Українська література - статті та реферати

Леся Українка (Лариса Косач-Квітка, 1871-1913) - огляд творчості

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Творчість Лесі Українки — видатне явище світової літератури. Багатогранність її таланту невичерпна: вона проявилася в поезії, драматургії, прозі, у критичних і публіцистичних працях, художньому перекладі.

Життя Лариси Петрівни Косач склалося нелегко. Вона народилася 25 лютого 1871 року в м. Новограді-Волинському, а дитинство провела в с. Колодяжному, серед багатої поліської природи. Талант майбутньої письменниці формувався в атмосфері волелюбних традицій родини, до якої входили народниця О. Косач, видатний громадський діяч М. Драгоманов, письменниця Олена Пчілка. Світле дитинство було затьмарене в дівчинки тяжкою бідою: в одинадцять років вона захворіла на туберкульоз кісток, якого не змогла позбутися до кінця життя. Тому до школи Леся не ходила, але отримала таку чудову приватну освіту, що ще в юному віці написала для навчання своїх молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Леся Українка досконало володіла французькою, німецькою, англійською, італійською, грецькою, латинською, польською, російською, білоруською мовами, що давало їй змогу читати в оригіналі художні та наукові твори, користуватися бібліотеками Відня, Женеви, Берліна, Мілана.

У 1894 р. родина Косачів поселилася в Києві, і саме тут молода письменниця знайомиться з М. Лисенком, М. Старицьким, І. Франком, М. Коцюбинським. Важливе місце в житті Лариси Косач мала її дружба з О. Кобилянською.

Саме в Києві Леся Українка увійшла до громадсько-літературного гуртка «Плеяда». А в 1908 р. разом з чоловіком Климентом Квіткою на власні кошти організувала фольклорну експедицію для запису на фонограф героїчного епосу українського народу від його творців і носіїв — кобзарів-бандуристів та лірників.

Проте хвороба все більше давалася взнаки. З 1901 р. Леся виїздила на лікування до Італії, з 1903 майже безвиїзно жила у Грузії, а з 1909 кілька зим провела у Єгипті. Ці нові враження збагачували письменницю духовно, будили в її серці наснагу до творчості, але фізичні сили все більше покидали її. Леся Українка померла 1 серпня 1913 р. в курортному грузинському містечку Сурамі.

Свій творчий шлях видатна письменниця почала у 9-річному віці, написавши вірш «Надія». У 1884 р. у львівському часописі «Зоря» були опубліковані ранні вірші Лариси Косач «Конвалія», «Сафо», підписані патріотичним псевдонімом «Леся Українка». Зі сторінок першої збірки ліричних творів «На крилах пісень» (1893) постає мужній образ поетеси-борця, помічений і відзначений самим І. Франком: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини».

Поетичний талант Лесі Українки яскраво виявився у циклі «Подорож до моря». Майстерним ліричним образком рідної землі є вірш з цього циклу «Красо України, Подолля!» Його художня особливість — у зміні ритму: тристопний амфібрахій послідовно чергується з чотиристопним хореєм. Це створює враження руху поїзда і більш швидку чи повільну зміну картин природи, які лірична героїня бачить з вікон вагона. Почуття юної мандрівниці щирі і безпосередні. Душа її сповнена любові до подільського краю.

Автобіографічні почуття і роздуми людини, яка наперекір долі прагне до повноцінного діяльного життя, яскраво передані у вірші «Contra spem spero» (1890). Поезія наснажена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Героїня вірша готова позмагатися з життєвими незгодами:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Вся поезія побудована на антитезах, які звучать як крилаті вислови, на контрастних символічних образах («квіти на морозі» тощо).

Вірш «Contra spem spero» має загальнолюдське звучання, бо в ньому особисті болі й настрої поетеси злилися з горем цілого її народу, уярмленого царською Росією.

Тугою, вболіванням за долю рідного краю перейнята поезія «І все-таки до тебе думка лине...» Поетеса гаряче заперечує пасивне співчуття стражданням, натомість закликаючи до рішучої боротьби: «Що сльози там, де навіть крові мало!»

Вірш «Як я люблю оці години праці» (1899) — це художнє відображення літературно-творчого процесу у свідомості митця, показ особливої ролі натхнення у цьому процесі. Воно, це натхнення, хоч і забирало в письменниці багато сил, але завжди приносило справжнє щастя, бо після нічної праці творець бачив у «своїм свічаді бліде обличчя і блискучі очі». У поезії, написаній білим віршем, ключову роль відіграє образ перелесника — своєрідного символу творчих шукань митця.

Відгуком на революційні події в Росії початку XX ст. став віршовий цикл Лесі Українки «Пісні про волю» (1905), лейтмотивом якого є думка про несумісність тиранії і свободи. Ця думка особливо виразно висловлена й у близькій до циклу поезії «Напис в руїні» (1904), написаній під впливом єгипетських вражень письменниці. У вірші виражено одвічне прагнення народу до краси і творчості. Саме завдяки цьому прагненню тлінною виявляється пам’ять про тирана-фараона, який своїм життєвим кредом вважав гасло: «Хай гине раб!» Воля жорстокого і цинічного володаря перекреслюється часом, а кожна «цегла, статуя, колона, мережечка, різьба і малювання», що залишилися на руїнах гробниці царя, промовляють незримими вустами: «Мене створив єгипетський народ і тим навік своє наймення вславив».

Весняне відродження природи, єдність з нею людини, глибина і щирість переживань ліричної героїні, навіяних красою рідного краю, світле передчуття сподіваного щастя складають зміст вірша «Стояла я і слухала весну», надзвичайно задушевного та мелодійного, насиченого виразними звуковими і зоровими художніми деталями.

Поезії Лесі Українки властиві героїчна масштабність, афористична метафоричність, висока естетична культура, активні пошуки нових жанрів (катрени, секстини, октави, сонети, білі вірші) і способів ритмічного оформлення.

Активно працювала письменниця і в жанрі ліро-епосу. Славу принесли їй поеми «Самсон» (1888), «Роберт Брюс, король шотландський» (1893) та ін. Твір «Давня казка» (1893) — ще одне свідчення постійного інтересу Лесі Українки до теми місця поета в суспільному житті. Хоч дію і перенесено в якусь невизначену країну, зміст поеми був дуже актуальним для читачів, тому що головний герой виражав сокровенні думки більшості з них:

Не поет, хто забуває

Про тяжкі народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Одним із вершинних досягнень творчості Лесі Українки можна вважати її драматургію. Письменниця активно розробляє новий для української літератури жанр драматичної поеми («Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах», «В катакомбах»).

У драматичній поемі «Бояриня» (1910) Леся Українка звертається до проблем національної історії, зокрема складних і суперечливих подій в Україні та Росії другої половини XVII ст., які історики об’єднують у поняття «Руїна». Ці події художньо відтворюються на тлі сімейного життя, звичаїв і побуту козацької старшини та російського боярства. Через звичаєво-побутові сцени авторці вдається переконливо розвінчати соціально-політичну атмосферу тогочасної Московської держави з її зневажанням елементарних прав людини, з системою доносів, підлабузництва, хабарництва. Носієм і слугою цієї системи виступає «перекинчик» Степан, який служить боярином у царській свиті, хоч освіту здобув у рідній Україні. Він — людина пасивна, безвольна, прагне догодити цареві та боярам, боїться, що його й родину можуть піддати тортурам, узяти «на дибу» за кожен неугодний крок, необережне слово. Про свого чоловіка Оксана з сумом думає, що він «борцем не вдався». У холопа, на думку авторки, Степана перетворила саме зрада Батьківщині.

Істинні патріотичні почуття закладені в образі Оксани, дружини Степана, дочки козацького старшини Олекси Перебійного. Вона — волелюбна дочка українського народу, вихована у братській жіночій школі. Марно сподівалася дівчина щастя з коханим на чужині. Московські бояри і їх жінки виявляли погорду і зневагу до «хохлушки». Патріотизм Оксани у чужій стороні поступово переростає у ностальгію за рідним краєм, яка досягає кульмінації у плачі-зверненні до чоловіка:

Степане! Ти хіба ж не бачиш?

Я гину, в’яну, жити так не можу!

Розлука з Україною, болісна туга за нею — головна причина фізичної і душевної хвороби Оксани.

Драматична поема «Лісова пісня» (1911) розкриває проблему боротьби за вільне, красиве, духовно багате життя людини. У ній звучить гімн єднанню людини і природи, величі пориву людини до щастя.

Авторка визначила жанр твору як драму-феєрію, тому що тут відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, а поряд з людьми діють постаті, створені її уявою. Такий жанр, підсилений багатим фольклорно-міфологічним підґрунтям, сприяв глибшому розкриттю головних проблем, поставлених письменницею.

Найхарактернішою особливістю композиції «Лісової пісні» є органічне переплетення двох світів — природи й людини. Групування персонажів, отже, здійснюється авторкою за двома принципами: по-перше, за належністю їх до одного із цих світів (з одного боку, Мавка, Лісовик, Водяник, Перелесник, Той, що греблі рве, Той, що в скалі сидить, Куць; з іншого — Лукаш, його мати і дружина, дядько Лев), по-друге, за належністю героїв до світів добра (Мавка, Лукаш, дядько Лев, Лісовик, Русалки) або зла (Килина, мати Лукаша, Перелесник, Пропасниця, Злидні). Композиційна єдність природи і людини виявляється також і у зміні декорацій, які відповідають різним порам року (у пролозі та першій дії — рання весна, у другій дії — пізнє літо, у третій — «хмарна, вітряна осіння ніч») і виражають різний психологічний стан героїв. Важливу роль у композиції відіграють також монологи персонажів, у творенні яких Леся Українка виявила себе справжнім майстром. Так, монолог Мавки наприкінці першої дії, зітканий із запитань і відповідей, вражає психологізмом у розкритті внутрішнього світу героїні. Останній монолог Мавки — хоч і журний, але оптимістичний спів про невмирущість духовного, про вічність краси. У цій героїні гармонійно злилися духовне багатство і зовнішня краса. Мавка любить і береже природу, тонко відчуває музику. Найголовніша риса її характеру — волелюбність. Мавку не може захопити легковажний Перелесник, тому що вона прагне не лише пристрасті, а й духовної спорідненості і любові на все життя. Заради коханого Лукаша Мавка залишає ліс і йде між люди. Але її природному прагненню до любові і щастя не судилося здійснитися. Трагедія лісової красуні — у протиріччях між світлою мрією і суворою дійсністю, в яку вона потрапила.

Жертвою цієї суперечності став Лукаш, якого природа щедро обдарувала талантом му- зики-творця, ніжним серцем, вродою, любов’ю до життя. Він щиро покохав Мавку, але не зумів протистояти буденщині, захистити дівчину від несправедливих докорів матері. Одружився без любові — тому і перетворився на вовкулаку.

Кращі риси волинського селянина-трудівника втілює дядько Лев, творець і носій народної поезії, дбайливий вартовий скарбів української природи. Він наділений тими рисами, яких бракує його оточенню.

Мати Лукаша і Килина мріють лише про збільшення свого господарства. Вони — духовно убогі, грубі.

Характеристику героїв доповнює і їх мова. У Мавки і Лукаша вона поетична, афористична, насичена казковими образами, у Килини — груба, примітивна, недоброзичлива.

Одним з улюблених засобів Лесі Українки у «Лісовій пісні» є уособлення (наприклад, звернення Мавки до берези чи верби як до рідних сестер), яке відповідало казково-романтичному характеру дії. Інтонаційне звучання мови твору урізноманітнюють паралелізми, анафори, повтори, а музичності надають влучні алітерації й асонанси. Усі художні особливості феєрії підпорядковані законам літературного стилю, у якому вона написана, — неоромантизму.

Особливістю творчого методу Лесі Українки є поєднання реалізму і романтизму, зумовлене свідомо поставленою нею метою вивести українську культуру з обмеженості провінціальних, «хатніх» тем до обріїв загальнолюдських, світових.