Українська література - статті та реферати

Основи віршування

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Вірш — це одна з двох систем організації художньої мови. На відміну від прози (від лат. — вільний, прямий), яка не вимагає особливих правил організації, вірш (від гр. — стих, ряд, рядок, лат. — оберт, рядок) як поетична мовна система характеризується закономірностями впорядкування звукової форми. Для вірша властива система паралельних мовленнєвих рядів, які надають побудові фрази відчутної стрункості. Найхарактернішою особливістю вірша є ритмічність звучання його мови. На думку Олександра Квятковського, віршові форми самі собою нічого не зображають, але своїм ритмом, строфікою і римою сприяють художній виразності зображуваного: «Всякий вірш оснований на системі повторності певного конструктивного елементу, який надає мовленнєвому процесові виразності ритмічної композиції».

Віршовий ритм (від гр.— співрозмірність, стрункість, узгодженість) — це закономірне повторення певних сумірних мовних одиниць, що посилює виразність та емоційність звучання твору, сприяє його сприйманню читачем і особливо слухачем. Мав рацію давньогрецький мислитель Платон, коли стверджував: «Усе життя людське має потребу в ритмі й гармонії». Справді, людина живе у світі, де все підпорядковане ритмічним законам Космосу, отож і мова, що звучить ритмічно, має на неї сильніший вплив.

Ритмічна організація мови вірша забезпечується поділом тексту на короткі мовні відтинки (рядки), після закінчення яких, незважаючи на закінченість чи незакінченість синтаксичного речення, при читанні робиться обов'язкова пауза. Крім того, довгі рядки можуть поділятися на дві чи навіть три частини паузами (цезурами). У силабо-тонічних віршах ритмічність підсилюється рівномірним чергуванням наголошених складів з ненаголошеними. Ритмічну функцію виконують і рими, які підкреслюють закінчення віршового рядка як головної одиниці ритму. Сприяє ритмічності звучання вірша і його поділ на строфи. Як правило, час проголошення рядка (а найрозповсюдженішими є рядки, що мають по 8 — 12 складів) відповідає оптимальним особливостям його сприймання читачем чи слухачем (близько п'яти секунд). Оскільки рядок називається головною одиницею ритму, а склад — найпростішою, літературознавці оперують відповідними поняттями — первинний і вторинний ритми вірша.

Системи віршування — це історично сформовані, залежні від фонетичних особливостей національної мови способи утворення віршового ритму. Так, у давньогрецькій і римській літературах склалася метрична (від гр. — міра) система віршування, основана на правильному чергуванні довгих і коротких складів, властивих для мов греків і римлян. Але метричний вірш як теоретичне поняття включає в себе будь-який вірш, побудований на повторюванні певної групи ритмічних долей. Найвідомішими і найуживанішими розмірами античного віршування були гекзаметр (від гр. — шестимірник) — розмір із шести стоп, в яких перший довгий склад поєднувався з двома короткими (він вжитий в епопеях Гомера, «Енеїді» Вергілія), і пентаметр (від гр. — п'ятимірник) -т- розмір з п'яти стоп, коли рядок ділився посередині цезурою (два дактилі і довгий склад, після цезури знову довгий склад з наступними двома дактилями).

Пентаметр в античній поезії єднався з гекзаметром у дворядковій строфі (елегійний двовірш), причому перший рядок був оформлений гекзаметром, а другий — пентаметром.

Силабічна система віршування основана на принципі ізосилабізму (від гр.— рівний склад), тобто рівноскладовості — наявності однакової кількості складів у рядках вірша. Для підсилення ритмічності рядки поділяються цезурою на частини, здебільшого на дві, але часом і на три. Ця система розвинулася у тих літературах, які оформлені мовами, де слова мають сталий наголос, зокрема у французькій — наголос падає на останній склад, польській — на передостанній склад, чеській і словацькій — на перший склад слова. Але силабічне віршування наявне і в інших літературах, зокрема в українській, де ця система була домінуючою в XVI — XVIII ст. Українські силабічні вірші здебільшого мали по 13 складів з цезурою після сьомого складу, але нерідко писалися й 12-, 11- і 10-складники, у них рядки об'єднувалися парним римуванням, причому переважала жіноча рима. Скажімо, Касіян Сакович у «Вірші на жалосний погреб...

Сагайдачного» вживає 13-складник:

За великую собі // міл то нагороду,

Кгди з неволі визволил // кого на свободу.

До силабічного вірша зверталися і поети нового та новітнього часу — Петро Гулак-Артемовський («XXXIV ода Горація, кн.1»), Маркіян Шашкевич («Сумрак вечерній»), Амвросій Метлинський («Зрадник»), Тарас Шевченко («Думи мої, думи мої...»), Степан Руданський («Нехай гнеться лоза»).

Силабо-тонїчна система віршування ґрунтується на принципі ізометризму (від гр. — рівна міра), тобто рівномірності стоп у віршових рядках. Власне, ця система органічно поєднує рівноскладовість рядків (силабізм) з порядком розміщення наголошених складів (тонізм) у межах самих рядків. Силабо-тонічна система віршування в українській літературі почала складатися в другій половині XVIII ст. (вірші Івана Некрашевича), утверджується Іваном Котляревським («Енеїда», «Пісня князю Куракіну»), стає домінуючою в новій і новітній поезії (Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Старицький, Леся Українка, Максим Рильський, Микола Зеров, Ліна Костенко).

Розміри силабо-тонічних віршів визначаються за допомогою запозиченого з античної (метричної) системи поняття стопи (від лат. — нога, стопа — сполучення наголошеного складу з одним чи двома ненаголошеними в певній позиції, що кілька разів повторюється в рядку. Саме стопа і є внутрішньою мірою рядка, його розміром.

У силабо-тоніці склалися основні двоскладові (хорей, ямб) і трискладові (дактиль, амфібрахій, анапест) стопи. Вони відповідають аналогічним стопам, що склалися ще в античному віршуванні, відмінність між ними полягає в тому, що античному довгому складові тепер відповідає наголошений, а короткому — ненаголошений.

Хорей (від гр.— танок) — двоскладова стопа, в якій першим стоїть склад наголошений. Цей розмір вживається поетами рідше, бо початок рядка з наголошеного складу не сприяє мелодійності звучання. За кількістю стоп у рядку розрізняють 3-, 4-, 5-, 6-, 7-стопний хорей. Так, чотиристопний хорей використано в алегоричній поемі-казці Івана Франка «Лис Микита» і поемі Генрі Лонгфелло «Пісня про Гайавату». П'ятистопним хореєм написано вірш Максима Рильського «Огорнула темрява кімнату».

Білий місяць, чорним перевитий,

Хмари за вікном у небі в'ються...

Я люблю, коли є в домі діти,

І коли вони вночі сміються...

Чотиристопним хореєм написаний «Вічний революцьонер» Івана Франка: цей розмір передає бадьорі інтонації впевненості у перемозі справедливості.
Ямб (від гр.— кидач, напасник) — двоскладова стопа з наголошеним другим складом. Чотиристопним ямбом написано «Бнеїду» Івана Котляревського, початок балади Тараса Шевченка «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий...») та багато його віршів. П'ятистопний ямб використано в драмі Лесі Українки «Камінний господар», шестистопний — у вірші Івана Франка «Каменярі», в поемі Володимира Сосюри «Червона зима».

Ось одна зі строф поезії Франка «Декадент», написаної п'ятистопним ямбом:

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —

Се лиш тому, що склалось так життя,

Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля, радісне чуття.

Пірихій (від гр.— військовий танок) — допоміжна двоскладова стопа, в якій обидва склади ненаголошені. Як видно з наведеної вище схеми, перша стопа у другому й третьому рядках з Франкового вірша складається з обох ненаголошених складів. У наведеному прикладі пірйхій фігурує як допоміжна строфа, що замінює ямб. Такі рядки називають пірихованими.

Спондей — допоміжна двоскладова стопа, що з'являється у хореїчних та ямбічних віршах. У ній обидва склади стопи стоять під наголосом. У даному випадку кажуть, що в стопі з'явився понад схемний наголос. Класичним прикладом спондея є перша стопа першого рядка вірша Павла Тичини «Я утверждаюсь»:

Я єсть народ, якого

Правди сила

Ніким звойована ще не була...

В одному з віршів Михайла Ореста (псевдонім Михайла Зерова), знаходимо цікавий приклад заміни ямбічних стоп спондеєм і пірихієм:

День падає, як птах короткокрилий.

Дактиль — (від гр.— палець) — трискладова стопа з наголошеним першим складом. В українській поезії цей розмір виявляється у віршах Григорія Сковороди («Всякому городу нрав і права...»), до нього звертається Микола Устиянович («Друже сердечний, красненький соколе!»), зрештою, дактиль міцно утверджується в нашій ліриці та ліро-епосі (Михайло Старицький, Павло Грабовський, Іван Франко, Яків Щоголів).

Так, у вірші Щоголіва «Ткач» використано чотиристопний дактиль:

Бережно зняв з верстака я основу,

Людям роботу розніс і роздав;

То ж мій спочинок; теперечки знову

Берди направив, нитки наснував.

Амфібрахій (від гр.— з обох боків короткий) — трискладова стопа з наголосом на другому (середньому) складі. Цей розмір в українській поезії першим вжив Євген Гребінка («Човен», «Українська мелодія»), тоді ж використовувався поетами-романтиками Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, Михайлом Петренком, Миколою Устияновичем. Амфібрахієм написано одну з частин першого твору Тараса Шевченка — балади «Причинна» («Така її доля... О Боже мій милий!»), а згодом цей розмір стає повноправним у нашій поезії.

Ні слова про спокій.

Ні слова про втому.

Хай марші лунають бадьорі й гучні.

Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій

Вже грають-палають досвітні вогні.

[Василь Еллан.)

Анапест (від гр.— відбитий назад, обернений, зворотний до дактиля) — у силабо-тоніці трискладова стопа з наголошеним останнім складом. Цей розмір широко вживається українськими поетами в останні десятиріччя XIX ст. (Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, Володимир Самійленко).

Прикладом застосування п'ятистопного анапеста може бути поезія Лесі Українки «Ти не хтів мене взять»:

Ти не хтїв мене взять, полишив мене тут на сторожі,

Ти мені заповідав скрасити могилу твою

В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,

Ти мені заповідав носити жалобу мою

Так, як носять в легендах царівни, мовчазні хороші.


Гіркота скорботи, зумовлена непоправною втратою, передається в названому вірші і через вживання цезури після перших двох стоп у кожному рядку.

Логаеди (від гр. — слово, спів) — поетичні твори, в яких у певній послідовності вживається два розміри, тому логаедичні вірші й називають ще змішаними.

Звертання до логаедів зумовлюється художніми завданнями, зокрема прагненням до експресивності звучання мовленнєвих одиниць, до акцентування найістотнішого. Так, Іван Франко в одному з віршів поєднує чотиристопний амфібрахій у першому й третьому рядках строфи з двостопним ямбом у другому і четвертому:

Не винен я тому, що сумно співаю,

Брати мої, Що слово до слова нескладно складаю —

Простіть мені!

До логаедів у нашій поезії зверталися Леся Українка, Петро Карманський, Грицько Чупринка, Павло Тичина, Максим Рильський.

Каталектика (від гр. — усічений, неповний) — це укорочення, зменшення останньої стопи віршового рядка.

Так, у вірші Івана Франка «Земле, моя всеплодющая мати», де вжито дактилічний розмір, останні стопи укорочені у непарних рядках на один склад, а в парних — аж на два склади. Одна стопа залишається, адже у ній є наголошений склад, і можна говорити, що чотиристопний дактиль у перших трьох рядках єднається з двостопним — у четвертому, останньому рядку строфи.

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені.

Гіперкаталектика (від. гр. — понад і усічений) — це наявність у віршовому рядку зайвого ненаголошеного складу, а при анапесті — і двох ненаголошених складів. Скажімо, у вірші Максима Рильського «Проса покошено», написаному шестистопним ямбом у непарних рядках, що чергується з п'ятистопним у парних, впадають в око гіперкаталектичні рядки:

Проса покошено.

Спустіло тихе поле.

Холодні дні з високою блакиттю.

Не повернуть минулого ніколи:

Воно пройшло і вже здається миттю.

Акаталектйчні рядки (від. гр. — не усічений) — ті, які складаються з повних стоп. Так, усі рядки вірша Михайла Старицького «Зустріч» мають по три повних стопи амфібрахія:

Зірвалось вогнистеє слово,

Сплелись переможені руки...

Була в тім нервовім стисканні

Безодня і щастя, і муки.


Цезура (від. лат. — розріз, поділ) — внутрішня пауза, що ділить рядок на дві, а часом і на три частини — рівні чи й нерівні. Цезура відіграє й ритмотворчу функцію, адже надає і окремому рядку, і всьому творові виразнішого звучання, посилює його інтонаційну розмаїтість. Цезура, як правило, властива віршам з довгими рядками:

Пил і вітер у обличчя... // Десь Донець, сади,

Лисиче, То мене Вкраїна кличе // на кривавий

смертний бій.

(Володимир Сосюра.)

Клаузула (від лат. — закінчення, замкнення) — закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу. Клаузула може бути односкладовою (чоловічою), двоскладовою (жіночою), трискладовою (дактилічною) і чотирискладовою (гіпердактилічною). Співзвучні клаузули утворюють рими.

Рима (від. гр. — узгодженість, розмірність, такт) — співзвучність у закінченні рядків, яка, часто збігаючись з клаузулою, підсилює ритмічність. Значною мірою рима виразно членує мовленнєвий текст вірша на рядки, чим зримо відділяє вірш від прози. Рима виконує не тільки ритмотворчу, а й музичну функцію (завдяки повторенню співзвучних елементів у рядках). За характером звучання розрізняють рими точні й приблизні, багаті і бідні, асонансні й дисонансні. Залежно від кількості складів рими бувають чоловічі, жіночі, дактилічні й гіпердактилічні, Якщо перші три з названих за будовою рим зустрічаються часто, то гшердактилічні вживаються дуже рідко:

Човен на воді вихитується,

Козак дівчини випитується...

(Народна пісня.)

Можна навести приклад і з Шевченкової поезії:

Як була я молодою преподобницею —

Повісила фартушину над

віконницею.

Внутрішня рима — це чергування співзвучних закінчень наприкінці окремих слів у межах рядка:

У темному гаю, в зеленій діброві,

На припоні коні отаву скубуть;

Осідлані коні, вороні готові.

Куди то поїдуть? кого повезуть?

(Тарас Шевченко, «Гайдамаки».)

Римування — характер розміщення рим у вірші. Найчастіше застосовуються такі способи римування, як парне, або суміжне (аабб), перехресне (абаб), кільцеве (абба). Тут наведені способи римування, властиві чотирирядковій строфі, звісно, в інших, багаторядкових строфах буде інше розташування рим, однак названі вище способи римування зримо простежуються. Скажімо, у восьмирядковій октаві римування вкладається в схему (абабабвв), а в десяти-рядковій строфі «Енеїди» Івана Котляревського римування матиме такий вигляд: абабввгддг.

Білий вірш — це вірш, рядки якого не римуються. Відсутність рим певною мірою компенсується або однотипністю клаузул (скажімо, чоловічі чи дактилічні закінчення рядків). Розвиток білого вірша пов'язаний з прагненням звільнитися від певної однотонності звучання римованих рядків, наблизитися до живого, природного мовлення. Не випадково білий вірш став інтенсивно використовуватися у віршованих драмах та драматичних поемах (Уїльям Шекспір, Йоганн Вольфганг Ґете, Фрідріх Шіллер, Олександр Пушкін, Михайло Старицький, Леся Українка, Олександр Олесь, Іван Кочерга, Андрій Малишко).

Ось, наприклад, монолог ув'язненого Степана Братковського — героя драматичної поеми Старицького «Остання ніч»:

Обрехи й лжа! Не бунтарі ми, ні,

А вірні лиш сини свого народу!

Напасник — ти, наш вороже лихий!

Ти ґвалтом край осуджуєш в неволю

І нападом катуєш рідний люд,

Ламаючи і право наше й волю...

Строфа (від. гр. — обертання, поворот, зміна) — група віршових рядків, об'єднаних не тільки змістом, а й певним римуванням та інтонацією, причому таке сполучення рядків і далі має повторюватися у творі. Здебільшого строфа відповідає синтаксичній одиниці мови — реченню чи сукупності речень й за аналогією може бути зіставлена з абзацом у прозовій системі художньої мови.

У процесі історичного розвитку вірша склалося чимало видів строф. До простих строф належать дво-, три-, чотирирядкові.

Двовірш характеризується суміжним римувангіям рядків, і така простота у його будові здавна приваблювала поетів. Цю строфу знаходимо в античній поезії, широко використовували її автори силабічних віршів, але нею не нехтують і наші сучасники:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(Василь Симоненко.)

Терцет (від італ. — третій) — тривірш, в якому всі рядки можуть об'єднуватися однією римою (ааа), хоч бувають і такі різновиди, коли два парні рядки можуть чергуватися з рядком, що в цій строфі не римується, але має співзвучність з рядками у наступній строфі.

Горить понад зорями місяць, як жар,

Летять полонинами тіні від хмар,

І млою вкривається заспаний яр.

(Осип Маковей.)

Катрен (від лат. — чотири) — чотирирядкова строфа, в якій застосовуються всі способи римування. Є думки, що катрен народився після поділу давнього двовірша на частини. Це одна з найпоширеніших строф у європейському віршуванні, тим більше, що катрен може об'єднувати рядки, які у творі не римуються.

П'ятистоповий ямб, мов з міді литий,

Два з чотирьох, два з трьох рядків куплети,

Пов'язані в дзвінкі рифмові сплети, —

Лиш те ім'ям сонета слід хрестити.

(Іван Франко.)

П'ятивірш — п'ятирядкова строфа на дві рими, одна з яких об'єднує три рядки, а друга — два:

Мовчать квітки і день квітневий,

Дерева моляться без слів,

І спів пташиний занімів,

А вітер теплий, полудневий

Шепоче щось крізь сон рожевий.

(Олександр Олесь.)

Секстет (від лат. — шостий) — шестирядкова строфа, в якій римування може бути довільним. Різновидом секстету є секстина, в якій перші чотири рядки римуються перехресно, а п'ятий і шостий — парно. Ось приклад секстини:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

(Максим Рильський.)

Септима (від. лат. — сьома) — семирядкова строфа на три рими. До неї в українській поезії зверталися Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Леонід Мосендз. Ось зразок септими з вірша Куліша:

Ще любо дивляться на мене карі очі,

І біла рученька в моїй руці тремтить,

І од речей моїх серед німої ночі

Дівоче серденько і мріє, і болить.

Дівчино-горлице! шкода твого кохання,

Шкода ночей без сну, зітхання, сумування:

Живу я розумом, а серце тихо спить.

Октет (від лат. — вісім) — це загальна назва восьми-рядкової строфи, в якій рядки можуть римуватися довільно.

Октава — один з видів восьмивірша, у ній маємо таку схему римування: абабабвв. Вимагається також, щоб у перших шести рядках одна рима була жіночою, а друга — чоловічою. Ця строфа в добу Ренесансу активно культивувалася в італійській поезії (Торквато Тассо, Лудовіко Аріосто), пізніше її використовує романтик Джордж Гордон Байрон, а німецький геніальний поет Йоганн Вольфганг Ґете називає октаву «королевою строф». В українську поезію октаву запровадив Пантелеймон Куліш, нею писали Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Микола Вороний, Микола Бажан. Наводимо зразок октави з поеми Юрія Клена «Прокляті роки»:

Якась смутна і невесела осінь

Зійшла, мов помаранча золота,

Над Києвом, і олив'яні оси Дзижчали і співали з-за моста,

Де вітер заплітав березам коси

І цілував в розтулені уста (О спогади терпкі і непотрібні

Про ті роки жорстокі і безхлібні!).

Тріолет (від італ. — троє) — це восьмивірш, в якому перший рядок повторюється ще двічі, а другий рядок — ще раз. Загалом тріолет є вишуканою, граціозною строфою, в якій «грають» тільки дві рими; схема римування така: абааабаб.

І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною!

І нетямущому мені

Втроїли серце гризотою

Ті ангельські слова твої...

І ти лукавила зо мною!..

(Іван Франко.)

Нона (від лат. — дев'ята) — дев'ятивірш з потрійною римою, яка єднає третій, шостий і дев'ятий рядки. Характерною особливістю нони є хореїчний розмір. До де-в'ятивірша звертався Іван Франко у циклі «До Бразилії», Олександр Олесь поєднував дев'ятирядкову строфу з десятирядковою у вірші «Ой чого ти, тополенько...».

Децима (від лат. — десята) — десятирядкова строфа, яка в російській класицистичній поезії XVIII ст. використовувалася в урочистих одах. Сміливо перенесена Іваном Котляревським в травестійно-бурлескну поему, а згодом застосовувалася й іншими авторами українських бурлескних творів у перші десятиріччя XIX ст.

Онєгінська строфа (назва утворена від назви пушкінського віршованого роману «Євгеній Онєгін», де вона була вперше використана) складається з 14 рядків, написаних чотиристопним ямбом. її схема римування така: абабввггдеедєє. В українській поезії цю строфу майстерно використав Максим Рильський у вірші, присвяченому пам'яті автора «Євгенія Онєгіна» («Пушкінський дім в Одесі»). Звичайно, й українську версію пушкінського роману Рильський створив саме цією строфою. Олександр Гаврилюк, зачарований онегінською строфою, написав нею поему «Львів».

Терцина (від лат. — третя) хоч і є трирядковою строфою, проте для її розуміння потрібно взяти кілька таких строфічних побудов, бо ці строфи у творі поєднані внутрішнім зв'язком. У терцині, вперше вжитій Данте у «Божественній комедії», перший рядок римується з третім. Але другий рядок терцини римується з першим і третім рядками другої строфи, і так оцей своєрідний «ланцюг» буде тягнутися через весь твір, який має завершитися одним рядком. Так написано Франком пролог до поеми «Мойсей». Вимагається, щоб терцина складалася з рядків п'ятистопного ямба.

Коломийковий вірш — це уснопоетичний, народний чотирнадцятискладник. Його назва пішла від поширеного в західноукраїнських землях жанру гумористичної коломийки, проте такий вірш вживався й в інших фольклорних жанрах. Цей розмір збагатив і літературну поезію: ним Котляревський писав пісні до «Наталки Полтавки», його широко використовували романтики Левко Боровиковський, Віктор Забіла, удосконалив Тарас Шевченко.

Щоб відчути особливість коломийкового вірша, зіставимо фольклорну дворядкову строфу з літературним опрацюванням народнопісенного розміру.

Народнопісенна строфа скріплена парним римуванням, крім того, її ритмічність зміцнюється поділом рядка на частини:

    Одна гора | високая,

    ]| а другая низька, Одна мила | далекая,

    || а другая близька.

Як бачимо, силабічні групи рядка — (4 + 4) + 6 — виразно відчуваються (кожна з них становить групу слів чи окреме слово) і сприяють ритмічності рядка. Певна річ, ритмічний лад пісенного рядка відтінюється й співом.

У поезіях Шевченка коломийковий розмір дещо змінюється, адже його твори насамперед призначаються для читання чи декламування. У цьому переконує й те, що коломийковий вірш вживається великим поетом не тільки в пісенних жанрах («Тече вода в синє море...», «Нащо мені чорні брови...»), а й у баладах («Тополя»), поемах («Катерина», «Сон», «Кавказ») тощо. Інакше кажучи, коломийковий вірш у Шевченка наснажується розмовними інтонаціями. Шевченків народнопісенний вірш не нагадує фольклорного ще й тим, що уснопоетична коломийкова дворядкова строфа розпалася на чотири піввірші, тому римуються тільки парні рядки:

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли пановати.

У вірші «Іван Підкова», звідки взято процитовані рядки, народнопісенна коломийкова дворядкова строфа під пером Шевченка зруйнувалася, твір не має поділу на строфи, отже, набув астрофічної віршової форми.

Тонічний (від гр.— наголос) вірш — це літературний вірш, головною особливістю якого є наявність у рядках однакової кількості наголошених складів, які можуть розміщуватися довільно. Хоч у таких віршах зник лад, порядок у розташуванні наголошених і ненаголошених складів, як це маємо у силабо-тоніці, де є хореї, ямби, дактилі тощо, проте ритмічність у тонічних віршах досягається рівномірністю однакової кількості тонів (наголосів) у рядках.

Соняшники горять...

Сама, як струна.

Метеликів дуети...

А на лапках мед.

(Павло Тичина, «У соборі».)

У наведеному вище двоударному тонічному вірші в кожному рядку по два наголоси (до уваги беруться тільки повнозначні слова), але розміщені вони довільно: у першому рядку — на 1 і 6 складах; у другому — на 2 і 5; у третьому — на 2 і 6; у четвертому — на 3 і б складах.

Верлібр (від франц. — вільний вірш) — це вірш, ритмічність якого основана на синтаксичній завершеності рядків, причому довжина їх може бути різною. Отже, у верлібрі не береться до уваги кількість наголошених складів у рядку чи порядок їхнього розташування. Як правило, вільний вірш не поділяється на строфи.

Ритмічність верлібра підсилюється роллю поетичних фігур — особливо паралелізмів чи антитез.

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнії, думка чесная,

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

(Іван Франко.)

Верлібр у, так би мовити, чистому вигляді з'явився у творчості американського поета Уолта Уїтмена (збірка «Листя трави»).

На думку дослідників, верлібр характеризується насамперед неперіодичними повтореннями різних компонентів — складів, стоп, наголосів, слів, груп слів, фрази. Ритмічність вільного вірша може підкреслюватися й римою (такий верлібр — римований вільний вірш) наявний у поезії різних народів, однак можна побачити й багато творів цього типу, де рядки не римуються.

Відомо, що чимало українських фольклорних жанрів (думи, похоронні голосіння, обрядові примовляння) оформлені вільним віршем:

Поклоняється бідний невольник

Із землі турецької, із віри бусурменської

У города християнськії — до отця, до матусі,

Що не можеть він їм поклонитися, —

Тілько поклоняється голубоньком сивеньким...

(Дума «Плач невольника».)

Поява верлібра в українській поезії пов'язана з перекладом Іваном Франком вірша Ґете «Прометей» (1874). Йому належать й оригінальні твори цього типу («Мамо-природо!», цикл «Вольні вірші»). Вільні вірші складали Леся Українка («Уривки з листа», «Зоря поезії»), Мнхайль Семенко («Кондуктор», «Місто»), Павло Тичина («Золотий гомін», «Плуг», «Надходить літо»), Василь Еллан («Весняні вибрики», «Маніфестація»), Володимир Сосюра («Робфаківка», «День міста»). Цікаво, що навіть Максим Рильський, прихильник класичного віршування, писав верлібри («Прочитавши Містралеві спогади», «Папуга», «Правнукові»). У 30 — 50-х роках верлібр в українській поезії занепав, і тільки з початку 60-х років починається його відродження («Перша борозна», «Травнева ніч» Михайла Клименка, «Себелюбцю» Ліни Костенко, «Дерева» Миколи Вінграновського, «Соняшник» Івана Драча, «Він писав «Кавказ» серед темної ночі» Андрія Малишка, «Білий вірш на сірому» Бориса Олійника) Однак трапляються й твори псев-дозерлібризму, коли за наборами сумнівних фраз не відчувається ніякого смислу.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.