Українська література - статті та реферати

Ольга Кобилянська (1863-1942) - огляд творчості

Ольга Кобилянська (1863-1942)

«Ольга Кобилянська,— писав Василь Земляк,— була великою письменницею, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх у нашому народі, приніс їх у новий світ такими ж великими, самобутніми і неповторними, якими вони були зразу після своєї появи». Дослідники вважають її реформатором української прози, проникливим художником слова, майстром пейзажу, тонким знавцем людської душі, виразницею ідейних поривів передової інтелігенції, дум і прагнень трудового селянства. Живими джерелами її творчості були своєрідна краса Карпат, де вона народилася, духовна культура українського населення Буковини, історичне минуле й тяжка соціальна дійсність.

Великий вплив на життя і літературну діяльність О. Кобилянської справила і її активна участь у феміністичному русі. Багатьом її творам притаманні пошуки методів боротьби за соціальне і духовне розкріпачення жінки. У ранніх неопублікованих оповіданнях з’являється образ начитаної дівчини-мрійниці, котра прагне до самовдосконалення («Гортенза»), порушується питання про право жінки на гармонійний розвиток, рівність з чоловіком у сімейному житті («Доля чи воля»).

Виразно тема емансипації жінки прозвучала у повісті «Людина» (перша назва — «Вона вийшла заміж», 1887-1894). Ця тема втілена в образі головної героїні Олени Ляуфлер. З раннього дитинства вона формувалася як цілісна, незаймана, критично мисляча особистість. Весь вільний час проводила за читанням книг, які жахали її доброчесну матінку, причому віддавала перевагу не «безбожним любовним дурницям», а книжкам серйозним, науковим, пересипаним «небезпечними словами». Дівчина тонко розуміла музику, знаходячи в ній задоволення і вираження власних почуттів. Олена почувала себе достатньо сильною і освіченою, щоб торувати свій власний шлях у житті, а не принизитися до рівня домашньої прислуги, роль якої у начебто вигідному шлюбі з доктором юстиції К. готували їй батьки.

У своїх пориваннях Олена доконче потребувала самостійності від обмежено-міщанського світу, який її оточував, бо мала виважену програму майбутнього життя: «щоби жінкам було вільно ходити в університети, там нарівні з мужчиною здобувати освіту». Олена прагнула вільного і великого кохання і саме таким почуттям була перейнята до свого однодумця Стефана Лієвича, студента-медика, який навчався у Швейцарії і привіз звідти нові для українців ідеї фемінізму. Усе приваблювало Олену в Лієвичеві. Захоплювала запальна переконливість, коли «говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалі так багато людей». Він не боявся ніяких умовностей світу, що його оточував, а для місцевої молоді був справжнім пророком. Смерть Лієвича стала великою трагедією для Олени, оскільки залишила її напризволяще у боротьбі за власне самоствердження. Сили були явно нерівними.

З великою переконливістю змальовує в повісті О. Кобилянська обмеженість, лицемірство, кар’єризм міщанського середовища, в якому жили і сама письменниця, і її героїня. У сім’ї батька Олени — цісарсько-королівського радника — дуже пишаються тим, що її глава Епамінондас Ляуфлер досяг такої поважної посади, щиро вірять, що він «прожив добрі часи». Але надмірна самовпевненість пана Ляуфлера, бажання частенько зазирнути в чарку або запустити руку в державну кишеню призводять до того, що він ганебно позбувається тепленької посади. Дружина Ляуфлера дбайливо оберігає не тільки сімейний спокій і затишок, але й консервативні традиції свого середовища. Її непокоять і страхають «бесіди пекучі», які провадять молоді, тому пані радникова не шкодує сил, щоб порятувати свою вільнодумну доньку Олену від згубних впливів на неї. І найкращий порятунок, з її точки зору,— в одруженні. Тут весь міщанський осередок — на її боці. Для нього одруження по любові, а не з розрахунку, — це дурниця і химера. Міщанський осередок послідовно відстоює абсолютизм чоловіка у сімейному колі.

Продуктом і жертвою міщанської опіки виступає у творі молодший син Ляуфлера Герман-Євген-Сидор. З дитинства розпещений радником як «світило цілої родини», «чоловік будучини», він звик до «легкого хліба» в житті, тому й не дивно, що не тільки не виправдав сподівань батьків, а навпаки, перетворився на п’яницю, картяра і просто ледаря.

Олена також не витримує нерівної боротьби і, не зумівши знайти застосування своїм феміністичним пориванням, вступає у шлюб з людиною, яка їй зовсім байдужа. Фель с, добрий господар і чуйний чоловік, усе ж був гідним представником міщанського товариства, в якому зріс: «не любив він взагалі думати», часто говорив про речі, яких добре не розумів, старався нічим не вирізнятися з-поміж інших. Але і з таким чоловіком Олена залишилась вільною духовно, і письменниця разом з читачем вірить, що бажання молодої жінки не загинуть і вона знайде в собі сили відродитися хоч для майбутніх дітей.

Композиція повісті «Людина» суттєво відрізняється від притаманних українській літературі другої половини XIX ст. зразків, які передбачали стрункий сюжет, об’єктивну манеру оповіді. Твір О. Кобилянської малоподійний, побудований переважно на роздумах і переживаннях головної героїні. Мова твору вишукана, часто з елементами публіцистичного і навіть наукового стилів, що також збагатило художні особливості прози письменниці.

Проблема, порушена в «Людині», знайшла своє відображення і в повісті «Царівна» (1895). Її новизну Франко вбачав у тому, що інтимна тема вперше розвивалася «не на інтригах та любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного життя пересічних людей». Композиційна своєрідність твору полягає в тому, що він написаний у формі щоденника головної героїні Наталки Беркович, тому перед читачем розкривається історія не стільки зовнішнього, скільки внутрішньо-інтимного життя дівчини, яка прагне вирватися з обивательського оточення і зажити повноцінним життям вільної особистості.

І. Франко не випадково поставив Кобилянську на чолі «нової школи» в українській літературі, адже в її творах у перше поведінка людини пояснювалася внутрішніми, психічними імпульсами.