Українська література - статті та реферати
Проблеми національної форми в літературі
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Н. Б. Кузікіна
Кожна національна культура має свої істотні специфічні особливості, що відрізняють її від інших національних культур. Так само і мистецтво кожного народу має яскраво виражений національний характер, своєрідні риси, які відрізняють одне національне мистецтво від іншого.
В умовах капіталізму, як вчить В. І. Ленін, кожна національна культура, поряд з панівною буржуазною, має елементи демократичної і соціалістичної культури. Національне мистецтво відповідно до цього розмежовується на два табори: демократичний і буржуазний. В класовому антагоністичному суспільстві не може бути єдиного потоку в культурі, в літературі.
Інтересам переважної більшості нації - інтересам трудящих мас - служить демократичне мистецтво. Відображаючи життя народу, художньо розв'язуючи соціальні проблеми з погляду саме цих інтересів, воно найповніше виявляє і свою національну своєрідність.
Завдання історика літератури - уважно дослідити і вивчити національну своєрідність даної літератури, з'ясувати причини появи тих або інших її особливих рис, зрозуміти характер взаємозв'язків її з іншими національними культурами. Визнаючи важливість цих завдань історії і теорії літератури, І. Франко писав: «Історик усякої національної літератури мусить відрізнити в ній національне від інтернаціонального, мусить показати, як вона засвоює собі чужий матеріал і чужі форми і що вносить свого в загальну скарбницю літературних тем і форм; мусить показати, чим були до неї літератури сусідніх народів і чим була вона для них»
В поняття національної своєрідності літератури входить і своєрідність національного змісту і національної форми.
Національний зміст творів дожовтневої літератури розкрився в розробці національної тематики і постановці проблем національної значимості. Велич кожного національного письменника обумовлювалась перш за все важливістю національних проблем, поставлених в його творах. Значення І. Франка, як одної з найвидатніших постатей в українській дожовтневій літературі, і полягало в тому, що він із проникливістю великого письменника і мислителя підняв у своїй творчості найбільш істотні національні проблеми розвитку України другої половини XIX ст. - проблеми боротьби проти самодержавства та австрійської монархії, формування робітничого класу, пролетаризації селянства і шукання ним шляхів до боротьби, зміцнення зв'язків українського і російського народів і т. ін. Національний зміст розкривається в своєрідній національній формі.
1 І. Франко, Літературно-критичні статті, К., 1950, стор. 58.
Поняття національної форми в літературі, без якого не можна розібратися в її своєрідності, включає кілька основних рис.
Основним елементом національної форми в літературі є національна мова. Звернення письменника до мови, близької і зрозумілої народові, робить його твори доступними читачеві. Якщо ж письменник пише свої твори мовою, яка незрозуміла широким масам читачів, то й самі його твори залишаються їм невідомими або стають доступними тільки в перекладах.
Національна мова - величезне національне багатство, в ній відбивається історичний досвід народу, широта і багатогранність його духовного життя, глибина і поетичність його світосприймання. Своєрідність національного характеру, історичних традицій і звичаїв народу розкривається в блискучих афоризмах, приказках і прислів'ях, в самому способі інтонаційного, мовного оформлення думки. Ось чому опанування цих багатств - важливе завдання, що стоїть перед кожним письменником. Чим більш різнобічними, багатими будуть знання письменника в галузі його рідної мови, чим з більшою сміливістю і точнішим почуттям художньої міри буде він використовувати скарби національної мови для глибокого зображення дійсності - тим більш правдивими, реалістично виразними будуть його твори.
Визначні діячі літератури завжди з великою майстерністю використовували скарби національної мови, збагачуючи її в свою чергу новими засобами вислову, розвиваючи її найкращі риси і властивості. Великий російський національний письменник О. Пушкін став основоположником російської літературної мови, - в його творах уперше розкрилися так широко і блискуче багатства російської мови, в його поезії вперше російська мова досягла такої гармонійної простоти і ясності звучання.
В творчості Т. Шевченка яскравий революційно-демократичний зміст, глибока соціальна проблематика зумовили і новаторський характер мови поета. Українська мова вперше в літературі була використана ним для вираження цілої гами почуттів - від запеклої ненависті, спрямованої проти самодержавства, до най- тонших нюансів материнської і дівочої любові.
В поезії геніального художника слова українська мова розкрила свої невичерпні багатства найрізноманітніших засобів для художнього відтворення дійсності. Після цього брехливість тверджень великодержавних шовіністів про те, що українська мова не існує, що є тільки «малоросійське наріччя», яке не дає матеріалу для «високої поезії», стала цілком очевидною.
Але сама по собі національна мова хоч і становить найважливіший елемент національної форми,, все ж не вичерпує цього питання. Літератури можуть бути написані однією мовою (американська та англійська, наприклад, користуються однією мовою - англійською), а все-таки складатимуть не одну, а дві різні національні літератури. В поняття національної форми в літературі, крім мови, входить також відображення рис національного характеру. Кожна нація має свій, властивий їй характер, який виробляється в процесі її формування і так чи інакше відбивається і в літературі. Пушкін, обстоюючи необхідність відображення національного характеру в літературі, писав: «Климат, образ правления, вера дают каждому народу особенную физиономию, которая более или менее отражается в зеркале поэзии. Есть образ мыслей и чувствований, есть тьма поверий и привычек, принадлежащих исключительно какому-нибудь народу» 1 .
В творах мистецтва, в тому числі і літературі, обов'язково повинні бути відбиті риси національного характеру персонажів, той своєрідний образ думок і відчувань, який властивий лише даній нації.
В реалістичних творах класичної літератури найяскравіше відображено риси національного характеру героїв. Мужність і талановитість українського народу в поєднанні з властивими йому гумором і ліричністю характеру широко розкриті і в поезії Шевченка, і в романах П. Мирного (образи Чіпки і Галі, Христі й Довбні), і в драмах Франка, Тобілевича, Лесі Українки. Ці ж риси - кращі риси національного характеру - поетично розкриті і в романі радянського письменника Олеся Гончара в прекрасному образі подільського колгоспника - солдата Хоми Хаєцького.
Колоритність і яскравість національного характеру - важлива умова правдивості, життєвої переконливості кращих творів літератури, в той час як невміння відбити своєрідність національного характеру неминуче веде до схематизму, безбарвності образів і творів в цілому.
Вимагаючи від письменника вірного відображення рис національного характеру, треба в той же час пам'ятати, що саме по собі поняття .національного характеру не являється абсолютно незмінним. Національний характер - явище історичне, із зміною суспільно-економічних та політичних умов життя народу, нації змінюються і деякі риси характеру її представників.
В часи національного піднесення, в епохи визвольної боротьби націй за свою соціальну і національну незалежність розвиваються, збагачуються, надзвичайно міцніють кращі риси національного характеру. Соціальне ж і національне пригнічення, що в історії окремих народів тривало сторіччями (віки турецького гноблення болгарського народу та ін.), перешкоджає розвиткові його кращих національних рис.
1 А. Пушкин, Полное собрание сочинений, т. VII, стор. 40.
Аналізуючи повість І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», І. Франко підкреслює цей негативний вплив страшного тягаря кріпацтва на розвиток народних характерів, в яких колись переважала «безпечна розгульність бесіди, смілість у своїх поступках та непосидюча діяльність», а в умовах кріпацтва з'являються риси мовчазливості, задуми: «Воля не така колиска для чоловіка, як притиск та неволя. З неї виростає чоловік простий, здоровий, а неволя - то й згорбить, скривить, навіть скалічить»1. І дійсно, гніт експлуататорського суспільства інколи калічив народні характери (образ Чіпки в романі П. Мирного), не давав можливості розкритися кращим їх рисам, а з другого боку, повна свобода гноблення і визиску до краю спотворювала, викривлювала риси національного характеру представників пануючих класів, поміщицтва та буржуазії.
Своєрідність рис національного характеру в умовах класового антагоністичного суспільства виявляється у всіх представників даної нації, властива всім її класам, але тільки трудовий народ, передові суспільні групи, зв'язані з народом, в найбільш яскравій, неспотвореній формі розкривають риси національного характеру.
Знищення капіталістичного і встановлення соціалістичного суспільного ладу веде із собою знищення старих буржуазних націй і початок розвитку соціалістичних націй, початок розвитку єдиної соціалістичної національної культури. Знищення експлуатації, знищення всякого соціального та національного гніту вперше в історії створює всі необхідні умови для вільного розвитку національностей і націй, для бурхливого розвитку національних культур. В нових суспільно-політичних умовах змінюється національний характер, відживають риси, породжені віками панування експлуататорського суспільства, і з'являються нові, народжені новими умовами життя. Закликаючи пам'ятати про це, А. О. Жданов казав: «Ми сьогодні не ті, що були вчора, і завтра будемо не ті, що були сьогодні. Ми вже не ті росіяни, якими були до 1917 року, і Русь у нас уже не та, і характер у нас не той. Ми змінилися і виросли разом з тими величезними перетвореннями, що в корені змінили лице нашої країни» 2 .
Це визначення може бути розповсюджене на процес поступової зміни характеру всіх народів і націй Радянського Союзу, а також країн народної демократії, які стали на шлях будівництва соціалізму. Слід тільки пам'ятати, що змінюється не весь національний характер, а якісь окремі його риси, - сталі ж ознаки національного характеру залишаються майже незмінними. Не дивлячись на великі зміни в характері, росіяни не перестали бути росіянами, як і українці залишились українцями.
1 І. Франко, Літературно-критичні статті, 1950, стор. 67.
2 А. О. Жданов, Про літературу та мистецтво, 1949, стор. 37.
Порівняння художніх образів дожовтневої і радянської літератури дає цікавий матеріал для аналізу національного характеру, істотних змін його, - так як вони відбиті в літературі. Одним із найбільш привабливих образів романа Л. Толстого «Війна і мир» є образ Наташі Ростової, змальований письменником з великою симпатією. Щирість і відвертість, душевна прямота щасливо поєднуються в її характері з поетичністю, якоюсь особливо хорошою довірливістю і чистотою. Мрійлива і лірична, Наташа в той же час надзвичайно активна в хвилини, коли охоплена почуттям патріотизму, любові до рідних і близьких, прагне допомогти їм, врятувати їх.
Все, до чого доторкується поетична душа Наташі, несе на собі відблиск її чистоти, сяйво її очей, рухи чудового обличчя відбивають складне духовне життя дівчини, глибину її переживань.
З великою теплотою Л. Толстой розповідає про перший бал Наташі і зустріч на ньому з Андрієм Волконським, про її схвильовані мрії, про її самовіддану допомогу пораненим і щирість каяття в зустрічі з Волконським в Митищах і про десятки інших подій її життя - смішних і драматичних, веселих і сумних, але однаково оповитих поетичністю її характеру і любов'ю самого автора. Джерело краси Наташі Ростової Л. Толстой бачив в її близькості до народу, в тій простоті і задушевності, в тому тонкому відчутті народного характеру, яке особливо яскраво виявилось і в руському танці Наташі, і в людяному ставленні до простого народу. І в самому образі Наташі письменник з великою силою розкрив важливі риси національного характеру російського народу - простоту і щирість, сміливість в хвилини випробувань.
І в той же час образ Наташі - найбільш поетичний образ романа «Війна і мир» - показував, що умови класового експлуататорського суспільства обмежують широке виявлення кращих рис національного характеру. Закони і правила дворянського суспільства закривали перед жінкою всі шляхи до активної участі в суспільному житті і до праці, залишаючи їй тільки роль дружини, матері або коханки. Багатство душевних сил Наташі, обмежене порівняно вузьким колом інтересів, не могло виявитись повністю, а тим самим і ряд важливих рис її характеру залишився недостатньо розкритим.
До того ж в змалюванні образу Наташі виявилась обмеженість поглядів і самого Л. Толстого, який заперечував силу розуму, тим більш жіночого, який вважав, що інтереси жінки мусять бути обмежені інтересами чоловіка, сім'ї, вихованням дітей. А це в свою чергу призвело до того, що така важлива риса російського національного характеру, як ясність і глибина розуму, не знайшла собі задовільного розкриття в характері Наташі.
І ось другий образ, на цей раз з російської радянської літера тур и, - образ Зої Космодем'янської в поемі М. Алігер «Зоя».
€ певна подібність в дівочих характерах Наташі і Зої, хоча між ними лежить сторіччя, а в цьому сторіччі три етапи визвольного революційного руху в Росії, три революції, які нічого не залишили від уламків того світу, в якому жила колись Ростова. Ця подібність - не тільки в схожості людських характерів, темпераментів, але і в спільності рис національного характеру.
Простота і щирість, мужність і правдивість, глибока непозірна поетичність - ці кращі риси національного жіночого характеру хвилюють і в поведінці Наташі, і у вчинках Зої. Але як по-новому, ширше, глибше розкриваються вони в характері Зої Космодем'янської - радянської комсомолки, десятикласниці! Патріотизм Наташі, який був у неї тільки своєрідним «велінням серця», стає у Зої глибоким, осмисленим почуттям обов'язку перед народом, партією.
Потрапивши до гітлерівців в полон, - «тоненькая, русская, прямая»,- дівчина знаходить в собі величезні душевні сили, які допомагають їй витримати всі катування. Ще дитячі губи, які зовсім недавно, здавалось, тільки навчились казати «мама», презирливо і непорушно стулюються, ховаючи біль від ворогів. Смертна мука не згинає Зої, - залишаючись такою ж прямою і чистою, вона сама робить останні кроки до шибениці, щоб більше ворог не торкнувся її, щоб не радів з її муки. І цей подвиг простої і мужньої смерті особливо розкриває суть російського національного характеру.
Щирість почуттів, якими керувалась Наташа в своїх стосунках з людьми, доповнюється у Зої ясністю твердого розуму, який веде її в шуканнях правдивих друзів. Поетичність натури, яка могла виявитись у Наташі тільки в сфері інтимних взаємовідносин і сприймання природи, розкривається у Зої в її мріях про розмову з усім світом, в її поетичному видінні рідної землі.
Нові соціальні умови дають таке прекрасне розкриття національним характерам, якого ще не було ніколи, і обов'язок радянських письменників - відбити в своїх творах цей процес збагачення і зміни національних характерів.
Національна форма в літературі виявляється також в змалюванні конкретно історичних особливостей життя народу, його побуту, звичаїв.
Розробляючи в своїй творчості національні теми, письменник неминуче мусить відбити і своєрідність національного побуту, звичаїв, вірувань, - без цього він не зможе створити правдиву, реалістично переконливу картину життя народу. Але це відтворення побуту даної нації ні в якій мірі не може стати самоціллю - етнографія не здатна замінити реалізм.
З історії української літератури відомо, що буржуазно-націоналістичні критики робили неодноразові спроби збити демократичних письменників на манівці етнографічного нотування особливостей побуту. Теорія «етнографічної вірогідності» Куліша, так само як і вимога «національності» Нечуя-Левицького закликали відбивати в літературі архаїчні, консервативні риси народного побуту і об'єктивно були скеровані проти критичного реалізму - на ідеалізацію життя старосвітського міщанства, духівництва та куркульства. Цим теоріям демократичні письменники протиставили заклик до відображення народного життя, перш за все в його соціальних конфліктах і класовій боротьбі.
Ставлячи вимогу показу рідного національного життя в літературі, слід в той же час пам'ятати, що письменник залишається національним, і тоді, коли змальовує життя іншої нації, іншого народу. М. Гоголь, розкриваючи цю особливість справді національних письменників, писав: «Поэт даже может быть и тогда национален, когда описывает совершенно сторонний мир, но глядит на него глазами своей национальной стихии, глазами своего народа, когда чувствует и говорит так, что соотечественникам его кажется, что чувствуют и говорят они сами» 1 .
Переважна частина драматичних творів Лесі Українки написана на теми життя інших народів та націй - грецького, єврейського, римського, іспанського та ін. На цій підставі націоналістична декадентська критика висунула тезу про «екзотичність» її драматургії, прагнучи відірвати її п'єси від українського національного грунту.
Насправді драматургія Лесі Українки найтісніше зв'язана з національною проблематикою українського суспільного життя початку XX ст. Постановка в її п'єсах «Вавілонський полон» і «На руїнах» проблем боротьби народу за своє визволення була обумовлена наростанням революційної хвилі 1903-1904 рр. в Росії і на Україні. Поява «Осінньої казки» безпосередньо зв'язана з початком революції 1905 р. і т. д. Звичайно, було б невірно зводити драматургію Лесі Українки до якогось історичного маскараду. Звертаючись до життя єгипетського або грецького народів, письменниця прагнула найвірніше передати типові явища їх суспільного життя, риси побуту, національного характеру та ін., але бачила, сприймала вона в житті цих народів те, що могла побачити саме українка на початку XX ст. і не просто українка, а українська революційно-демократична письменниця.
Нарешті, поняття національної форми в літературі зв'язане з проблемою наслідування і продовження національних традицій. На протязі розвитку кожної національної літератури поступово виявляються її певні усталені риси, що складають національні традиції. В розуміння цих традицій входять кращі, прогресивні ідейно-художні особливості національної літератури, що, розвиваються її письменниками.
Так, традицією української революційно-демократичної літератури являється її патріотизм, демократичність, заклик до революційної боротьби проти гнобителів, «опертий на сильнім та не засліпленім почуттю гуманності», як казав Франко про Шевченка, простота і народність художньої форми.
1 Русские писатели XIX века о Пушкине, стор. 156.
Ці прекрасні традиції заповідав українській літературі Т. Шевченко - основоположник її революційно-демократичного напряму; ці традиції і розвивали далі Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка.
Радянська література збагачується наслідуванням кращих традицій класичної літератури, вчиться її прекрасній простоті і глибокій народності і тим самим збагачує і свою національну форму.
Історія розвитку світової літератури показує, що боротьба за глибину і яскравість національної форми кінець кінцем була боротьбою за реалізм, за правдиве відтворення дійсності, а перемоги реалізму, в свою чергу, несли із собою утвердження національного мистецтва. Особливо переконливо це видно на прикладі мистецтва Відродження, коли після схоластичної літератури середньовіччя раптом спалахнули прекрасним цвітом національні літератури Італії, Іспанії, Англії, Франції. Це можна простежити, зокрема, на прикладі розвитку української літератури другої половини XVIII - початку XIX ст. Поява рис реалізму в творчості Г. Сковороди визначила і порівняно широкий вияв особливостей національної форми (звернення до елементів народної мови, традицій української пісні та ін.). Значний крок вперед у становленні реалізму, зроблений І. Котляревським, розкрився і в яскравості національного змісту (відтворення життя українського суспільства кінця XVIII - початку XIX ст.) та національної форми.
Історія світової літератури свідчить також, що чим більш національні (в кращому розумінні цього слова) твори письменника, тим більшу інтернаціональну цінність вони мають, збагачуючи все людство новими думками і почуттями.
В образі матері-кріпачки - одному з центральних в поезії Т. Шевченка - з найбільшою поетичністю і проникливістю поет змалював українську селянку із властивими їй ліричністю натури і світосприйманням, з особливою вразливістю до всякого горя. Але саме завдяки цьому найтоншому показові рис національного характеру геній Шевченка зумів розкрити в думках і переживаннях матері-кріпачки такі риси самовідданої материнської любові, які збагатили духовне життя всього людства.
Ось чому і творчість Л. Толстого, в якій з величезною художньою силою відбилася епоха російської революції, змальоване національне життя і національні характери Росії, виявилась в той же час кроком вперед у художньому розвитку всього людства.
В своєрідній образній формі розкрив це тісне переплетення національного та інтернаціонального І. Франко, який казав «Кожний чільний писатель - чи він слов'янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець - являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибже і міцніше в свій рідний національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональні атмосфери ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань»1.
Сучасна американська та англійська реакційна критика і філософія докладають багато зусиль для того, щоб. довести, нібито національна форма в літературі і взагалі в мистецтві не має ніякого значення для розкриття його змісту, що поняття національної форми в мистецтві відживає свій вік і що в сучасних умовах національна форма мусить бути ліквідована як поняття застаріле, яке заважає створенню світової інтернаціональної культури.
Так звані філософи-семантики (США) твердять, що поняття «нація», «національна форма» взагалі позбавлені, мовляв, будь-якого реального змісту і є лише умовним значком. їх всіляко підтримують письменники-декаденти всіх мастей, що галасливо демонструють перед читачами свій антипатріотизм. Кожен з них хизується тим, що, як писав про себе французький декадент Теофіль Готье, він може з «великою радістю відмовитись від своїх прав француза і громадянина, щоб бачити справжню картину Рафаеля або голу красуню» 2 .
Заперечення національної форми в літературі має для ідеологів сучасного космополітизму цілком певну політичну мету - духовно роззброїти волелюбні народи, примусити їх повірити, що поняття «національна культура» позбавлене сенсу, і тим самим підготувати грунт для насадження розтлінної імперіалістичної літератури коміксів.
Насправді національна форма кожної літератури ні в якій мірі не виключає її інтернаціонального змісту, не суперечить йому. Більше того, тільки в національній формі і може бути висловлений загальнолюдський зміст творчості письменника. А. О. Жданов у виступі на нараді діячів радянської музики в ЦК ВКП(б) (1948 р.) казав: «Інтернаціоналізм в мистецтві народжується не на основі применшення і збіднення національного мистецтва. Навпаки, інтернаціоналізм народжується там, де розцвітає національне мистецтво. Забути цю істину означає втратити провідну лінію, втратити своє обличчя, стати безрідними космополітами» 3 .
Приклади з історії розвитку радянської літератури переконливо свідчать, що всякі спроби ліквідувати національну форму радянської літератури були і залишаються виявами буржуазної ідеології. В 20-і роки в середовищі уламків буржуазної літератури знайшли собі розповсюдження теорії, які намагалися довести, що сучасні національні мови радянських народів заважають їх об єднанню, заважають їм будувати комуністичне суспільство і необхідно створити єдину, інтернаціональну мову. І на Україні деякі «теоретики» закликали до впровадження в українську мову і літературу латинського алфавіту - для того, щоб цим наблизити їх до європейської «інтернаціональної» культури.
1 І. Франко, Літературно-критичні статті, 1950, стор. 242-243.
2 Див. Г. Плеханов, Литература и искусство, стор. 222.
3 А . О. Жданов, Про літературу та мистецтво, 1949, стор. 83.
Цілком зрозуміло, що подібні спроби закінчилися повного поразкою. Не можна наказом, декларацією ліквідувати національну мову і нав'язати народові незрозумілу мову.
Якщо буржуазний космополітизм грунтується на цілковитому запереченні національної форми в літературі, то буржуазний націоналізм, навпаки, вважає її найбільш важливою в національній культурі. Представники буржуазного націоналізму в українській, російській та інших літературах неодноразово намагалися довести, що національна форма, зокрема національна мова, об'єднує всіх письменників в єдине ціле, створює єдину монолітну національну літературу.
Націоналістичним критикам необхідно було об'єднати поняттям національної форми всіх письменників для того, щоб затушкувати принципову відмінність змісту їх творів, щоб затерти факти проявів класової боротьби в літературі і тим самим створити уяву класового миру і єдності в буржуазному суспільстві.
Але неможливо об'єднати і примирити твори, написані з різних класових позицій, твори, що відбивають цілком протилежні погляди письменників. Шевченко і Куліш, Коцюбинський і Олесь, Леся Українка і Хоткевич писали тою ж самою українською мовою, але твори їх заперечують один одного своєю ідейною скерованістю, суттю розв'язання основних проблем, пізнавальне і виховне значення їх цілком різне. Твори Шевченка, Коцюбинського, Лесі Українки служили широким народним масам в їх боротьбі проти поміщиків і буржуазії, проти царизму. Твори Куліша, Хоткевича були зброєю буржуазії, куркульства в боротьбі проти народу, в прагненні узаконити вічність існування капіталістичного суспільства. В питаннях взаємозв'язків російської і української літератур буржуазно-націоналістична критика намагалась довести, що вони ні в чому не можуть бути подібні, повністю заперечувала будь-який вплив прогресивної російської літератури на формування української. Насправді ж визнання великого і позитивного впливу демократичної російської літератури на українську ні в якій мірі не применшує її оригінальності і самобутності. Бєлінський вірно відзначив, що навіть І тоді, коли прогрес одного народу відбувається за допомогою запозичення у іншого, він проходить національно. Вплив російської літератури, збагачуючи українську, допомагав краще, швидше, легше розвиватися її власним силам.
Важливо відзначити, що вплив російської літератури збагачував і поглиблював не тільки зміст, але й національну форму української літератури.
Так, російська комічна опера кінця XVIII - початку XIX ст. вплинула на формування традиційної для українського національного театру п'єси із співами і танцями («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка та ін.). Художні особливості російського романа (М. Чернишевського, Л. Толстого) впливають на формування жанру романа в українській літературі (П. Мирний та ін.).
Пам'ятати про характер космополітичних та націоналістичних перекручень в галузі літератури необхідно ще й тому, що рецидиви, вияви подібних поглядів можливі і в сучасному розвитку радянського мистецтва. Існує ще капіталістичний світ, який використовує всі засоби для можливого ідейного впливу на радянських громадян; існують ще пережитки буржуазної ідеології, буржуазного світогляду в думках і уявленнях окремих людей. Це і є тим грунтом, на якому можливе виявлення окремих космополітичних та буржуазно-націоналістичних теорій.
Культура, в тому числі і література, радянських народів є соціалістична за своїм змістом, тобто за тими темами та ідеями, які складають її суть. Радянські письменники змальовують життя соціалістичного суспільства, оцінюють його, виходячи з інтересів народу, політики Комуністичної партії, - в цьому соціалістичний зміст кожної радянської літератури.
Але представники різних національних літератур втілюють цей зміст в різну, своєрідну художню національну форму, в якій розкривається особливість національного характеру, побуту, традицій.
В період Великої Вітчизняної війни радянські письменники зображали героїзм і мужність народу в своїх творах, висловлювали типові почуття любові до рідної країни і ненависть до загарбників. Але у кожного з національних поетів ці теми розкривалися в національно своєрідній формі. Вірші російського поета К. Симонова «Ты помнишь, Алеша, дороги Смоленщины», українського - А. Малишка «Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала» (Із циклу «Батьківщино моя») та білоруського - Я. Коласа «Голос землі», присвячені одній темі, виражають однакові думки і почуття. Всі вони написані в 1941 році, в той перший, важкий період війни, коли радянські війська змушені були тимчасово відступати, залишаючи рідну землю. В усіх трьох виражено почуття безмежної любові до радянської землі, гіркота тяжкої розлуки з рідними місцями, гаряче бажання допомогти народові в його боротьбі з ворогами і глибока віра в неминучість перемоги. Але ці патріотичні почуття кожен із поетів втілив у своєрідну художню форму, обумовлену не тільки його власного поетичною індивідуальністю, але й специфікою національної мови, характеру і традицій.
Рідні поетам місця постають з їх віршів в неповторній національній красі дороги Смоленщини і широкий простір російських полів; квітуча дніпровська долина, тополі, зів'ялі ромашки; величні ліси, діброви, зелені озера.
Літературні національні традиції визначили і своєрідність окремих образів віршів. Поетичний образ соловейкового співу завжди був традиційним для української літератури в змалюванні тиші літніх вечорів, краси української природи. Розкриваючи почуття грізної небезпеки, яка нависла над країною, поет відмовляється «соловейком співати на чорному горі твоїм». І образ квітучого саду, як символу радянського життя, також в значній мірі традиційний для української радянської літератури. Висловлюючи свою віру в перемогу, А. Малишко писав: «Бачити буду: цвіти розцвітають хороші у твоїм, Батьківщино, зеленім і вічнім саду». Я. Колас також говорить про неминучу перемогу над фашистськими окупантами, але зображує її в дусі національних традицій - в образі лісу, охопленого гнівним шумом, і променях зорі, що сходить над ним.
Так єдиний соціалістичний зміст віршів російського, українського та білоруського поетів втілюється в своєрідну національну форму.
Багатство національних форм радянської літератури не виключає єдності її змісту, її мети. Всі національні радянські літератури служать одній меті - вихованню комуністичного світогляду в наших читачів, але кожна з них використовує для цього свої, своєрідні засоби.
Тісні взаємозв'язки, творче єднання братніх радянських літератур істотно збагачують їх, поглиблюють і соціалістичний зміст, і національну форму. Робота М. Бажана над поемою Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» не тільки дала українській літературі прекрасний переклад твору грузинської класики, а й збагатила саму поезію М. Бажана новими художніми образами, ритмікою, строфікою. Цікавий з цього погляду другий розділ поеми «Безсмертя» - «Ніч перед боєм»,- в якому поєднання образів, традиційних для східних літератур (азербайджанської, грузинської) і властивих українській літературі, виявляє велику художню силу.
Важливо визначити, що поглиблення соціалістичного змісту обов'язково розширює і межі правдивого відтворення національних особливостей народного життя і навпаки-збіднення соціалістичного змісту веде до збіднення національної форми творів. Чим більш радянський, соціалістичний зміст творів поета - тим яскравішою буде і національна форма його творів,- цю закономірність ілюструють численні приклади історії радянської літератури.
М. Рильський почав свою поетичну діяльність ще до Великої Жовтневої революції під впливом декадентської літератури. Вірші його, відірвані від сучасного суспільного життя українського народу, мали на собі мало ознак національної форми. В міру того як М. Рильський наближався до радянської дійсності, в його віршах починають з'являтися сильніші ознаки національності (відтворення української природи, побуту, наслідування національних літературних традицій). Академік О. І. Білецький вірно казав, що процес формування Рильського як радянського поета був в той же час процесом його розвитку як національного письменника.
Завдання вивчення і викладання історії української літератури, так само як і всякої іншої національної літератури, вимагають однаково пильної, непослабної уваги і до соціалістичного змісту, і до її національної форми. Вдумливий і глибокий аналіз національної форми допоможе повніше розкрити зміст творів літератури, краще зрозуміти національну своєрідність кожного митця і всієї літератури.