Позакласна робота з української літератури: сценарії позакласних заходів та завдання літературних вікторин - Гальонка О. А. 2021

Літературна вікторина за творчістю П.Куліша
Розділ 2. Літературні вікторини

Вікторина 1

Про кого йде мова? (за романом «Чорна рада» П.О. Куліша)

1. Був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б казав — він зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, та й те на ньому було мов позичене. (Василь Невольник).

2. Аж ось увійшла до гостей ..., молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, — замолоду була дуже хороша. Підійшла до Шрама під благословеніє. Він її поблагословив, да, як пані була гожа, і вони ж таки давні приятелі, то ще хотів і попросту з нею привітатись. (Череваниха).

3. А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! І ще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці опустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу! (Леся).

4. Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за вухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається супиться; глянеш удруге: моргне довгим вусом так, наче зараз так і підніме тебе на сміх. (Кирило Тур).

5. Другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок — і турка приймають; прийде німець — і німець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав «Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську». (Богдан Чорномор).

6. «Був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові! (Сомко).

7. У дверях з будинку показалась господиня. Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорнобрива була пані. (Княгиня).

8. Ось як увійшов до світлиці батько ..., старий, довговусий дідуган, зі своїм чурою. У простих сімрягах, а сорочки чорні, як сопуха. Да господареві, мабуть, на сей час було байдуже, що не одягнені гості: забувши і своє панство, зустрів батька ... з таким привітанням, мов той у найдорожчих кармазинах. (Пугач).

9. Коли ж гляне — іде супротив нього од хати середнього віку чоловік, у козацькому жупані, а його під руку веде молода, чорнява дівка. А чоловікові тому, мабуть, і не треба чужої підмоги; однімає од неї руку да й каже:

— Та ну, Настусю, к нечистій матері! Що ти мене ведеш, мов п’яницю з шинку? Я сьогодні хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись! (Кирило Тур).

10. Він думав, що сей пройдисвіт ізробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золоті да в блаватасі; аж де тобі! Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота; да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на нього, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. (Брюховецький).

11. — Бачимо, бачимо, вразький сину, — дармо, що ти гетьман, — до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудовати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! Я тобі кажу, що пропадеш, як собака! (Брюховецький).

12. Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тільки очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб. Брюховецький сам не знав чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась. (Кирило Тур).

13. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап’янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в’язення; тілько вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рукавів повиписовала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мережки. (Сомко).

14. Темний він був на очі, а ходив без проводиря, у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж робив із тими грішми? Викупив невільників із неволі. Іще ж до того знав лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може він помагав своїми молитвами над недужими, а може і своїми піснями, бо в його піснях лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теєто, за все поважали його козаки, як батька: і хоч би

попросив у кого останню свитину з плечей на викуп невільника, то й йому оддав усякий. (Кобзар).

15. Чи той се ..., що переплив Случ під кулями? Їй-богу, я й досі дивуюсь, що таке молоде та таке сміле! Пробравсь у лядський табір, убив Хорунжого й корогв його приніс до гетьмана. Що ж би тепер воно зробило! (Петро).

Вікторина 2

З якого твору пейзажний малюнок? (за творами П.О. Куліша)

1. Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по суковатих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Череваня. (Чорна рада).

2. Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає Братство на Подолі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам'яниці по боках. От же років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у Києві, все те було інше. Тоді ще стояла дерев'яна церква гетьмана Петра Сагайдачного, і ограда, і дзвіниця, і всі братські школи, усе те було дерев'яне. Усередині в монастиреві стояв тоді густий старосвітський сад. (Чорна рада).

3. Кругом по гаю щебечуть солов'ї, аж луна розлягається; деколи й пугач скаже своє смутне «пугу!». Козацьке сонце високо підбилось угору; зорі вкрили все небо, як ризу.

Не німе було козакові те небо, і місяць, і зорі: чи погляне на місяць, на його плями, чи погляне на зорі, то й серце, і думка його розжевріє, як од Божого слова. (Чорна рада).

4. От уже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Було-бо се саме навесні, як ще трава, свіжа да молода, тілько що вкриє землю. Скілько вгорі синього неба, стілько внизу зеленого лугу. І так, як ясна зоря вночі покотиться, палаючи, по небу, так тая Орися проїжджала широким лугом з своїми дівчатами. (Орися).

5. Аж ось — шумить, реве Трубайло за левадами. Як розступиться дерево, а сонце як заблищить саме в тім місці, де вода рине через каміння, то ти б сказав, що то не вода, а саме чисте скло, самий дорогий кришталь рине з гори і б'ється на дрібнії склянки об каміння.

Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим в'язом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і колишеться кудлатими жмутками. А внизу вода рине да рине! Оце ж тая й Турова Круча. (Орися).

6. Як ізійшла вечірня зіронька та, повечерявши, старі люде спать повкладались, сільська молодіж почала через широкий став перегукуватись. Солов'ї з обох боків ставу по вербах висвистували; озвалася вода стома голосами. Зорі наче потонули в ставу і поуз берег тремтіли, розпливались іскорками та й знов у глибину поринали і тихо в глибині сяли, ти б сказав, розмовляли з небесними зорями. Ізійшлися докупи паробки з дівчатами, почали своє кохання у піснях виспівувати. (Дівоче серце).

7. Гарні в нас у хуторі Белебні стави і діброви понад ставами, та ніколи я ними так не втішався, як у степу гаєм зеленим понад річкою Ворсклою.

Сонце зайшло за степову рівняву і вдарило по високих верхів’ях дубових червоним світом, а по степу пішла здорова, люба прохолода. Волики бовваніють по стерні, а в гаю луна одкликається на Кирилову пісню. (Листи з хутора).

8. День був тихий, погожий. Почало вечоріти. Се найкраща пора в степу. Дививсь я, дививсь на ясне небо, лежачи догори на своїм васазі, та й заснув. І добре ж мені заснулось, коли незчувсь, як з воза скотився! Упав — сплю собі на шляху. Коли ж прокинувсь: де це я? небо надо мною зоряве; збоку світить молодик; трава росяна над шляхом поблискує ... Кругом темно і тихо. Дивуюсь я, що це зо мною! Аж ось-чую: гомонять двоє; ідуть шляхом, підходять до мене: а я лежу, дивлюсь, що вони за люде? Бачу, що чумаки з батогами. (Листи з хутора).