розради. Таким чином, Грааль у зображенні Мері Стюарт постає певним матеріальним символом недосяжної мрії, своєрідною іграшкою героїв у вільний від подвигів час.

Зовсім інакше розгортає тему св. Грааля Наталена Королева у своєму романі «Quid est veritas?». Її твір є, власне, оригінальною версією історії про фатальний вирок Понтія Пілата й про те, «що було далі», а тема «посвятного келиха» виникає в романі як важливий обертон головного мотиву. Глибокі фахові знання й особистий досвід учасниці археологічних експедицій дозволили Н. Королевій змалювати переконливі картини життя й побуту східних провінцій Римської імперії часів імператора Тіберія, подати психологічні портрети представників різних верств багатокультурного римського суспільства у відповідному «інтер'єрі доби». Надзвичайно вправно зводить вона в єдину композицію (що найважливіше, фактично не порушуючи при цьому структури матеріалу, тобто Євангелія) традиційно не пов’язані між собою євангельські сюжети: про Марфу й Марію, про воскресіння Лазаря та Марію Магдалину, про багатого юнака та Каяфу- первосвященика, про Йосипа Аримафейського, вплітаючи сюди ж, зрештою, й легенди про св. Грааль.

Авторка користується фольклорною спадщиною півдня Західної Європи - іспанськими, каталонськими, провансальськими, навіть циганськими переказами. Тому чималу увагу в її оповіді приділено «місцевим» святим (таким як, наприклад, свята Сара - покровителька циган), маловідомим, нетрадиційними деталям легенд про долю Понтія Пілата та його родичів - Святий Грааль під пером Н. Королевої стає «посвятним келихом» магів, подарунком з прадавньої Атлантиди, що мав чарівну силу ще до того, як Йосип Аримафейський зібрав гуди кров Христову. Мотив пошуків св. Грааля у романі трансформується у його чудесне віднайдення, а подорож «за ним» перетворюється на мандри «з ним». Всупереч традиції письменниця наголошує не на тому, що людина здатна зробити заради вшанування св. Грааля, а на тому, що дає людині «по-святний келих», коли їй доведеться його побачити. Звичайно ж, надбання тут може бути лише духовним, аж до повного переродження тих, кому пощастило побачити келих. Так, довічною охоронницею дивовижного скарбу, що врешті-решт потрапляє до потаємної печери в Піренеях, стає не хто інший як Марія-Магдалина, котра зреклася марнот світу й земного кохання, пізнавши вічну істину, явлену в красі келиха з Атлантиди...

«Краса правдива. Істина прекрасна», - написав один з найтонших англійських ліриків Джон Кітс. Можливо, саме метафорою Істини й залишається в нашому світі святий Грааль-омріяний і недосяжний.

(Рязанцева Т. Омріяний і неосяжний. Легенди про святий Грааль у дзеркалі світової літератури //Людина і світ. - 2000. -№ 1 (472), січень-лютий, с.44-48))

"Трістан та Ізольаа" - гімн непереможному коханню

Друга половина XII ст. була у Франції епохою такого піднесення в найрізноманітніших сферах людської діяльності, що декотрі історики порівнюють цей час із добою Відродження. На зміну приземленому романському стилю в архітектурі приходить готика з властивим їй одухотвореним пориванням до неба, а різнобарвні вітражі готичних соборів, крізь які денне світло проникає в їхній таємничий присмерк, ніби символізують перетворення зовнішнього світу в душі людини у внутрішній монолог - звернення до Бога. Переможні Хрестові походи для визволення гробу Господнього від влади невірних, тисячі небезпек, які чигали на лицарів у далеких краях, зумовили появу витонченої любовної лірики, сповненої тугою за недосяжною Прекрасною Дамою. А привезені з Візантії, через яку пролягали шляхи хрестоносців до Святої землі, ошатний одяг, коштовні келихи, саджені дорогоцінними каменями мечі й розповіді про неймовірну розкіш імператорського двору сприяли виробленню тонкого смаку й заміні давніх на- півварварських звичаїв новими та появі розмаїтих нюансів у людських стосунках. Поступово створюються передумови для заснування перших університетів. Вживання французької мови виходить за межі Франції і поширюється в суміжних країнах. Особливо помітні зміни відбуваються у царині літератури. Якщо доти домінуючою темою поезії була вірність лицаря-васала своєму сеньйорові (насамперед тут слід згадати славнозвісну «Пісню про Роланда»), то тепер на перший план виходять такі твори, як перейнятий християнською містикою цикл легенд про братерство лицарів Круглого столу та їхні подвиги в ім’я духовного самовдосконалення, а також довершеної форми любовна лірика трубадурів на Півдні і труверів на Півночі, в якій жінка не тільки виступає як об’єкт лицарського обожнювання, а й сама починає грати активну роль.

Трістан п'є любовний напій.

О. Бердслі

На цьому підґрунті спочатку у Франції, а згодом і в інших європейських країнах поширюється стародавній кельтський переказ про трагічне кохання Трістана й Ізольди. Джерела цієї легенди губляться у мороці століть, і час її виникнення досі не встановлено. Очевидно, вона склалася десь у середині першого тисячоліття по Р. X. в епоху напівказкового короля Артура - оборонця кельтів від нападів заморських загарбників. Відгомоном цих подій є

викрадення хлопчика Трістана норвежцями, про яке розповідає одна з версій легенди. В усякому разі географія історії Трістана й Ізольди (за всієї її неточності, характерної взагалі для фольклорного твору) та сама, що й географія легенд про лицарів короля Артура. Це місця давнього розселення кельтських племен: півострів Корнуол на південному заході Англії, Бретань - північно-західна частина Франції, Уельс, Ірландія, Шотландія.

Легенда про Трістана та Ізольду не дійшла до нас у її первісному, кельтському звучанні. Найдавніші її тексти - це старофранцузькі обробки кінця (точніше - останньої третини) XII ст...

Легенда про Трістана та Ізольду дала початок двом лініям розвитку європейської літератури. Це, передусім, лінія лицарського роману, де відважний герой визволяє королівство від влади могутніх велетнів та вогнедишних драконів і дістає як винагороду принцесу й половину врятованого ним королівства. Тут мимоволі згадується улюблена лектура Дон Кіхота - книжки, що переносили його у світ фантастичних пригод, або поем Боярдо чи Аріосто, що зберігають казковість як одну із своїх яскравих прикмет.

Друга лінія - це лінія психологічного роману й трагедії, де у непримиренний конфлікт вступають любов і обов’язок, де фатальне кохання заводить героїв у безвихідь, але вони з гідною подиву й захоплення впертістю перемагають усі, здавалося б, незборимі перешкоди, споруджені ворожим оточенням. Відблиск історії Трістана та Ізольди лежить на трагедії Шекспіра «Ромео і Джульетта». Ідеться, зрозуміло, не про сюжетну схему твору, а про непереможне почуття, яке переповнює серця героїв п’єси, володіє всім їхнім єством, відкидає всі заборони в ім’я торжества кохання. Інший приклад - роман Гете «Страждання юного Вертера», герой якого лише у смерті знаходить розв’язання трагічного зіткнення між обов’язком і всепоглинаючим почуттям.

Певна річ, було б спрощенням розуміти легенду про Трістана та Ізольду як єдине джерело згаданих двох ліній літературного розвитку. Лицарський роман сформувався також під впливом переказів про короля Артура та святий Грааль, а психологічний роман увібрав у себе протягом століть багато різноманітних джерел. Але жоден інший твір західноєвропейської літератури не виявляє такої інтенсивної насиченості почуттям, такої гострої туги за втраченим коханням, такої безоглядної вірності любові.

На перший погляд, може здатися, що історія Трістана та Ізольди - це легенда не тільки про любов, а й про зраду. Справді, королева Ізольда багатократно зраджує свого чоловіка, короля Марка. До того ж і Трістана не можна вважати вірним Ізольді Білорукій: узявши з нею шлюб, він мріє про іншу жінку, шле до неї таємного гінця, сподівається на побачення з нею. Та при уважнішому читанні виявляється, що не все так просто. Ізольда поєднала своє тіло, душу й життя з Трістаном на кораблі, по дорозі до Тінтажеля, ще навіть не бачивши короля Марка. То хіба в такому разі її відмова від Трістана не була б справжньою зрадою? Ізольда Злотокоса залишається вірною Трісганові протягом усього свого життя, не раз важачи ним саме в ім’я цієї високої вірності. Трістан же, втративши надію на зустріч із королевою, вигнаний назавжди з її країни, щиро вірить, що, одружившися з Ізольдою Білорукою, він забуде свою далеку кохану. Згодом він розуміє, що помилився, але зарадити біді вже не може - і мужньо зустрічає смерть як визволення від; тяжких ран,- не тільки тілесних, а й душевних. Отже, не про зраду йдеться в легенді, а про збереження вірності своєму коханню. При цьому виникнення кохання Трістанай Ізольди можна розуміти по-різному. Історія з магічним напоєм ніби знімає з закоханих відповідальність за їхнє почуття: вони стають рабами фатальних обставин. Проте любовний напій можна розуміти і як символ непереборного кохання на все життя. Кохання Трістана й Ізольди невичерпне, воно не пригасає з часом, але розгоряється ще дужче, незважаючи на всі перешкоди. Більше того, можна сказати, що численні перешкоди й труднощі підтримують вогонь любові. Жертовність закоханих, які не шкодують життя, аби поєднатися одне з одним, цільність їх характерів, завдяки якій вони кидають виклик звичаям та умовностям оточення,- ось що творить із них постаті ідеальних коханців усіх часів.

Трістан та Ізольда належать до «вічних образів» світової культури. Сучасний французький письменник Мішель Турньє вважає, що кожен вічний образ,- Дон Кіхот, Прометей, Гамлет, Фауст,- є втіленням бунту проти встановленого порядку. Особливе місце приділяє він порівнянню контрастних, полярно протилежних образів Трістана і Дон Жуана: «Дон Жуан - втілення бунту свободи проти вірності, бунту свободи людини, котра шукає втіх, проти подружньої вірності.

Дивний парадокс Трістана й Ізольди полягає в тому, що вони так само повстають проти подружньої вірності. Але вони чинять це не заради свободи, а в ім’я вірності глибшої і стійкішої,- вірності фатальній пристрасті».

Дослідник культури французького середньовіччя Дені де Ружмон звертає увагу на те, що справжніми жертвами в легенді виявляються не Трістан та Ізольда, а король Марк - символ законного шлюбу. Але не забудьмо й про ще одну жертву - Ізольду Білоруку, яка так само символізує законний шлюб. Обидва шлюби (Ізольди Злотокосої з Марком і Трістана з Ізольдою Білорукою) приречено на невдачу: накинений іззовні обов’язок перетворюється на ніщо при зіткненні з єдиною реальною дійсністю непереможного почуття. Внутрішня цільність героїв стародавньої легенди залишається неперевершеним зразком для всіх часів. Але в наші дні, на думку дослідника, міф про Трістана й Ізольду втрачає свою життєвість, і винна в цьому «вичерпаність душі» сучасної людини, надто раціональної, щоб у ній знайшлося місце для непереборної пристрасті. Зникло багато давніх табу, у протистоянні до яких гартувалася людська душа,- і разом з ними вогонь великого почуття згас у здрібнілому серці. Цю думку підхоплює письменник Жан Жіоно: «Ми стали дуже вправними автомобілістами, авіаторами, стратосферни- ками, але розучилися любити».

На жаль, цілісний текст кельтської легенди про Трістана та Ізольду до нас не дійшов. Найдавнішими творами, що містять основні епізоди легенди, є дві поеми, скомпоновані старофранцузькою мовою в останній третині ХІІІ ст. Не випадково обидва автори походили з Нормандії: цей край межував з населеною кельтами Бретанню. У поемі Беруля, від якої лишилося близько 4500 рядків, бракує початку й закінчення, а в поемі Тома (від неї дійшло трохи більше 3000 рядків) знаходимо другу половину твору. Ці поеми відрізняються одна від одної також своєю стилістикою. Якщо твір Беруля тяжіє до казки і мотивація дій персонажів у нього досить проста, то в тексті Тома подибуємо вдалі спроби психологічної характеристики героїв.

У цей час поетеса, яка мешкала в Англії і була відома під ім’ям Марії Французької, створює за мотивами легенди про Трістана та Ізольду коротку ліричну повість «Ле про деревник»; невідомі автори складають різні версії «Безумства Трістана» - епізоду про відвідини Трістаном у вигляді божевільного жебрака палацу короля Марка, щоб востаннє побачити Ізольду. До сюжету легенди звертається найвизначніший поет середньовічної Франції Кретьєн де Труа (на жаль, про цей його роман ми знаємо лише завдяки згадкам інших авторів), а на початку XIII ст. на берегах Рейну кельтську легенду переспівує німецький поет Готфрід Страсбурзький. Поеми про фатальну любов Ізольди й Трістана забриніли і на півночі Європи (відомі їх датські та норвезькі тексти), і на півдні (в Італії), і на сході (у Білорусі). Трагічна історія двох закоханих стала чи не найпоширенішим твором європейського середньовіччя. А в новітні часи великий німецький композитор Ріхард Вагнер, узявши за основу поему Готфріда, створив одну з кращих своїх опер - «Трістан та Ізольда».

У ХІХ-ХХ ст. легенда привертає увагу численних дослідників, які намагаються відтворити її первісний текст. Найбільш вдалою серед цих спроб виявилася праця французького вченого Жозефа Бедьє, яку переклав у двадцяті роки нашого століття Максим Рильський. Це була прозова версія легенди. Але в українській літературі є й чимало поетичних творів, навіяних «Трістапом та Ізольдою». Серед них насамперед слід згадати поему Лесі Українки «Ізольда Білорука», в якій наша поетеса робить центральним персонажем другорядну дійову особу легенди, і трагічні події твору доходять до нас через сприйняття Ізольди Білорукої. Взаємини Трістана з нелюбою дружиною навели молодого Максима Рильського на думку написати вірш «Трістан коня сідлає...»: Ізольда Білорука Ридає за вікном.

А Микола Вороний в одному із своїх ліричних віршів згадує Трістана та Ізольду як добре знайомі українському читачеві символічні постаті:

Не смійся, кохана,

Сміятися гріх –

Ізольда Трістана

Не брала на сміх.

(Коптілов В. Передмова. - Роман про Трістана та Ізольду. Переспів В.Коптіло- ва // Всесвіт. - 1998. - №12, С. 120-123)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.