Українська література - статті та реферати

Т.Г. Шевченко та громадівський рух в Україні у другій половині XIX ст.

Осадчий Д.К.

Громадівський рух 1840—1880-х рр. XIX ст. в Україні стає другим етапом відродження національної свідомості українців, утверджується народницька ідеологія, пробуджується інтерес до національного минулого, передусім спогади народу про колишню козацьку славу, Хмельниччину.

Національна революція середини XVII ст. існування держави Б. Хмельницького, трагедія Руїни обумовили те, що ідея соборності українських земель стала елементом суспільної свідомості українців. Визначну роль у формуванні почуття соборності й незалежності, безперечно, відіграв Т. Шевченко. Йому належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології. Ранні твори Т. Шевченка репрезентують романтичний, ідеалізований образ козацької України, у центрі якого знаходиться козацтво як головна рушійна сила нації. Саме таке бачення козацтва було інтерпретовано в образі Яреми, з повісті «Гайдамаки». Фактично Ярема своїм образом втілює все гайдамацтво як рушійну силу визволення українського народу.

Уся трагедія українського народу, як вважав Т. Шевченко, полягала не в тому, що народ був поневолений, а в тому, що він змирився з цим, схилив голову перед загарбниками, забувши про своє героїчне минуле. З позицій цього героїчного минулого поет і закликав до боротьби за волю та визволення України. Саме цей світогляд письменника і зародив основні ідеї визвольного руху. І вже на початку 1840-х pp. українським центром національно-визвольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», метою котрих було сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. Згодом у 1846 р. гурток поступово оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським братством. Практична діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства була багатогранною, вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах та інших навчальних закладах Києва.

Український рух зростав у різних містах України і поза нею. Де були більші скупчення українців, почали засновуватися так звані Громади, які гуртували у своїх рядах свідомих українців, переважно студентів. Громади провадили національно-культурну та громадсько-політичну працю в межах Російської імперії. Перша така громада виникла в Петербурзі, де було багато української інтелігенції, яка цікавилася українськими справами. До неї належали історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, поет Т. Шевченко, колишній організатор Кирило-Мефодіївського братства В. Білозерський та ін. В. Білозерський за фінансовою підтримкою українських поміщиків В. Тарновського та Г. Галагана видавав літературно-науковий журнал «Основа», що в 1861—1862 pp. і був осередком українського національного руху. Громадівці розуміли, що неосвіченість мас була значною перешкодою в становленні національної свідомості, тому їхня практична діяльність зводилася переважно до культурно-освітніх заходів. У середовищі громадівської молоді народилася ідея створення недільних шкіл, яку підтримала вся демократично налаштована українська інтелігенція. Мережа недільних шкіл — це протистояння не тільки русифікації, але й польсько-шляхетському впливу на шкільництво на Правобережжі України.

У 1863 р., як відомо, міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав i розіслав у всі українські губернії циркуляр про заборону видань наукових, релігійних та освітніх праць українською мовою, а також діяльності недільних громадських шкіл. У розвитку українського громадівського руху настала майже десятирічна перерва. Лише на початку 70-х рр. громадівський рух знову активізується. У 1873 р. з ініціативи членів Старої громади було засноване українське наукове товариство під назвою «Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства».

Кінцем громадівського руху стали 1870-ті рр., коли у Києві запрацював Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства. Члени Відділу доклали багато зусиль у розвитку духовних засад українського національного відродження і цим сприяли піднесенню національної самосвідомості українців. Здобутки в галузі українознавства мали сприяти протидії згубній колонізаторській політиці царського уряду щодо українського народу, допомагати в утвердженні в суспільстві думки, що Україна має велике історичне минуле і значні потенційні можливості для подальшої державотворчої діяльності.