Українська література - статті та реферати

Таня - Тані: навіщо так боляче? - Книга Тані Малярчук «Говорити»

Книга Тані Малярчук «Говорити», що з’явилася друком у харківському видавництві «Фоліо», увійшла до десятки найкращих книг минулого року за рейтингом ВВС. І хоча перемога у цьому конкурсі дісталася Володимиру Діброву з його «Андріївським узвозом», однак і про книгу Тані Малярчук... говорять.

Сама авторка відома як оповідачка, містифікаторка і фантазерка неабияка. Мимоволі уявляєш її такою собі істотою з великою головою, в якій постійно «торохкотять» різні голоси. І кожен розповідає про щось своє. А сама авторка їм не суддя, і, здається, взагалі від теревенів втомлена.

Сама Таня Малярчук про своє нове творіння сказала так: «Це, радше, дослідження різних способів говоріння, якими б могли говорити інші люди. Мені здається, це перша книжка, в якій нема мене. Я писала не про себе і не від себе. Це все від імені інших людей і так, як я вважаю, вони могли б сказати».

Назва першого розділу «Голоси» абсолютно відповідає тому, що в ньому написано. Різні голоси говорять, говорять і говорять. І кожен має свій характер, кожен розповідає про своє, наболіле за роки життя, свої розчарування.

Можливо, у цих розповідях є й таке, що іноді «говорить» в нас самих, та ми не насмілюємось про це сказати вголос.

У другому розділі книги під назвою «Замагурка» Таня Малярчук цікаво оповідає про село, де ще її прабабуся під стіл пішки ходила. Як говорила авторка в одному з інтерв’ю: «Мама жахалася: «А що, як раптом і у селі, про яке ти так «прекрасно» написала, прочитають цю книжку. Вони ж просто спалять бабину хату!».

Але безстрашна Таня Малярчук не встояла перед спокусою правди. І нам лишається дивуватись спостережливості молодої авторки і разом з тим цікавому тогочасному світогляду мешканців Замагурки.

«Батарея Муравйова» - так називається третій і останній розділ книги «Говорити». Тут описані життя і пригоди звичайної радянської дитини. Перші зароблені гроші, друзі і навіть несподівані, ненавмисні крадіжки. Дуже навіть цікаво.

В анотації до книжки написано: «Коли голос по той бік тексту замовкне, вибачте йому і заговоріть самі». І справді, магія цієї невеличкої книжечки в тому, що до голосів, котрі «сперечаються між собою, звинувачують одне одного, кричать, психують і погрожують», хочеться прилучити і свій, може, ще досить наївний і занадто оптимістичний через невеличкий пройдений життєвий шлях... Але... так хочеться ще побути трохи наївним і вірити лише в хороше.

У другій новелі першого розділу «Голоси» під назвою «Ветеринар» звучить голос старого черствого ветеринара. Таким його зробила самотність. Здається, він ніколи нікого не любив і його також ніхто не любив, і чомусь саме йому випало тримати на руках дівчину, яку збила машина, - і бути безсилим врятувати це життя, і думати звідтоді, що, можливо, його могила буде поруч з могилою тієї дівчини. «І ми будемо говорити деколи з нею. І вона розкаже, чого йшла того вечора саме тією вулицею, чого була сама, чого одягнена була у білу сорочку, звідки мала ту велику брунатну родимку на шиї і чого я тоді не сказав їй «Не бійся».

Такими історіями Таня, кажучи словами класика, розтинає читачеві груди й серденько виймає. А іншими змушує замислитися над нашою ж деградацією. «Голова порожня. Дні ще порожніші. По телевізору показують порнуху і російські серіали, які навіть порнухою не можна назвати, бо порнуха хоч іноді збуджує... цікавість, а російські серіали мертві, бездарні, тупі... Нема куди від цієї тупизни сховатися. І я тупа. Боже, яка ж я тупа разом з цими серіалами».

Картина кризи сучасної людини, посадженої на голку наркотика псевдоінформації, дуже точна, і хоч кажуть, що телебачення в нинішньому його вигляді доживає останні десятиліття і ми стоїмо на порозі ще незнаних технологій, де глядач буде сам собі директором телеканалу, але чи здатен він буде зробити правильний вибір між нектаром знання і «шир- кою» тупих серіалів та попси? Як вирватися з лабет життя-ерзацу?

Книга Тані Малярчук, як, власне, і більшість творів сучасної української літератури, рецептів не дає.

А нам, наївним, так хочеться, щоб хтось узяв і показав вихід з тунелю - не ножем у груди, не розтрощеним черепом об асфальт.

Наймолодшу генерацію Таниних читачів, напевне, зацікавлять філософські погляди авторки (чи її «голосів») на кохання, особливо в четвертій новелі першого розділу під назвою «Родимка».

«Я переконаний, що людям не треба бути разом. Треба бути окремо. Люди, коли вони разом, тільки мучаться одне з одним. Хтось один із них, той, хто любить менше, завжди робить щось таке страшне, умисно страшне, другому, бо не може інакше. Йому кортить. Спрацьовує якийсь невідомий мені закон відсторонення, бажання розпастися на дві окремі половини. Не знаю, як сказати краще. Один з двох завжди жорстокіший, хоча, може, і не хотів би таким бути. Щось його тягне мучити іншого, підвішувати його на тоненькому мотузку за крила і питати, чи не болить».

Перебільшення чи реальний погляд на кохання? Не буває справжнього кохання без страждань. Мабуть, ця тема болюча і для самої авторки - як родимка на тілі, яку зачепиш ненавмисне. Але немає більшого болю як біль самотності, того, що вирвалося у Тараса Шевченка: «Хоч би з ким сісти хліб з’їсти...».

«У світі забагато любові, - пише Таня Малярчук у новелі «Три речі». - Цей світ рано чи пізно здохне від надміру любові». Ми розуміємо, чому вона так каже. Щоб ми їй заперечили і сказали, що у нашому світі забагато любові хіба що до чогось. Егоїстичної любові до якихось речей, але не між самими людьми.

Та, крім песимістичних теорій, у третій новелі першого розділу «LOVE ANIMALS» я дізналася дещо цікавеньке. З’ясовується в Америці навіть до котів ставляться краще, ніж у нас до людей. У квартирі можна утримувати лише чотирьох котів, а у нас живуть і по 2-3 родини (батьки, синова сім’я, доньчина сім’я). Плюс треба їх (котів, зрозуміло) регулярно водити до ветеринара, інакше звинуватять у жорстокому ставленні до тварин. Згадайте, коли ви в останнє відвідували лікарню просто так, для профілактики?

Таня Малярчук авторка чотирьох книг - непоганий творчий старт для 25-річної письменниці. Колись Ар. Тесленко назвав свою повість «Страчене життя». Голоси Тані Малярчук теж створюють симфонію життя втраченого, страченого, розміняного на дрібниці, осоружного, затруєного ворожнечею, убитого та любов’ю не викупленого у смерті.

Але ж, Боже мій, Таню, нащо так гірко, нащо так безнадійно, нащо так страшно тому твоєму P.S.? Ми ж, молоді наївні, усе сприймаємо не за сюрреалістичні штучки, а за чисту монету, і нам дуже боляче...