Українська література - статті та реферати

Розвиток української прози у другій половині ХХ ст.

Українська проза 2 пол. ХХ ст. вражає розмаїттям тематики, проблематики, багатством жанрових форм. Однією з популярних, але вже не домінантною залишається тема села (М. Стельмах, А. Дімаров)

Цей великий період в українській прозі характеризують творчі злети і періоди відносного творчого спаду. Хрущовська відлига зумовила, хоч і короткочасне, оновлення тематики і стильової прозової палітри. Якщо брати за основу не часовий, а мистецький принцип, до шістдесятників зараховують не тільки Г. Тютюнника, В. Шевчука, В. Дрозда, а й П. Загребельного, Ю. Мушкетика. Спільною для цих авторів є тема місця і ролі людини у соціальному і моральному світі. Тютюнник - один з найяскравіших прозаїків-шістдесятників, який ще з початку 60-х років звернувся до моральних і духовних почуттів як основи повноцінного життя. Його перша книга «Зав’язь» (1966) засвідчила особливу ліризацію малої прози. У новелах і повістях Тютюнника («Дивак», «Перед грозою», «Смерть кавалера») змальовано долю й відтворено психологію повоєнного покоління, зокрема дітей. Визначальними рисами його стилю стали простота розповіді, задушевний ліризм як настроєва домінанта, пластичні малюнки природи, внутрішній монолог... Особливістю новел Тютюнника була нестандартна композиція, яка вибудовувала сюжет навколо однієї події, допомагаючи з’ясувати людську суть, життєву позицію («Три зозулі з поклоном», «М’який», «Бовкун» ). Одним з перших прозаїк звертається до проблеми руйнації принципів гуманізму споживацьким ставленням до праці, природи, світу. Зрікаючись милосердя, співчуття, взаєморозуміння, людина саморуйнується («Оддавали Катрю»). Отже, естетичне й етичне кредо Г. Тютюнника полягає в утвердженні цінності життя кожної людини як найвищої цінності буття людського суспільства. Йому вдалося не просто показати людину, а й поріднити її з читачем, зацікавити його гіркою і щасливою долею героя. Українська проза пройшла складний, суперечливий, своєрідний шлях розвитку. Українські прозаїки протягом усієї історії жанру намагалися підтримувати українське художнє слово на найвищому мистецькому рівні, цим самим роблячи свій внесок у збереження моральний заповідей нації. Творча інтерпретація спадщини і новаторство — ось дві основи, два напрямки розвитку української прози, об’єднувальною ідеєю якої завжди була духовність.