Українська література - статті та реферати

Місце Тараса Шевченка в історії та культурі України

Клєвцов В.І.

Місце Т. Шевченка в українському суспільстві та культурі особливе. Пізнання його постаті, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі — процес постійний і необхідний для об’єктивної оцінки діяльності митця, а не створення канонізованого образу чи дискредитації його генія.

У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. В той час царський уряд, проводячи політику русифікації та асиміляції щодо України, вважав, що з нею як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену. Т. Шевченко одночасно був митцем і політиком. Його «Катерину» добре знали і вивчали напам’ять жінки в українських селах.

Т. Шевченко сміливо підкреслював національну самобутність нашої культури. Це було на той час важливо, бо в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою «загальноросійської» літератури або літературою «для хатнього вжитку».

На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише врятувати національні надбання від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю любов’ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Шевченків «Кобзар» поклав початок новому етапу в історії українського письменства. І. Франко писав: «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».

Протягом 1840—1860 pp. у центрі літературно-громадського руху стояв Т. Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності поет надавав особливого значення правдивому слову про свій народ. Він писав: «...возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово...» Для Т. Шевченка поезія стала формою національного служіння, словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.

Творчість Т. Шевченка нерозривно пов’язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети. Виходець із кріпацької сім’ї, Т. Шевченко ніколи не розривав зв’язку з народом, до кінця життя залишався йому вірним. Він з гордістю писав: «...я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу». У своїй творчості поет висвітлював почуття, думи і прагнення народу. І кожне його слово було просякнуте палкою любов’ю до скривдженого народу, сподіванням на те, що він врешті зміг би ожити, отямитися, згадати «свою славу і волю».

Дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого своєї країни, до історичних тем. Своєю літературно-художньою творчістю він повернув українському народу пам’ять його історії. Навіть наукові дослідження не мали такого впливу, як історичні поеми, драми, вірші, живописні картини Т. Шевченка. У них поет говорив про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти феодально-кріпосницького і національного гніту, показував етнічну та культурну самобутність українського народу, його невід’ємне право на вільний, суверенний державний розвиток.

Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Т. Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо «доброго царя», гнівно засуджував політику Петра І, Катерини II і свого сучасника Миколи І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» тощо. Зі шкільного курсу всім українцям відомий знаменитий «Заповіт», де поет закликає порвати всі кайдани.

Т. Шевченко був борцем за вільну людину, провісником нових і світлих «братолюбних» стосунків між людьми. Як палкий патріот України він страждав від того, що над нею російський самодержавний «Орел Чорний сторожем літає». Але Шевченкова любов до України ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів, про що свідчить його заклик: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Він особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій.

Духовна спадщина поета мала і нині має велику етноконсолідуючу силу, позитивно впливала і впливає на формування психології соборності української нації. Можна з упевненістю стверджувати, що печать Шевченкового духу лежала і лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу.