Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - статті та реферати
Дмитро Лазуткін: «Фантастично добре пишеться у яблуневому саду»
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Один із яскравих і найзнаніших молодих українських поетів (народився у 1978 році в Києві) - Дмитро Лазуткін є автором п’яти книжок, лауреатом поетичних премій у кількох країнах і учасником багатьох міжнародних фестивалів. Однією з причин зробити інтерв’ю саме з ним для мене стала його специфічна манера висловлювання: навіть коли цей поет говорить очевидно сумнівні чи суперечливі речі, його своєрідна бадьорість, веселість і безпосередність у поєднанні з напором і енергією ніби сприяють тому, щоб ми посміхнулися, подивилися свіжим оком на здавалося б давно вирішені нами питання та ще раз зважили свою думку. Яскрава поезія Дмитра Лазуткіна сьогодні вже знайшла чимало прихильників не лише в Україні.
- Дмитре, ти вчора повернувся з Чернівецького поетичного фестивалю «Meridian Czemowitz». Які враження? І взагалі, чи не видохся ще в Україні фестивальний рух, чи лишаються актуальними фестивалі літератури й зокрема поезії?
Дмитро Лазуткін: - Коли бачиш, що зали, у котрих лунає німецька поезія, переповнені уважними слухачами, говорити про якусь кризу фестивального руху не доводиться. І це зважаючи на те, що сучасна німецька поезія доволі герметична сама по собі. Адже, за словами Ігоря Померанцева, вона героїчно змагається з дисциплінованою німецькою граматикою. Що вже говорити про зацікавленість українськими авторами! На вечорі Юрія Андруховича, де той читав вірші двадцятирічної давнини, яблуку не було де впасти. А щодо особистих вражень, то дуже приємно було, коли після виступів на молодіжній сцені до мене підійшла дівчина і почала розповідати про те, як мої вірші з’явилися в її житті, як упливали на нього. Такі моменти неймовірні, мабуть, для кожного автора. А ще сподобалося саме місто й імпровізовані екскурсії його вулицями.
- А чому, на твою думку, в нас поки що з іноземних поезій актуально і помітно зазвучала лише російська, польська, німецькомовна та білоруська?
Д. Л.: - Все-таки багато що залежить від безпосередніх особистих контактів авторів і перекладачів. Найбільш плідний діалог відбувається передусім на прикордонних територіях. Це щодо білоруської і польської літератури. Російська на нашій території існує рівноправно вже кілька століть і безумовно має величезний вплив. Німці ж сприяють знайомству зі своїми авторами завдяки системі державних програм і сукупності приватних ініціатив. Окрім того, у нас читають англійську й американську поезію. Автори звідти приїжджають рідше. Мабуть, дорого їх запрошувати, а сподіватися на те, що це сприятиме комерційному успіху, наразі не доводиться. Поезія - не бізнес, її дія уповільнена, а в нас надто люблять моментальний ефект.
- Сьогодні багато хто з літераторів усе частіше висловлюється щодо соціальної й політичної ситуації в країні, бере участь у політичних акціях. Чи відчуваєш таку потребу?
Д. Л.: - Іноді така спокуса з’являється, але я не бажаю уподібнюватися до своїх поважних колег. Адже виникає відчуття, що у всі віки митець починає говорити про політику, коли йому немає чого сказати про кохання. Бо так чи інакше час усе розставляє на свої місця. Нинішня політична ситуація не дратує мене і не викликає у мене бажання звертати на неї увагу. Я щасливий жити та писати. А грати в чужі ігри не хочу.
- Чи хочеться тобі змінити свій поетичний стиль? Взагалі, чи ти якось раціонально скеровуєш творчі пошуки, чи все відбувається суто інтуїтивно?
Д. Л.: - Іноді я вдаюся до експериментів із формою, шукаю нові для себе способи висловлювання. Не знаю, чесно кажучи, як визначити свій поетичний стиль... Часом вірші пишуться римованими, часом перетікають у вільне висловлювання. Намагаюсь отримувати задоволення від творчості. Іноді для цього треба пережити щось, пропустити через себе. Якщо відчуття чужого болю можна вважати раціональним скеровуванням, то так, дійсно, я вдаюся до цього свідомо. Але все ж творчий процес сповнений передусім радісними переживаннями.
- Що зараз читаєш?
Д. Л.: - Зараз читаю книгу відомого тренера з боксу Михайла Михайловича Зав’ялова. Там так багато спогадів, написаних легко й цікаво, що відірватися важко! Як завжди, читаю багато віршів. Для мене хороша поезія - це найдосконаліша форма літературної творчості. Все решта - ремесло і висиджування на троні власного его. Справжні вірші - це абсолютна мова. Не в кожному тексті вона відчутна, але коли ця мить настає - решта не має особливого значення.
- Яке в тебе улюблене місце й обставини для читання і писання?
Д. Л.: - Найкраще, коли так собі якось невимушено випадає день або кілька днів самоти. Коли ніщо не відволікає, тоді слова самі знаходять мене. Раніше добре писалося, коли дівчата йшли від мене. Це було потужним емоційним імпульсом. А зараз більше заворожує, так би мовити, операторська робота пам’яті, здатність перенести через серце почуте й побачене. Фантастично добре пишеться у яблуневому саду. Особливо - у селі Пересипки Путивльського району Сумської області.
- Як поет і як спортивний ведучий ти багато мандруєш світом. Я чув і про твої поїздки в Китай, Францію, Канаду, Таїланд, на Кубу... Яка з цих мандрівок принесла найбільше літературного матеріалу?
Д. Л.: - На Кубі мене постійно щось спонукало до творчості - небо, ром, кокоси, мандаринові сади, океан, дівчата, які так танцювали сальсу і регеттон, що подих перехоплювало! Там я цілий цикл віршів написав. У Польщі колись написав значну частину книги «Солодощі для плазунів». В інших країнах нібито вражень було вдосталь, але у ліричні тексти вони не проросли. Можливо, поки що. А взагалі - завжди з радістю повертаюся в Україну. Наприклад, у Гурзуфі мені комфортніше, ніж на Французькій Рів’єрі. А Київ для мене - найкраще місто на світі. Справжній курорт. Я тут народився, і мені тут добре.
- Які твої твори останнім часом перекладалися й видавалися за кордоном? Якими мовами?
Д. Л.: - Зважаючи на те, що окрім віршів я майже нічого не пишу, видавалися саме вони. У Бразилії, в альманасі сучасної української поезії «Videria» («Лоза») у перекладі Віри Вовк. У Польщі в журналах «Akcent» і «Red» у перекладі Аннети Камінської. У міжнародному інтернет-виданні «Побоча» - польською, чеською, словацькою і, здається, сербською, на Poetry International Web - англійською.
Також з’являлися переклади на російську, білоруську і литовську. А взагалі я не так уже й ретельно те все відстежую - може, й ще щось було. Хотілося б, щоб і далекі від нас країни мали уявлення про нашу сучасну поезію, щоб і з гордих Гімалайських вершин, і з глибин Світового океану лунало молоде українське слово - чарівне і соковите.
- Хто був ініціатором цих перекладів?
Д. Л.: - Майже завжди ініціаторами були іноземні перекладачі або видання. Українські видавці і спонсори якось не вірять у поезію. На відміну від, як то кажуть, колег по творчому цеху - наприклад, Маріанна Кіяновська подарувала мою книгу кільком польським перекладачам, серед яких відомий поет Богдан Задура. Море теплих слів заслуговує і Мар’яна Савка. За великим рахунком, вони розуміють, що один-два автори в плані популяризації української літератури погоди не зроблять, принаймні, на якийсь значний проміжок часу. Треба складати уявлення про явище в цілому. До того ж, зацікавленість в українських авторах на Заході є, і на всіляких фестивалях і форумах молоді українські поети органічно можуть вписатись у процес і навіть стати відкриттям або й сенсацією. Чому б ні - вже виросло сильне покоління, без комплексів і хибних стереотипів, воно не боїться творити принципово нове і вміє це подавати.
- Чи відомо тобі щось про іноземну рецепцію Ваших творів, а також сучасної української літератури загалом?
Д. Л.: - Рецепція - це там, де ключі від готельного номера залишати треба?
- Що, на твій погляд, потрібно, аби українська література була повніше представлена за кордоном?
Д. Л.: - Необхідна цивілізована система стосунків між нашими і закордонними видавництвами. Необхідна підтримка меценатів, головне, щоб систематична. Необхідна участь у грантових програмах, але з обопільним зацікавленням. Щоб не було так - письменник, ніби доярка - викачав, скільки зміг, із тієї чи іншої європейської установи, і всі разом роблять вигляд, що то і є діалог культур.
- Дмитре, ти - поет, спортсмен, журналіст. Яка з цих іпостасей найбільше близька тобі?
Д. Л.: - Передусім, я поет. Але, вважаю, що писання не мусить перетворюватися на конвеєр - кожен текст має право на самостійне існування, незалежне від того, як до нього окремо або до процесу творчості ставиться автор. Тут мене цікавить передусім і моя особиста свобода... Що ж до визначення мене як спортсмена, то про це мабуть є сенс говорити у минулому часі. Моя спортивна історія потроху спонукала мене обрати професію спортивного журналіста. Само собою якось вийшло. Але не варто мабуть казати, що це назавжди (на відміну від поезії). Адже мені завжди подобається робити щось нове для себе.
- В одному інтерв’ю тебе назвали «справжнім мачо української поезії». Як ти можеш це прокоментувати?
Д. Л.: - Ненайгірше визначення. Мабуть, воно є відображенням моєї активної життєвої позиції. «Моя література» не завжди літературна, в ній подекуди вдосталь і справжнього життя - принаймні я залишаю за собою право не відводити очей, дивлячись в очі іншим.
- Ти - лауреат майже усіх відомих літературних конкурсів молодих письменників в Україні. Чи допомагає участь у таких змаганнях «розставити крапки над «і» в тому, хто є хто у сучасній вітчизняній літературі»?
Д. Л.: - Ну, мабуть якось і допомагає. На певному етапі. Зараз мені не так вже й потрібно чути чиюсь думку - кожен сам собі має бути найбільш суворим цензором. А своїм текстам - іноді й катом. Звичайно, літературні конкурси допомагають виявити цікавих авторів, дізнатися, хто як пише. А фестивалі - почути й побачити, хто і як виконує свої творіння. Для мене було досить принципово отримати визнання у різних конкурсах, адже перемога в одному може говорити лише про визнання у якійсь окремій тусовці. Коли ж тебе високо оцінюють зовсім різні, але достатньо авторитетні люди - це вже свідчення невипадковості успіху.
- Нещодавно у видавництві «Факт» вийшла друком твоя нова книга «Бензин». Така чоловіча назва, в якій ховається якась внутрішня агресія...
Д. Л.: - Бензин - це кров машин і механізмів - яка ж тут агресія... Взагалі-то назва метафорична і так чи інакше символізує енергію, рух, душевну роботу і спрагу до подій, відчуттів та почуттів.
- Ти - дитя свого часу, чи волів би жити в іншому часовому просторі?
Д. Л.: - Мені здається, що у будь-якому часі мені було б добре. Принаймні, маю здатність до адаптації і не намагаюся уникати складних питань. Та й, власне, такі явища, як кохання, дружба, боротьба за власну свободу - вони є позачасовими. А те, якого фасону носити костюм чи на якому виді транспорту пересуватися - не так вже й суттєво для мене.
- Робота спортивним коментатором на Першому Національному співзвучна з літературною роботою?
Д. Л.: - Ніколи, чесно кажучи, не мріяв про роботу спортивного коментатора. Але так якось само собою сталося. Навіть дивуюся - сиджу у сусідній коментаторській кабіні з Васєй Уткіним або Сергієм Савелієм. Кажуть, що нормально коментую. Віддаю перевагу видам спорту, у яких розбираюся, - єдиноборствам передусім. На олімпіаді, щоправда, закриття і відкриття також довелося коментувати мені у парі з Володимиром Тимошенком. На відкритті важкувато було - чотири години прямого ефіру. Плюс - не встигли акліматизуватися у Пекіні. Тому фізично почувалися не дуже добре. А от відкриття відпрацювали на одному диханні.
- Процес писання для тебе - задоволення, чи важка праця?
Д. Л.: - Іноді щось дається дійсно внаслідок важкої внутрішньої праці. Іноді слово потрібне шукаєш. Але від цього ж - ну коли знаходиш єдиний вірний варіант - і задоволення приходить найбільше.
- І наприкінці нашої розмови, може поділишся з читачами чимось із щойно написаного?
Д. Л.: - Ну ні, щойно написане ще почекає свого часу. А от трохи з «Бензину» - будь-ласка...
