Українська література - статті та реферати

Політичні ідеї Т.Г. Шевченка

Любченко О.С., Хаханова А.В.

Проблема соціально-політичного ідеалу Т. Шевченка є актуальною і для сучасної науки. Краще розуміння політичних ідей Т. Шевченка дає змогу не лише більш глибоко зрозуміти світогляд поета, але й збагнути більш оптимальні шляхи досягнення бажаного соціально-політичного майбутнього України. У радянському шевченкознавстві традиційно наголошувалось на прихильності поета до революційних, насильницьких методів руйнування «імперії зла» та створення справедливого суспільства.

Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Його революційні погляди вперше відображені і в «Кобзарі», зокрема, в поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно засуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Революційні твори Тараса Шевченка згуртовували сили однодумців [1].

Говорячи про політичний ідеал Т.Г. Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому «праведного закону», як він неодноразово наголошував. «Праведний» закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями «правда», «воля», «справедливість». Т.Г. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як «справедливий», тому що він не відповідає людським цінностям. Дійсно, деякі російськомовні твори
Т. Шевченка позначені глибокою майстерністю, глибиною переживання та вираженим соціально-політичним контекстом. Однак саме у віршах написаних українською мовою сконцентровано його життєве кредо та політична позиція. Саме вони здійснили той вплив на розвиток українського політичного мислення, який дозволяє поета, що не написав жодної власне політичної наукової роботи, розглядати як одну з тих персоналій, після яких для політично-свідомих українців ставала неможливими позиція етнографічного замилування та обмеження політичних автономістськими вимогами. Т. Шевченко протистоїть суспільству як структурованій спільності, однак він покладає надію на те, що в майбутньому цей розкол вдасться подолати і досягти соціальної гармонії. І в цьому відношення «ідеальна спільність», якщо використовувати термін Г. Грабовича, в «широкому, чи утопічному» розумінні, як вільне, рівноправне суспільство є сенсозабезпечуючим життєвим ідеалом поета. У поєднанні ідеї непримиренної боротьби з усіма формами гноблення та ідеї милосердя й людяності проявилась мудрість Т. Шевченка, яка дала підстави його сучасникам і нащадкам назвати його Генієм. Гнів щодо гнобителів не переходив у нього в людиноненависництво — у майбутньому він знаходив місце для кожного, хто хоче жити за принципами гуманізму та ненасильства над людиною. Він чітко розумів і намагався передати своїм землякам думку про те, що без об’єднання нації, без національного солідаризму визволення України і українців ні національного, ні соціального не буде [3].

Т. Шевченко був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства — політичної організації, що виникла в кінці 1845 — на початку 1846 рр. Товариство ставило за мету національне і соціальне визволення України, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті та ін. Члени товариства відтворювали політичний ідеал, здійснення якого принесло б, насамперед, свободу Україні. Кирило-Мефодіївське братство своїми ідеями і діяльністю зміцнило традиції боротьби української інтелігенції, більшості народу за національне визволення [2].

Тож, не має ніякіх сумнівів у тому, що Тарас Шевченко — поет, який зробив для відродження і становлення сучасної української нації чи не більше за будь-якого українського політичного діяча чи теоретика політики, відродив у ній національну самоповагу та прагнення до самостійного державно-політичного існування, поставив боротьбу за відродження держави із становища мрії в стан надії, сподівання і, врешті, активної діяльності [3].

Т. Шевченко творив міф своєї України, а його нащадки — творили «міф Шевченка», без якого історична доля української нації була б інша. «Шевченко — борець за соціальне визволення», «Шевченко — борець за українську державу», «Шевченко — борець за дружбу всіх народів і слов’янських зокрема» — це міфогеми, які не протистоять одна одній, а розкривають різні сторони спадщини великого поета. Тільки їх розгляд у взаємодії та взаємодоповнення дозволяє в повній мірі зрозуміти, те, що Тарас Григорович хотів сказати, історії, світу та своїм землякам «і мертвим, і живим і не народженим» [1].

Література

1. Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Д.І. Дорошенко.— Львів : Світ, 1991. — 576 с.

2. Політологія: історія та методологія / В.П. Андрущенко, В.Г. Антоненко, Л.О. Ануфрієв та ін. ; [за ред. Ф.М. Кирилюка]. — К. : Здоров’я, 2000. — 632 с.

3. Копиленко О.Л. Політико-правові ідеї Т. Шевченкa та І. Франка в сучасній ідеологічній боротьбі / [за ред. Б.М. Бабій] ; Академія наук УРСР. — К. : Наукова думка, 1990. — 116 с.