Українська література - статті та реферати

Проблематика і художні особливості ранніх повістей О. Кобилянської «Людина», «Царівна»

Композиція «Людини», роль публіцистичних місць у ній.

Композиція повісті «Людина» суттєво відрізняється від притаманних українській літературі другої половини XIX ст. зразків, які передбачали стрункий сюжет, об'єктивну манеру оповіді. Твір О. Кобилянської малоподійний, побудований переважно на роздумах і переживаннях головної героїні. Мова твору вишукана, часто з елементами публіцистичного і навіть наукового стилів, що також збагатило художні особливості прози письменниці.

Роль публіцистичних матеріалів.

Повість О. Кобилянської «Людина» — художній твір, у якому використано багато уривків з публіцистичних матеріалів. Сама Ольга Кобилянська вважала це недоліком твору, адже ідеї твору часто розкривалися не в образах, а в публіцистичних діалогах. Пізніше Кобилянська у своїй творчій практиці дотримувалась погляду, що ідея твору повинна бути втілена в образах, що треба писати так, щоб читач сам зробив висновок із прочитаного. Тож наявні публіцистичні матеріали, з одного боку, обтяжують художню розповідь, з другого — розкривають переконання головної героїні про феміністичний рух і погляди тогочасного суспільства на роль жінки в ньому. Недаремно цей твір названо «романом ідей».

Олена і її наречений Стефан Лієвич говорять майже цитатами з філософських праць німецьких авторів. Звідти ж узяті й епіграфи до І та II глав. Згадується також праця відомого російського критика Дмитра Писарєва. Йдеться про освіту жінок.

Лієвич з розпачем говорить, що жінки в переважній більшості «в ...глибокім сні остаються» і «мало журяться про свою самостійність!..» А якщо хто з жінок «старається збудити сонну сестру», то це викликає гнівний осуд суспільства. Вихід із такого становища Лієвич бачить у наступному: «Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони [жінки] малолітніми; однак, і сей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх ...яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути! Се — знання!..»

Втративши нареченого, Олена говорить батькові: «Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в життю другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсмь, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе Ніколи не буду жити брехнею... Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини...»

Ці слова характеризують Олену Ляуфлер як людину, яка високо ставить людську гідність, людину освічену, з критичним аналітичним розумом, що прагнула піднятися над міщанським оточенням.

Як бачимо, провідні свої думки й переконання Ольга Кобилянська вклала в уста героїні Олени Ляуфлер.

В одному з листів до Осипа Маковея (1895 р.) письменниця писала: «Для мене питання жіноче —точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, приміром такого роду, як «Людина»«.

Таким чином, публіцистичні матеріали в повісті допомагають яскравіше відобразити характери героїв, їх думки та переконання, відтворити типові тогочасні обставини.

Психологізм «Людини».

Ольга Кобилянська — це письменниця глибоких душевних переживань, напруженої думки, ліричних настроїв. Вона виступила як прозаїк-новатор. За спостереженням Д. Павличка, читач і сьогодні приходить до її творів «по естетичну насолоду і по знання жіночого характеру, адже ж вона створила цілу енциклопедію жіночої душі». Глибину страждань мислячої дівчини Олени письменниця передала у повісті «Людина».

Повість «Людина» була кроком письменниці у пізнанні й осмисленні життя, зокрема психології жінки. Героїня «Людини» Олена уособлюючи тип нової жінки, опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди й думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненими, неприйнятими, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонування визначають чоловіки. Повстаючи проти нав'язаних суспільством стереотипів, героїня кидає виклик суспільній моралі, заснованій на облуді й брехні. Сповідуючи ідеї взаємного кохання й поваги одне до одного як основу та запоруку щасливої родини, відкидаючи модель подружжя без любові як брудні стосунки, що ображають людську гідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш і лицемірство як основоположні закони функціонування того суспільства. Воно ж звичний уже для нього спосіб життя не помічає та не вважає його за крамолу; не бажаючи жодних змін, воно натомість прирікає Олену на самотність і відчуження, відгороджуючись німою стіною непорозуміння.

Це не просто історія жіночого серця, а твір, в якому йдеться про становище жінки в буржуазному суспільстві, про причини, що морально калічать її, топчуть найблагородніші поривання. Образ Олени - героїчний, але і не позбавлений трагічних рис. Цей героїзм виявляється в прагненні протистояти згубному впливові обивательщини, сірої буденщини, в намаганні зберегти свою людську гідність, віру у високе покликання жінки-людини. Трагізм Олени в тому, що під вагою суспільних і родинних обставин вона не може до кінця вистояти і в нерівній боротьбі духовно надломлюється. Щоб порятувати батьків від повного розорення, а для себе знайти хоч якусь опору в житті, вона змушена вийти заміж за духовно вбогу і чужу їй людину.

Повість «Царівна» викликала значний громадський інтерес. Вона будила громадську думку серед української інтелігенції того часу феміністичною проблематикою. Варто підкреслити, що хоч письменниця виховувалась на німецькій літературі й зросла у найглухіших закутках відсталої Австро-Угорської імперії, вона все ж знайшла дорогу до українського письменства і дала зразки прози, що художньо реалізувала ідею емансипації жінки в умовах експлуататорського суспільства. О. Кобилянська якось написала у щоденнику: «Все, що я пишу, належить тільки українським жінкам». Ці слова — ключ до розуміння творів, у яких письменниця звертається до проблем української жінки кінної XIX століття.

Повість «Царівна» — новаторський твір нашої літератури, її новизну І. Франко вбачав у тому, що тема особистого життя молодої особи Наталки Веркович розкривалася насамперед «на психічній аналізі буденного життя пересічних людей».

О. Кобилянська у своєму творі показала представницю кращої частини українського жіноцтва з інтелігенції, яка виборювала свої права — на читання книжок, на спілкування, у тому числі з чоловіками, на відмову від одруження з нелюбом, намагалася звільнитися від залежності родини дядька Івановича.

Цей аспект зображення героїні передбачав звернення до різних засобів розкриття внутрішнього світу героїні, адже саме через змалювання психології Наталки Веркович мені стали зрозумілими її думки, почуття, прагнення.

Питання психологізму повісті, композиційної своєрідності твору реалізувалися у щоденниковій формі. Важливу роль у розкритті внутрішнього світу персонажів відіграли монологи і діалоги.

Мою увагу привернули способи зображення, пов'язані з уподобаннями Наталки Оверкович, зокрема захоплення музикою, природою. Наприклад, портрет, психологічна деталь підкреслюють особливість молодої жінки — її неординарність. Зовнішня відповідність канонам краси філістерського (обивательського, закостенілого, відсталого) середовища і зросла духовна сила виділили Наталку з — поміж інших інтелігенток: Верковичівна боролась за своє щастя, за духовне відродження людини.

З огляду на різні обставини, героїня виконала тільки першу частину своєї програми: стала господинею своєї долі. Недарма із трьох заголовків повісті — «Лореляй», «Без подій», «Царівна» — О.Кобилянська вибрала останній. Цим вона ствердила, що героїня перемогла міщанське середовище, яке прагнуло її нівелювати як особистість. Наталка — «Царівна» на своєму життєвому шляху.

Друга частина програми залишилась нереалізованою. Ставши вільною від родичів, одружившись з Іваном Марком, Наталка зупинилась у своєму поступові.

Можливо, О. Кобилянська, яка наділила своїх героїв, зокрема Верковичівну, вольовими рисами та передовими поглядами на світ, як вважають деякі сучасні дослідники, не бачила шляху до подолання суспільної несправедливості і наступним поколінням українського жіноцтва дала можливість дописати повість не у буквальному розумінні — іншої кінцівки.

Нові сторінки повісті — це змінені прагнення жінок, що стосуються не тільки рівних прав статей, подолання патріархальних пережитків і осмислення своєї ролі у родині, а й інший світогляд, що відбиває інтереси жіноцтва як носія нової форми світобачення й альтернативної теорії культури.