Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури ХI—XVIII ст. - Білоус П. В. 2009
Рання агіографічна проза
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Християнська агіографічна (грец. hagios — святий і grapho — пишу) проза сформувалася у Візантії у VIII— XI ст. Композиція агіографічного (житійного) твору має три основні частини: вступне слово, в якому автор обґрунтовував мотиви звернення до постаті святого; розповідь про святого (народження у благочестивій родині, виховання у смиренності та покорі, прихильність до церкви ще у дитинстві, раннє чернецтво, аскетичне, подвижницьке життя, перенесення страждань і мук заради віри (ніби повторення шляху Ісуса Христа), смерть та посмертні чудеса (чудотворні властивості мощей святого, речей, до яких він торкався за життя, тощо)); славословіє, похвала святому.
Автори житій широко використовували дидактичну риторику, метою якої було виховання морально-етичних християнських якостей віруючої людини, зміцнення віри. Вони виписували сюжетні колізії, вдавалися до психологічних прийомів у зображенні головного героя, релігійного пафосу, в якому поєднані романтичний героїзм та сентиментальне замилування персонажем.
Із прийняттям християнства на Русі спочатку з’явилися житія болгарського та візантійського зразка, на який згодом орієнтувалися і руські письменники. Поступово утверджувалася і типологія житійної прози: формувалися Четьї Мінеї, проложні житія — скорочені виклади біографій святих, патерикові житія — життєписи синайських, єрусалимських ченців (так виник Києво-Печерський патерик).
З оригінальних житій доби Київської Русі сьогодні відомі житіє Бориса та Гліба, житіє Антонія Печерського та житіє Феодосія Печерського. Було закладено основи житійних оповідань про Володимира та Ольгу. Руські житія не в усьому наслідували візантійські та болгарські схеми, їх поетику і риторику, часто відступали від них, створюючи староукраїнські літературні версії агіографічної прози.
«Сказання про Бориса і Гліба»
За основу житія «Сказання про Бориса і Гліба» взято реальні історичні події та біографія історичних осіб — молодших синів Володимира Святославича. Історичним джерелом описаних у житії подій є «Повість минулих літ».
Відчуваючи наближення смерті, князь Володимир розмірковував, кому передати владу в Києві. За феодальним правом стіл мав посісти старший син Ярослав, але батько на нього гнівався, бо той відмовився платити йому данину від Новгорода, яким правив. Володимир заповів владу своїм меншим синам Борису та Глібу. Після смерті князя невизначеною ситуацією скористався його син Святополк і прийшов княжити у Київ. Дружинники радили Борису: «Дружина ця у тебе і вої — батькові: піди і сядь у Києві на батьківському столі», але він не посмів підняти руку на старшого брата. Зате Святополк «замислив Каїнову справу»: послав слуг своїх на Альту, де перебував Борис. Вони його вбили, коли князь молився. Літописець навіть назвав імена убивць: Путша, Талець, Єлович, Ляшко («батько їхній — Сатана»).
Намагаючись завершити «Каїнове діло», Святополк викликав із-за Волги Гліба. Уже в дорозі його наздогнала звістка від сестри Предслави про смерть батька та вбивство Бориса. Гліб засмутився, але не повірив у злі наміри Святополка. А послані «другим Каїном» воїни зарізали Гліба, «як непорочне ягня у жертву Богові». Так, літописець у піднесеному стилі створив похвалу Борису та Глібу.
Написане у жанрі житія «Сказання про Бориса і Гліба» відрізняється від літописного оповідання передусім сюжетно та композиційно. На початку твору йдеться про Володимира, який охрестив Русь. Він мав дванадцятьох синів від різних жінок, але нелюбий йому був Святополк, який народився від дружини Ярополка, якого князь убив, а її взяв за дружину. У вступі простежується мотив «сина од двох батьків », що позначає його «окаянність».
Наближено до літопису написано про смерть Володимира і викладено три молитви Бориса, зміст яких свідчить про його покірність Господу та обставинам, що склалися. Він ще не знав, що загине від рук Святослава, але передчував це і примирився з такою неминучістю: «Коли кров мою проллє, мученик буду Господеві мойому, а дух мій прийме Владика»1. Правила життєписання святого традиційно вимагали показувати його відданість Богу і смирення долі — все, мовляв, у руках Божих.
Далі йдеться про змову проти Бориса, події на Альті, де Борис відмовився на прохання дружинників виступити проти Святополка, натомість молився. Цей літературний прийом у житіях покликаний наголосити на релігійності майбутнього святого. Поранений княжич довго молився. Такий прийом часто використовували у середньовічних житіях: театральність, драматизація події, психологізація образу за допомогою монологічного мовлення. Бориса вбили, загорнули в шатро і повезли на колісниці до Святополка. Проте трапилося диво: «Коли були в бору, почав блаженний підіймати святу голову свою». Упокоїлося його тіло тільки тоді, коли два варяги «пробили мечем його серце».
У другій частині житія йдеться про вбивство Гліба. Як і в літописі, Святополк вирішив спочатку виманити свого брата із-за Волги, де він перебував з воїнами: посланці повідомили про смерть батька. Гліб «стогнав і сльозами землю мочив, і з частими зітханнями Бога прикликав у довгій молитві». Суперечливі почуття викликала звістка од сестри Предслави про те, що його хочуть убити. Проте смиренний Гліб, як і його брат Борис, не хотів вірити у «диявольські» замисли Святополка, натомість проголосив ще кілька молитов: «Уздри, Господи, і суди се, бо душа моя перед тобою, Господи, в руки твої віддаюся і тебе ставлю з Отцем, і Сином, і Святим Духом». Після цього Гліб помер, але не від рук посланих злочинців, а від свого повара Торчина.
Літопис і житіє завершуються однаково: Ярослав зі своїми воїнами вирушив проти «братовбивці Каїна» (у своєму монолозі він, звертаючись до Господа, клянеться помститися за «кров брата»), військо Святополка зазнало нищівної поразки, а сам він ганебно втік і загинув на чужині від тяжкої хвороби (кара Божа). Тіла Бориса та Гліба поховали у Василівській церкві у Києві. У кінці твору викладено традиційне для житія словословіє на честь «страстотерпців».
1 Тут і далі переклад Вал. Шевчука.
У «Сказанні про Бориса і Гліба» розгортається біблійний архетип братовбивства (легенда про Каїна та Авеля), який відображений у змісті і художній структурі твору. Виразно вибудована антитеза: смиренні, богобоязливі, вірні родовим традиціям Борис та Гліб — свавільний, підступний, владолюбний, злочинний та «окаянний» Святополк. Для змалювання образів «страстотерпців» використано такі літературні прийоми:
а) монологи. У житії вони подані як пристрасні молитви, що сприяє психологізації образів (Борис, отримавши звістку про смерть батька князя Володимира): «Горе мені, отче і господине мій, до кого прийду і на кого мені дивитися? Горе мені, батьку, очей моїх сіяння і зоря лиця мого! Браздо юності моєї, керівниче нерозуму мого, від кого ще я насичуся ученням та розумом! Горе мені, горе мені, що не було тут мене, світе мій, та ж бо поніс би я сам чесне тіло твоє, поховав би, в гробові поклав! Я ж бо не ніс красоти мужества тіла твого, не сподобився-бо цілувати добролітніх сивин твоїх, але, о блаженний, пом’яни мене в упокої твоїм! Серце горить, душа мені помисл гнітить, і я не знаю, до кого звернутися чи до кого гірку сю печаль простерти. Чи до брата, який став на батьковому місці? Але він до зваб світу сього прихилився і про вбивство моє мислить. Та ж коли вб’є мене, мучеником буду Богові моєму — я не противлюся! Недаремно пишеться: Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать. Апостол-бо рече: «Як хто скаже: я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той не правдомовець». І попри боязнь, в любові немає досконалішого, як любити, — відкину нині страх і піду до мого брата і скажу: «Будь мені батьком, ти старший од мене брат»»;
б) драматизація подій. Її досягнуто за допомогою театралізації персонажів і напружених ситуацій: «Почали казати вбивці: «Чого дивимося, стоячи? Кінчаймо велене нам!». Се блаженний Борис почув і почав молитися і просити їх, кажучи: «Брати мої возлюблені. Дайте мені трохи часу Господові моєму помолитися!». Зирнув на небо зі сльозами і, гірко зітхнувши, почав молитися умиленпо засмученим серцем: «Господи, Господи, Боже всемилостивий і премилостивий, слава Тобі, що сподобив мене перейти від зваби життя сього; слава Тобі, Владико, Людинолюбне, що сподобив мене прийняти хотіння серця мойого! Слава Тобі, Христе, за велике милосердя, що спрямував ноги мої на путь мирну іти до Тебе неблазенно, тож доглянь із висоти святої Твоєї і побач хворість серця мого, яку я від свого брата прийняв, для Тебе-бо я умертвленний! Господи Боже, знай-бо, Господи мій, знай, що не противився я аж ніяк» (...) Тоді сам зирнув на тих умиленними очима і зі змарнілим лицем, весь слізьми облившись, сказав: «Братіє, приступіте і кінчайте службу вашу, і хай буде мир господину, братові моєму, і вам, братіє!»»;
в) просторові переміщення. Вони окреслюють простір Русі і водночас сакралізують (освячують) його присутністю блаженних княжичів: «блаженний Борис поставив на Альті шатра» (Альта — ріка, яка протікає поблизу Переяслава); «Гліб же, не гаючись, з малою дружиною на конях пішов і приїхав на Волгу, до гирла Тьми... Звідтіля до Смоленська пішов і став на Смядині»; коли Ярослав (Мудрий) став київським князем, то звелів розшукати тіла братів своїх, котрі були знайдені непорушними і нетлінними поблизу Альти і Смоленська та перенесені у Василівську церкву у Вишгороді;
г) символи, алегорії, метафори. Ними сповнене, зокрема, мовлення героїв: (Гліб) «Не пожніть мене, у житті недозрілого! Не пожніть колоса, який ще не визрів, проте молочко любові має! Не поріжте лози, котра не до кінця виросла, але плід має!»; «Убитого ж Гліба і схованого на місці опустили поміж двох колод. Господь же не полишає рабів своїх: там, де лежало тіло святого, тривалий час інколи стовп було видно огненний, що горів, ніби свіча, і знову-таки чули янгольське співання, хто мимо проходив і лови чинив».
Про Бориса та Гліба відомо три твори: літописне оповідання під 1015 р.; «Читання про життя і погублення блаженних страстотерпців Бориса та Гліба»; «Сказання про Бориса і Гліба». На думку істориків літератури (М. Возник), літописне оповідання і «Читання про життя і погублення блаженних страстотерпців Бориса та Гліба» належать ченцю Києво-Печерської лаври Нестору. На це вказують деякі літературні прийоми, стилістичні формулювання, ідентичність окремих фактів. «Сказання про Бориса і Гліба» приписують монаху Якову (Яків Мних). Він був ченцем монастиря на річці Альта, де, за переказами, вбито Бориса. Дослідники вважають, що культ Гліба у ранніх оповідях розцінювали значно вище, ніж жертву Бориса. Ідеологічною метою Якова було поєднати в одну нерозривну цілість перекази про страждання обох князів, тому під впливом «Сказання про Бориса і Гліба» у свідомості руських людей ці два образи є рівноправними та рівноапостольними.
Ранній агіографічний твір «Сказання про Бориса і Гліба» хоч і дотримується композиційної схеми візантійських і староболгарських житій, усе ж орієнтується на руську історію та місцевий княжий побут. Він разом з іншими варіантами оповідей про трагічну загибель Бориса та Гліба сформував вітчизняну агіографічну традицію і літературний канон, що мали помітний вплив на розвиток жанру житій у подальшому.
Запитання. Завдання
1. У яких історико-культурних обставинах постав агіографічний жанр на Русі?
2. Які літературні особливості житія святого?
3. Що спільне та відмінне між літописним оповіданням 1015 р. та «Сказанням про Бориса і Гліба»?
4. Обгрунтуйте історичність сюжету в «Сказанні про Бориса і Гліба».
5. Чому Борис та Гліб стали першими руськими святими?
6. На яких якостях святості акцентовано у «Сказанні про Бориса і Гліба»?
7. Визначте художні засоби змалювання образів Бориса та Гліба.
8. Який дидактичний смисл образів Бориса та Гліба?
9. Відшукайте і поясніть символи, алегорії та метафори у наведених фрагментах «Сказання про Бориса і Гліба».
10. Поміркуйте над проблемою авторства оповідань про Бориса та Гліба.