Українська література - статті та реферати
Нові тенденції в зображенні народного життя в українській літературі 70-90-х рр. ХІХ ст.
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».
Жанрове багатство української прози у 70—90-х роках визначається активним побутуванням жанрів оповідання (цикл «Баба Параска та баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Каторжна», «Дзвоник» Бориса Грінченка, «Задля празника» Івана Франка), новели («Лови» Панаса Мирного), повісті та роману. Два останніх жанри в епоху реалізму зазнали особливого розквіту та жанрових варіацій. Так, в українській літературі означеного тридцятиліття функціонують повість соціально-побутова («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького), родинно-побутова («Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького), повість-хроніка («Старосвітські батюшки і матушки» Івана Нечуя-Левицького), ідеологічно-проблемна («Лихі люди» Панаса Мирного, «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), історична повість («Захар Беркут» Івана Франка, «Оборона Буші» Михайла Старицького).
Панас Мирний та Іван Білик виступили творцями жанру соціально-психологічного роману («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Роман проблемно-ідеологічний з'явився з-під пера Івана Нечуя-Левицького («Хмари», «Над Чорним морем») та Івана Франка («Лель і Полель»). Незважаючи на заборону опрацювання певних тем (історичної, з життя української інтелігенції), написано історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський» Івана Нечуя-Левицького.
На зміну оповіді від першої особи приходить об'єктивізована манера викладу зображуваного від третьої особи. Це розширило можливості художньої виразності прозового письма, що виявилися у широкому застосуванні описів — портретів, пейзажів, інтер'єрів. Панорамності зображуваного світу сприяли авторські відступи, характерні для великих епічних полотен другої половини XIX століття. Визначальними рисами українського письменства 70—90-х років були віра у суспільно-перетворюючу роль художньої літератури, вплив на неї національно-визвольного руху. Епічні твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка та інших створили надійний ґрунт для подальшого розквіту української художньої прози.