Українська література - статті та реферати

Літературний твір

Літературний твір — це головна складова частина літературного процесу, результат праці письменника. В творі художньо моделюються певні сторони реальної дійсності у світлі суспільно-політичних і естетичних поглядів митця, порушуються актуальні проблеми, проводяться відповідні ідеї. Твір є своєрідним, а саме художнім дослідженням життя, адже письменник завжди ставить метою віднайти певні ідейно-естетичні істини, які можна було б використати і в практичній діяльності, зокрема в плані духовного вдосконалення людини, поліпшення суспільних взаємин. Художнє узагальнення життєвих подій і явищ, на відміну від наукового, подається в конкретній образній формі. Письменник так моделює життя, щоб досліджувані явища не тільки зберігали свою неповторну індивідуальність, а й ставали ще типовішими, щоб вони виразніше, яскравіше, завершеніше втілювали найістотніші властивості. Власне, він творчо типізує реальну дійсність, вдаючись до художнього домислу і вимислу. Оскільки в зображуване автор вкладає і свої роздуми про життя, виражає особисте ставлення до нього, літературні образи відзначаються виразною емоційністю.

Зміст і форма твору є визначальною основою естетичної його цілісності. їх не можна роз'єднати, відділити одне від одного. Якщо під час аналізу це й намагаються здійснити, то тільки з пізнавальною метою, причому таке відокремлення робиться умовно, уявно, шляхом мислительних операцій. Зміст і форма як літературознавчі поняття узагальнюють у собі уявлення про внутрішню суть і зовнішній бік твору.

Зміст — це те, що лежить в основі твору, зрозуміло, відповідно подане письменником. Зміст — це те, що зображується в творі, і те, що пізнається з нього, що змушує читача задуматися над порушеними автором животрепетними питаннями дня. Отже, зміст твору об'єднує в собі тематику, ідейно-емоційні оцінки змодельованих граней дійсності та проблематику.

Форма, перебуваючи із змістом у діалектичному взаємозв'язку, є вираженням внутрішньої сутності твору. Оформленість змісту забезпечує творові конкретну визначеність, самостійність у колі аналогічних чи подібних літературних явищ. Художня форма твору є складною і багатоаспектною: вона включає в себе жанрову специфіку, композиційно-сюжетну структуру, художні узагальнення, подані в образах, мову, тобто словесні зображально-виражальні засоби.

Тема твору (буквальне значення давньогрецького терміна — те, що лежить в основі) — це ті сторони реального життя, які знайшли художнє відбиття відповідно до поглядів письменника. Предметом зображення в художніх творах можуть бути найрізноманітніші сторони життя людини і цілого народу, життя природи, тваринного й рослинного світу, об'єкти матеріальної людської культури. Усі картини, епізоди, сцени твору так чи інакше пов'язані з людиною, підпорядковані розкриттю обраної теми. Так, назва повісті Михайла Коцюбинського акумулює в собі тему марева, міражу, яка висвітлюється в кількох аспектах. У значному за обсягом творі, де порушується кілька проблем, реалізується й кілька тем, з яких одна буде основною, а інші їй підпорядковані, як, наприклад, у повісті Івана Франка «Борислав сміється». Тему ліричного твору ще називають мотивом.
Проблематика твору (від гр.— те, що кинуте вперед, тобто виділене з потоку життя) — це порушення на будь-якому життєвому матеріалі — чи реальному сучасному, чи далеко віддаленому минулому, історичному, чи навіть вигаданому, фантастичному — злободенних сучасних питань. Скажімо, Іван Карпенко-Карий у трагедії «Сава Чалий» чи Іван Франко у повісті «Захар Беркут», показуючи минуле, ставили перед сучасниками гострі, болючі питання, що роздирали українське суспільне життя наприкінці XIX ст.

Ідея твору — це основна думка про зображені в ньому життєві події, це ідейні оцінки зображеного. Ідея органічно пов'язана з темою, адже містить у собі оцінки зображених у творі людей, стосунків між ними, щось схвалює, підносить, а щось викриває, осуджує. Художня ідея як узагальнена, емоційна, образна думка лежить в основі змісту твору, взагалі об'єднує всі його компоненти. Суть ідеї насамперед залежить від того, на що автор звертає увагу, як осмислює логіку розвитку життя. Створюючи свій художній світ, письменник виділяє, підкреслює, посилює певні сторони поведінки людей, особливості їхнього внутрішнього світу.

Жанрова специфіка твору — це категорія, яка означає належність його до одного з літературних родів — епосу, лірики чи драми, а також своєрідність видової форми у межах певного роду. Жанрові ознаки кладуться в основу літературознавчої класифікації творів не випадково, бо вони мають найстійкіший, історично повторюваний характер, але це не означає, що жанр у процесі історичного розвитку не змінюється. Якраз навпаки: жанри перебувають у постійних змінах і вдосконаленнях.

Композиція — це друга важлива сторона художньої форми твору. Композиція — це зумовлена змістом побудова, розміщення і співвідношення всіх складових частин твору, порядок розгортання подій і ситуацій, це розташування персонажів у ньому. Розрізняють композицію зовнішню (зримий поділ твору на окремі частини, розділи, дії, картини, сцени, строфи) і внутрішню, тобто систему тих не видимих оку зв'язків, завдяки яким твір сприймається як завершене ціле.

Композиція набуває специфіки залежно від літературного роду і виду. Так, в епічному творі є взаємозв'язок суто епічних описів (характеристика, показ дій і вчинків персонажів, зображення зовнішності людей, пейзажі) з драматичними монологами, діалогами, полілогами. Композиція драматичного твору зумовлюється характером і гостротою конфлікту, а ліричного — розгортанням певного почуття, переживання, роздуму.

Сюжет (від франц.— предмет) — складова частина композиції епічного, драматичного та ліро-епічного твору. Сюжет — це головний ланцюг подій у житті центрального персонажа, ті конфлікти і колізії у взаєминах його з іншими персонажами, що рухають дію. За спостереженням російського письменника Костянтина Федіна, самі персонажі створюють сюжет, автор тільки фіксує логіку розвитку стосунків між ними, їхніх дій та вчинків. Сюжет може бути однолінійним («Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького), багатолінійним («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), розгалуженим («Герой нашого часу» Михайла Лєрмонтова).

Образ художній — це особлива форма естетичного освоєння дійсності, коли при узагальненні (на відміну від наукового абстрагування, що виявляється у відповідних законах, теоремах) зберігається життєва конкретність предмета — людини, події, явища, картини природи, окремої речі. Саме в образах письменник створює власний художній світ, близький до реального, але не тотожний йому. Наприклад, світ, змодельований Іваном Нечуєм-Левицьким у повісті «Кайдашева сім'я», незважаючи на те, що в ті часи у селі Семигори жили селяни з прізвищем Кайдаш, все ж є світом творчої фантазії письменника. У художньому творі всі картини мають образний характер, в ньому наявні образи-персонажі, образи-пейзажі, образи-інтер'єри, образи-символи, мікрообрази (тропи, деталі). Власне, образна система є третьою гранню художньої форми твору. Мова твору складає ще одну сторону його форми. Аналіз мови твору має проводитися в кількох аспектах: показі відмінностей між авторською мовою і мовою персонажів; з'ясуванні лексичних особливостей (наявність діалектизмів, жаргонізмів, варваризмів, вульгаризмів, архаїзмів, неологізмів, спотворених слів тощо); висвітленні функції тропів (епітетів, порівнянь, метафор, метонімія, гіпербол, літот, іронії, алегорії, оксюморонів); віднайденні поетичних фігур (інверсія, еліпсис, паралелізм, анафора, епіфора, симплока, антитеза, градація) і конкретного визначення їхньої ролі у творенні художнього образу; з'ясуванні звукових засобів зображення (асонансів, алітерацій). Вивчення мови твору передбачає висвітлення доцільності використання письменником афоризмів (суджень узагальнюючого характеру, виражених у лаконічних, відшліфованих «крилатих» виразах, парадоксів (висловів з несподіваними, ніби алогічними судженнями), каламбурів (зворотів, побудованих на грі слів).