Українська література. Конспекти уроків. 5 клас - І семестр - 2016 рік

Додатки

ДОДАТКИ ДО УРОКУ 2

Словник давньоукраїнської міфології

Род — першобог української міфології, зачинатель усього живого, „Господар Світу”, творець Вирію, батько Білобога і Чорнобога, відає долями богів і людей.

Перун — бог блискавки і грому, бог над богами.

Берегиня — богиня добра й захисту людини від усякого зла.

Дажбог — сонячний бог, покровитель Руської землі.

Стрибог — бог вітру.

Дана — богиня води.

Жива — богиня життя, жіночого щастя в давніх українців.

Коляда — богиня неба, мати Сонця.

Купайло — бог родючості, врожайного літа, лікарських рослин та добробуту.

Мара — богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб, смерті.

Мокоша — імовірно, богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.

Волос (Велес) — покровитель скотарства та поезії.

Сварог — за Іпатіївським літописом, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

Ярило — бог родючості і плодючості.

Лада — одна з найдавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру.

ЯК ВИНИКЛИ КАРПАТИ

Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берестами й тополями, долиною текли потічки та річки, багаті на стругів та іншу дрібну і велику рибу.

Володарем долини був велетень на ймення Силун.

Коли йшов Силун, від його покроку земля здригалася.

Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві. Мав безліч усякої худоби. Череди корів та волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці! Тисячі качок та гусей плавали в ставках, багато курей кудкудакало на фермах.

Жив цей газда у прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до самих хмар. Палац був вибудований на груночку, висипаному людськими руками. Було там стільки кімнат, що легко можна було заблудитися. А в помешканні — добра всякого!

Вночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати у срібленому кріслі.

На широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові.

Слуги і служниці жили не в палаці, а далеко від нього, в дерев'яних зрубах та землянках. Не хотів господар, щоб у світлицях смерділо гноєм чи людським потом.

Ні чоловіки, ні жінки, ні літні, ані молодь не сміли покидати маєток Силуна і йти собі шукати іншої роботи. Мусили жити і вмирати кріпаками.

Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець на ймення Карпо Дніпровський, що прийшов сюди від берегів Дніпра. Він подався в мандри ще десятирічним хлопчиком: шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і мусив їй чимось допомогти.

Служив Карпо рік, другий, п'ятий. Як і всі, косив траву, орав і сіяв пшеницю та жито, ячмінь і овес, збирав хліб. Не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів слабеньких.

Полюбили його всі слуги і служниці. За чесність, працьовитість, справедливість. Карпо ненавидів тих, хто панові дуже низько кланявся, до самих ніг нахилявся. Тяжко йому було дивитися, як Силун усе забирає, а народ голодує.

Коли Карпові сповнилось від роду двадцять літ, вирішив додому повертатись. Був певний, що за добру працю пан йому заплатить, і він, Карпо, повернеться до матері не з порожніми руками. І тільки про це тепер і думав. Усе міркував, як із паном поговорити про розрахунок.

Раз уночі він вийшов надвір освіжитися. Проходив коло наймитських хатинок і побачив раптом якусь тінь. Скоро впізнав Силуна. Той ішов подивитися, як худоба ночує, чи все в порядку. Карпо подумав, що саме час поговорити з паном.

Коли Силун наблизився, Карпо дав про себе знати кашлем.

— Чому ти тут, Карпе? — озвався Силун, упізнавши хлопця.— Чи не дівча виглядаєш?

— Не дівча,— відповідає Карпо,— а вас, світлий пане. Маю з вами поговорити. Служив я вам довго й чесно, та маю додому вертатися, аби матінку живою застати... Платню за службу хочу попросити.

Силун спочатку подумав, що слуга жартує, бо досі ніхто не наважувався на те, щоб проситися геть від нього. Та й платні ніхто не вимагав. Але Карпо й не думав відступати:

— Я чесно служив, світлий пане. І моя робота, гадаю, щось коштує.

— Нікуди не підеш! — розізлився пан. — То вже я знаю, коли й куди мої слуги повинні ходити.

— Я піду, пане,— наполягав Карпо.— Лише ще раз вам мушу сказати, що моя робота чогось коштує.

Це вже була нечувана зухвалість, якої пан простити не міг.

— Туди, під землю, тебе відпущу! — лютився він, показуючи пальцем униз і приступаючи до парубка. — Там буде твоя платня.

Та хлопець не відступав ані на крок.

— За мою роботу, пане, прийдеться платити,— ще раз нагадав, ніби й не чув панської погрози. Ця відповідь ще гірше розізлила Силуна, скипів так, що аж очі кров'ю налились, а з рота вогонь сапнув. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю. Ударив так, що аж яма зробилася.

Але слузі нічого не сталося, звівся на ноги і відчув у собі непереможну силу,— то, мабуть, землиця йому подарувала за те, що робив на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, далі ще раз і ще раз, не витримала матінка-землиця тих ударів, розкололася. І опинився Силун у підземній печері., в яку гадав загнати непокірного слугу. Даремне він хотів вибратися на поверхню — земля закрилася, і не можна було знайти жодної щілинки. Тоді вдався Силун до своєї сили. Вдарив ногою в земну кору — вона вигнулася, та не відчинилася, вдарив другою — вигнулася ще більше, а відчинитися не хоче. Пробував головою пробивати, плечима витискати — марно, кулаками гатив — теж не допомогло. Але від його ударів на землі прерівній гора за горою робилася, і чим дужче кидав собою Силун-велетень, тим вищі гори піднімались навколо. А найдужче бив собою там, де Гуцульщина, і там гори вигналися найвищі.

Уранці як прокинулися наймити і побачили, що сталося, дуже здивувались. Навколо — гори, а там, де був палац, нічого не лишилося, усе провалилося у прірву. Раптом із-під землі вдарила вода, заповнила ту прірву. Чудувалися люди, а скоро зібралися на велику раду: як далі бути, як жити. Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевир-Сяким, бо було синє-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати.

Люди зажили по-новому. Одні залишились на рівнині, інші подались у гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу доглядали. Навчилися ліси рубати, хати будувати.

Кажуть, що Силун ще й тепер не стих під землею, пробує вирватися, але вже не викидає гори, бо постарів і моці такої не має. То вже не вирватись йому на поверхню ніколи!

ДОДАТКИ ДО УРОКУ 4

ІСТОРІЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

Зупинка № 3. Переказ „Прийом у запорожців”

Запорожці як підмовлять було до себе на Січ якого хлопця з Гетьманщини, то перше пробують, чи годиться бути запорожцем. Ото ж звелять йому зварити кашу.

— Гляди ж, вари так, щоб і не сира була, щоб і не перекипіла. А ми підемо косити!

Заберуться в комиш та й лежать. То це хлопець, зваривши кашу, вийде на могилу і зачне гукати. А вони чують, да не озиваються. То він гукав, гукав, а далі й давай плакати.

— От занесла мене нечистая сила між сії запорожці! Лучче було б дома сидіти при батькові да при матері. А то ще перекипить каша, то придуть да битимуть, вражі сини! Ой бідна ж моя голівонька! Чого мене понесло між сії запорожці!

То вони, лежачи в траві, вислухають усе дай кажуть:

— Ні, се не наш!

А далі вернуться до куреня та дадуть тому хлопцеві коня й грошей на дорогу, да й скажуть:

— Їдь собі к нечистому! Нам таких не треба!

А як же котрий удасться розторопний і догадливий, то, вийшовши на могилу, кликне разів зо два:

— Гей, панове-молодці! Ідіте каші їсти!

Да як не озиваються, то він:

— Чорт же вас бери, коли мовчите! Буду я й сам їсти.

Да ще перед відходом ударить на могилі гопака: „Ой тут мені погуляти на просторі”. Да затягнувши на весь степ козацьку пісню, і піде собі до куреня, і давай уплітати тую кашу. То запорожці, лежачи в траві, і кажуть:

— Оце наш!

Да, побравши коси, і йдуть до куреня. А він:

— Де вас у біса носило, панове? Гукав, гукав, аж горло розболіло, да щоб каша не перекипіла, то я й почав сам їсти.

— Ну, чуро, вставай! Годі тобі буть хлопцем. Тепер ти рівний козак.

І приймають у товариство.

Звичаєве право Запорозької Січі

Серед джерел права на українських землях у XIV-XVIII ст. помітне місце належало нормам звичаєвого права. Вони виникали та формувалися у процесі еволюції господарсько-побутових відносин та спиралися на загальноприйняті „давні” норми поведінки, що були вироблені за різних обставин.

Козацьке звичаєве право представляє собою систему звичаєвих норм, переважна більшість яких сформувалась на Запорозькій Січі, на основі якої ґрунтувалась структура й діяльність військово-адміністративних і судових органів, регулювались питання земельних, майнових, особистих відносин. Найдовше і в найбільш традиційних формах звичаї на Запоріжжі проіснували там, де населення дотримувалося „подлуг старожитних и старейших обичаев”. На думку відомого дослідника кодифікації права України А. Ткача, норми звичаєвого права діяли упродовж усього XVII і першої половини XIX ст.

Особливістю козацького права було утвердження свободи від феодальних повинностей та податків. Його матеріальною основою стали специфічні суспільно-економічні відносини, що склалися в Запорізькій Січі, а юридичним джерелом — норми давньоруського права, пристосовані до конкретно-історичних умов, норми звичаєвого права українського народу та запозичення з правових норм і традицій інших народів.

Характерними ознаками звичаєвого права були: корпоративність, переважання публічного права, усна форма вираження, відсутність поділу на галузі, консерватизм, обрядовість, досить суворі (переважно тілесні) покарання, широке застосування смертної кари тощо.

Цілком очевидно, що основою формування козацького права стало звичаєве право, пристосоване до умов життя січового лицарства. Оскільки запорожці були насамперед воїнами, норми військового права проявлялись у формі звичаїв — проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація військових походів. Так, наприклад, новому козакові, що вступав до війська, на зібранні інших козаків — майбутніх товаришів — курінний отаман відводив місце у 3 аршини завдовжки і 2 завширшки, пояснюючи: „Ось тобі й домовина, а як умреш, то „робимо ще коротшу”. Запорожець одержував нове ім'я, котре мало відверто брутальний характер, чим висловлювалося повне презирство до світу, який він покидав.

А. Скальковський зазначає, що „запорожці не мали жодних письмових законів; військові суди вирішували справи, керуючись здоровим глуздом і давніми звичаями, а у важких випадках судді радилися з кошовим та з іншими старшинами”.

Аналіз документів свідчить, що козацьке право було корпоративним правом. Воно захищало військово-політичну організацію запорізького козацтва, але встановлювало різний правовий статус окремих груп населення на Запоріжжі.

Козацьке право визначається не лише як звичаєве, а й національне. Воно майже не зазнало впливу права польського, російського, татарського. Козацькому праву притаманна обрядовість. Це спостерігається в організації військових походів, обранні на посаду, у побуті козаків тощо.

За змістом норми звичаєвого права Запорозької Січі поділялося на публічне.

Покарання в козаків були досить суворі. Це було зумовлено військовим устроєм життя запорожців. Дослідник козацтва Д. І. Яворницький зазначав, що, незважаючи на суворість, а інколи й нещадність норм звичаєвого права козаків, у ньому була „чесність велика”.

Покарання в Запорозькій Січі були публічними. Інтереси самої общини головували над особистими інтересами. Це випливало із усвідомлення її членами того, що твердість і цілісність общини прямо залежать від обмеження особистого свавілля й егоїстичних поглядів кожного. Саме тому, визначаючи вид покарання, насамперед звертали увагу на цінність порушеного права і завдану шкоду.

Закони кодексу лицарської честі

Закони кодексу лицарської честі, що передбачали виховувати в дітей і юнацтва:

- любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, товаришуванні, ставленні до Батьківщини-України;

- поважне, з підкресленою ввічливістю ставлення до дівчини, жінки, бабусі;

- готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, уболівати за дітей, їхню долю;

- непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, скромність і працьовитість, культ волелюбних заповідей батьків і дідів, ушанування пам'яті загиблих та ін.);

- відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави;

- турботу про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

- прагнення роботи пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

- цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, постійне самовдосконалення і самореалізацію в ім'я підвищення добробуту народу;

- уміння скрізь і усюди поступати благородно, шляхетно, проявляти доброзичливість і доброчинність, інші чесноти.

ДОДАТКИ ДО УРОКУ 16

Бувальщини і казки з дідусевої в'язки

В СНІГОВИЦЮ

Що вам розказати,

Діти мої милі,

Чи про білий парус

На високій хвилі,

чи про чудо-юдо

В морі під водою,

Чи про гай-діброву

З Бабою Ягою?

Та чи всі зібрались

До моєї хати?

Всі...

Тоді вже й можна

Казку починати.

Як в степу крутилась

Біла сніговиця,

вийшла в чисте поле

Капосна лисиця.

Вийшла на дорогу,

підвелася дибки:

Де б мені дістати

На сніданок рибки?

А Микита їде,

Їде, поганяє:

— Гайда, вороненькі,

Гайда, підпряжная!

Дивиться Микита:

Щось незрозуміле,

Чи — воно лисиця,

Чи нечиста сила?

Зовсім нерухомо,

Не пищить, не свище...

Підійшов рибалка

До лисиці ближче...

— Ти диви!..

Для жінки —

Комір непоганий! —

Взяв за хвіст лисицю

Та й поклав у сани.

Дід Микита їде,

Коні поганяє,

А в задку лисиця

Рибку викидає.

Скоро тої рибки

Наче й не бувало,

І сама лисиця

Пропадом пропала.

Баба глядь у сани

І спитала строго:

— Що ж це ти додому

Не привіз нічого?

— Як же так „нічого?!” —

Каже дід Микита,—

Карасі у санях,

Ще й лисиця вбита!

Оглянувсь рибалка —

Й моторошно стало:

— Чи ти знаєш, бабо,

Все лисиця вкрала?

— Та яка лисиця?

— Та ота, котора

Курку зозулясту

З'їла позавчора!

Сів Микита в сани

Та й назад поїхав.

Повезло Микиті

Вдруге, як і вперше,

Карасів налізло

Майже повні верші.

Плещуться, тріпочуть,

Жваві та хороші,

Вибрав їх рибалка

Й висипав у кошик.

Потім чистим снігом

Довго тер долоні,

Крякнув, сів у сани

Та й гукнув на коні.

Їде дід Микита —

Веселенький з виду,

Та чомусь у санях

Не сидиться діду.

Він з-під шапки пильно

Поле оглядає,

А воно — в заметах,

Тихе й безкрає.

Дивиться Микита:

Що воно за чудо?

Прямо на дорозі

Вивернулась груда!

Та чому це груда

Має тут з'явиться?

Придивився добре,

А воно — лисиця.

Ані пари з рота,

Ані кліпне оком,

Нібито, сердешна,

Здохла ненароком.

— Щось воно не теє... —

Дід насупив брови

Й витягнув із себе

Пужално тернове.

На лиці майнула

Посмішка сердита.

— А, можливо, й теє —

Каже дід Микита.—

Видно, доконала

Пройду завірюха... —

Та й узяв лисицю

За обидва вуха.

Намотав на руку

Хвіст її пухнастий

І тоді вже каже:

— Ну, кумасю, здрастуй!

Що це ти куняєш,

Наче ночі мало?

Розказала б краще,

Як ти рибу вкрала!

Може, ти для мене

Й потанцюєш трохи,

Як почну я з тебе

Вибивати блохи?!

Та не тільки блохи,

А повадки хитрі...—

Пужално тернове

Свиснуло в повітрі.

Пужално тернове

Це тобі не цяця.

Кавкнула лисиця

І давай пручаться.

А старий шмагає,

Наче ріже скибу:

— Це тобі за курку!

Це тобі за рибу!..

А оце за півня,

Що торік украла!..

Як же моя баба

Гірко горювала.

Взяв хвоста Микита

Й витіпав старанно:

— Повезу додому:

Хай побачить Ганна!

Може, він в хазяйстві

Бабі пригодиться,

Порошно змітати

З припічка, з полиці.

З припічка, з полиці,

З скрині на ослоні..—

Сів старий у сани

Та й гукнув на коні.

На вовні високій,

Затріщали хором

Голосні сороки:

— Чи ви чули?

Гляньте!

— Скре-ке-ке,

Дивіться!

Ходить по діброві

Без хвоста лисиця!

— Кажуть, що сьогодні

Дід Микита зранку

Влаштував кумасі

Добру прочуханку!

Угощав лисичку,

Частував сестричку,

щоб забула звичку

Жити на дурничку.

Як же буде далі

Жити пройда куца? —

І ведмідь регоче,

І зайці сміються.

Та не то сміються —

Покотом лягають,

Скільки того сміху —

Ні кінця, ні краю.

— Почекайте, друзі,

Галас ні до чого,—

Обізвався ворон

З дуба вікового.—

Що хвоста немає —

Не таку вже лихо,—

Можна причепити

З очерету віхоть!

Та не в цьому справа,

І не в цьому сила,

Кррра — ще б ти, кра-су-не,

Кррра-сти не ходила!

Пам'ятай, що кажуть

Працьовиті люди:

Хто живе нечесно,

горе тому буде!

От і все.

На згадку вам весела казка,

А мені?

Будь ласка,

Хоч бубликів в'язка.

Володимир Іванович

ДОДАТКИ ДО УРОКУ 28

Іван Сенченко. Де сім господинь, там хата неметена

У нас в хаті не багато дівчаток. Тільки Оксана, та Юля, та Марина, та Христя, та Катря, та Оля, та Ліна... Порахуйте, скільки їх? Мама каже:

— Оксано, хату підмети!

— Добре,— озивається Оксана, та тільки мама за двері,— кричить: — Юлько, хату підмети! Кому кажу!

А Юля відповідає:

— І не подумаю. Хіба немає меншого за мене? Он Христя. Чуєш, Христе? Хату підмети, мама сказала!

— А чого це мені підмітати? — розсердилася Христя. — Я он і місяць тому підмітала, і ще раніше — влітку... І минулого року раз... Я не хочу. Я не маленька. Он Катря без діла сидить. Чуєш, Катре, хату підмети!

— Еге, яка,— обізвалася Катря.— А ось і не підмету. То тобі Христя сказала, щоб підмела. Так що можеш! Та й Ольга у нас є. Чого це Ольці така полегкість, що вона ніколи й за віник не візьметься? А вже їй сім років. Чуєш, Олько, кидай свої ляльки. Віник бери. Хату підмітай!

— Ось ще мені лихо,— захлипала Оля.— Все Олько та Олько! Не хочу я підмітати. Он Лінка нічого не робить. Кажуть: маленька. А яка вона маленька, коли їй вже п'ять років? Хай привчається, а то виросте за нашими спинами і не знатиме, як мамі допомагати. Чуєш, Лінко, віник бери!

Ліна не опиралася. Взяла віник і як почала підмітати! Кушпель таку збила, що і в хаті нічого не видно.

Зайшла мама, взялася за серце.

— Лишенько моє, лишенько! Правду люди кажуть: „Де сім господинь, там хата неметена”.