Українська література - статті та реферати

Леся Українка в оцінці літературної критики (І. Франко, М. Зеров, Д. Донцов, П. Филипович, Ю. Бойко)

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Про видання І. Франком перших віршів і перших двох прижиттєвих збірок Лесі Українки та подальші публікації їх у своїх виданнях чи там, де Великий Каменяр був редактором і видавцем, дослідники та науковці лише в кращому випадку можуть коротко згадати чи послатися на цей факт діяльності двох велетнів української і світової культури. Найбільше інформації про цю їхню співпрацю маємо у коментарях до зібрання творів Лесі Українки у 12-и рр. Хоча зрозуміло, що подібне видання, тобто власне коментарі, можна співвіднести з листами цих двох постатей, а також епістолярної спадщини Олени Пчілки, матері Лесі Українки, де мова йде про друкування.

Значна частина дослідників вважають, що полеміка Лесі Українки та І. Франка ґрунтувалася виключно на розходженнях у поглядах на український національний рух і не мала впливу на особисті стосунки. Так, М. Драй-Хмара був переконаний, що у статтях обох письменників «особистих моментів не було, а було принципове розходження, ідеологічна диференціяція, характерна для української інтелігенції кінця ХІХ століття». Публікуючи у третій книзі журналу «Житє і слово» за 1897 р. статтю Лесі Українки «Не так тії вороги, як добрії люди», І. Франко помістив поряд свою відповідь на неї під назвою «Коли не по конях, то хоч по оглоблях». Статтю І. Франко розпочав низкою спростувань, оскільки вважав, що Леся Українка як автор полеміки не цитує його дослівно, а вкладає в його уста такі речі, яких він не говорив.

Приклад сильної волі, бажання боротьби знаходимо у відомих поезіях «Слово, чому ти не твердая криця...» та «Contra Spem Spero». Мужні, енергійні акорди громадянської лірики Лесі Українки високо оцінив І. Франко. «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова, як із уст цієї слабосильної, хворої дівчини...».

Отже, І. Франко був першим, хто підтримав, допоміг «вийти в люди» Лесі Українці, друкуючи її талановиті твори. Він сприяв першим її публікаціям у «Зорі» 1884 р., допоміг друкувати її вірші в альманасі «Перший вінок» 1887 р. Далі публікував у «Народі», «Хліборобі», «Житті і слові», «Літературно-науковому віснику», збірнику «Акорди», а також видав першу збірку її віршів «На крилах пісень» 1893 р. Друга збірка «Думи і мрії» у 1899 р. вийшла у ним організованому і веденому видавничому товаристві «Українсько-руська видавнича спілка у Львові». Він був редактором і видавцем, хто не просто розгледів і підтримав талановиту поетесу, а сприяв її такому розвитку, що її поезія стала тим поштовхом до вищих змагань ідейного чоловіка, а для громади — заохотою в боротьбі за свої людські права, волю і національну честь.

Донцов віддавна захоплювався творчістю Лесі Українки, і про це захоплення говориться не раз в листах С. Петлюри до Донцова з 1913 року.

Як відомо, Д.Донцов захоплювався Лесею Українкою особливо, вважав, що саме вона своїми ідеями допомогла йому сформувати собі правильний ідеалістичний і національно-вольовий світогляд, допомогла вирватися із літепло-драглистої маси українського народництва і малоросійства. Він писав про неї майже протягом усього життя: перший яскравий твір датується 1913-им роком — стаття «Поэзия индивидуализма» («Украинская жизнь», №9/10), останній з’явився рівно через 50 років — у 1963-му: «Забутий заповіт» (Альманах «Гомону України», Торонто на 1963 р.). Його блискучий есей «Поетка українського Рисорджименто: Леся Українка» (1922 р.) став, по-суті, першим естетичним маніфестом нової, формованої передусім самим Д.Донцовим, літературної течії й мистецької доктрини — вісниківського неоромантизму — і знайшов широкий відгук в тогочасній критиці й літературознавстві, навіть попри більшовицьку цензуру на більшій частині України. Згодом ним були написані такі імпульсивно-драматичні й концептуальні есеї, як «Пам’яті великої бунтарки» («Вістник», 1938, Кн. 2) і «Поетка-пророчиця» (у книзі «Туга за героїчним». — Лондон, 1953). І що цікаво: тематика «Трьох хвилин» і «Адвоката Мартияна» присутня в усіх цих творах лише ескізно або дотично. І вже на еміграції в Америці, у 1950-і рр., Д.Донцов, ніби відчуваючи, що він ще щось не договорив про велику Поетесу, вирішив написати окремі есеї про дав її знакові драматичні твори [5] [4].

П.Филипович, наприклад, написав блискучу передмову «Леся Українка» до окремої книжки її «Поем» (1920).

М.Зеров брав участь у підготовці дванадцятитомника поетеси, виступивши як автор ´ рунтовної передмови до сьомого тому ( «Руфін і Прісцілла: До історії задуму і виконання», 1930)

«Неозначеність неоклясицизму й неоромантизму Леся Українка хотіла подолати самотужки, вона намагалася знайти синтезу цих частинно суперечних течій, надати європейському модернізмові стрункости, чіткости, глибини, і в цьому напрямку вона, здається, осягнула більше, ніж будь-хто інший з її європейських співтоваришів пера. Те, що вдалося Вергарнові в одному творі — об’єднання стильових тенденцій неоклясицизму й неоромантизму в трагедії «Неlene de Sparte», осягнула Леся Українка в низці своїх речей («Кассандра», «Одержима», «Камінний господар», «Адвокат Мартіян».

Цікаві для свого часу теоретичні праці німецьких критиків та ін., які не зовсім вдало хотіли бути також і драматургами, не були сприйняті як вихідна плятформа Лесею Українкою, але вони могли бути якоюсь мірою для неї імпульсом у самостійних пошуках шляху між романтизмом і клясицизмом.

Якщо вже порівнювати твори німецьких драматургів з драмами Лесі Українки, то найперше набігає порівняння «Затопленого дзвону» Гавптмана і «Лісової пісні». В своїй драмі-феєрії наша авторка намагалася відтворити на підставі українського фолкльору світ українських мітів. Делікатні візерунки символів поетеси ніякою мірою не нагадують алегорій (а саме алегоризм закидала німецька критика Гавптманові). Світ природи, фантазії, казки, надхнення, життя душі ще яскравіше, аніж у Гавптмана протиставлений плоскій тривіяльній дійсності, до того ж у Лесі Українки не знайдемо жадних слідів ніцшеанства, що впадають в око в «Затопленому дзвоні». «Магchendrama» німецького письменника наприкінці дещо скидається на «міщанську драму», «Лісова пісня» тим часом ідейно й сталево позначено послідовною суцільністю, витриманістю в узятих з самого початку тонах і викликає багато думок про природу мистецтва, його скомплікованість та його джерела.

Чи можна зіставити Лесю Українку ще з кимсь із її сучасників — драматургів, неоклясиків і неоромантиків ?

Поетичний світ Гофмансталя в загальному чужий Лесі Українці. Порівнюючи її з цим неоромантиком, бачимо в неї багато виразности, напружености думки, заглиблення в характер героїв; все це дуже далеке від барвистої музикальної рухливости героїв Гофмансталя, який розчинив своє драматургічне мистецтво у хвилях опери. Витонченість художнього малюнку Л. Українки і Гофмансталя різна, хоч очевидно обидвом властивий патос почуття.

Про інших німецьких неоромантиків і неоклясиків нема що й казати! Н. Еulenberg, мрійник, що багато стилево випробовував і ні на чому не спинився, створив драми «Кассандра», «Ritter Blaubart», натякнувши лише на можливості, які мав його талант у потенції. Павль Ернст перетворив свій неоклясицизм у дидактизм. Його «Брунгільд» — це драма думок, серед яких не лишається місця безпосередности почуття. 8.S. Lublinski («Gunther und Brunhild») залишається в нашій свідомості розумним конструктором своєї драми, якій бракує психологічної глибини. Назагал усе це драматурги-програматики, що про них починає вже забувати навіть історія німецької літератури. А тим часом драматургія Лесі Українки завойовує для себе з кожним десятиріччям щораз більшу увагу серед читачів і глядачів, та й не тільки в Україні.

Ми вже відзначили, що літературні шукання в Німеччині привертали особливу увагу Лесі Українки. Бо саме в Німеччині спроби творчости неоромантичного і неоклясичного напрямку найчисленніші і найбільше стилеспрямовані.

Отож стилева зрілість і талановита багатогранність Лесі Українки на тому німецькому тлі сама за себе свідчить, що наша письменниця якоюсь мірою завершує через свої осяги літературний розвиток передвоєнної Европи.

Правда, на Заході цього ще не усвідомлюють. Західна людина ще не звикла придивлятися до культури Східної Европи. А якщо вона звертає свій погляд в ту сторону, то, крім широкого обличчя Росії, вона на Сході нічого особливого помітити ще не спроможна.»