Українська література - статті та реферати

Ідейно-естетичні пошуки О.Кобилянської у новелах Некультурна», «За готар», «Банк рустикальний», «Битва»

У новелі «Банк рустикальний» О. Кобилянська порушує дуже важливе питання — руйнування селянського господарства банками. Така тема в різних аспектах уже висвітлювалася західноукраїнськими письменниками (ряд оповідань І. Франка, «П’ятка» С. Ковалева). Оповідання О. Кобилянської і С. Ковалева споріднені між собою не тільки темою, але й ставленням до неї обох авторів, хоч способи зображення селян у них різні. С. Ковалів у «П’ятці» послідовно викладає історію того, як Василь Хом’як, що боїться «влосцянського банку», попадає в павучі сіті лихварів, як обплутаний ними селянин марно шукає справедливості, а потім втрачає землю і сам у відчаї гине. Авторку новели «Банк рустикальний» значно менше цікавлять питання: як, чому попав селянин у борги. Звідси й про першопричину, що привела до ліцитації господарства Петра, говориться невиразно: «На тім його малім господарстві тяжів уже віддавна в рустикальнім банку довг його (Петра.) родичів» (І, 443).

Водночас підкреслюється, що Петрів батько «помер як чесний господар».. Випадковим є й те, що Петро переписав на себе борг (порадили якісь товариші його, прості, темні мужики), чого, звичайно, міг і не робити. Зате в експозиції докладніше розповідається про ті причини, чому Петро не міг сплатити боргу, про його майнове становище. Експозиція новели витримана в спокійних тонах. Мова посильного, що виступає оповідачем, лагідна. Вона характеризує оповідача як статечну, добру, з чулим серцем людину. Основна частина новели має напружений, драматичний характер і розкриває переживання персонажа в найгостріший психологічний момент.

Петро прийшов до крамниці купити свічку. Тут він і дізнається про своє горе. «На його устах завмер втомлений усміх, вони стали білі, штивні, а очі, що звичайно так добродушно дивилися, гляділи тепер на мене напів з переляком, напів з отупінням» (І, 443-444). З його грудей виривається гіркий крик розпачу: «Але ж я не брав ніяких грошей!» Та після доказів посильного, що він переписав задовжений грунт на себе, що не сплатив процентів, уява Петра переноситься на землю, свою годувальницю, яку хоче пожерти банк. Гіркою іронією звучать його слова: «А люди говорили, що сам цісар позволив, аби той банк був і нам, мужикам, помагав» (І, 444). Далі знову йдуть міркування героя, але вже іншого характеру. У них Петро виражає весь біль своєї душі. Він так тяжко працював цілий день, що з тих мозолів на долонях можуть бути завтра рани; жінка віднесла останній кусок полотна, щоб дістати дрібку муки. До цього долучається і та ганьба, яку Петро мусить перенести, його дід і батько були добрими і чесними господарями, а він мусить «йти в жебри», забиратися з хати.

Нарешті Петро зрозумів усе і прийшов до висновку: «Я піду хоч би і нині, для мене рік нужди більше «бо менше — байка, я вже й так майже каліка, змарнував всю силу на тяжкій роботі, зійшов і так на собаку… але мої хробаки… лиш моїх хробаків жаль мені» (І, 444). Міркування Петра про свою долю — це, по суті, внутрішній монолог, бо його слова ні до кого не були звернені. В них нема логічної послідовності. Це уривки думок, передані еліптичними реченнями з окличною інтонацією.

Зрозумівши безнадійність становища, Петро «махнув рукою, немов відрікся всього», і пішов додому.

Діти, що чекали батька з світлом, при вході його в хату закричали в один голос.

«- Тато прийшов! — крикнув утішно найстарший хлопчик, кидаючись до батька,- тато приніс вже світло.

- Тато приніс світло! — повторила менша сестричка, зсуваючись скоро з лавки.

— Плиніс світло! — забелькотіло найменше й собі,- плиніс світло…» (І, 445).

А він нічого не відповідає. Батько, замість світла, приніс темне, темніше, ніжвечірня година, горе в свою хату. Цей настрій поступово передається всій сім’ї. Дружина журливим поглядом подивилась на нього і подумала: «Чи не п’яний знов?» Гіркий жаль стиснув її знов за серце, і жорстокі, болючі слова так і виривалися на уста:

«- Ти знов п’яний, Петре! — промовила перша впів-голос, зажигаючи світло.

- П’яний, Докійко… гей, гей, який п’яний! Сьогодні упився я тим, що і я, і ти, і наші діти підемо за вісім день з торбами!

В ній зойкнуло серце, і вона видивилася на нього. Його лице було бліде, немов смерть, а очі горіли грізно» (І, 445).

О. Кобилянська не подає розв’язки. Новела обривається в найбільш загостреному моменті, в кульмінації. Читачеві ясно й так, що Петра жде така ж доля, яка спіткала багатьох інших селян, обплутаних тенетами банку .

«Банк рустикальний» — глибоко реалістична новела як за своєю темою, так і за способом змалювання подій. Вся система образотворчих засобів (пейзаж, портрет, психологічна деталь, епітети й порівняння) має реалістичний характер і несе високе функціональне навантаження.

Зосереджуючи свої зусилля на передачі внутрішнього стану героя, О. Кобилянська дуже скупо, лише кількома штрихами накреслює портрет героя. За допомогою двох лише деталей — «закрив від грубої праці покривленими пальцями лице, від жури зморщинами пооране» (І, 444) —дається виразна соціальна характеристика персонажа.

Так само й пейзаж у новелі дуже лаконічний. «Надворі стояв пізній осінній вечір, і зимний гострий вітер вив і гнав полями. Далеко і широко виднілася лише свіжорозорана земля, і десь-не-десь мала сільська хатина» (І, 444). Цей пейзаж має до деякої міри символічне звучання. Віднині нещасливе життя Петра гнатиме його в світи шукати притулку.

І справді, як свідчать факти, руйнування дрібних селянських господарств у 80-90-х роках на. Буковині було масовим явищем. З 1868 по 1892 рік, внаслідок зубожіння та пролетаризації, 83 992 селянські родини продали свої земельні наділи. За цей же час за несплату боргів банками на Буковині було ліцитовано 1733 селянські земельні наділи. дому з крамниці, бачив (швидше уявляв) лише свіжорозорану землю, цю свіжу рану в своїх грудях.

І в час розмови з посильним, і по дорозі додому думки Петра не відривалися від землі, своєї годувальниці, бо без землі життя для нього немислиме.

Створені пізніше новели В. Стефаника дуже нагадують новелу «Банк рустикальнии» способом змалювання події через психологію героя та драматизмом.

Викриттю експлуататорської ролі церкви і духовенства присвячено твір «За готар».

Високохудожні картини природи і важкої праці робітників-лісорубів змалювала у новелі «Битва» (1898), це все бачила своїми очима, власне це підштовхнуло її до творення того твору. Вона викриває австрійських колонізаторів, які знищували національні багатства Буковини.

Лихоліття народу, викликане І Світовою імперіалістичною війною, стало темою антивоєнних творів письменниці.

Написана 1887 року і надрукована українською мовою через одинадцять років новела «Природа» скандалізувала «благопристойне» чернівецьке товариство. Сміливий виклик лицемірно-благочестивому міщанському середовищу — так сприйняли читачі цю одну з найбільш довершених новел Кобилянської. Але, окрім ідейної лінії вбачаємо традиційне вплетення Кобилянською й ґендерних сюжетних елементів. Героїня новели — це виразно окреслена індивідуальність, що діє і живе в згоді з своїми бажаннями і розумом, оптимістично дивиться на світ.

Привабливість героїні цієї новели — в небуденності, в оригінальності характеру, у вродженій відразі до всього міщанського й філістерського. Таких людей міщанське оточення не розуміє, вбачаючи в ній лише еротичну дівчину. Воно вважає їх диваками, сахається їх. І саме такі, з яскраво виявленим індивідуальним характером особистості привертають увагу письменниці. Вони люблять музику, як і їх авторка, світ часто сприймають через звуки мелодій, він розкривається перед ними симфонією, часом сонатою, а в ясні хвилі — радісною піснею, що пориває до верховин, збуджує найшляхетніші почуття.

У німецько- й україномовному варіантах відоме оповідання «Природа» (1895) написане на основі вражень від виходів у гори, отже, автобіографічне. Показуючи зустрічі міської панночки і гуцульського леґіня серед пишної карпатської природи, заглиблюючись у психіку героїв, письменниця показує відмінність між ними, зумовлену умовностями виховання дівчини і нічим не спотворенимі життям сина диких гір. Хоч життя гуцула зовні одноманітне, проте в ньому більше змісту, ніж у вилощених, проте внутрішньо порожніх містечкових паничів. Така ідея оповідання відтінюється й пейзажними описами. Героїня зізнається, що в горах набиралася сили й терплячості, святкувала свої «золоті години побіди», коли вибиралася на небезпечні, стрімкі скелі, «придивлялася зблизька вірлові, його чорним, іскристим, ворожим очам, його чатуючій, наперед нахиленій поставі».

Оповідання «Некультурна» також багатоаспектне. Авторка своїм твором доводить, що в українців існує так званий вроджений аристократизм і інтелігентність, які не мають прямого зв’язку з родоводом і освітою. Параска — звичайна гуцулка, але чи не найкраща представниця народу, серед якого виросла і увібрала в себе усе, що він створив за багато століть свого розвитку, усе, що можна вмістити у багатозначне слово «культура». Твір багатий на містичні і нераціональні елементи: ворожіння, віщі сни, символи тощо. Героїня щиро вірить у свою долю, яка вже заздалегідь визначена, вірить у своє щастя, яке їй колись наворожив старий дід, але снам довіряє лише «добрим». У «Некультурній» часто зустрічається позареальне «щось», на яке багата містична подорож Параски. Усе, що траплялося героїні під час цієї подорожі, було ніби з потойбіччя: і ліс, і потік води, і «чортівський млин». Місяць, один з найуживаніших Ольгою Кобилянською символів, у «Некультурній» подається втіленням світлого, реального, позитивного. Як і Марія з повісті «Земля», Параска ставиться до слова як до матеріальної, дієвої сили, її прокльони досягають своєї мети. Символічні кольороназви і числа у творі представлені нешироко.У цілому оповідання «Некультурна» не можна розглядати як таке, що має тільки реальне семантичне поле. У ньому ірреальне активно впливає на буття реального світу, нерозривно пов’язане з ним. Реалістичне, ледь романтизоване, з ознаками символізму концептуальне світобачення письменниці, закорінене у глибини української ментальності загалом і жіночої зокрема, зумовило появу низки творів з «подвійним» семантичним полем, де поряд з власне реальною площиною існує ірреальна.

Леся Українка писала, що ліс і гори є рідною стихією Кобилянської, саме при їх зображенні вона «дає повний розмах крилам своєї фантазії» і цим самим створює відповідний настрій. У слушності спостереження критика переконуємося при знайомстві з новелою «Битва» (1896), може, одним з найкращих творів нашої прози, де подано одухотворені картини гірської природи.

Знищення промисловою фірмою могутнього лісу в Буковинських Карпатах передано з винятковою силою художньої персоніфікації. Перший удар сокири по старій смереці покотився луною підгір'ям. Дерева спочатку затамували дихання, а потім між ними прошелестів «стривожений шепіт, зітхання, врешті піднявся шум, немов від вихру». Голоси дерев наповнили повітря, що «аж ставало лячно», піднялися під хмари, «загуркотіли бурею». З неба досипалися «тяжкі краплі дощу», блискавиці «летіли в смереки», а «грім пробував розсаджувати гори». Як бачимо, Кобилянська майстерно використовує прийоми імпресіоністичної образності, чим досягає глибшого реалістичного змалювання трагічної картини загибелі лісу. Сили природи не зупинили вбивць: одне за одним падали столітні дерева, гори були «обсіяні їх трупами», «одні коло одних, голова об голову, групами або одне верх другого».

Донесенню задуму письменниці до читача сприяє жанрово-композиційна структура твору. Новела складається з дванадцяти фрагментів, кожний з яких несе самостійне образне навантаження, водночас розділи органічно поєднані емоційною тональністю. Тому й відносила Леся Українка «Битву» до «симфонічного» жанру, де змальовані картини постійно супроводжуються ліричними відступами. Персоніфіковані пейзажні описи і душевні переживання автора зливаються в новелі «в одну нероздільну гармонію».

Новела й сьогодні не втратила виховного значення: це один з кращих творів, що всім своїм пафосом спрямований на захист природи. «Битва» справедливо вважається перлиною лірики в прозі, одним з найкращих зразків цього жанру у всесвітньому письменстві.