Українська література - статті та реферати

Таня Малярчук - «екзальтована казкарка»

Т. Малярчук народилася у 1983 р. в Івано-Франківську. Закінчила Прикарпатський університет імені В. Стефаника. Мешкає в Києві, працює журналістом. Авторка прозових книжок «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» (2005), «Як я стала святою» (2006), «Згори вниз» (2006), «Говорити» (2007).

Про творчість Т. Малярчук ще до виходу її дебютного роману, а також згодом відзивались позитивно критики: К. Москалець стверджував, що її проза дає суцільну насолоду від письма; Б. Матіяш заявила, що «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи», який складається з двох невеликих за обсягом текстів, «личить називати тотальним романом, потребу в якому проголосив іще Габріель Гарсіа Маркес». К. Москалець кваліфікує «Троянду Адольфо» як святкову пародію на родинні саги, зараховуючи її до сюрреалізму, а «Ендшпіль для Лізи» - як банальну любовну історію (а я люблю жонатого), що перетворюється на високу драму. Причетність тотального роману Т Малярчук до магічного реалізму Б. Матіяш обґрунтовує тим, що центральними в обох текстах є дискурси любові, сексуальності і влади. Олена Северин зосереджується на грі, яку авторка закодовує, переплутуючи назви своєї книжки, що нагадує ребус. На її думку, перша повість «Троянда Адольфо» - майже народна дума про нерозділені почуття молодої дівчини Варвари (Барбари) до набагато старшої за неї жінки-напівбогині. Саме за ці свої почуття Варвара засилає саму себе до Сибіру, де згадує історію власної родини - Грубої, Великої і Малої Марій, з яких одна закохалася в чоловіка іншої. Ця родинна історія подається як історія ненависті й несправедливості. Наступна повість «Ендшпіль для Лізи», хоча й присвячена історії нещасливого кохання головної героїні, для якої гра скінчилася, є водночас і родинною сагою, точніше, мінус-сагою, в якій домінують ненависть і нерозуміння, а не любов.

Т. Малярчук увійшла до літератури завдяки складній темі забороненої, нещасливої любові, читаючи про яку, ми впізнаємо усі любовні симптоми і кажемо: «Так, це любов». Вона пише безсумнівно якісну прозу, у центрі якої знаходиться тема забороненої, нещасливої любові. Заборонена любов (колись це була любов між нерівнею або до одруженого чоловіка, тепер - ще й гомосексуальна), як відомо, перетворюється на суцільну муку, табу, гріх. З цим гріхом жили Анна Каретна, Емма Боварі й Альфредо зі славетної опери Дж. Верді «Травіата». Однак Т Малярчук порушує проблему не тільки подружньої зради, а й проблему одностатевої любові. Цим вона намагається сказати, що гріховної любові в принципі не існує, що будь-яка любов - дар Божий, хоча насправді Божий дар передбачає продовження роду. Варвара з повісті «Троянда Адольфо» успадкувала всі любові свого роду. Більше того - вона народилася від Ядзиного сина й доньки Васюти, а в житті самих Ядзі й Васюти були самі лише жінки. Можливо, цим Т Малярчук, як колись Л. Толстой, прозирає далеко вперед: не тільки шлюб, а й традиційна двостатева родина невдовзі виявляться не такими священними, як це тепер уявляється. Зрозуміло, сексуальна революція вимагала легалізації розлучень, а легалізація гомосексуальної любові, безперечно, призведе до появи гомосексуальних родин.

У другій повісті «Ендшпіль для Лізи» авторка вже не ставить питання любові так радикально, як у першій, хоча у ній з’являється жінка, старша за Лізу на 30 років, яку звати Розою і яку Ліза любить. Ця повість менш екзальтована порівняно з першою, вона також традиційніша. Здається, що це - автобіографічний твір. Цього факту не змінює навіть та обставина, що оповідь ведеться від третьої особи, головної героїні Лізи, яка закохалася в одруженого чоловіка. Тут чимало дигресій - ліричних відступів: про голубий комбінезон, що ним тішилася Ліза в дитинстві, про дитячий садок, друга Мар’яна й виховательку, котра нагадувала маму маленького гіпопотамчика; про батька, в житті якого були коханки, але він лишився у сім’ї (до речі, Ліза за це його зневажає); про заздрість і любов до старшої сестри Інни з боку молодшої Лізи; маму, якій болить дорослішання меншої доньки. Лізу з її забороненим коханням ніхто в родині не розуміє: ані мама, ані тато, ані сестра.

Т. Малярчук виявила себе не тільки як «екзальтована казкарка» (М. Бриних), а й як цілком вправна письменниця-реалістка, зокрема, зображуючи сцену жорстокої розправи родичів над Лізою, з якої брутально вибивають любов у тісній кухні: «Я не маю права когось любити. Діти понад страждання. Страждання понад усе». Такою ж безуспішною виявляється й апеляція Лізи до полігамії: «Невже двох жінок забагато на одне життя? Невже тільки перша має право з тобою зістарітись?». Най- кардинальнішим, проте, є питання: «Синці минуть, і любов мине, але що робити із зараз і завтра?». Ліза, людина без властивостей (безперечна ремінісценція з австрійського письменника Роберта Музіля, автора роману «Людина без властивостей»), наважується на самогубство. Проте, охоплена дитячими спогадами про хворобу, видивом чоловіка, якому відрізало січкарнею руку, героїня переживає кризову ніч і залишається жити, на відміну від Вертера чи Анни Каретної. Отже, у повісті Т Малярчук маємо справу з драмою, а не трагедією, зворушливою і правдивою розповіддю про заборонену любов, про самотність і терпіння, про відчуття нещасності й покинутості, про неможливість співчуття й розуміння.

До книги страхів «Згори вниз» увійшли одноіменна повість і оповідання, вже в назвах яких витримується принцип бінарності: «Чоловік і його собака», «Цвєтка і її я», «Георгій і його змій» тощо. Центральною є повість «Згори вниз», яку можна трактувати як продовження повісті «Ендшпіль для Лізи». Адже героїня втікає у високогірне карпатське село Дземброню, щоб позбутися своїх страхів і навчитися жити без забороненої любові. Вже анотація засвідчує, що ця книжка має реанімувати в українській літературі сюрреалізм. Якщо його розуміти як елемент або жанр сновидіння, то повість Т Малярчук у такому разі має співвідноситися з трьома «Снами» Т Шевченка. Однак жоден із них, ні комедія «Сон», ні «Сон - На панщині пшеницю жала», ані «Сон - Гори мої високії» із повістю Т Малярчук нічого спільного не мають. Як, до речі, не має нічого спільного між цією повістю й повістю О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала» або із «Тінями забутих предків» М. Коцюбинського. Проза Т Малярчук псевдомагічна, непоетична і непатетична. Вона стилізується під жахи, грайливо пародіюючи їх. Якщо вірити їй, свій персональний смерч, який відносить стару бабку разом із її хаткою невідомо куди, набагато симпатичніший за смерть і ті обряди, що її супроводжують. Найважливішим із усіх перевтілень, на які здатні не тільки відьми й відьмаки, а й усі люди, є, за авторкою, любов, зазвичай нещаслива, нерозділена чи заборонена. Забуваючи любов, людина впадає у летаргічний сон і виключається з життя у кращому разі на цілу зиму. У неї є всі підстави боятися любові, оскільки вона може змінити людину до невпізнаваності, наприклад, перетворити на вовка чи вовчицю.

Має рацію О. Сливинський, стверджуючи, що повість «Згори вниз» «позначена усвідомленням власної літературності», її справді «легше впіймати в герменевтичну сіть» порівняно з попередніми. Це засмучує критика і розчаровує його. Та правда і те, що в повісті «Згори вниз» Т Малярчук сягнула своєї вершини, її можна рекомендувати для читання дорослим і підліткам. Це якісне письмо, яке виходить за межі дитячо-підліткової альтернативи. Письмо, яке, за визначенням К. Москальця, «закладає норму, зразок, критерій для того, щоб в літературі було й 27-ме століття».