Українська література - статті та реферати

Патріотичне звучання драматичної поеми Лесі Українки «Бояриня». Образи Оксани і Степана. Відгуки критики про твір

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Проблеми відповідальності за долю Батьківщини та національної самосвідомості порушуються у драматичній поемі «Бояриня». За жанром це історична, філософська, ліро-епічна драматична поема. «Бояриня» побудована на матеріалі української історії - XVII століття доби Руїни і гетьмана Дорошенка, який вів боротьбу за визволення українського народу з-під гніту російського царату та хотів об'єднати Україну. Зрозуміло, що публікування твору, у якому художньо відтворені суспільно-національні взаємини України і Росії, не дозволялося радянською цензурою. «Бояриня», написана 1910 р. у Єгипті, прийшла до українського читача лиш недавно.

Головна героїня драми виховувалась у козацькій сім'ї, де нормою були державницькі настрої. Покохавши доброго і щирого боярина Степана та одружившись з ним, вона опинилась у Москві (батько Степана присягнув московському цареві і переїхав до Москви). Її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її і рідну Україну. Та сподівання Оксани облітають невдовзі, як вишневий цвіт. Вона серцем і розумом відчула себе у рабській неволі. Вона побачила, як принижує свою гідність її чоловік, щоб догодити цареві і московським звичаям, як мати Степанова згинається під тягарем чужого побуту, розгублюючи рештки людської самоповаги. У Москві Оксана («хохлушка», «черкешенка», «чужачка») почувається дуже погано, вона не може звикнути до тутешніх суспільно-політичних умов.

До відчаю доводить Оксану те, що ця відстала, реакційна країна диктує волю її Вітчизні. Гість-козак розповідає про гніт і здирництво царських посіпак, тяжке становище народу в Україні.:

Коли Степан сповіщає, що тепер, можливо, цар дозволить їм відвідати батьків, бо «вже тепер на Україні утихомирилися», Оксана обурюється.

Туга за Україною і за людянішим українським життям, усвідомлення колоніального стану України, спостереження за запопадливістю і рабським приниженням чоловіка приводять її до розпачу. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані «озиватись» до брата Івана. З вуст Оксани зривається гірке зізнання: «Я гину, в'яну, жити так не можу!». Степан погоджується з Оксаною у тому, що обох їх доля «скарала тяжко» чужиною, обох здушила «змора», але не вистачило у них сили перемоги цей чужинецький тягар.

Важко хвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки у дитинстві іржавої шаблі, каже-Степанові: «Отак і ми з тобою зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... Обоє ржаві». Ці слова промовисто виражають ідейний задум .

Степан - відірвана від національної духовності особа. Він втратив свою духовну ментальність, будучи прислужником, Степан виявляє боягузтво за своє життя перед Москвою і зумисне пориває зв'язки з посланцями з України. Хоча в минулому Степан був добрим козаком. Життя Степана зводиться до виконання псиної ролі. Він знецінив національну гідність, здатність протистояти всьому псі її і іншому - і в цьому трагізм цього образу.

Оксана кохає Степана, вірить в те, що він оберігає й оберігатиме її рідну Україну. Але, переїхавши до Москви, вона побачила, що Степан перетворився на звичайного раба Москви. Їй прикро, що Степан не хоче покинути Москву й повернутися в Україну. Поступово Оксана стає чужою не тільки в Москві, айв Україні. Втомившись від невизначеності, бездуховності, у тузі за рідним краєм, Оксана помирає.

Поема не втратила актуальності і в наш час. Зараз, коли йде розбудова вільної Української держави, відроджуються її самобутня культура, мова, мораль, традиції.