Українська література - статті та реферати

Жанр спогадів у контексті сучасного епістолярного стилю української мови

Зубець Н. О. к. філол. н., доцент Запорізький національний університет

З-поміж лінгвістичних проблем, до яких існує неослабний інтерес, значне місце посідають питання функційних стилів сучасної української мови, котрі постійно розвиваються, видозмінюються, доповнюють один одного та навіть протиставляються. Системне наукове вивчення окремих із них, розпочате в 70-х роках минулого століття Д. Баранником, П. Дудиком, А. Коваль, М. Пилинським, В. Русанівським, поповнилося сучасними фундаментальними розробками С. Бибик, С. Ермоленко, Г. Онуфрієнко, Т. Радзієвської та ін. Проте й досі немає загальноприйнятої класифікації, продовжуються суперечки щодо окремих стилів та їхніх різновидів. Найчастіше вони торкаються публіцистичного, ораторського, конфесійного та епістолярного стилів.

Об’єктом нашої розвідки є останній із названих - стиль міжособистісних стосунків, виокремлений головно через те, що зв’язки між людьми бувають офіційні та неофіційні. На думку окремих учених, епістолярне мовлення, що характеризується взаємодією стилістично різноманітних елементів, слід віднести до міжстильових жанрів. У різний час епістолярний стиль (ЕС) пов’язували з розмовним, публіцистичним. Проте кількасотлітня історія українського епістолярію, починаючи з повчань, літописів, послань часів Київської Русі, що мали синкретичний характер, функційна спрямованість пізніших

епістолярних текстів (найперше - листів (лат. epistola), а ще мемуарів, щоденників), їхня виразна апелятивна функція, яка полягає у звертанні до адресата з бажанням увести його в коло певних подій, поінформувати про щось, викликати почуття, співзвучні з емоціями автора, зумовили введення епістолярного стилю до традиційної класифікації стилів високорозвиненої української мови.

Складні умови розвитку призвели до того, що аж до початку ХХ ст. літературний варіант нашої мови розвивався переважно в художньому стилі, частково - в публіцистичному та науковому. Існує авторитетна думка про закладання основ жанрів двох останніх стилів української мови в надрах ЕС [1, с. 161]. Міжособистісне спілкування передової української інтелігенції рідною мовою часто відбувалося саме в листах, що оприявлює складні процеси становлення нової української літературної мови.

Важливі теоретичні аспекти епістолярного дискурсу висвітлені у працях сучасних українських дослідників С. Богдан, В. Ґрещука, С. Ігнатьєвої, К. Ленець, Л. Марчук, М. Сірого, С. Шабат-Савки, у кандидатських дисертаціях Н. Павлик і А. Найруліна. Персоналізований підхід у вивченні ЕС (на прикладі конкретних текстів або авторів) здійснили Т. Космеда, Л. Мацько, М. Степаненко, В. Чумак, С. Шелех, Я. Януш та ін. Нормативно-стилістична характеристика лексики епістолярної спадщини письменників-класиків, культурних і громадських діячів уміщена в хрестоматії «Стиль і час» [2, с. 203-211]. Установлено, що сучасний ЕС визначають специфічні позамовні та власне мовні чинники: від усної форми він запозичив емоційність, експресивність, невимушеність ведення «розмови», деякі лексичні, фразеологічні й синтаксичні засоби; писемне ж його оформлення вимагає дотримання літературної нормативності, більш чіткої граматичної впорядкованості.

У ХХ ст. ЕС втілюється не тільки в листах (епістолярій), а й у різноманітній епістолярній творчості, яка включає в себе різні жанри: мемуари, щоденники, літературний портрет, есе тощо. Осердям кожного з них є спогади як асоціативно-ретроспективні згадки. Та існує окремий жанр спогадів - письмових свідчень автора (на відміну від власне мемуарів, ним може бути не обов’язково видатна чи відома людина) про певні події, його [автора] альтернативний погляд на якісь дії, вчинки з урахуванням власної вдачі, життєвих цілей і пріоритетів.

Стан осмислення й вивчення різних епістолярних жанрів в українському мовознавстві не однаковий. Значною мірою вивчені листи окремих письменників (Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Т. Шевченка, П. Куліша, Панаса Мирного, Лесі Українки, І. Франка), драматургів-класиків (І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького); останнім часом активно просувається дослідження щоденників і щоденникових записів (Т. Шевченка, В. Винниченка, О. Довженка, В. Стуса, К. Москальця та ін.).

Посилення читацького інтересу до белетризованої літератури, побудованої на розповідях про власне життя - «літератури факту», у зв’язку з недовір’ям до історії, зростанням у ціні реальності та увагою до індивідуального, а не універсального досвіду, жанровий синкретизм умотивовують необхідність поглибленого вивчення спогадів -реконструкції автора як епістолярної мовної особистості в поточній культурній та історичній ситуації.

Багатим джерелом для мовознавчих досліджень є спогади письменників, що спонукають читача до непростих і повчальних роздумів. Розмови, діалоги, непряма мова у спогадах У. Самчука («На білому коні»), П. Панча («На калиновім мості»), Ю. Клена («Спогади про неокласиків») демонструють лексичне і граматичне багатство, гнучкий синтаксис нашої мови. Мова спогадів І. Кошелівця («Розмови в дорозі до себе»), В. Стуса («Таборові записки»), М. Руденка («Найбільше диво - життя») афористична, символічна, з розлогими метафорами та епістолярними звертаннями. Талановитими інтелектуалами з епістолярною інтригою постають Л. Костенко (роман «Записки українського самашедшого»), К. Москалець (щоденникові записи «Келія чайної троянди»). Цікавими для мовознавця можуть бути інформаційні та чуттєві спогади М. Грушевського, П. Скоропадського, Д. Багалія та ін.

Література

✵ 1. Жанри і стилі в історії української літературної мови / В. Німчук та ін. Київ : Наукова думка, 1989. 284 с.

✵ 2. Стиль і час: хрестоматія / відп. ред. М. Пилинський. Київ : Наукова думка, 1983. 249 с.