Українська література - статті та реферати

Проблематика та художні особливості молдавсько-кримського циклу оповідань М. Коцюбинського («Для загального добра», «Пе коптьор», «В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами»)

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

У нарисі «В путах шайтана» (1899) дальше поглиблення соціальності реалістичного малюнка й викриття влади патріархальних звичаїв і забобонів уже досягається перенесенням уваги з селянського життя на ширші кола суспільності: тут виступають і духовні особи, і заможні дівчата-»європейки», і характерна фігура провідника Септара, що засвоїв новітню ідеологію, і вже на цьому фоні — звичайна сільська дівчина Емене. Протест Емене набуває широкого змісту — вона прагне вирватись з-під влади вікових морально-побутових устоїв у якийсь новий світ, уособлений у Септарі і «європейках». Зосереджуючи увагу на руйнуванні старих патріархальних звичаїв татарського села і народженні в ньому паростків нового, Коцюбинський вдається до новаторського способу художнього зображення. У творі майже немає описів, побутових подробиць, широкої характеристики персонажів, розгорнутого традиційного сюжету. Дійсність передається виключно через суб'єктивні враження й почуття персонажа у поєднанні з об'єктивною авторською розповіддю, що характерне для творчості Коцюбинського 900-х років. Пейзаж як елемент традиційного обрамлення часом майже зникає. Зовнішні деталі («сонце стоїть високо, розпечена земля пашить кожною грудочкою») втрачають самостійне значення, цілком підпорядковуючись настроєві. І загальна тональність малюнків природи, і характер її озвучення, і вибір епітетів не лише передають стан Емене, а й умотивовують її інтерес до життя «гяурів», що здається їй вільним, красивим у своїй самостійності, до «європейок», що не ховають обличчя. Септар приваблює її не тільки красою, а й тим, що він подолав патріархальні вірування, не побоявшись прокляття «батьків». Тема забобонів стає, власне, темою їх подолання: не патріархальні закони і звичаї, а «шайтан», що виступає як дух волі, встановлює свою владу.

Твір «На камені» (1902) І. Франко вважав однією з найкоштовніших перлин нашої літератури. Новела вражає пластичністю людських характерів, мальовничістю образів природи. Адже у Коцюбинського навіть звуки інколи мають певне забарвлення: «сріблястий регіт мокрих листочків», «чорна тиша», «золотий усміх» тощо. Сам письменник у нарисі «На крилах пісні» (1895) зазначав, що звуки пісні, які торкалися його вуха, лягали перед ним барвами, малювали йому з дивною яскравістю цілі образи. Новелу «На камені» письменник назвав аквареллю. Це йде від суміжних з літературою мистецтв — малярства й музики. У творі справді переважають живописні образи. Колоритні картини моря і гір, сповнені невтихаючого гомону життя, виразно постають перед уявою читача. «акварель» справді «відзначається м'якістю в передачі кольорів напівекзотичної для українського читача кримської природи, мальовничою образністю в зображенні татарського села, навколишніх гір і яскравою живописністю і музичністю у відтворенні неспокійного хвилювання моря. Хоч уся перша частина твору композиційне виконує роль експозиції, хоч новеліст подав тут широкі пейзажно-жанрові описи, все ж він, як зазначав І. Франко, і до нових, незвичайних тем підходив не як етнограф-обсерватор, а як письменник-психолог, письменник-гуманіст, що свої завдання вбачав у глибокому дослідженні взаємин особистості з соціальним середовищем, у вмотивуванні поведінки людини під впливом оточення.

Коцюбинський у творі «На камені» (1902) дає новий — героїчний — варіант сюжету, побудованого на зіткненні усталених звичаїв і цупких забобонів з волею до щастя. Фатьма прагне вирватись з пазурів старого побуту навіть ціною смерті і робить без ніяких вагань найрішучіший крок, сміливість якого, нечувана в татарській оселі, підкреслена самим вибором сімейного стану героїні, — адже вона одружена. Любов до Алі, цілком природна для молодої жінки, є водночас вибухом протесту. І ця рішучість, і втеча через гори, і трагічна загибель героїв, і система тропів («Фатьма йшла попереду — зелена, як весняний кущ»; над кручею «кидалася, як чайка, Фатьма»; Алі, «високий і гнучкий, як молодий кипарис, здавався на тлі неба велетнем»; од його лиця, «блідого й гордого,, била відвага молодого орла») — все надає образам Фатьми та Алі високої поетичності.

Оповідання «Під мінаретами» ніби продовжувало розпочату в попередньому творі тему визволення людини. Коцюбинський, змальовуючи засилля ісламу в духовному житті татар, підводив читача до думки про шкідливість для людини забобонів і передсудів, у якій би формі вони не підносилися. Тому й піднімається молодий, енергійний Рустем на важку, але потрібну боротьбу проти всього реакційного в житті й побуті своїх земляків. Ні вигнання з батьківського дому, ні відхід коханої Мір'єм, ні зненависть засліплених людей не зломлюють його волі. Викриваючи темноту своїх співвітчизників, борючись проти тих «холодних, бездушних, проклятих мурів», які прирекли його народ на відсталість і животіння, Рустем вірить у перемогу нового дня. Але це не означає, що Коцюбинський відмовився від героїко-романтичної настроєності попередніх творів. В центрі оповідання — не любов, не особисті поривання татарських дівчат, жінок і чоловіків, а прогресивно-демократичний рух, що вже починав розгортатися серед татар. І саме в зображенні цього руху виявляється те героїко-романтичне начало, яке є і в оповіданні «Дорогою ціною», і в новелі «На камені», і в першій частині «Fata morgana», хоч його зміст у цих творах різний.

Змальовуючи боротьбу старо-татарської та молодо-татарської партій, письменник приділяє найпильнішу увагу суперечностям у «партії молодих». Якщо купець Джіафер, учитель Абдураїм, аристократ Мустафа, захоплюючись «європейською культурою» і пропагуючи об'єднання усіх національних (зрештою — націоналістичних) сил, виступають як буржуазні «культурники», Рустем, головний герой твору, висуває демократичну програму боротьби проти феодалізму, мракобісся та релігійного мусульманського фанатизму, за духовне звільнення трудящих, за єдність усіх народів у боротьбі за соціальні та національні права. Основний конфлікт оповідання — не лише конфлікт між «старими» і «молодими», хоч він набуває надзвичайної гостроти, а й класовий конфлікт всередині «партії молодих». Купець Джіафер радить Рустемові сміятись з муллів, які в мечетях кленуть його перед народом. Але не буржуа Джіафер, а наймит Бекір по-справжньому підтримує Рустема під час поразки. Образ Бекіра виступає як уособлення єдиної соціальної сили, яка може розбити той мур, що став перед героєм оповідання. Якщо демократ Рустем орієнтуватиметься на трудящі маси, він стане справжнім позитивним героєм нового часу — ось та ідея, яку стверджує письменник в оповіданні.

Повість «Для загального добра» напів-автобіографічна як за життєвим матеріалом, так і за світоглядною кризою, яку переживає член комісії по боротьбі з філоксерою, її головний герой Тихович. В центрі гостросюжетної розповіді — доля молдавського селянина Замфіра Нерона. Добросовісно працюючи на своєму винограднику, він зумів досягти певного добробуту. Однак сталося нещастя — рослинна тля — філоксера напала на його виноградник. У село прибуває філоксерна комісія, щоб допомогти селянинові — знищити роками виплекану лозу, аби тля не перекинулась на виноградники інших господарів. Здійснюється це для загального добра. Це розоряє сім'ю Замфіра Нерона, в результаті чого вмирає його дружина. Він показує, що псевдоборотьба з філоксерою, запроваджувана урядом, не тільки не поліпшувала становища, а навпаки — несла злидні й голод місцевому населенню. «Радикальні» методи боротьби з філоксерою відбирали у селян їх єдиний «хліб». Зрештою у Замфіра лишилась тільки глуха ненависть до всього, що зветься паном, що чимось пов'язане з школою, наукою, законом. Усі події, змальовані у творі, подані автором через сприйняття Тиховича — другого з двох основних персонажів оповідання. Для Замфіра Тихович — теж «пан», уособлення антинародного «закону». Проте — це людина з чистим серцем, яка щиро хоче допомогти селянинові, тому вірить, що можна запобігти народному лихові, діючи в рамках законності. Крах цієї віри становить зміст еволюції Тиховича. Поволі він все більше сумнівається, чи справді корисну справу вони роблять людям. Він починає розуміти, що не такі повинні бути методи допомоги селянам, бо це не змінить їхнє економічне становище. Високо оцінив це оповідання Франко, бо написане воно на «не торканому нашою белетристикою» матеріалі, в ньому «розкішними фарбами» змальоване життя селян-молдаван і наявна «добре вироблена літературна техніка». Творче зростання автора виявилося у більш помітному відході від стильових зразків літературних учителів, двоплановій композиції, в органічному злитті двох планів у трагічному конфлікті, осмисленому в широкому суспільному аспекті. Відчутно виявилося і притаманне зрілому Коцюбинському майстерне використання художньої деталі.

Пе коптьор. Це оповідання письменник написав після свого одруження. «Пе коптьор» — з молдавської «на піч». Описано древній звичай молдаван, коли дівчина, яку кинув хлопець, забиралася на піч у його хаті й не злазила з неї доти, доки її не брали заміж. Йон і Гашіца покохали одне одного на танцях. Це кохання спочатку було взаємним. Хлопець по ночах приходив до дівчини. Але доволі швидко Гашіца набридла Йонові. А тут підвернулась йому інша дівчина — Домніка. Він має намір спекатися Гашіци. І ніби привід є: їхні батьки посварилися. Йон каже Гашіці, що не свататиме її. Але дівчина вже завагітніла. Хоча вона зла на Йона, що той знехтував нею, але все ще кохає його і не хоче втрачати свого щастя. На допомогу приходить тітка Прохіра, яка каже Гашіці йти на піч у будинку батьків Йона. Вона мало не силоміць тягне дівчину туди вже як добре смерклося. «Гашіца перебігла двір, вхопила спішно за клямку і відчинила двері. Аніка відчиняла саме скриню, мош Костаки виймав з печі жарину для люльки… — Добривечір… — Спасибі… Гашіца поцілувала в руку спершу мош Костаки, потому Аніку і, не мовлячи ні слова, прожогом метнулась до печі, стрибнула на неї і заховалась за комин.

Cтарі здивовано ззирнулися, і одна думка разом шибнула їм до голови». Коли все стало зрозуміло, батьки закликали Йона. Старий Костаки вирішив таки заслати сватів до батьків Гашіци, хоча був посварений з її татом. Честь родини вища за чвари між людьми. І Йонові вже нікуди діватись. «Аніка мусила вкласти її на печі, а по довгій нараді з чоловіком, яка відбулася пошепки під образами, загасила світло й собі лягла поруч з Гашіцею… Йон ночував десь надворі; він довго не міг заснути, згадував нинішні пригоди, знівечені мрії про Домніку і, мацаючи чуба, важко зітхав на самоті серед темної ночі… Коли другої днини вранці Гашіца йшла поруч з Йоном на гарман, Йон не обзивавсь до неї й словечком, наче не помічав її… Але згодом, поньокуючи на коні, що бігли кружка на припоні по снопах пшениці, Йон скоса поглядав уже на Гашіцу, на її сильні, жилаві руки, якими вона зручно трясла решето, віючи зерно та засипаючи половою, мов снігом, увесь гарман, і чув, що в його серці тане завзятість, поступаючись місцем згоді зі своєю долею…». В оповіданні «Пе коптьор» чимало комічних сцен. Саму розповідь теж можна було би вважати гумористичною, якби не серйозність проблеми, піднятої письменником.