Історія української літератури ХХ століття

САТИРА I ГУМОР 20—30-ті роки

Розвиток сатири та гумору перших пожовтневих років літературознавці пов'язували з двома факторами: художньою творчістю народних мас, покликаних революцією, та з сатиричними, здебільшого політично-агітаційними виступами В. Маяковського і Дем'яна Бедного, які стосовно української гумористики оцінювались як спонукальний приклад. Протягом десятиліть такі твердження стали певними штампами і сьогодні потребують уточнень.

Так, на сторінках червоноармійських і цивільних газет друкувалися сатиричні вірші, гуморески, байки, спрямовані проти білогвардійщини й зовнішньої контрреволюції. Водночас у пресі протилежного табору з'являлися сатиричні публікації, пройняті антибільшовицьким і антиінтервенціоністським пафосом. Вони засвідчували сподівання тої частини народних мас, яка соціальне визволення й національне відродження України, її вихід із сфери імперської, колоніалістської політики великодержавницького центру пов'язувала з утвердженням самостійної Української держави. Цей масив не брався до уваги і не вивчався.

У 1919 р. свої перші фейлетони, спрямовані проти денікінщини та зовнішньої контрреволюції, публікує в Кам'янці-Подільську в газетах „Трудова громада“ та „Народна воля“ П. Грунський (Остап Вишня). В 1922 р. він плідно співробітничає з радянською пресою, а наступного виходить дебютна збірка „Діли небесні“, що принесла популярність письменникові. Тоді ж із байками, сатиричними віршами, документальними віршованими фейлетонами виступає В. Блакитний (псевдонім сатирика — Валєр Проноза). Його злободенні сатиричні твори склали збірки „Нотатки олівцем“, „Червона гірчиця“ (1924) та „Державний розум“ (1925). До різних форм віршованої сатири звертаються Микита Волокита (В. Поліщук), В. Ярошенко, С. Пилипенко,— саме їм, як і Остапові Вишні та Валєру Пронозі, випало вдовольняти спрагу періодичної преси на критичні, сатиричні твори. Вони ж утверджували в правах літературного громадянства сатирико-гумористичні форми, зокрема байку.

Сергій Пилипенко (1891 —1934), як і В. Блакитний, був на журналістській і видавничій роботі, виступав одним із організаторів культурного будівництва,— прагнув політизувати байку, дещо оновити її форму. В полемічному вірші „Демонстрація“, в основу якого взято розгорнуту метафору — демонстрація всіх літературно-жанрових сил, „соціалізмові корисних“, автор згадує й малопримітну Байку, що „вкупі зі всіма Червоний прапор підійма“.

М. Зеров, упорядковуючи антологію „Байка і притча в українській літературі XIX — XX в.“, і добором імен і творів (В. Блакитний, С. Пилипенко, В. Ярошенко, М. Терещенко, М. Годованець), і розглядом байкарства в цей період засвідчує процес відродження цієї класичної в українському письменстві форми та її утвердження в системі інших жанрів сатири та гумору.

Схвалюючи політизацію байки, С. Пилипенко та його однодумці-побратими дбали передусім про надання нового дихання „старому“ й консервативному щодо змін жанру. Орієнтуючись на оновлення байки, відзначав С Пилипенко, що дорогу цьому процесові успішно прокладав і В. Блакитний. У статті про І. Батрака ' автор, маючи на оці збірку „Державний розум“ та інші, зазначає, що багато зроблено для оновлення змісту байки (використання газетної хроніки, заміна алегоричних масок реальними персонажами, пропагування нових норм моралі тощо) і що тепер завдання вбачає в „зреформуванні“ „віршованого оболону байки“. С. Пилипенко насправді відступав од канонічного байкарського вірша — написав кілька творів чотири-, шести- і вось-мирядковою строфою, але це зовнішньотехнічне новаторство зашкодило неповторності, закладеній у формі байки („Рівність“, „Новий Ваверлей“). Зрештою, формальне новаторство (у царині форми і змісту) призвело до того, що окремі байки С. Пилипенка сприймалися як гумористичні вірші або ж як притчі, а В. Блакитного — як публіцистичні вірші, фейлетони, а то й памфлети. Можна, таким чином, стверджувати: поступки байкарів панівній у суспільстві пропаганді, що спрощено трактувала таке поняття, як злоба дня, мали певні свої плюси для розвитку алегоричного жанру, але принесли й відчутні недоліки.

І все ж з'являлися сатиричні твори, що виходили поза коло прикладного значення, а відкривали щось істотно важливе і для сучасного, і для майбутнього. Такі сатиричні вірші та байки друкував В. Блакитний (вірш „Попередження“). Авторові чужа логіка опонента, він не хоче співати „на шпальтах газети, що все гаразд, мовляв, і всі раді...“. Сатирик проголошує:


...Не можу на рими наводити лак

(Така більшовицька натура).

Не заздрю лаврам писак

І прилизаним трубадурам.

Коли що не гаразд

(Я — не гордий.)

Р-раз! Р-раз!

Віршем по морді!..


У вірші 1923 р. він обстоює не лише свою громадянську позицію,— йдеться тут і про право сатири, й, ширше, письменства, на принципове ставлення до негараздів у суспільному житті, і про неприйнятність позиції митця-лакувальника. І саме в роки 20-ті сатира та публіцистика,— нехай вони лише збирались з силами,— могли гостро й одверто ставити проблеми загальнонародного, загальнонаціонального звучання. Сатиричний вірш, байка В. Блакитного вимагали оперативного реагування на факт чи негативне явище.

Сатиричні вірші та байки В. Блакитного здебільшого мають документальний характер — на місці епіграфа подається інформація про факт чи подію або ж відповідна документальна „посвята“, хоча автор часто, не обмежуючись оцінкою якоїсь життєвої конкретики, виводить розмову на рівень художніх узагальнень („Про СІК, РИК і ОКРИК“, „Слава“ та ін.).

Звертаючись і до традиційного жанру байки, письменник розробляв новий її тип із суцільною відкритістю форми для нового змісту (робота держапарату, органів радвлади і навіть конкретних її службовців); із введенням у байку замість традиційно звичних персонажів — реальних. Тут доводиться констатувати, що були не тільки персонажі „з людським обличчям“ (такі є і в Леоніда Глібова), а й маємо безалегоричне представлення всього ситуаційного антуражу, супутного таким, діючим у байці, особам..

Сатира поета В. Блакитного та прозаїка Остапа Вишні визначили й змістові обшири та критичний пафос, і художній рівень тогочасної сатири та гумору. Поряд із ними виступали й інші талановиті майстри. П. Капельгородський у 20-ті та на початку 30-х років активно виступав із сатиристичними віршами та гуморесками, в яких подав колоритні сценки й епізоди з сільського життя („Перевибори на селі“, „По-божому, по-хорошому“). З життєвою достовірністю та художньою вмотивованістю показав він у вірші „Брат“ „слуг народу“, їхню байдужість до потреб людини.

Позитивну роль у розвитку сатири відіграли сповнені критичного пафосу, часом і веселого та гіркого сміху, твори майстрів несатиричного жанру. Маємо на увазі публіцистично гострі, іронічно сатиричні віршовані послання, памфлети П. Тичини і В. Сосюри, М. Бажана та М. Рильського, оригінальні, художньо-сатиричні обсервації з тогочасної дійсності М. Хвильового та інших прозаїків.

Оглядаючи основні художні явища тієї пори, О. Білецький у статті „Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року“ поставив на перше місце книжки М. Хвильового „Сині етюди“ та „Осінь“ і розглядав їх як найбільш яскраві та оригінальні художні явища, говорив про три основні жанри української белетристики. До першого відносив твори, в яких зображена „героїка революції“. „Другий — революційна сатира: зображення обивателя, що до цього часу ще безсмертний, пристосовується до умов нашого життя, заражає очищене грозою повітря своїм смердючим диханням, несе в новий побут сморід старої тривіальності“ '. Тут малися на оці оповідання М. Хвильового „Завулок“, „Свиня“, „Шляхетне гніздо“ та інші, але цікаво, що автор статті ставив у генетичну од них залежність твори О. Копиленка (оповідання „За пустелями сел“, „Будинок, що на розі“, „Сальто-мортале“); П. Панча („Калюжа“, „Зелена трясовина“, „Мишачі нори“), О. Вражливого („Паштетня“).

Особливо важливе спостереження О. Білецького щодо третього жанру: „І третій, нарешті — сатиричне, що іноді переходить в елегію — „горьким смехом моим посмеюся“ — зображення внутрішнього неладу в середовищі колишніх ідейних борців, розпаду, що веде до смутку, до зміщанення, до того самого обивательського багна, до моральної смерті. Але цю третю, широко зачеплену Хвильовим царину його наслідувачі розробляють порівняно рідко і, крім оповідання „Ессе homo“ О. Копиленка тут можна назвати небагато інших“ 2.

Наведені розмірковування та узагальнення дослідника мають принциповий характер. Ішлося тут про новаторські твори прозаїка, які викривали нові, сформовані й зрощені вже новою системою явища. До того ж „чиста“ сатира, що послуговувалася короткими, мобільними формами (гумореска, вірш, фейлетон, байка), не подавала так активно на всезагальний огляд і осуд громадськості такі явища, як прислужництво, лицемірство, переродженство кадрів у партійному й державному середовищі,— як це з вбивчою іронією та сарказмом зробив М. Хвильовий в оповіданні „Свиня“ та повісті „Іван Іванович“.

Проте громадянські й естетичні позиції, на яких мала розвиватися сатира, уже в середині 20-х років треба було не лише декларувати й утверджувати, а й захищати від диктатури пролетаріату. Майстри сатири й гумору, як і об'єктивні поцінувачі художнього слова В. Блакитний, С Пилипенко, Остап Вишня, Юрій Вухналь, Кость Котко, В. Чечв'янський, П. Капельгородський, С. Чмельов, Юх. Ґедзь, В. Ярошенко, Л. Чернов, Мих. Бондаренко, П. Нечай, О. Ковінька, М. Годованець, обстоювали право цього жанру на життєдіяльність, правдивість та художність творів. О. Білецький, наприклад, торкаючись питання комічного, мимохідь зауважував: „Проте доброзичливий, недошкульний гумор, очевидно, не справжня царина Панча. Час вимагає не гумористики, а сатири“.

На захист сатири і, конкретніше, видатного її майстра Остапа Вишні виступив М. Хвильовий, надрукувавши в журналі „Пролітфронт“ (1930. № 4) статтю „Остап Вишня в світлі .„лівої“ балабайки“ — аргументовану пристрасну відповідь на голобельну, всуціль вульгаризаторську публікацію О. Полторацького „Що таке Остап Вишня“ (Нова генерація. 1930. № 2—4). М. Хвильовий показав непрофесійне розуміння автором статті художньої специфіки гумору та сатири, вульгарність вимог до цього жанру і загалом заперечив необ'єктивний і погромницький характер подібної критики.

Напевне, не було нічого випадкового в тому, що переконливі голоси на захист позицій сатири й сатириків чулися із середовища ваплітян — адже тут згуртувалися талановиті письменники, які розуміли і обстоювали значення таких літературних реалій, як свобода творчості і художня самобутність митця. М. Куліш у статті „Критика чи прокурорський допит?“ (тут полеміка в основному з В. Коряком) рішуче заперечував „гартянським критикам“, які приписували ваплітянам „шкідливі тенденції і хибну ідеологію“ на тій підставі, що ті, мовляв, спрямовують свої списи проти всіляких негативних типів. „Боротися з бур'янами революції хіба це занепадництво і шкідливі тенденції?! — риторично запитував М. Куліш і аргументовано продовжував.— Чи, може, гартянські критики хотіли, щоб показувати негативні сторони, перед тим зачесавши та прилизавши їх. ВАПЛІТЕ, я думаю, ніколи не стане школою літературних парикмахерів“.

Примітним у складних умовах міжгрупової боротьби став виступ у журналі „Вапліте“ М. Христюка. У статті „Розпеченим пером (3 нотаток на сторінках прочитаного)“ автор зосередив увагу на аналізі оповідання Г. Епіка „Восени“ (Вапліте. 1927. № 3) та вірша В. Сосюри „Знову місто моє“ (Життя й революція. 1927. № 5). „Через суд і через пресу,— писав М. Христюк,— ведемо ми з цими Бризгуновими й компанією сувору боротьбу. В „Правде“ маємо спеціальний відділ „Каленым пером“, де без страху перед буржуазією викриваємо і випікаємо наші болячки“ 2. Й основне, підсумкове слово автора: „Розпеченого пера нам треба, а не урапатріотичних „дзеньок-бреньок“.

Але ці міркування не могла сприйняти офіційна пропаганда, що оберігала інтереси партійних і радянських службовців, фундаторів і діючих осіб командно-адміністративної системи, як не могли погодитися з такими міркуваннями й літературні опоненти ваплітян. Останні в міжгруповій боротьбі навіть сформулювали думку про шкідливу теорію „розпеченого пера“, приписавши з часом її авторство М. Хвильовому.

Виступи М. Христюка й М. Куліша збігаються в часі з відновленням журналу „Червоний перець“. Часопис було засновано 1922 p., втім, тоді вийшло тільки два його номери (квітень-травень). Вихід журналу в 1927 р. був гарантований вже тим, що на цей час у сатирично-гумористичному жанрі працювала чимала когорта професійних письменників. У колі уваги червоноперчан були конфлікти й комічні ситуації, побачені на виробництві та в держустановах, а особливо всілякі недоліки та негаразди в побуті. З'являлися й твори, в яких ставились особливо гострі соціальні проблеми, як, скажімо, оповідання Г. Епіка „Сторінка із щоденника Степана Івановича Курочки“, надруковане в 1933—у рік страшного голодомору на Україні.

Григорій Епік (1901 — 1937) одверто, в дусі М. Хвильового (згадаймо його оповідання „Свиня“) повів мову про тих службовців радапарату, які в інтересах кар'єри і власного добробуту свідомо обирають лінію лицемірства й прислужництва, пристосовуються до вимог тоталітарної. системи. Для героя оповідання чиновника з райосвіти Курочки нічого не важать такі поняття, як честь, совість, високі моральні принципи, головне для нього ~~ матеріальні блага, безпечність і просування по службі. Про це в довірчій розмові з чоловіком говорить Глафира Полікарпівна: „Правда твоя, Стьопочко. Тобі теж без підходящої партії не обійтися. Адже ж нас закріпили за найкращим розподільником, дають безплатні талони в театр, ти починаєш їздити на машині, та ще й курортом обіцяли почастувати. Як же ж без партії?“

Корозія лицемірства, кар'єризму, самозахвалювання й окозамилювання роз'їдала радапарат на різних його щаблях. П. Нечай у гуморесці „Сто відсотків“ показав нижчий рівень новоспечених панів — працівників райвиконкому, але розгортання сюжету включає в дію й керівництво округи та республіки. Побачивши на столі папірця, де зазначалося про ліквідацію неграмотності в с Очеретянка, голова райвиконкому негайно пише рапорт в округу (звідти напишуть потім у ще вищу інстанцію) про це „забите, затуркане, затрушене, защипане, задряпане, загейкане, загноблене і забатюжене старим режимом“ село. На тлі сільської темноти й вивищує голова райвику власну особу.

Комізм ситуації, в якій опинилися разом із головою райвику керівники з округи та столиці (всім праглося нажити службовий капітал на знаменному факті), виявляється в тому, що з ліквідацією неписьменності в Очеретянці нічого не вийшло,— просто в зведенні, поданому голові, трапилася друкарська описка: перед „зліквідовано“ була пропущена частка „не“.

Своєрідні комічні сюжети з трагіко-новелістичними розв'язками розробляє Кость Котко в гуморесках, що увійшли до збірок „Сто годин на добу“ (1928) і „Теж люди“ (1929), як-от: „Багато паперу“, „Як трест загинув“, „Дивовижна пригода з гречкою“, „Обличчям до спини“ тощо.

Василь Чечв'янський (1888—1937) належав до небагатьох сатириків, основна сфера зацікавленості яких — негативні явища в міському житті. В його гуморесках, фейлетонах знаходимо чимало сатирично шаржованих сцен і епізодів із діяльності міських установ, сфери обслуговування, побуту („Товариш Делегатенко про лінії“, „Номерок і печатка“, „Оздоровлення апарату“ тощо).

Цікаві сторінки в розвитку гумористики цього періоду пов'язані з іменем Юрія Вухналя (1906—1937; збірки „По злобі“, 1927; „Життя й діяльність Федька Гуски“, 1929; „Одружіння Гаврила Ратиці“, 1930), якого тогочасна критика називала комсомольським Остапом Вишнею. Слушність такої оцінки очевидна: Ю. Вухналь — майстер короткої гуморески, в якій чимала роль надавалась діалогам, завдяки чому забезпечувалось їх сам охарактеризування й самовикриття.

Звичайно, уявлення про сатиру й гумор цього періоду не обмежуються лише названими іменами. Так, свої барви, інтонації й художні пошуки принесли в гумористику С. Чмельов (збірки „Горохом об стіну“, 1929; „Ваші знайомі“, 1930; „Свиняча справа“, 1931; ін.), Ю. Ґедзь („Принципіально“, 1929; „Столичний гість“, 1930) та інші.

Завдяки наполегливій праці чималої когорти письменників сатира й гумор утверджуються як повноправний жанр літератури. У контекст гумористичних форм поруч з іншими відомими жанрами „вписуються“ мініатюрна гумореска й сатирична мініатюра, в якій коментуються й художньо оцінюються конкретні негативні факти (така форма сатири широко представлена на сторінках „Червоного перця“; у творчості Остапа Вишні вона дістала відповідне образне визначення — реп'яшки). Популярними були й дружні шаржі та пародії (Остап Вишня, пародія „Плуг“, дружні шаржі на М. Хвильового, Г. Косинку, М. Івченка, Ю. Меженка); пародії В. Чечв'янського на побратимів-сатириків тощо; Ю. Вухналя, зокрема його цикл пройнятих вбивчою іронією і в чомусь пародійних оповідей „Бригада класиків“ („Червоний перець“. 1933. № 1—5; № 13—14). Написана розкуто й вигадливо, з використанням умовно-фантастичної образності, „Бригада класиків“ завдавала відчутного удару по ремісництву та кон'юнктурі в письменстві, по заробітчанству і поширюваній тоді практиці продукування виробничих епопей-турбінологій. Та, власне, це був один із останніх бойових, гострих виступів і Ю. Вухналя, й журналу „Червоний перець“.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років життя сатириків дедалі політизується, підпорядковується соціально-політичним кампаніям і, зрозуміло, обмежуються і тематика, і гострота критичних публікацій. Журнал і його автори втягуються в інсценізовану прислужниками сталінської диктатури політичну боротьбу, „обслуговування“ репресивних заходів, спрямованих проти українського народу, його літератури, науки. П'ятий, травневий, номер „Червоного перця“ (1930) було присвячено сфабрикованому слідчими з репресивних органів процесові СВУ. У ролі викривачів підсудних — авторитетних діячів культури й науки — тут виступили усі штатні автори цього видання; до цієї ганебної кампанії були залучені й письменники-несатирики (І. Микитенко, П. Панч, О. Слісаренко, І. Сенченко, М. Хвильовий).

Найприкріше ж — із волі тоталітарного режиму, починаючи з 1933 p., розпочалися зміни в кадровому „корпусі“ працівників сатирико-гумористичного жанру. Із сторінок часопису зникають імена популярних авторів і працівників: у грудні 1933 р. арештовують Остапа Вишню, в наступні роки така ж доля судилася іншим письменникам-сатирикам; журнал занепадає і з 1934 р. припиняє існування. Занепадає і розвиток української сатири та гумору, адже майже всіх відданих професійному обов'язку її майстрів було репресовано.