Українська література - статті та реферати

Автор і читач як суб'єкти літературного процесу

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

У літературознавчих концепціях ХХ століття значний інтерес відводиться переосмисленню ролі автора як суб’єкта творення художнього твору. Головне питання, яке хвилює літературознавців — чи є автор джерелом смислотворення, як уважалося в традиційному літературознавстві?

Переосмислення статусу й функції автора пов’язане із т. з. «лінгвістичним переворотом» у сфері гуманітарних наук, що припав на ХХ століття. Виникла нова концепція, згідно з якою, природа людського мислення підпорядковується системі мови. Підрив віри в мовну спроможність правдиво відтворити дійсність означився підривом міметичної концепції мистецтва. Водночас похитнулася концепція автора як певного модусу влади і творця тексту.

Численні літературознавчі теорії по-різному ставлять проблемне питання про те, хто є автор, яка його роль у творенні й екзистенції твору. Підрив романтичної концепції авторитету автора як деміурга чітко простежується в європейській літературі починаючи з ХІХ століття, коли французький письменник Гюстав Флобер розвинув теорію реалізму, згідно з якою, автор є ли-ше спостерігачем певних дій героїв, але жодною мірою не може впливати на них.

Для модерністів стає аксіомою твердження про те, що автор не може вплинути на мову, а лише тією чи іншою мірою її ре-презентує. Осмислення проблеми автора в модерніському дискурсі неоднозначне. Як зазначає Марія Зубрицька: «з одного боку − виразна ідеологія вшановування суб’єктивності, а з іншого — антисуб’єктивістська децентрація суб’єкта»4. Таку, дещо парадоксальну установку модерністської літератури, згідно з якою, орієнтація на суб’єктивність мала призвести водночас до редукції суб’єктивності, не можна зрозуміти без розгляду самої проблеми суб’єкта й проблеми автора, як вона постала в літературознавстві ХХ століття.

Відкриття психоаналізом підсвідомого поставило під сумнів авторитетність позиції автора як носія вичерпності текстових значень. Автор уже не вважався носієм повного значення твору, а швидше — несвідомого в собі. Смисл, явлений у тексті, сприймається психоаналітиками не як наявний, а такий, за яким стоїть інший смисл, який автор несвідомо вносить до тексту. Водночас специфіка психоаналітичного дослідження зумовлює центрацію автора, вивчення через текст його внутрішніх імпульсів.

У дещо відмінний спосіб обмеженість ролі автора ще на початку ХХ століття обґрунтовує український науковець Олександр Потебня, вказавши на роль читача у сприйнятті смислу й неможливість адекватно передати повідомлення від автора до читача. Важливим у концепції стає розуміння епістемологічного акту як «гармонізації». Так, він вказує на те, що «під час розуміння думка того, хто говорить, не передається слухачеві; але останній, розуміючи слово, створює власну думку, яка посідає в системі, усталеній мовою місце, подібне до місця думки того, хто говорить».

Отже, розуміння швидше подібне до перекладу з однієї думки на іншу, ніж до їхнього ототожнення. Такий переклад передбачає суб’єктивність сприйняття. Читач у концепції Потебні здобуває автономність щодо інтенцій автора, стає його співтворцем і співінтерпретатором твору. Твір не тотожний авторському задуму. Концепція науковця має інтерпретативне значення й, на відміну від психоаналізу, центрована на передачі смислу повідомлення і його засвоєнні читачем.

Своєю чергою Міхаіл Бахтін уважав, що «автор — єдина активна формуюча енергія, яка подана не в психологічно конципованій свідомості, а в усталено вагомому культурному продукті, і активна реакція його подана в обумовленій нею структурі активного бачення («видения») героя як цілого, в структурі образу, ритмі його віднаходження, в інтонаційній структурі і у виборі смислових моментів».

Автор, на думку Бахтіна, володіє абсолютною «позазнаходжуваністю» («вненаходимостью»), однак момент твору поданий нам у реакції автора на нього. Аналізуючи роман Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін», він вказує на те, що автора як творця романного цілого «не можна знайти в жодній із площин мови: він перебуває в організаційному центрі перетину площин. І різні площини різною мірою віддалені від цього авторського центру».

Твір у свідомості автора народжується як діалог, є автокомунікативною дією, в якій автор водночас постає як власне автор у своїй креативній функції, і водночас як читач — у рецептивній функції. Тобто, автор прагне виважити вплив свого твору на всіх рівнях, навіть фонетичному, створюючи звукові ряди, виповнюючи їх або сугестивною, або семантичною функціями.

Концепція великого діалогу Бахтіна передбачає незаникання смислу, який будь-коли виявився в культурі, оскільки актуалізація смислів відбувається із виявленням нових нюансів. Великі твори не виникають просто так, вони є генерацією попередніх культурних акумуляцій.

Він не виключав можливості розуміння автора. Адже позаз-находжуваність розуміючого («вненаходимость понимающего») дає можливість включення твору автора в інший контекст, який для нього чужий.

У цілому для Бахтіна автор — складне ієрархічно організоване явище, яке вміщує три складові: біографічний автор — первинний автор — вторинний автор, де «біографічний автор» — це історично реальна особа, що має свою біографію й перебуває поза межами тексту, тому літературознавство, на думку науковця, повинно його вивчати.

Природа читання осмислювалася філософами й митцями впродовж усіх віків існування культури. У ХХ столітті проблема читача й читання стала об’єктом теоретико-літературних і міждисциплінарних досліджень, серед яких чільне місце посідають філософія, психологія, соціологія та лінгвістика. Феномен читання вивчали і вивчають у Німеччині — Ганс-Роберт Яусс і Вольфганг Ізер; у Франції — Ролан Барт, Поль Рікер, Цвєтан Тодоров і Жорж Пуле; в Америці — Вейн Бут, Поль де Ман, Джонатан Куллер, Джефрі Гартман, Йозеф Гіліс Міллер і Стенлі Фіш; у Росії — Міхаіл Бахтін, Юрій Лотман, Борис Мейлах; в Україні — Олександр Потебня, Іван Франко, Олександр Білецький, Кость Довгань, Григорій Сивокінь, Микола Ігнатенко, Роман Гром’як. Нещодавно з’явилася монографія Марії Зубрицької «HOMO LEGENS: читання як соціокультурний феномен», спеціально присвячена аналізу читання.

Розвиток західних теорій, пов’язаних із читачем і процесами читання, мав місце впродовж цілого періоду європейської історії, але домінантним став у кінці ХІХ століття. Початково, із виникненням соціології як науки, теорії читання набули яскравого соціологічного забарвлення. На перше місце науковці висували дослідження читацьких смаків, стратифікаційні моделі поділу читачів і проблему функціонування твору в рецептивному полі читачів різних епох.

Жвавий інтерес до природи мислення людини спричинився до низки відкриттів у цій сфері. Водночас дослідження з теорії комунікації поставили під сумнів індивідуалістичну концепцію

мислення. Народження людини супровідне із її включенням до «семіосфери» (термін Юрія Лотмана). Людина переймає основні структури суспільного мислення, нав’язані їй системою мови, яка стає для неї рідною (концепції Сепіра-Уорфа чи гіпотеза вроджених граматичних структур Ноама Хомського).

Підрив репрезентативної спроможності мови й прагнення розкрити якнайглибинніші структури особистості після відкриттів психоаналізу поставив проблему розуміння на перший план. Природа розуміння вела до критики позитивізму. Опис характеристик об’єкта, ефективний для природничих наук, зазнав краху під час пояснення природи людини. Проблема виникла в тому, що Міхаіл Бахтін досить чітко окреслив у своїй методологічній роботі «Проблема тексту у лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках»: «побачити і зрозуміти автора твору — означає побачити і зрозуміти іншу, чужу свідомість та її світ, тобто інший суб’єкт. При пояснюванні — тільки одна свідомість, при розумінні — дві свідомості, два суб’єкти».

Осмислення людини як суб’єкта зумовило пошук відповідних методів. На початку ХХ століття найбільш потужними методологіями стали феноменологія й герменевтика.

Конфлікт між авторським повідомленням і сприйняттям читача міг полягати на відповідності чи невідповідності авторського світу до реального, моральності чи неморальності вчинків героїв тощо. Принцип упізнавання вираженого у творі й ідентифікації себе з героєм твору приносив читачеві естетичне задоволення. Водночас невідоме насторожувало, а то й викликало озлоблення, як у випадку з рецепцією раннього модернізму.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.