Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Огляди та курси
Українське письменство XIX ст.

Дослідна робота в галузі історії української літератури розпочалася досить пізно - пізніше, ніж студіювання української історії та фольклору. Коли за початок історичних студій вважати історіографічні нариси кінця XVIII в., а фольклору - збірник «Малороссийские песни» M. А Цертелєва 1819 р., то перші історично-літературні роботи належать до 80-х pp. XIX ст.

Правда, в 40-х pp. маємо критично-бібліографічні огляди: 1) І. Галки (М. Костомарова), що в своєму творі «Обзор сочинений, писанных на малорусском наречии», уміщенім в альманасі «Молодик» за 1844 р., розглядає Котляревського, Квітку, Гулака-Артемовського і Шевченка. 2) П. Куліша, що в «Основі» за 1861 р. містить свій «Обзор» з характеристикою Климентія, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського і закінчує питанням про етнографічний реалізм у повістях Гоголя-сина. 3) Є ще огляд української літератури в «Історії слов’янських літератур» О. М. Пипіна і В. Д. Спасовича (2 тт., 1879-81). 4) Ряд цих начерків закінчують «Відчити з історії русько-українського письменства XIX в.» О. Кошового (О. Я. Кониського) у журналі «Світ» за 1881 рік, чч. 1, 2, 8-9 та 10.

У 80-х же роках професор Київської духовної академії М. І. Петров (1840-1921) розпочинає друкувати свої «Очерки истории украинской литературы». Костромич Петров, попавши на працю до Києва, зацікавився місцевою старовиною і, зокрема, старою українською літературою, що великою мірою була зв’язана з Академією. 1881 р. він видав «Очерки малорусской литературы преимущественно драматической» XVII-XVIII в. (друге видання 1911 р.). Далі Петров перейшов до студій над літературою українського відродження, тобто літературою XIX в. Нариси ці друкувалися в журналі «Исторический вестник», а потім 1884 року вийшли окремою книжкою. Текст книжки і журнальних статей не тотожний. В окреме видання не ввійшли деякі з друкованих начерків (наприклад, розділ про Свиницького: «Исторический вестник». - 1882. - IX). Друга велика робота - це рецензія на працю Петрова проф. M. П. Дашкевича (1852-1908). Книга Петрова викликала деяке невдоволення серед українських кіл: Петров уважав українську літературу за провінціяльний відгомін літератури російської, добачаючи в ній безладну мішанину скороминущих смаків та мистецьких течій, а тому й ділив її на ряд епох відповідно до літератури російської. В українській науці працю Дашкевича ставлять звичайно вище від праці Петрова. Заслугою Дашкевича вважають те, що він підкреслює вплив польської літератури та місцеві українські літературні традиції. Корисна вона і з огляду на велике багатство бібліографічного матеріялу.

Пізніше закінчив свою працю професор Львівського університету Ом. Огоновський (1833-1894), шеститомну «Історію літератури руської», що виходила з 1887 по 1894 р. Франко невисоко цінив Огоновського як історика літератури, і справді, його історія - то збірка довідкового матеріялу, і шукати там якихось узагальнень годі. У своїх оцінках Огоновський цілковито залежить від авторів, що подавали йому ті або інші матеріяли, і рідко коли підноситься до критичної їх оцінки. Таке, приміром, його ставлення до Марка Вовчка, що зложилося під впливом сторонничих інформацій.

Пізніше (1909-1910) з’явилися праці Б. Лепкого та І. Франка. Одночасно з ними вийшла «Історія українського письменства» С. О. Єфремова, що витримала чотири видання: 1911, 1912, 1917 та 1923 р. Ця книга притягла велику увагу і викликала багато рецензій. Найбільшою розміром і найгострішою тоном серед тих оцінок була стаття Вол. Дорошенка (ЛНВ*. - 1911. - Кн. XXII). Характеризуючи трактування української літератури у Єфремова, Дорошенко вказує на три чинники, що його зумовили: 1) загальний світогляд автора; 2) його погляди на історію літератури та її завдання; 3) ті звички, які виробилися у нього як у літературного критика і які він уніс і до своєї історії.

Перше. Загальним своїм світоглядом С. Єфремов, на думку Дорошенка, наближається до так званої російської суб’єктивістичної школи в соціології, найвидатнішим представником якої був М. К. Михайловський. «Суб’єктивісти, як відомо, недооцінюють матеріяльного, зокрема соціяльно-економічного, чинника в житті людства. З’явища літературні трактуються у них самі по собі, незалежно від тих життєвих обставин, що їх викликали. Замість історії літературного розвитку дається просто характеристика літературних творів, перейнята публіцистичним духом».

* «Літературно-науковий вісник». - Ред.

Друге. Погляд на українську літературу як на визвольну й демократичну веде до того, що поле досліду в Єфремова звужується. Цілий ряд імен і літературних фактів (патріотичні оди початку XIX в., писання Ол. Корсуна тощо) лишаються поза розглядом.

Цьому закидові Дорошенка не можна відмовити в слушності, що ж до його зауваг про оціночно-критичний і публіцистичний характер праці Єфремова, то: а) публіцистичного ухилу тоді саме й сподівалися від начерку українського письменства, сподівалися ударно-популярної книги; і б) ухил у критичні оцінки випливав сам собою з відсутносте наукових розробок. Ухил цей властивий багатьом навіть новішим оглядам.

Позитивною рисою книги Єфремова є, на думку Дорошенка, її прекрасний, живий, талановитий виклад. Додамо: не тільки виклад. Книга Єфремова має велику цінність як підсумок многолітньої критичної та історико-літературної роботи. Вона дала канон українського письменства, установила список авторів і творів, належних до історико-літературного розгляду, приділила кожному явищу певне місце в історично-літературному процесі. Цей канон тільки помалу переробляється тепер залежно від нових матеріялів та нових поглядів на історично-літературні явища. На критику Дорошенка Єфремов відповідає двома фейлетонами, що ввійшли до книги «За рік 1912» (с. 70-90).

Всі нові історичні огляди українського письменства орієнтуються на соціологічний метод, хоч ніде не йдуть далі зовнішнього застосування літературних фактів до накиданої в загальних рисах схеми соціяльно-економічного розвитку громадянства. Першим з оглядів вийшов «Підручник історії української літератури» О. Дорошкевича (Київ, 1924 та 1927). Огляд нового письменства - від Котляревського до 1917 р. - займає коло двох третин книги. Найцікавіші сторінки присвячено аналізі ранньої української прози. Доба Котляревського викладена занадто конспективно. Останні 70-80 сторінок - це критичний огляд найновіших явищ літературних. У другому виданні є короткий, але уважно складений бібліографічний покажчик головної літератури з окремих питань. Книжка В. Коряка «Нарис історії української літератури» ще не закінчена. Вийшов 1-й випуск (Харків, 1925), що доводить нову літературу до Шевченка включно. Соціологічна аналіза Коряка часом поверхова та спрощена: автор бере літературний твір (наприклад, «Наталю» М. Макаровського) і на його підставі дає соціяльну та економічну характеристику доби. Літературний матеріял набуває значення лише ілюстрації даних формул соціолога. Оцінку робіт Дорошкевича й Коряка дано в рецензії К. Копержинського («Україна». - 1926. - Кн. II-III. - С. 209-218). Найновіший із оглядів - харківського історика літератури А. Шамрая. Призначений він для широкого споживача, містить ряд цікавих історично-літературних спостережень та характеристик. На жаль, не можна цілковито покладатися на його фактичну сторону. З рецензій заслуговує уваги рецензія М. Марковського («Україна». - 1927. - Kh.IV).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.