Українська література - статті та реферати

Особливості художнього втілення морально-етичних проблем, специфіка форми, психологічний світ персонажів у драматичних поемах «Бояриня» та «Оргія» Лесі Українки

Всі публікації щодо:
Українка Леся

«Оргія»

У драматичній поемі «Оргія» (1913) поставлено проблему митця і влади, ролі мистецької індивідуальності, стосунків панівної й колоніальної культури. Цей твір займає одне з провідних місць у творчому доробку поетеси. Леся Українка обрала неукраїнське тематичне тло, щоб розповісти про українське життя. Дія драматичної поеми «Оргія» відбувається в Корінфі, в одному з грецьких міст у добу перебування Еллади під римським пануванням (те, що на кінець ХΙХ — початок ХХ ст. відбувалося в Україні), тобто можна сказати, що колізії національної ідентичності тут надзвичайно важливі. Так, один із перших дослідників творчості А.Ніковський у статті «Екзотичність сюжета і драматизм у творчості Лесі Українки» наголосив на певному художньому варіюванні тем і образів: «Кожна її драма — се зовсім не так звана «драма життя», яка підказує письменникові ті чи інші висновки, а як раз навпаки: в душі письменниці виникає, живе й розвивається певна проблема, яка-небудь з одвічних проблем, що тривожать душу людини, і письменниця шукає певної схеми, в якій проблема викристалізовувалася» [41, с. 60]. Тобто поетесу перш за все цікавило життя, розвиток, рух і боротьба ідей. У так званих мандрівних сюжетах Лесі Українки вияскравляюється певна ідея і «проблема, в загальних рисах вже сформована», тільки тоді вона надає їй «своє власне толкованнє, реалізує загальний образ потрібними для цілей самого письменника рисами, оздоблює прикрасами свого власного поетичного скарбу» [41, с. 61].

Таким чином, однією з головних ознак творчості Лесі Українки А.Ніковський вважає реалізацію певних ідей, які відтворюються в площині певних художніх стереотипів, що мають здатність до модифікацій. Так, у драматичній поемі «Оргія» однією з наскрізних є ідея волі, вільного мистецтва.

В «Оргії» розкривається тема становища митця в поневоленому суспільстві. Фабула твору інтерпретує модерністське розуміння національної ідеї. Головний герой драми, грек, співець Антей, не бажає служити своїм мистецтвом завойовникам. Його рідний Корінф опинився під владою римського панування, але герой вважає римську культуру вторинною: «Рим ходив у Грецію до школи» [62, с. 202]. Рим засвоїв тільки зовнішні форми, які не дадуть подальшого розвитку. Навіть римська оргія — це тільки подоба до грецької. У цій оргії на перший план виносилися тільки багатство і пишність, тобто переможці не оволоділи духом мистецтва, а захопили й привласнили здобутки грецького мистецтва переважно лише в зовнішніх формах. У цих умовах Антей переживає велику трагедію — і особисту, і громадську. Це трагедія зради улюбленого учня, відступництво найближчого друга. Кохана дружина Антея — красуня Неріса танцює на оргії у ворожому таборі. Близькі друзі Антея підкорилися ворогові. Співець не може знести ганьби, безчестя, рабського духу, який оточує його. Він вбиває Нерісу в момент її брутального приниження і собі уриває життя. Антей вчиняє так зі своєю дружиною, бо поняття дружина й країна постають в його розумінні тотожними. Філософ І.Ільїн виводить цю паралель так: «Тільки споглядальна любов розкриває нам чужу душу для вільного, проникливого спілкування, для взаємного розуміння, для дружби, для шлюбу, для виховання дітей… Тільки споглядальна любов розкриває людині її батьківщину, тобто її духовну сув’язь з рідним народом, її національну приналежність, її душевне й духовне лоно на землі…» [28, с. 399]. О.Забужко в есе «Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української ґендерної міфології» виводить таке словосполучення як «національна й сексуальна тожсамість»: «Проблема національної тожсамости для нього (мужчини — І.В.) набагато заплутаніша, ніж для жінки, вже тому, що його самоідентифікація з власною країною не пряма, як у неї, а опосередкована «іностатевістю»: це передовсім йому вона дається як Мати. Водночас його неуникненна інтеґрованість в організовані метрополією соціальні структури, призначенням яких є цією Матір’ю оволодівати (наприклад, служба в імперській армії), закономірно двоїть йому в свідомості її образ — на Матір, з одного боку, і впокорену (сексуально принижену) Жінку, з другого, тобто на нього заздалегідь, ще заки «дійде до свідомости» в онтогенезі духа — вготовано пастку екзистенційно-напруженого вибору між двома рольовими моделями, котрі за часом устійнюються в колоніальній культурі на правах альтернативних архетипів» [26, с. 164]. Тобто жінка виступає країною, а чоловік виступає в ролі влади, звідси ревність чоловіка з приводу того, що його жінка повинна належати завойовникові — це принижує його гідність: «Якщо він пробачає, це значить, що воно вросло в його життя, що він ототожнив себе з причиною свого поганьблення» [26, с. 163]. Антей не може цього визнати, тому вирішує цю проблему вбивством своєї дружини.

Повертаючись до джерел виникнення драматичної поеми «Оргія», треба згадати заяву В.Винниченка про намір писати російською мовою, причиною якої був гострий конфлікт епатажного автора з українським мистецьким середовищем, з критикою, яка завдавала тон у авторитетних часописах. Про це згадував Климент Квітка у своїх спогадах. Він писав, що «генезис сеї річі має безпосередній зв’язок з поведінням Винниченка» [31, с. 234]. Але українська історія знає кілька трагічних спроб подібного пристосування. Особливо це стосується Миколи Гоголя, для якого такий перехід став особистою трагедією. Є.Маланюк писав: «У випадку Гоголя справа значно ускладнюється тим, що письменник був потенціально геніальний і що його «експеримент» не відбувався внутрі кола спільної цивілізації, а вимагав, передовсім, виходу з цього кола і переходу до цивілізації істотно відмінної, властивої, протилежної й ворожої. Та ворожа цивілізація вимагала, кажучи конкретно, моральної смерті ( «усмертнення цілого себе»), або розриву з органічною цілістю, а одночасно — механічно розплистися в аморфній неокресленості «Росії», отже — культурно-національного самогубства. Це був найжахливіший фаустівський варіант «продажу душі чортові» [37, с. 12].

Протягом віків Україна знаходилась у колоніальній залежності від Росії, тому українська література стояла на маргінальних позиціях. Звідси двомовність багатьох українських письменників вважалася нормальним явищем. Але на кінець ХΙХ — початок ХХ століття стан літератури зазнав деяких змін, «коли російська імперська Академія наук офіційно визнала українську мову, а загальноросійська літературна культура стала просто російською літературною культурою, двомовний вибір припинив існування» [18, с. 215]. Однак сама собою проблема була не такою простою, і серед причин, які її загострювали, не останню роль відігравав той фактор, що на нього весь час посилається В. Винниченко: неможливість митця — в ряді випадків — сповна реалізувати себе в Україні (чи то через відсутність творчої свободи, чи через матеріальну скруту, чи через «з’їдання» ближніми...).

Невипадковим уважають, що Леся Українка надрукувала свою «Оргію» саме у Винниченковому журналі «Дзвін». Може, хотіла тим самим застерегти від необачного кроку того, у кого бачила неабиякий талант, хоч не раз і «досадувала» на Винниченкову імпульсивність та марнування ним свого хисту. Так, в листі до матері 19 лютого 1913 року письменниця писала: «Я не буду загрожувати переходом в чужу літературу, як то роблять інші, бо то «себе дороже стоит», але я можу зробитись учителькою європейських мов і прожити без тих «гонорарів», за які треба стільки зневаги приймати» [64, с. 436].

У Лесі Українки було також ніяк не менше, а навіть і більше підстав ображатися на байдужість і холодність публіки: «… драми мої належать саме до речей «хвалимих, але нечитомих» [32, с. 847]. Моральні максими поетеси, продиктовані загостреним почуттям власної гідності й національного обов’язку, змушували її рішуче відкидати всяку думку про можливість заробити славу і гроші завдяки відступництву від «національної справи». Саме в такому стоїцизмі й максималістській позиції писалася драматична поема «Оргія» від літа 1912 р. до березня 1913 р.

У драматичній поемі «Оргія» головний герой не може змиритися з таким становищем своєї країни. Він не може погодитися з тим, що все найкраще, що є у грецького народу, римляни привласнили собі:

Хто ж то перейшов

по нас, як по містках, до храму слави

всесвітньої? Кого ми на собі

з безодні варварства на гору несли?

Чи ж не лягли ми каменем надіжним

до мавзолею нашим переможцям? [62, с. 190].

Леся Українка подає образ Антея як спадкоємця всього найкращого, що створив мистецький геній грецького народу. Співець невіддільний від своєї країни, він патріот Еллади, який вважає, що мистецький хист повинен належати рідній землі. Антей приходить висновку, що краще вмерти, ніж перейти на бік поневолювачів. Тобто авторка наголосила на мотиві стоїчного протистояння. Під час розмови зі своїм учнем Хілоном, який його зраджує переходом в інший табір (до школи Мецената), Антей говорить про те, що творчість повинна бути вільною:

Ти вступиш у хор панегіристів? В тую зграю

запроданців, злочинців проти хисту?

О, краще б ти навіки занімів,

позбувся рук, оглух, ніж так упасти! [62, с. 168].

Антей зазначає, що краще мовчати, ніж зрадити своєму хистові, занапастити себе як митця.

Мабуть, недаремно Леся Українка ввела у свій твір образи митців Федона, Хілона, Неріси. Вони у драмі постають як опозиційні. Ці образи є представниками тієї частини грецького суспільства, яка здатна фізично й духовно протистояти поневолювачам. Вони розкриваються кожен по-своєму, але всі змушені були піддатися силі зброї, вирішивши, що так буде краще для їхнього хисту.

Хілон — син багатія-елліна. Він один із талановитих учнів Антея, хлопець ще не втратив решток сумління й ніяковіє, коли змушений заявити учителеві, що покидає його школу. Характеризуючи цей образ, письменниця відходить від традиційних концепцій зображення митця. У попередній епосі талановита людина повинна була бути прикладом для народу, носієм його моральності, його громадських обов’язків, а у Хілона ці риси не співпадають. Людина талановита, Хілон, щоб досягти успіху, ладен зректися своєї країни, плазувати перед переможцями:

що ти в громаді не займаєш місця,

належного твоєму талану [62, с. 168].

Дещо відмінний від Хілона Федон. Це теж обдарований митець, який у домі Антея відчуває до себе приязне ставлення й пошану. Федон продає Меценатові створену ним статую Терпсіхори, прообразом якої послужила Неріса. Федон уважає, що для мистецького хисту потрібні матеріальні статки, а для цього підійдуть будь-які засоби. Тобто мистецтво для Федона є насамперед джерелом збагачення. Це відразу ж розпізнає Антей , не погоджуючись з життєвою позицією свого товариша.

Чи мав би й я весь вік, як ти сидіти

без хліба і без слави? [62, с. 187].

Федон — митець, позбавлений національної гідності, погляди його космополітичні, близькі до прагматизму. Він користується лише тим, що йому зараз вигідно. Свій вчинок Федон намагається виправдати тим, що у Мецената разом з грішми до митця приходить слава. Він стає в позу оборонця мистецтва, ніби дбаючи про те, щоб твори мистецтва були відкриті для «подиву людського». Насправді ж, як підкреслює Антей, звертаючись до Федона:

За гроші чи за славу, — ти продався

у купі з твором рук своїх [62, с. 187].

Але найтяжчого удару Антей зазнає з боку своєї дружини Неріси, з якою він щойно одружився, викупивши її з рабства. Неріса — донька рабині-танцівниці. Тому вона змалку була присутня на римських оргіях. Їй прищепили рабське запобігання перед вельможами, зневагу до бідності, схиляння перед славою й багатством, розбестили її юну душу пестощами та словами, перейнятими брудом. Ще дитиною Неріса була привчена до показної краси, до квіток, які кидають танцівницям учасники оргій. Талановитою танцівницею була й нещасна мати Неріси, яка загинула в забутті. Така доля судилася б і Нерісі, якби не Антей, що за останні гроші, які призначалися на посаг сестрі Евфрозіні, викупив Нерісу з рабства. Антей хотів заховати хист танцівниці Неріси та її саму від розбещених поглядів. Однак Неріса не погоджується з таким існуванням себе самої й свого чоловіка. Заради слави і ствердження свого таланту Неріса ладна пожертвувати всім. Вона не згодна мовчати, як її чоловік, відректися від світу, не бажає пасивно коритися долі. Визнання, успіх для Неріси дорожчі над усе, і коли їх не можна чекати від співвітчизників, то вона готова здобувати їх у римлян:

Бояриня.

Проблематика й образи поеми Лесі Українки «Бояриня.»

Головна проблема драми «Бояриня» - це проблема громадянської свідомості українців. Саме через те, що вони не усвідомлювали себе як народ, у нашій історії дуже багато складних та неприємних моментів.

Один із них - період Руїни, який настав після смерті Богдана Хмельницького. Це була людина, котра розбудила в українцях їхню національну та громадянську свідомість. Тому після його смерті почалася криза, що вилилась у цілий період нещасть та проблем для нашого народу.

Отже, проблема національної історії випливає з основної проблеми твору і створює дуже розгалуджену проблематику.

Наприклад, зображення туги за рідним краєм (образи Оксани, Степана, його батька та матері). Що було причиною цієї туги? Звісно, нерозуміння українцями себе як народу. Вважаючи Україну частиною Росії, вони покидали рідний край і дуже пізно розуміли свою помилку.

Отже, це проблема національної історії.

Для підвищення національної свідомості Леся Українка зіставляє дві культури - українців та росіян. Читаючи твір, ми відразу розуміємо, що вони далекі від єдності.

Отже, для розкриття проблеми національної історії у драмі авторка вводить дуже багато інших проблем: туга за рідним краєм, зіставлення двох культур, становище українців у період Руїни, соціальна нерівність, зрада своєї Батьківщини. Їх причиною є основна проблема твору - криза громадянської та національної свідомості.

Художнє відтворення звичаїв і побуту козацької старшини та російського боярства в драмі Лесі Українки «Бояриня».

Дружині боярина за московським звичаєм не можна брати участь у бесіді чоловіків. Вона мусить лише почастувати гостей, а потім Повернутися до себе в терем. Але й тут у молодої українки викликає бурхливий протест звичайний для московських жінок «поцілуйний обряд»: чому це її буде цілувати старий боярин, якому вона піднесе чарку? Оксана дивується і з того, що бояриня Ганна, сестра Степана, не може вільно гуляти по Москві, і навіть після заручин їй не дозволяють бачитися з нареченим, хіба що в церкві.

Та й засватали дівчину через сваху.

Та ось у домі Степана з 'являється гість з України. Він розповідає про великі кривди, які чинять українському народові посіпаки московські, просить Степана заступитися за людей перед царем. Передавши Степанові супліку зі скаргами на царських воєвод, гість сподівається на допомогу, але ця надія лишається марною. Листа, переданого Оксані від братчиці-товаришки, Степан пропонує спалити. Дружина у розмові з ним називає Москву тюрмою, неволею з дикими звичаями і законами:

А що ж? Хіба я тут не як татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану,мов ханові? Скрізь палі, канчуки...холопів продають... Чим не татари? Ну скажи, мій любий, чи довго нам ще мучитися? Невже й загинем у сій неволі?

У стосунках між московськими боярами панує атмосфера постійного страху й аморальності. Бояри виступають нещирими, лукавими, хитрими, улесливими і жорстокими. Вони догоджають цареві, плазують перед ним. Степан також змушений догоджати цареві, цілувати йому руку. Оксані все це здається вкрай огидним. А ще московська знать зневажливо ставиться до представників інших Національностей: українку Оксану ображають навіть у церкві, називаючи «черкашенкою» та «хохлушею».

Не менш негативне враження справляє на молоду жінку й описаний у драмі побут московитів: негарний мішковитий одяг, життя без пісень,, жахливе пияцтво, нерівноправність жінок.

У драмі згадується про невиправдані безглузді дії Дорошенка, який у боротьбі за владу «татар на поміч приєднав і платить їм ясиром християнськи.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.