ПОЕЗІЯ

Історія української літератури ХХ століття

ПОЕЗІЯ

Українська поезія увійшла в четверте десятиліття XX ст. фізично знекровленою, естетично вихолощеною й морально розгубленою. Десятки найталановитіших митців було репресовано і знищено. (Серед них — €. Плужник, М. Зеров, М. Йогансен, О. Близько, Д. Загул, М. Драй-Хмара та ін.). Ті, кому пощастило врятуватися еміграцією (Ю. Клен, І. Багряний та ін.), фактично опинилися поза вітчизняним літературним процесом і відчутного впливу справити на нього не могли. Митці старшого покоління (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та ін.) у несприятливих умовах тоталітаризму зрікалися творчого пошуку і долучали свої зірвані голоси до казенного хору. Молодша когорта (А. Малишко, К. Герасименко, І. Нехода та ін.) тільки прийшла в літературу в кінці 30-х років, коли остаточно утвердився соцреалізм, що заперечував будь-які ідейно-естетичні новації, окрім декретованих ним.

Важливі для поезії особистісні начала були втяті під корінь, ліричне „я” розчинялося в сірій масі трудящих, вбачаючи в тому своє покликання. Пропонувати власне бачення й розуміння оточуючого світу поети не наважувалися (лише В. Сосюра і тут був оригінальний, особистісний ліризм йому поблажливо дарувався як вияв невиліковно „хворобливої” психіки). З множини інтонацій та регістрів чільне місце посів героїчний пафос, злютовуючи „легендарні” події громадянської і близький прихід нової війни в єдиний „переможний” і, як увесь офіційний образ дійсності, казковий масив.

Гітлеризм під бадьорі марші краяв чобітьми Європу; із сходу її клапті приєднував до своєї імперії „вождь і учитель” Сталін. Усвідомити це страшне протистояння двох тоталітарних систем тогочасна література України не могла, бо не сміла.

Публіцистичний голос поезії 40-го року — інвективно безадресний, розосереджений у своєму миролюбному воланні, етично-розгублений. їй дозволено уславлювати лише сучасні перемоги Червоної Армії... Отакою, рекрутованою сталінським міфом про всесвітнє ілюзорне щастя, естетично охлялою, українська поезія зустріла Велику Вітчизняну війну. І це її бадьоро-нужденне тло тільки відтіняло поодинокі дивовижні явища, до яких належить лірика О. Ольжича, О. Теліги або В. Свідзинського („Поезії”, 1940), зорієнтована на загальнолюдські цінності й вільна від догм тоталітарного мистецтва.

Гірко визнавати, але саме війна вивільнила притлумлені сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити в цій трагедії. Годі було зводити залізні кордони, співати осанну ущасливленому соціалізмом народу, треба було йти помирати за рідну землю. А на це була здатна тільки особистість, свідома своєї незамінності, готова покласти своє життя на вівтар Вітчизни. Тоталітарна система змушена була звернутися за поміччю до того, кого вона переслідувала й нищила,— вільної, духовно незалежної, як писав О. Довженко, Людини. І суспільство, залякане, замордоване, одурене, поділене на „чистих” і „нечистих”, віднайшло таку людину — в житті я літературі.

Еволюція поезії 1941—1945 pp.— це ідейно-естетичне відродження особистості як найбільшої цінності, відродження народу як поновлення розірваних зв'язків між особистим і загальним, „моїм” і „нашим”. Стрижень цього стрімкого процесу — звернення мистецтва до істинно людської сутності, її морально-психологічних глибин, відрадна для мистецтва і вимушена для влади демократизація і гуманізація художньої думки. Перед смертю громадянинові дарувалося останнє слово, слово від себе, свого неповторного „я”, яке й відбилося в поезії воєнної доби.

Вона першою з-поміж інших жанрів стала виразником народного духу в один з найтяжчих моментів вітчизняної історії. За чотири роки війни українська поезія не тільки дала високі взірці героїчного епосу, а й засвідчила, яка прірва пролягла між політичною кон'юнктурою і високим мистецтвом. Усупереч потаємним сподіванням письменників, перехід до справжнього художнього слова виявився важким, карколомним, а для декого з митців — неможливим. І все ж таки за цей час поезія освоїла великий і занедбаний художньо-філософський простір, від плакатного малюнка і штучного ліричного героя прийшла до індивідуального портрета й особистісного осмислення життя. Відчутні зміни сталися в усіх жанрах, збагатився виражальний арсенал Лірики, розкрилися нові проблемні обшири.


У перші дні війни поезія звертається до народу з клятвою і закликом, бойовим маршем і похідною піснею. Всенародного розголосу набуває „Клятва” М. Бажана (1941), що відлунює у віршах П. Тичини „За все ми відплатим тобі”, М. Рильського „За землю рідну”, В. Сосюри „Ми переможемо”, Л. Первомайського „Я зростав на оцій непокірній землі”, В. Булаєнка „Руді вітрила підняла, пливе...” та ін. Звернення, „похідна” стають провідними ліричними жанрами, нерідко відразу кладуться на музику композиторами, народними співцями (кобзар Павло Носач 1). З одного боку, тут ще простежується інерція передвоєнних бравурних настроїв і мотивів, з іншого — агітаційно-публіцистична поезія узагальнено-піднесеного звучання — типове явище для літератур усіх народів, на свободу яких зазіхнув фашизм („Пісня про стяг” К. Галчинського, „Примкнути багнети!” В. Броневського, „Священна війна” В. Лебедєва-Кумача, вірші Сайфі Кудаша, А. Куляшова та ін.).

Гадаємо, треба чітко розрізняти формальний і змістовий аспекти агітаційно-публіцистичної поезії. Як панівний жанр вона справді домінує у перший період війни. Більшість авторів невдовзі одійшли від цих форм, однак щодо ідейного пафосу поезія 1941 р. залишила здобутки, що живитимуть художню творчість усієї війни. Травень 1945-го зустрінуть не тільки народи-переможці, а й вільні люди, до яких у боротьбі з ненависним ворогом повернеться потоптана тоталітаризмом гідність.

У 1941 р. з'являється багато віршів, присвячених Україні. Найвизначнішим явищем з-поміж них став цикл А. Малишка „Україно моя”, кожний з п'яти творів якого звучить як продовження давно розпочатої, щирої розмови із коханою землею. До літературних надбань 1941 р. належать і вірші В. Сосюри „Щастя перемоги, радість повороту”, Л. Первомайського „Земля”, М. Рильського „Україні” й „Слово про рідну матір”. Своєчасність і художня сила цього твору зумовлені тим, що образ народу, грізне й незламне „ми” — цей стрижень усієї агітаційно-публіцистичної лірики — потребував конкретизації, аби не перетворитися на плакатний загальник. Хто ми, звідки ми, якого роду-племені, чим дужі й багаті — все це розкривається у „Слові...”, свідомо зорієнтованому на поетику давньоруського „Слова о полку Ігоревім”.

Перехідний до форми особистої сповіді жанр „Слова” поширюється в українській поезії, яка прагне вийти за тісні для неї рамки агітаційно-публіцистичної лірики.


Цілком природно, що образ народу в годину посполитого зрушення „випередив” у поезії образ окремої особистості, яка тільки-но починала усвідомлювати себе в румовищі подій. Єдиною й найдорожчою бачилася Україна В. Сосюрі, н подобі матері приходила до А. Малишка, П. Тичини, К. Герасименка, І. Неходи... М. Рильський дав довершений і монументальний портрет духовної сутності України.

Не такою очікувана („її ми не такою ждали...” Л. Дмитерка) війна ставала страшною буденністю. Правдиве відображення життя вимагало перегляду усталених форм, перебудови художньої свідомості. Значного поширення набуває документальна розповідь про події, так звана „лірика фронтового блокнота”. Документалізм як тенденція охопив усі жанри. Це й балада („Балада про подвиг” М. Бажана), і пісня („Пісня про трьох і одну” С. Голованівського), і портрет („Машиніст” М. Шеремета, „Шофер” П. Дорошка), епічна оповідь („Оповідання про замполіта Боднія” І. Гончаренка), і поетична хроніка („Жахна бувальщина” І. Виргана). У цих творах на першому плані — подія, а характери й мотиви лишаються „за кадром”. Фактографічна об'єктивізація зображення супроводжувалася невідшкодованою втратою ліричного начала, ідейно-емоційним самоусуненням автора з площини відтворюваного. Отже, плакат узагальненого громадянського смислу замінювався частковою ілюстрацією з усіма відповідними естетичними наслідками. Звідси ж — своєрідний аскетизм, що відбирав у героя право на особисті почуття, спогади („Дитинство... Молодість... Життя... Жени, немов тяжку недугу, Ці довоєнні почуття” — Л. Дмитерко, 1942). Слід зазначити, що цей духовний спазм лірика подолала досить швидко.

„Чистий” документалізм і похідний від нього аскетизм невдовзі втрачають своє значення, бо прямий переказ фактів був позірним наближенням до реальності, хоча й мав певну інформативну вагу, навчав митців працювати з „гарячим” матеріалом. Наступним і логічним кроком було перетворення документалізму з методу відтворення дійсності на прийом, що поєднувався з іншими стильовими елементами '. Через конкретну колізію в поезію входило життя, не раз, як у Л. Первомайського („Подвиг”), В. Сосюри („Забрали все із хати”) або М. Терещенка („Мати”), у трагічних барвах. Весь подальший шлях поезії полягав у дедалі глибшому й самостійнішому осмисленні того, що заносилося до фронтового блокнота, до писаної кров'ю книги людських доль.

Прикметною в цьому процесі була поява 1941 — 1942 pp. віршів-листів, присвячених співвітчизникам. Ці особисті адресації, що лише почасти доповнювали індивідуалізоване „слово”, зафіксували відхід митців од „чистої” хроніки. Поети звернулися до народу від свого імені, наближаючи появу нового ліричного героя — конкретного персонажа, якому й судилося смертю смерть здолати („Лист до земляків” В. Сосюри, „Бійцям Південного фронту” М. Рильського, „Летіть, орли” М. Бажана та ін.).

Інший яскравий стильовий струмінь бере початок у фольклорі, його розгалуженій системі жанрів і художніх засобів. Фольклор як організована стихія духовної свободи і вищого сумління був потужним рушієм виборсування лірики з лабет схематизму. Саме його образами й мотивами виповнюються сотні віршів А. Малишка, М. Стельмаха, Є. Бандуренка, П. Усенка та ін. Народові, що боровся, потрібні були близькі його серцю мелодії і слова, в яких би звучали й оживали віковічна духовна пам'ять, волелюбні традиції, вроджена доброта... І такі твори з'явилися — „Похідна” П. Воронька, „Пісня полонянки” О. Ющенка, „Не діжде ворог, щоби Карпати...” Ю. Боршоша-Кум'ятського та ін.

Для багатьох фольклор стає шляхом в історію -і в давню, легендарно-звитяжну, символізовану іменами Іллі Муромця, Святослава,. Байди, Наливайка, і в новітню, що народила й народжує своїх героїв („Як збирались хлопці до загону” А. Малишка, „Косар” М. Стельмаха, „Три берізки” І. Неходи, „Проводи” Є. Бандуренка тощо). Водночас поширюється і пряма стилізація, яка спотворює образ реальної дійсності. По-перше, тому що кожний повтор загалом позбавлений новизни й гностичної місткості. По-друге, масштаби подій Великої Вітчизняної і сама війна — не мають аналогів в світовій історії: фольклорні образи й мотиви неспроможні вмістити їх у собі без втрат і спрощень.

Пізнавана правда життя змушує митців поступово відмовлятися од копіювання фольклорної стилістики і прямих історичних аналогій. Це стає відчутним після Сталінграда і підтверджується тим, що вірші, в яких домінує пафос історичного прикладу й фольклорна стилізація, цілком втрачають життєву переконливість і починають відгонити літературщиною навіть тоді, коли їх авторами є визначні майстри.

Фольклор, як і документалізм, із певного стильового канону перетворюється на один із художніх засобів, збагачуючи тим самим художню палітру лірики (наприклад, „Пісенька” Л. Первомайського, 1942). Стильові пошуки поезії безпосередньо пов'язані з логікою розвитку ліричного героя (персонажа, образу автора), ліричного „я” — цієї основної для поетичного жанру естетичної категорії. На зламі війни народ дедалі ясніше починає усвідомлювати себе як єдність індивідуальностей. Не було безіменних! Мужністю й стражданням людина спростовувала сталінську теорію „гвинтика”, на межі життя і смерті повертала собі право бути особистістю. Свідомий характер самопожертви вимагав од мистецтва уваги до реальної людини. Саме ці тенденції і вимальовуються в різних стильових течіях та жанрах.

Досить виразно свідчить про це „Сталінградський зошит” М. Бажана (1942), в психологічно проникливих картинах якого відбиваються і сміливість, і природний страх перед смертю, піднесеність і втома, сув'язь суперечливих почувань, які доти підлягали плакатній редукції. Війна починає зображуватися не як героїчний порив, а як щоденна робота — смертельна, важка і звична: „Б'ють гармати, пада сніг з малинника. Глухо б'ють. Ми звикли вже до них, як до тікання годинника” („Лісові оселі” І. Неходи, 1942).

Саме завдяки цим трагічним обставинам конкретна особистість з усіма почуттями й пориваннями, здавалося б, такими невчасними „в годину гніву”, але такими по-людськи зрозумілими, повертається в поезію. Живий образ ліричного героя вимальовується в циклах „Ненадіслані листи” П. Дорошка і „Лірика” Л. Дмитерка (1943). Цим світлом перейнята краща частина лірики. На другому етапі війни починає переважати реалістичний малюнок, конкретно-особистісне відображення дійсності („Відпочинок” Я. Шпорти, „Сад” М. Шеремета, „В бліндажі” М. Шаповала та ін.). Про демократизацію художньої думки свідчить проникнення в ліро-епічну розповідь елементів гумору, влучного дотепу, посмішки, на яку здатна людина, що здобуває духовну свободу й рівновагу (це у віршах І. Гончаренка, К. Герасименка, Д. Каневського, П. Воронька та ін.).

Провідним залишається сюжетний вірш, подієва канва якого є предметом самостійного авторського роздуму. Розвивається жанр балади (А. Малишко, П. Воронько, Л. Первомайський), людина на війні вимальовується у багатій медитативній та інтимній ліриці В. Сосюри, М. Нагнибіди, С. Крижанівського, Я. Шпорти. „Нерозпізнана, нерозгадана, Принеси мені тишини і любов мою нерозкрадену По розбитих дорогах війни”. Ці рядки В. Булаєнка — своєрідний емоційний ключ до щемної інтимної лірики, котра становить особливу сторінку нашої літератури. Абсолютна щирість у смертну годину, ніжність і цнота порубцьованих війною сердець, цілісність і глибина почуттів підносять її на рівень, недоступний повоєнному десятиліттю.

Збагачується і громадянська лірика. Суб'єктивні переживання авторів, їхні болі, печалі й радості забарвлюють і патетику вірша. Між людиною і Вітчизною зникає „дистанція страху”, боязнь сказати щось не так, долається відчуження особистості від материзни. Так, у вірші П. Тичини „Матері забуть не можу” Україна існує в любові ліричного героя, в його асоціаціях і прозріннях — скрізь і в усьому, де він є і де його немає. Вона всепроникна і незбагненна,— тільки цим і можна пояснити щемність раз по раз повторюваного і парадоксального за змістом твердження — „Матері забуть не можу...”. Хіба можна забути матір? Навіть на догоду світовій ідеї?!

„Україна” П. Воронька, „Коли додому я прийду” В. Сосюри, „Моєму краєві” М. Рильського, „Київ” А. Малишка — в цих та інших поетичних звертаннях до Вітчизни, в національній визначеності ліричного „я”, заявленій без вагань і страху, відбите олюднення поетичної думки. До громадянської лірики приходить філософічність — рідка гостя довоєнних творів, присвячених Україні. Вершинним у цьому плані є вірш П. Тичини „Я утверждаюсь” (1943). Поет зумів висловити те, що шукало виразу в суспільному почуванні, сплавив воєдино мільйони чесних „я”. „Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була...” Титанічний образ народу, котрий відчув свою силу і волю, постає з множини індивідуальних доль, а тому не губиться в абстракції.

Визволення рідної землі приносить у поезію нові мотиви, відлунює радістю й болем від побаченого руйновища Батьківщини („Київські етюди” М. Бажана). Битва заради життя, щастя і свободи — ця ідея проймає картини ратного й трудового героїзму, що відтепер ідуть поряд. „На пожарищі люди уже новий будують дім”,— пише Л. Первомайський. Мотив наближення нового життя звучить у багатьох віршах В. Сосюри, О. Підсухи, А. Малишка. Важко не почути в ньому сподівань на оновлення всього життєустрою, винесених із пекла бою і спрямованих у майбутнє. Відчута й висвітлена поезією значимість індивідуальних зусиль, що неодмінно мають зробити щасливими всіх і кожного,— ось філософське надбання лірики 1943—1945 pp. Ще попереду радість Перемоги і сльози спогадів, а поезія вже вловлює порухи воскресло! для життя душі, яка так довго страждала. Це — ідейно-емоційне підґрунтя всієї поезії на рубежі війни і миру: „Ходім, моя душе! Зближається злива, дихання її вже над обрієм чути. Омийся в цих далях, будь вільна й щаслива, бо ти ж іще можеш щасливою бути” („Весна” Л. Первомайського).

У завершальний період війни з'являються нові теми, „умовлені пафосом визволення й наближенням до Перемоги („Він і вони” М. Доленга, триптих „На Одері” В. Мисика, „В Німеччині” М. Дашкієва, „Чужина” Л. Дмитерка та ін.). Розуміємо і те, що крізь мембрани цього пафосу в суспільну свідомість впроваджується ідея „досконалості” радянського ладу в його сталінському „виконанні”, глибоко супротивна сокровенним сподіванням народів-переможців. Але перед цим „тихим” переродженням гуманістичних енергій література виявилася безпорадною і сама невдовзі стала жертвою цього процесу.

Входить у лірику й тема народних жертв, з'являються образи полонених жінок і дітей („Галька” В. Швеця, „Олеся” Я. Шпорти, низка віршів А. Малишка). Ясна річ, у цій шерензі чоловічі типи зовсім відсутні: вони належать до тієї грані війни, висвітлювати яку література не мала права.

Нарешті, діждали Перемоги. Зазнали небачених кривд і випили ріку нечуваного болю. Але здобули на цій війні й моральний гарт, високість духу, відроджену гідність і надію на щастя: „В огні вся нечисть погоріла, вся гидь пов'ялана ножі — осталось чисте срібло тіла і щире золото душі” (І. Вирган). Не вся „гидь погоріла й пов'яла”, але ж як хотілося вірити, що таки вся і назавжди!

Природно, що в поезії Перемоги знову на передньому плані збірний ліричний герой, урочисте „ми”. Але цей колективний образ принципово відрізняється від того, яким він був напередодні війни. Це образ духовно пробудженого народу. Тепер це не умовний замінник безіменних мас, у якому губляться реальні обличчя,— слово багатьох є нині словом і кожного зокрема: „Що для безсмертя народилось, від зброї смертних не умре! Ми всі збратались і зсестрились, Новим овіявши старе” (М. Рильський, „Перемозі”).

Лірика 1945-го в своїй переважній частині відбила новий морально-психологічний стан суспільства, усвідомленість цього стану. Та не вся поетична продукція 1941 —1945 pp. вписується в окреслену динамічну модель розвитку художньої свідомості. Тогочасна періодика наповнена безліччю апологетичних текстів на честь партійного керівництва і великого вождя, йому присвячені й такі дивовижні витвори, як колективні „величальні”, складені з написаних різними (переважно відомими) авторами строф. Назвати їх поезією

не можна.

Головні тенденції розвитку художньої думки простежуються і в жанрі поеми. Так, у річищі документалізму (воєнної хроніки) з'являються „Владикавказ” Л. Дмитерка, „Ляля Убийвовк” М. Нагнибіди та інші епічні полотна, де подієвий план всуціль заступає характерологічний (не кажучи про філософічний). Про спроби підживити кволу власне епічну думку енергією фольклору свідчить поема М. Шеремета „Генерал Орленко”. До культурно-історичних аналогій вдаються Марія Пригара в поемі „Ярославна” (1943) і М. Бажай, створюючи монументальне історичне полотно „Данило Галицький” (1942). Попри офіційне патріотично-агітаційне звучання поема М. Бажана має і незалежну від умов створення естетичну цінність як ретельна розробка історичної теми.

Посилення особистісних засад творчості знайшло виразне втілення в поемі П. Тичини „Похорон друга” (1942). Людина і смерть, війна і доля, вічний дух і тлінна плоть — таких філософських висот сягне автор, вдивляючись у реальні обличчя, вслухаючись у самого себе під вогняними небесами своєї землі. Усі подальші значні явища великого жанру будуть рухом художньої думки вглиб духовного космосу особистості. Це й поліфонічна, вельми експресивна „Жага”, а ще більше — „Мандрівка в молодість” (1942— 1944) М. Рильського. Недарма цей останній твір більш як стримано зустрінутий критикою: не озираючись, як у „Жазі”, на „кремлівські зорі”, поет занурюється в світ своєї юності, озвучує все те, що є духовною основою особистості. Усім плином чуття „Мандрівка в молодість” опротестовувала тотальну нівеляцію людського „я”. Хай це не було належно прокоментовано сучасниками, та епічний простір поеми М. Рильського виколихував у собі ідею внутрішньої свободи — виколихував її для майбутніх поколінь, грядущої „молодості” народу.

Навіть В. Сосюра, маючи сталу ідейно-композиційну модель поеми, розтиражовану в багатьох одноманітних зразках, переносить філософські акценти своєї ліроепіки із сфери загальносуспільної на особистісну. Так, після плакатних „Син України” й „Кошовий” автор пише нову поему „Мій син” (1942—1944), у центрі якої — образ батька, обтяженого провиною перед синами. Поема була критикована за „слабкість”, „безвольність” образу, тобто за все те недекларативне, що й надає ліричному герою людських рис. До творів конкретно-реалістичного спрямування належать поеми „Полонянка” А. Малишка (1945) і „Галька” В. Швеця (1945). Про демократизацію жанру свідчить і поява лірико-філософських поем, передовсім „Зеленого дому” Л. Первомайського (1944—1945).

Поезія війни відбила складний процес духовного розкріпачення особистості і сама оновилася у ньому. Вона зафіксувала стрімку гуманізацію суспільної свідомості, що відбулася під впливом обставин: аби зберегтися, влада мусила дещо „попустити” народну волю, думку і душу.

Так, поезія принесла менше здобутків, ніж могла — надто надірваними виявилися її творчі сили. Решта, приналежна до української літератури XX ст., творилася за кордоном — геополітичним і світоглядно-моральним. Це лірика Є. Маланюка, Олени Теліги, Т. Осьмачки, В. Барки, І. Багряного. Художня рафінованість, незалежність поетики від ілюстративних функцій, глибина і посутність думки, естетична орієнтація на вершини світового мистецтва дозволяють говорити про неї як про самостійний і плідний напрям. Це глибоко громадянська епіка, представлена передовсім поемою Ю. Клена „Попіл імперій” (1942—1944). З позицій гуманізму, наслідуючи ренесансні традиції великого Данте, тут змальована розтерзана тоталітаризмом Європа, кола гітлерівського і сталінського пекла. Епопея Ю. Клена — найрішучіше викриття більшовицького міфа про соціалізм, його переваги й принади, показ його агресивності.

Словом радості й надії зустріла поезія мирний день. Світлі настрої, мажорні інтонації, звеличення простих радощів буття, що мають найвищий смисл,— цим вирізняється поетика перших років повоєння. Навіть урочистість зникає з емоційної палітри, погамовується людяністю зволоженого погляду на світ, щасливим розслабленням „людини на осонні”: „Одійшла воєнна люта .хуга! Пливе весна, як вільний тихий лин, сміються рястом луки і яруги, Пшениця сходить і гуркоче млин” (І. Вирган, 1946). Поетика екзистентної повні захоплює усі жанри. Варто підкреслити, що не торжество на руїнах рейху, не жадоба помсти і захват власною міццю були почуттями, котрі першими прохопилися з душі народу й відбилися в його поезії, а висока і тиха радість життя, щаслива втоленість серця, глибоке поцінування миру. Це свідчить як про народ, так і про літературу, що на початку повоєнного десятиліття зберігає гуманістичну тональність. Звісно, були декларації (жодна збірка не могла з'явитися без панегіриків партії і „батькові Сталіну”), але все цінне народжувалося з доброго і вільного світопочування, з визнання сенсу життя як такого (вірші М. Рильського, Л. Первомайського, П. Воронька, В. Сосюри, І. Неходи, М. Упеника, „подорожні” цикли П. Дорошка, балади А. Малишка та ін.).

Але власне „природною” ця поетика радості була недовго (та й то переважно в творчості фронтовиків). Режим не міг дозволити людині тішитися життям. Духовна свобода, винесена з бою,— хай неповна, наївна — була ворожою унітарному ладові, бо, „подорослішавши”, неодмінно мала обернутися проти нього. І обернулася, про що свідчить табірна поезія М. Самійленка, І. Гнатюка, П. Ротача, В. Борового, Г. Кочура та багатьох інших. Усі партійно-урядові акції кінця 40-х — початку 50-х років, започатковані ждановським наступом на журнали „Звезда” й „Ленинград” і активно розгорнуті в Україні (постанови про журнали „Вітчизна” (1946) і „Дніпро” (1950), про репертуар республіканських театрів (1946), музичне мистецтво (1948); персональні справи О. Довженка, Ю- Яновського, П. Панча, В. Сосюри, М. Рильського та ін.), мали на меті єдине: викорінення будь-якого „вільнодумства”, всіляких ілюзій щодо свободи, тотальне одержавлення думки, уніфікацію людини в житті й літературі. Певна річ, ці репресії мали негативні наслідки: оглядаючи поезію 1946—1956 pp., видану в Україні (а творили її близько двохсот осіб), доводиться констатувати майже фронтальний її художньо-філософський занепад. Можна називати окремі твори (В. Мисика, Л. Первомайського, В. Сосюри, І. Виргана, П. Воронька, П. Ребра, В. Швеця, Ф. Ісаєва, Н. Тихого, С. Голованівського, Р. Братуня та ін.), проте жодна авторська збірка тих літ не піднеслася до рівня літературного явища. Разом з тим здобувалися на власний голос поети нової генерації — Д. Павличко („Любов і ненависть”, 1953),Тамара Коломієць („Проліски”, 1956), Ліна Костенко („Проміння землі”, 1957) та деякі інші.

Загалом воєнний і повоєнний призов дали літературі цілу низку імен, які в наступні десятиліття потвердили свій дарований природою художній хист, хоча їм випало творити в складні, химерні часи — повоєнні репресії, відлига, брежнєвська реакція... Вся ця світоглядно-ідеологічна смиканина так чи так позначилася на їхній поезії (Д. Білоус, Р. Братунь, В. Бровченко, М. Гірник, Ю. Гойда, 3. Гончарук, П. Дорошко, Вас. Колодій, Г. Кривда, С Крижанівський, В. Лагода, О. Підсуха, Н. Тихий).

Зате для скількох поетів ці роки виявилися фактично викресленими з життя, затраченими і „висельними”: про це свідчать близько п'ятисот збірок, до яких не звертається читач і які журно ждуть по бібліотеках поодиноких дослідників цього сумного періоду; про це розкаже драма П. Тичини-митця. Зрештою, це потвердить також сказане М. Рильським, котрий у вірші „Нащадок” (1948) викреслює з майбутнього все, що належить не творчості, а добі. Скільки тут волі, скільки прихованого знущання над силою, що калічить творчу натуру, скільки доброї надії на інший час:

„Мову людську і пісні він потай

Слухає з наморщеним чолом —

І співа дедалі сміливіше...

Не мого він зошита допише,

Свій почне новим своїм пером!”.

Особистість, що зміцнила свої позиції в житті й літературі, унітарному суспільству,— антагоністична. Почалася її уніфікація (через судилища, репресії, страх) і тотальне одержавлення. Одержавленню підлягала і уся духовна сфера, вся динамічна гама почуттів. Поет хотів радіти життю, однак він мав уточнити при цьому, що радіє він „життю радянському”, прагнув милуватися ланами — це також приймалося з уточненням, що ці лани — „колгоспні”; бажав висловити любов до України — мусив неодмінно оточити її „колом братніх народів” і вдячно поклонитися Москві. Здавалося б, маленькі штришки, незначні поступки офіційному канону, які зашкодити не можуть художньому організмові. Але вони вели до принципової трансформації поетики радості, її цілковитого естетичного переродження. Між суб'єктом і об'єктом почуттів (мислі) виникала проміжна ланка — надособистісна державна воля. Естетична сутність лірики (світ крізь позитивне „я”) спотворювалася, бо втрачався безпосередній зв'язок між „я” і світом і виникав „фільтр” третьої субстанції — державної свідомості, безособистісного сумління. І чим щільнішим робився цей фільтр, тим більш „громадянською” вважалася ця лірика. Йдучи на маленькі поступки (редакторові, видавцеві, цензору, „верховному читачеві” і, зрештою, самим собі), поети й не зчулися, як, оспівуючи радість мирного буття, почали славити державу, сталінський „рай”, міфічне царство благодаті. І чим емоційніше й щиріше втішався навколишнім ліричний персонаж, тим більшої міці набував державний міф, заступаючи собою реальне життя. „Як хвиля, пшениця хлюпоче в борти, коли, прокладаючи путь, комбайни, мов судна важкі, до мети то морю достатку пливуть”,— писав 1947 р. М. Упеник, а в Україні тим часом лютував черговий голод. Отже, безособистісне сумління одривало ліричного героя від життя й перебирало на себе режисуру їхніх химерних контактів.

Учасник війни поет К. Дрок щиро втішається життям і 1949 р. пише: „І ні тіні журби не ляга від хмарин на Карпати, тільки радість дзвенить у піснях, що навкруг попливли”. Але насправді це вже не його радість, вона знеособлена, нелюдська, бо не бачити потоків крові, що безоглядно проливалися за Україну в цей же час у цих же Карпатах, людина не могла! „Пісень і танців свято Нехай лунає по землі, щоб чуть було аж у Кремлі”,— пише 1949 р. М. Рильський, опосередковуючи природні настрої народу-переможця „третьою” — державною — інстанцією. Прикладів — безліч.

Цей нищівний механізм одержавлення ліричного переживання (котрий згодом почали ламати шістдесятники, а до решти рознесли „негромадянські” поети 80-х років) мав свою логіку. Демон безособистісного сумління почав витісняти конкретне ліричне „я”. Коли в 30-х роках знеособлення лірики мало спорадичний характер, то тепер — тотальний. Позбавлене реальної оболонки (психології, долі, конкретних рис тощо) ліричне „я” мажорно переживає світ, позбавлений реальності: „Знову літо у краснім цвіті, В колиханні ясних комет, Знову щастя моє у світі Солов'їв посилає в лет” (А. Малишко, 1949). В поезії утверджується загальник, людина в ліриці деперсоніфікується, натомість персоніфікуються процеси, держава, її ідеологічні структури.

Повсюдно уславлюються жнива, будови, лиття металу, іскри електрозварювання і майже жодної іскри живого психологічного поруху. В ліриці виникає і утверджується рольова особистість, одиниця, яка виконує певну функцію: „Про-кіп тисне на педалі. Мчить сьогодні третій раз, Бо в газеті про медалі Надруковано указ” („Листоноша” В. Бровченка, 1956) тощо. Тотальне знеособлення лірики призводило до убозтва поетичної мови, збіднення образної стилістики, яка ледь животіла на старих лексемах: у мирну дійсність силоміць переносилася відпрацьована воєнна метафорика, не здатна відбити суті й динаміки нових суспільних явищ. Це певною мірою можна пояснити стильовою інерцією. Але чим, як не крайнім збідненням виражальної стильової палітри, самого поетичного мислення, можна пояснити хвилю одвертих фольклорних стилізацій, що заполонили українську лірику цього періоду.

Мова поезії втрачає природну пластику, трафаретні образи розтиражовують навіть найталановитіші, рольова особистість приносить з собою у поезію лапідаризовану виробничу стилістику. Крайнього збіднення поетична мова зазнала через остаточне зречення автора виражальної функції й перекладання її на персонажа. Ні до, ні після 1946— 1956 pp. лірика не знала такого засилля вульгарної прямої мови — стилістичного феномена, що полягає в підміні образних значень мовою вулиці.

Майже суцільною прямою мовою писалися цілі твори („Свято в нашій артілі” М. Упеника, 1948), цикли („Листи від сестри” М. Гірника, 1950), ба навіть поеми („Матвіївка над Сулою” І. Виргана, 1948; „Городок” П. Дорошка, 1943—1951; частини „Біля Спаської вежі” М. Бажана; 1951 та ін.). Цей мовно-стилістичний феномен пояснюється фактичною відірваністю поезії од людини і життя, яка компенсувалася суто формальним до них наближенням за логікою „хай самі говорять”, „хай скаже народ”. Треба врахувати й те, що поети боялися звинувачень у суб'єктивізмі та естетстві, які неодмінно закидалися тим, хто дозволяв собі мислити і висловлюватися індивідуально.

Зрозуміло, що разом із мовою безособистісне сумління одбирало у поезії й здатність мислити, вона втратила свій „відкривавчий” характер, одцуралася од вічно притаманних їй проблемних сфер — буття, кохання, природи. Ніколи ще проблемно-тематичні обшири поезії не були так неухильно регламентовані державно-урядовим протоколом. Одержавлення поезії завершилося зведенням її одвічних функцій до єдиної — ілюстративної. Знеособлене сумління вказувало художній думці, що відтепер її місце — на „державній” кухні. Найсумніше, що й це було багатьма сприйнято з рабським захопленням. Щира хвала життю перейшла в безконечно-монотонну осанну радянській дійсності, партії, державі, тоталітарному монстрові. На догоду йому упосліджується все: самобутня українська історія і культура, дожовтневий вітчизняний побут, упосліджується навіть безлика рольова особистість, бо що вона, зрештою, значить перед державним молохом? Чого варта праця людська перед „невсипущою роботою” знеособленої совісті? („Уже давно пішли додому і трактористи й сівачі, лише будинок райпарткому незгасно світиться вночі” — „В райкомі” М. Упеника, 1947).

Ідеологізується пейзажна лірика. Це помітно навіть в творчості таких вишуканих художників, як Л. Первомайський (збірка „Щастя для всіх”, 1954) або В. Мисик, у прозорі картини якого (приміром, „Дощ”, 1949) вповзають конкретні політичні мотиви. Ідеологізується навіть „найстійкіша” щодо цього інтимна поезія, безліч прикладів цього дають вірші В. Сосюри „Весняний цвіт” (1952), „В саду Батьківщини” (1954), „На струнах серця” (1955) тощо.

Все це призводить до художньо-філософської інфантильності поезії, загальмованості її саморозвитку. Брак живих вражень, незаангажованості душі й думки породжує без-проблемність, гулку порожнечу мажору і найбанальніші віталістичні схеми („Осокорова пушинка” І. Виргана, 1953; „День за днем летять, мов птиці” К. Дрока, 1956; десятки віршів В. Сосюри тощо). Безпроблемність і безконфліктність узаконюються практикою десятиліття і спираються на теоретичний грунт (згадаймо сумнозвісну „теорію безконфліктності”). І коли все, що уславлює державний молох, зараховується до „громадянської поезії”, то все безбарвне — до медитативно-філософського жанру, хоча ні філософії, ні медитації відшукати там неможливо.

Процес знеосіблення жанру, фільтрацію ідейно-емоційних струмів між людиною і світом, який починається з малого й завершується одержавленням художньої думки,— страшний, безжалісний, нищівний процес! Він веде до внутрішнього розпаду мистецтва, спотворює й дегуманізує його. У перше повоєнне десятиліття ця деградація дійшла свого апогею з усіма катастрофічними для мистецтва наслідками. І все ж таки українське мистецтво, поезія у всій своїй цілокупності чинили цьому впертий опір. Так, духовно незалежною, естетично повнокровною і пошуково активною залишалася поезія української діаспори. Це й прозора, витончена лірика чутливого до модерністських тенденцій Т. Осьмачки, передовсім його епопея „Поет”, включена до збірки „Із-під світу” (Нью-Йорк, 1954), наснажена публіцистичними струмами експресивна творчість Є. Маланюка, близька до класичної традиції і разом з тим химерна, символічна й пристрасна лірика О. Зуєвського, перейнята християнською епічною проблематикою творчість В. Барки.

Це далеко не повний перелік імен, що складають самостійну, багату і глибоко національну течію української поезії цього періоду. Характерна для неї суб'єктивованість думки й почуття, інтенсивний пошук нових художніх форм, морально-етична орієнтація на вічні цінності й, зрештою, мова, що в силу обставин консервує в собі первинні матриці українського логосу. Яскравим і самобутнім явищем української поезії 50-их років, що вводить її у світовий контекст і має своє значиме продовження в наступні десятиліття, є модерна творчість поетів „нью-йоркської групи” (Б. Рубчака, Б. Бойчука, Ю. Тарнавського, Е. Андієвської, П. Килини).

В Україні не склалося виразного ідейно-стильового напряму, альтернативного вульгаризаторським тенденціям доби (на взірець „неокласиків” або авангарду 20-х років). Відповідно до натури і таланту, сили розуму і душі поети поодинці шукали виходу з ілюстративно-декларативного болота. Для багатьох (М. Рудя, В. Соколова, Б. Степанюка, Н. Тихого, М. Шаповала, Д. Бакуменка, Г. Плоткіна) таким порятунком стала воєнна тематика, звернення до часу, коли між людиною і життям не було нічого, крім смерті. Особливо глибоко й чуло розробляє цю тему П. Воронько. Так, крім суто легендарних картин („Балада про косарів”, 1949|, він створює низку віршів („Зустріч”, 1949; „Згадай”, 1951), пафосом яких є не героїка, а трагізм війни, тяжка правда, яка в 70-ті стане істотою так званої „лейтенантської прози”.

Завдяки драматичному світогляду, постійній стривоженості душі досить рішуче оминає мілини безтем'я Л. Первомайський („Лісовий вогонь” 1947; „Балада про поета, що зостався „молодим”, 1950; „Варіації на теми трьох українських пісень”, 1954). Як не дивно, але для декого мажорна порожнеча і безпроблемність стають шляхом до безконфліктності художньої свідомості і світу — високої гуманістичної гармонії. Засвідчує це передовсім творчість В. Сосюри (починаючи від збірки „Солов'їні далі”, 1957). Фольклор (не як взірець уподібнення, а цілісна, морально-етична й естетична система, внутрішньо протиставлена тоталітарній етиці) виступає філософським порогом для входження у життя й гуманістичного з ним узгодження, як у М. Стельмаха („Жито сили набирається”, 1954 р.) та А. Малишка (збірка „Що записано мною”, 1956).

У міфології, поетиці казки та притчі ховається від декларативності В. Мисик. Його вірші „Ткаля” (1948) та „Індійська казка” (1956) лишаються в цьому жанрі зразковими. Бунтівний, філософсько-психологічний аспект у межах традиційної громадянської тематики поступово освоює молодий Д. Павличко (поема „Земля”, 1955; вірш „В хаті”,

1955 тощо).

Знеособленість лірики, її психологічну вихолощеність митці почасти компенсують зверненням до історичних постатей, до жанру історичного портрета. Варто згадати цикл „Незабутні” М. Рильського (1950), поему „Міцкевич в Одесі. 1825 рік” М. Бажана (1956), вірш „Сагайдак” А. Малишка (1954). Вітчизняна історія допомагає поетам наблизитися до істинно людської сутності. Обережно, з обумовленнями й пересторогами, вони знову до неї починають звертатися („Пісня” Д. Павличка, „Народна сила” М. Рильського, 1954 та ін.). Нерішуче, але повертається в поезію власне образна мова, жага образного мислення, краси, кохання, усвідомлення потреби прекрасного (Д. Павличко, Л. Костенко). У вірші „Біля хати на шумливім клені” (1956) Т. Коломієць зазначає: „...Кароокий юний мій сусід закріпляє радіоантену: хай вона вслухається у світ, хай прийма не лиш останні вісті... а й дівочі співи голосисті, ... солов'їну пісню вечорову, ...світлі мрії і весну... весну...”. Спраглість за прекрасним, що прохоплюється в ліриці старших і молодших митців,— це вже голос нового часу. Він уже близько: 1955-м роком датується вірш В. Симоненка „Толока”, починають з'являтися інші естетичні прозріння молодого таланту, що їх опубліковано лиш наприкінці 80-х; 1957 р. збіркою „Проміння землі” дебютує Ліна Костенко, того ж року М. Рильський видає свою книжку „Троянди й виноград”, наступного року — виходить „Правда кличе!” Д. Павличка. І хоча влада негайно вилучає її з обігу і спалює, ця книжка освітлює уступи нового духовного материка в житті України. У літературі починається інший період.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.