Українська література - статті та реферати

Новаторство драматургії М. Куліша (п’єса «97»)

Всі публікації щодо:
Куліш Микола

Найважливішою рисою таланту Миколи Гуровича Куліша є трагедійність світобачення, яке поступово перетворювалося на трагікомічне, трагіфарсове, що визначає тип сучасної культури взагалі. Тому нема потреби поділяти творчість драматурга на «канонічну» та «протестантську» Виразно «апокрифічне» забарвлення має не тільки «Народний Малахій», але й перша п’єса Куліша — «97», яку чомусь і досі вважають традиційно-психологічною драмою. Автор передбачив «історичне значення» свого твору, що сьогодні асоціюється з подіями не двадцятих, а тридцятих років. І такий анахронізм цілком виправданий. У 1932—1933 pp. письменник після подорожі на південь України захворів від того офіційного соціалістичного геноциду, який побачив на власні очі

у «психологічно недостовірному» ранньому фіналі «97» з’являються деякі елементи, властиві драмі абсурду п’ятдесятих років. Це стосується, насамперед, сцени смерті Серьоги Смика. Хоча цю психологічно недостовірну картину вирішено як смерть людини в традиційному для експресіонізму ключі «життя людини», але типові для драми експресіонізму моменти (помираючий бачить смерть і погрожує їй, викликаючи на двобій, кличе на допомогу бойових товаришів) подаються крізь світобачення фантастичної засліпленості людини, чого не було до того в експресіоністській драматургії. Дві руйнівні сили зіткнулися в просторі п’єси «97»: революційний фанатизм і голод, породжений ним. Про те, що ці сили мертві, свідчать попередня натуралістично-абсурдна сцена канібалізму та наступна, де Копистка примушує Васю читати вголос над мертвим Серьогою пакет з волості за підписом секретаря комсомольської ячейки. Фінал «ідейно витриманий», але читача не полишає відчуття, що він перебуває в ірреальному світі померлих, де править абсурд зовнішнього буття, який тяжіє до бюрократичних форм існування. Фантасмагорична сцена з паперами, що розлітаються у порожній кімнаті, де помирає «герой революції» Серьожа Смик, зводить до абсурду ці форми існування та мимоволі свідчить проти самої «ідеологічної витриманості» п’єси. Авангардистські мотиви в «97» окреслені пунктирно, це тільки пошуки стилістики модерну, що було продовжено в подальшій творчості драматурга.

«97», «Комуна в степах» і «Прощай, село!» — трилогія про українське село 1919—1930 pp. і водночас трагічний літопис загибелі українського села. Видавництво в 1934 р. вимагало зміни назви «Прощай, село!»: у цій назві цілком закономірно вбачали символ знищення органічної ланки нашого буття під час колекти­візації, хоча автор мав на думці зовсім інше. Постать середняка в п’єсі окреслювалася в елегійних тонах, які переходили в трагічні, а характер дискусії між куркулем (хазяїном) та «партійною лінією» набував рис притчі. Опозиційні персонажі не просто сперечаються, а й розповідають один одному такі собі романтичні «казочки». А притчі самі по собі завжди звернені в майбутнє, тому «казочки» Кулішевих куркулів сьогодні сприймаються дещо інакше, ніж за життя автора.

Особливо відчутний органічний зв’язок Кулішевих п’єс «97» і «Комуна в степах» з творчістю Карпенка-Карого. Його стилістика розробки народних типів і селянських колізій виявилася важливою для формування ранньої Кулішевої естетики, у якій домінували традиції реалістично узагальненої психологічної драматургії.