Книга для вчителя. Конспекти уроків з української літератури для 7 класу - Хомич Я. Ю 2012

Григір Тютюнник. Коротко про письменника. «Климко». Цікавий епізод з дитинства письменника

МЕТА. Познайомити учнів з життєвим і творчим шляхом Григора Тютюнника. Нагадати про основні події часів воєнного лихоліття в Україні (Друга світова війна); розвивати вміння переказувати зміст повісті; проводити паралель між особистим життям автора і сюжетом твору; виховувати чуйність, доброту, здатність співпереживати.

ХІД УРОКУ

І. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ. ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ УРОКУ.

«І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи — ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаяний я», - записав Григір Тютюнник у своєму щоденнику, вихоплюючи з самого дна душі неперебутній свій біль і силкуючись пізнати свою складну, незбагненну й ним самим людську натуру. Часом і сам різкий, непоступливий, непримиренний до людської ницості, до будь-якого крутійства і водночас совісливий, чутливий до чужого болю, вразливий, він, як ніхто інший, розумів, яке незахищене людське серце, як легко його скривдити, а то й поранити. Сам гостро реагував на найменший вияв образи чи приниження — і таким же вразливими створював і своїх героїв.

«Ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах», - сказав письменник в одному з небагатьох своїх інтерв’ю. Саме людську доброту цінував він над усе.

Григір Тютюнник завжди слухався совісті, через те й від людей вимагав також жити по совісті, або, як він казав, з неушкодженою совістю. І тяжко страждав, зазнавши розчарування. Ніщо так боляче не б’є людину, як брехня. А ще умів побачити в людині її біль та муку навіть тоді, коли вони німо застигли в очах. І зізнався в одному із своїх записників: «Я люблю стареньких і малих — і тих, і тих за мудрість і доброту».

Письменник завжди надзвичайно любив своїх героїв — часто безталанних, невдатливих, безпорадних, не без якихось химер чи вад, не раз битих лихом, але назагал добрих, незлобливих, нездатних на підлість чи мстивість.

Таким був Климко - герой його одноіменної повісті, в якій відзеркалилися дитячі спогади письменника.

ІІ. СПРИЙНЯТТЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.

1. Знайомство з біографією.

Найкраще про себе може розказати лише сама людина. Ось що про себе розповідає Григір Тютюнник.

АВТОБIОГРАФIЯ

Народився я 5 грудня 1931 року в сім’ї селян - Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокiнь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспi - батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменiв у вчительський вуз. Мати працювала на рiзних роботах - полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

У тридцять третьому році сiмейство наше опухло з гoлоду, а я в цей час — тоді мені було півтора року - перестав ходити (вже вмiючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцять сьомому році, коли батьковi сповнилось piвно сорок (він з 1897 року), йогo заарештували, маючи на увазi полiтичний мотив, i пустили по сибiрських етапах…

У 1957 роцi прийшов папipець, який сповiщав, що батько нi в чому не винен i реабілiтований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою і я. Мені тоді йшов шостий pік.

Пicля тoгo, як батька забрали в тюрму, в 1937 взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, - мати осталися замiжнi за іншим, а я пiшов до дядька.

1938 року вiддали мене дядя i тьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнiв. Думаю, що тут дpyгi мої, сказати б, батьки дотримувались принципових поглядiв щодо української мови, освiти, культури взагалi.

Через два тижнi цей клас було лiквiдовано за малим контингентом, i я опинився в росiйському першому класi. З того часу i до 1962 року я розмовляв, писав листи (iноді оповiдання) виключно росiйською мовою, oкрім pоків 1942-1949-го, коли я знов опинився в селi бiля матері. До цього я був старцем в повному розумiннi цього слова. Сталося се так. На початку вiйни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому poцi почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолудi, пробував конину…

Люди, дивлячись на змучену тьотю i на нас, голодненьких дiтей, порадили мені чкурнути до мaтepi на Полтавщину, щоб легше стало всьому сiмейству, - голод як-не-як. Я так i зробив. Йшов пiшки, маючи за плечима 11 pоків, три класи освiти i порожню торбинку, в котрiй з початку подорожi було дев'ять cyxapiв, перепiчка i банка меду - земляки дали на дорогу. Потiм харчi вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовiрно важко, соромно, одбирало язик i в грудях терпло, тоді трохи привик.

Iшов piвно два тижнi. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград, Полтаву, Диканьку, Опiшню. А cлiдом за мною, коли трохи полагoдилося iз залiзницею, приїxала i бiдна моя тьотя з грудною сестричкою.

Зажили ми в селi. Потім хату спалила бомба, i ми опинилися в чужих людей - те, що було i в Донбасi: мiняли квартиру за квартирою, бо нixтo довго не xoтiв держати постояльцiв з двома дiтьми. Так i в селi було.

Пicля Перемоги повернувся дядя.

У 1946 році пicля закінчення п'ятого класу пішов я в Зiньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 100 гpaмів хлiба на день. Вони, oті 700 грамів, i врятували нас iз мамою У 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому i сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.

Восени нам, ремicникам, вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом - до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната - загiн на 68 душ) і розподiлили по цехах. Став я належати до пануючогo класу, ходив через оспівану заводську прохідну… їв по талончиках у цеховій їдальнi, одержував 900 крб. щомicяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирiшив: додому, додому! В колгосп, до матері! Та ще й закохався був нишком у шилiвську-таки дiвчинку. Туди, туди! Там - краще, хоч i їсти впроголодь.

Пiшов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував бiля волiв - важко було, а тут ще й з «коханням не повезло», бо хто ж дозволить дівчинцi-школярцi сидiти бiля червоноармiйської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще батько в тюрмі.

Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зiнькiвської мiліцiї. «Утік з Харкова?» - «Hі. Ciв, та й поїхав». - «А закон про три роки знаєш?» - «Знаю». - «Ну-от». Обрiзали на моєму paм’ї ґудзики - i в КПУ. Потiм судили. В залi були мама і я з міліцiонером. А за столом народний суддя i народні засідателi. Дали мені чотири міcяці. колонiї в Полтавськiй області.

Коли мене випускали, табiрний бiблiотекар сказав мені на прощання: «Тебя выпускают? Ах, жаль, хорошнй читатель был…»

I знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тiльки мiй батько - ворог народу, а i я тюряжник. Пішов я та й завербувався у Донбас - край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на пiджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.

У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобудi Краснолуцької aвтoтpaнспopтнoї контори.

В листопадi 51-го року - армія. Владивосток… Радистом був чотири роки. Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілiзації пішов після «законних» п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вaгoнному депо - обточував колеса — і вчився.

А далі щасливі п'ять років навчання в університетi на філологічному факультеті, те, що я й любив. І росiйське відділення - те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія, нaпiвросійське донбаське оточення.

У 1961 році написав першу новелу «В сумерки», і «Крестьянка» її надрукувала: Більше нiчого потім не писав — ніколи було писати.

По тому, як умер Григорiй (старший брат, відомий український письменник, автор роману "Вир"), я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Прочитав словник Грінченка i ледве не танцював на радощах - так багато відкрив мені цей блискучий твip. Негайно переклав cвої oтi «Сумерки» на piдну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до caмої cмepтi. І все це на четвертому десятку.

(Григір Тютюнник. Автобіографія. //Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. (у трьох книках). Кн. 3. - К. : Рось, 1994. — С. 237-240)

У 1963 році виходить перша надрукована українською мовою новела «Дивак». У 1966 з’явилась його перша збірка оповідань і новел «Зав’язь», потім вийшли збірки «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1976). У 1980 році письменника нагороджують республіканською премією ім. Лесі Українки за повісті «Вогник далеко в степу» і «Климко».

Помер письменник 7 березня 1980 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Завдання.

Уявіть себе на прес-конференції з відомим письменником Григором Тютюнником. Які 5 питань ви б хотіли йому задати? Як би він на них відповів?

2. Історична довідка.

- Що ви знаєте про війну 1941-1945 років?

Війна… Від Москві до Берліна — 2600 кілометрів. Це небагато: якщо поїздом, то менше двох діб, літаком — три години. Перебіжками, стомленою ходою, поповзом — чотири роки…

Чотири роки — 1480 днів! 34000 годин. І двадцять сім мільйонів загиблих радянських людей.

Двадцять сім мільйонів загиблих. А скільки ж це дітей, що не народяться?.. А скільки залишилось удів і сиріт? Яким рахунком виміряти людське горе?

Лише на території України в руїни і згарища було перетворено 714 міст, 28 тисяч сіл. Скільки горя, мук, крові, життів людських за цими цифрами. Кожен день, як рік, кожен рік, як століття. Народ все витримав і переміг, тому що відстоював право на життя. Дорогою ціною далася нам перемога. На території нашої держави бої йшли з 22 червня 1941 року по 28 жовтня 1944 року. В боях на землях України були розгромлені десятки дивізій, знищена велика кількість живої сили, знищена маса ворожої техніки.

Чудеса мужності, стійкості і героїзму виявили наші воїни. Але не меншим був героїзм буденного життя, коли жінки, старі і діти намагалися вижити на окупованій фашистами території. Тоді хлопчики рано ставали дорослими, бо їм треба було замінити чоловіків, які пішли на фронт.

Один із таких маленьких героїв тяжких воєнних буднів зображений у повісті Григора Тютюнника «Климко».

3. Робота над змістом повісті «Климко».

Читання 1 розділу повісті.

Бесіда.

1) Що ви дізналися про життя головного героя повісті Климка з першого розділу твору?

2) Знайдіть у тексті портрет героя, про що він говорить?

3) Чому після смерті дядька Климко не захотів перейти жити до тітки Моті?

4) Яка мета Климкової подорожі до Слов’янська?

5) Яке ставлення до війни було у простого чеського солдата, який воював на боці німців? Як ви думаєте, чому саме таке?

6) Чому солдат дав хлопцеві галети?

ІІІ. Підсумки уроку.

Чи є в повісті «Климко» автобіографічні мотиви?

Повідомлення домашнього завдання.

Прочитати повість «Климко» повністю. Дібрати цитати до характеристики Климка.