Українська література - статті та реферати

Повісті Хвильового «Іван Іванович», «Санаторійна зона»

Всі публікації щодо:
Хвильовий Микола

Принаймні вже опублікована на початку 1924 р. «Повість про санаторійну зону» була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами «великої» прози, хоча твір написано у тій же притаманній ранньому Хвильовому лірико-імпресіоністичній манері. Тут (як і в багатьох новелах письменника) постає галерея зайвих людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якому тепер їм немає місця. І сама відгороджена від світу санаторійна зона бачиться уособленням останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. Недарма так багато писали дослідники про «кассандрівське» обдарування Хвильового — зіркість і точність багатьох авторських оцінок, прогнозів, попереджень просто разюча. У заміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломлені життям учорашні борці, які болісно переживають крах своїх ідеалів.

Антиміщанський пафос тодішнього мистецтва (дуже помітний він і у Хвильового) відкинути, звичайно ж, не можна.

Нищівний сарказм митця спрямований проти того паразитуючого прошарку, що одразу ж, за кілька років, присмоктався до правлячої партії («Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії», — старанно виводить, вдягнувши окуляри, один із «служилих» персонажів новели «За-улок»), проти патологічне розмноженого радянського бюрократизму. Але часом така зневага, до обивателів з боку романтиків нового життя поширювалася на непроминальні людські цінності. Одним шаленим стрибком сягнути вимріяного життя не вдалося. І виснажені боротьбою революціонери вже не здатні займатися буденними справами, втішатися звичайними людськими радощами. Перехід від руїнницької діяльності до творчої для багатьох активних учасників громадянської війни виявився неможливим.

Усе сказане може стосуватися і багатьох персонажів «Повісті про санаторійну зону». Мешканці санаторію й самі здебільшого усвідомлюють власну приреченість, несумісність із добою, правда, ставляться до цього по-різному. Найтверезіше дивиться на речі Анарх, недавній боєць революції, її «караючий меч», волелюбний мрійник, що, переживши крах своїх ідей та ілюзій, опинився тепер у становищі безпорадного хворого. Він зневірився у майбутньому, яке було б для людини прекрасним садом, — реальнішою йому уявляється перспектива перетворення особистості на уніфікований додаток до машини. (слід зауважити, досить тверезе застереження в період, коли чимало українських поетів співало гімни техніці, машинному майбутньому.) «Бачите, — доводить Анарх своїй опонентці Катрі, — не тільки ви гніваєтесь на мене, — а й я сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити — так воно єсть, і так воно буде. Для нас, безгрунтовних романтиків (а до них належите і ви, і я, і Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правді кажучи, і землі, очевидно, боляче держати нас на своїх плечах... Коли хочете, тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що я і зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі» .

Все та ж фатальна розбіжність між мрією і дійсністю так виснажує Анарха, що він перестає розрізняти реальність і дивовижні фантоми своєї змученої психіки, втрачає відчуття реального часу.

Не знаходять своїм силам застосування не лише ті, хто, як Анарх, пережив світоглядну кризу, зневіру в ідеалах, а й ті, хто, як Хлоня чи сестра Катря, лише вступають у життя. Це молодий поет Хлоня шкодує за тим, що «моя епоха» «затуманила мій мозок і раптом зникла». «Декілька років тому, — переконаний юнак, — почалась нова епоха. Це були прекрасні незабутні дні. Я тоді був зовсім хлоп'яком. Але я й тоді почув цей надзвичайний грохот... Чого ж мені так скучно? І сьогодні стоїть туман, і завтра буде туман. в цих туманах я нічого не бачу. Де ж моя епоха?».

Дійсність давала якнайреальніші підстави для зневіри. Безсилим щось змінити, багатьом героям Хвильового єдиним виходом бачиться самогубство. Передсмертний монолог Хлоні, котрий вважає себе вірним учнем Леніна, звучить вражаючим у своїй точності пророцтвом: «Я вже зараз бачу, як мислі мойого великого вчителя стогнуть під непосильною вагою бруду й маклерського перекручування. світова сволоч, що пролізе в святе святих, сховається там за його ім'ям і зробить із нього брудне знаряддя, яким і одкидатиме людськість назад». Це зізнання не лишає сумнівів, що письменник тверезо оцінював тодішню суспільно-політичну ситуацію.

У створеній Хвильовим досить осяжній галереї зайвих людей нової епохи можна розрізнити кілька типів героїв, схожа життєва позиція яких диктується, проте, неоднаковими причинами. У повісті троє таких близьких, але й різних персонажів: Хлоня, Анарх і Майя. Якщо про розлад Хлоні зі своїм часом можна говорити як про традиційний розлад мрії з далекою від неї, спотвореною багатьма негараздами дійсністю, то причини апатії і зневіри Анарха, сильної, по-своєму цільної особистості, активного учасника революційних подій, значно складніші. Хвильовий показує, що розгул жорстокості, жахи громадянської війни не минули безслідно для духовного здоров'я народу, нації. Ця зловісна жінка — не виняток. Адже в цитованій розмові й Анарх не відчуває до Майї, котра шпигувала за ним, торгувала своїм тілом, ні злоби, ні ворожнечі — а особливу близькість. Абсурдно перевернуту ієрархію цінностей, моральний кодекс, яким вона керується, частково приймає, виправдовує й Анарх.

Його герої сприймають це по-різному. Анарха голос хворої совісті, тягар всього скоєного, хай і в ім'я високої мети, мабуть, і приводять до краху, до самогубства. Але страшнішими, небезпечнішими в суспільстві є навіть не ті, хто кається, мучиться, зламується під тягарем сумління, а ті, кого совість уже не мучить, хто у своїй катівській діяльності бачить сенс життя, джерело самоствердження, навіть якусь патологічну насолоду. Щоб зрозуміти ще один тип зайвих людей у прозі Хвильового, згадаємо твердження Анарха про людей «не тільки зайвих, але й шкідливих».

Не будемо слідом за зрозпаченим героєм відносити це перш за все до нього самого й до таких, як він. Є у повісті постать зловісніша. Це — Анархова подруга Майя, таємна чекістка, котра виконує в цьому тихому закутку до абсурду незвичайну роль.

Невеликою повістю «Іван Іванович» (1929) Хвильовий уже засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром. Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічних обивателів, світової сволочі, котра скористалася плодами революції і проникла в усі соти нового суспільного організму. Обюрокрачення партійного і державного керівництва, панування фальшивої подвійної моралі для верхів і для низів, безоглядна спекуляція високими ідеалами — ці донині не зжиті явища зароджувалися уже в перші пореволюційні роки.

Коли в ранніх сатиричних творах Хвильовий не втримувався від дошкульних коментарів, осудливих авторських ремарок, то в пізніших речах («Іван Іванович», «Ревізор», «Оповідання про степана Трохимовича») іронічні ефекти здебільшого досягаються за допомогою іносказань, майстерно виписаних автохарактеристик і взаємооцінок персонажів. А найголовніше — точно відібраних побутових деталей, предметних реалій, через які ніби підсвічується духовне єство героїв.

Про чиновного Івана Івановича читаємо, що цей «зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту» (ІІ, 9) був зовсім чужий буржуазним звичкам. Визнавав він тільки «батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми» (II, 20), звичайно ж, радянського виробництва. Куховарка в нього не якась там старорежимна, а «член місцевого харчосмаку», і герой, достатньо скромна людина, «ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки. Явдоха спить на ліжкові на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату?» . Подібні деталі й факти, ніби дані з точки зору героя, настільки виразні самі по собі, що не потребують авторських коментарів.

Хвильовий не забуває згадати і про тодішню полеміку з вусппівськими діячами про сумновідомий «генеральний стиль» революційної доби. Отож «цілком свідомий партієць» Іван Іванович визначає лише те ідеологічно витримане мистецтво, «що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму». Весь цей замкнений в собі, наскрізь фальшивий маленький світик, в якому живуть герої, зображено майже зовсім поза зв'язками з великим світом реальних людських інтересів і турбот. Пропорції тут цілковито зміщені, і автор наголошує на цьому в своєрідних підзаголовках, де коротко викладається зміст кожного з розділів. (Письменник свідомо дбає про перегук з такими ж авторськими ремарками в «Мандрах Гулівера» Дж. свіфта, аж до одвертої стилізації манери вислову геніального попередника. Недаремно Хвильовий кілька разів згадує в повісті про свіфта. «Чіткий силует» англійського сатирика у цей період творчості був дуже дорогим для автора «Івана Івановича».)

Отож випадково покладена в чужий портфель цілком легальна стенограма пленуму наводить на героя панічний жах, майбутня чистка партії видається загибеллю революції, а суть обіцяного довірливому читачеві «трагічного фіналу» всього лиш виключення з партії в ході чистки. система цінностей у цьому номенклатурному світі викривлена незбагненне. Єдиним голосом реальності чуються слова куховарки Явдохи, що наспівує якусь свою пісню про майбутню кару на її нових панів. Постать мовчазної Явдохи нагадує образ служниці Варвари у новелі М. Коцюбинського «сміх». Але в цьому потворному світі пасивна героїня Хвильового не здатна на бунт.